...убивця митрополита Юрія на слідстві сказав, що він хотів убити і Діонісія, але того в той час не було в тій самій кімнаті.
Тому, мабуть, митрополит Діонісій увесь час провадив таку політику, якою більше догоджав російським шовіністам, ніж належним правам православних українців і білорусів. Через це по всіх єпархіях боротьба була важкою, а Почаївський монастир і надалі залишався сховищем і твердинею антиукраїнських росіян.
Наприклад, у Почаєві кожного року громадський комітет влаштовував велике свято на честь Тараса Шевченка. Щоразу хотіли у монастирському Соборі відслужити панахиду українською мовою, але архімандрити Лаври — Дамаскін Малюта, Никодим Пенцаков і Пантелеймон Рудик — не дозволяли. Їздили до митрополита Діонісія у Варшаву, але він також жодного разу не дозволив. Тому панахиди з великим хором і знамениті проповіді про Тараса Шевченка правилися на площі перед парафіяльною церквою за участю сільських священиків і великої кількості народу, а концерти й доповіді відбувалися в залі Українбанку. Коли архімандритом Почаївського монастиря став Пантелеймон Рудик (родом із Лемківщини), він розпорядився, щоб у той самий день, коли правиться панахида на громадській площі під відкритим небом, монахи в Соборі правили панахиду за Тараса Шевченка. Мета була в тому, щоб люди не йшли слухати панахиду українською мовою, а залишалися після Літургії в Соборі на панахиду, яку правили слов’янсько-російською мовою.
Але успіху це не мало, бо люди заздалегідь заповнювали парафіяльне подвір’я коло «липової вулиці», багато з них стояли на зроблених підвищеннях, а молодь навіть заздалегідь залазила на липи, щоб усе бачити й чути зверху; щоб почути панахиду з хором, яким керував Семен Антонович Жук, українською мовою, послухати проповіді про Тараса Шевченка, про його велич, його безмежну любов до свого народу і всі його страждання за волю України.
Автор цих рядків бував на панахидах у монастирі і чув проповіді про Тараса Шевченка, звичайно, російською мовою. Пригадую ті проповіді: «Для кожного народу всяка влада Богом дана, і їй треба коритися. Тарас Шевченко не корився владі, царям і начальству. Шевченко не молився Богу. Через те він був великий грішник. От тому ми будемо молитися, щоб йому, грішному, Бог простив усі його великі гріхи». А таких проповідей щодо українського національного руху не бракувало, і не дивно, що патріотична українська молодь називала монахів україножерами.
Але з’явилася ще одна загроза. «Чотири польські архієреї, а саме: митрополити Віленський і Львівський та єпископи Луцький і Пінський у серпні 1929 року внесли до своїх судів 664 позови (потім їх збільшили до 774) на церкви, монастирі та всі маєтки — усе це “повернути” їм, бо то російський уряд відібрав від них». «...Католики всіма силами накинулися, щоб захопити й Почаївський монастир з усіма його маєтками».
Іван Власовський подає інші цифри: «Така була генеза 724 позовів за храми Православної Церкви, скерованих до польських судів польськими єпископами в 1929 році». «Рим не залишився нейтральним у цій справі, адже папський нунцій у Варшаві — Мартаджі, на підставі інструкції від Апостольського престолу, видав польським ординаріям посвідчення для судів...».
На питання: чому церкви, монастирі й церковні маєтності, якими колись володіли уніати, мають забрати польські католики, читаємо таку відповідь: «А це тому, що в історії унії уніати не були суб’єктом права — вони були тільки пасивним об’єктом його. Господарями в унійній справі завжди були самі поляки-католики, це вони творили унію, а уніати-русини лише мусили її приймати».
З цього бачимо, що більш ніж через 330 років після Берестейської унії польські єпископи за порозумінням із Римським центром і з його підтримкою вирішили не застосовувати таємних методів, як у підготовці до Берестейської унії, а вдалися до відвертого наступу, ще й із підтримкою державних судів, запроваджувати католицизм серед українського й білоруського народів.
З обширних історичних описів того нового польського католицького наступу на православних українців і білорусів у Польщі видно, що Римський центр проігнорував уніатів — наших братів греко-католиків у Галичині. «Очевидно, що в унійні плани митрополита Шептицького входила ця патріотична акція, коли він висвячував на єпископа Луцького на Волинь Йосифа Боцяна. Але ж митрополита Шептицького з його унійними планами, побудованими на патріотично-українських почуттях, Рим зовсім не підтримав, більше того — зовсім виключив і його, і всю Греко-Католицьку Церкву Галичини з нової унійної акції в державно відродженій Польщі, на що гірко жалівся ще й наприкінці 1935 року уніатський з’їзд у Львові, виносячи таку постанову: “Зібрані вважають, що греко-католицьке духовенство Галицької землі, національно й обрядово пов’язане з нез’єднаними братами, що замешкують у Польщі, найперше всіх має право трудитися для з’єднання своїх братів. Тому, висловлюючи свій глибокий жаль, що саме цьому духовенству поставлено перепони для унійної праці посеред рідних братів, З’їзд звертається до Апостольської Столиці, аби в ім’я успіху посеред нез’єднаних братів було: 1) допущено греко-католицьке духовенство до унійної роботи на тих землях Польщі, де мешкають православні, і 2) постановлено окрему ієрархію візантійсько-слов’янського обряду з повною юрисдикцією на теренах унійної праці”».
Щоб боронитися від нової унії, митрополит Діонісій хотів скликати Собор, але польський уряд заборонив. Тоді у Варшаві створився Комітет Оборони Церкви, до складу якого входили юристи, науковці й видатні громадські діячі. Вони приступили до вивчення державно-правних і канонічних підстав унії, що в минулому володіла тими церквами й Почаївським монастирем. Підготовка до судової розправи тягнулася майже 5 років.
Вістка про намірення, як люди казали, «польських ксьондзів» забрати православні церкви й Почаївський монастир рознеслася по всіх теренах Західної України. Люди всюди про це розмовляли — насторожилися. Наче нині бачу, як щодня і щоночі, влітку і взимку люди з навколишніх сіл прибували до Почаєва верхи на конях і пішки, їздили й ходили навколо монастирських мурів, готові вилами, сокирами й косами, що привозили із собою, боронити Лавру від поляків, точніше — від ксьондзів.
Безупинні поголоски про католицьке намірення чинити насильства над православною вірою одночасно спричинялися до швидкого й масового пробудження української національної свідомості й патріотизму. Тим більше, що в той час із центральних і східних земель України, під комуністичною окупацією, доходили страшні вісті про масові розстріли, вивезення людей на Сибір і масовий смертний голод. Волинське і галицьке радянофільство розпадалося. А такі організації, як «Просвіта», «Пласт», «Союз Українок», «Сільський господар» та різні кооперативні організації господарських потреб у Почаєві та по інших округах Волині, розвивалися і поширювали свою діяльність та зв’язки з українськими централями у Львові.
У Галичині така діяльність була набагато сильнішою і дуже успішною. Окрім легальних політичних партій, діяла нелегальна ОУН. У всьому тому поляки додали собі велику загрозу. У Галичині провели криваву деструктивну пацифікацію. У 1932 році на Волині, Поліссі, Холмщині й Підляшші закрили товариства «Просвіта» і заборонили всі інші організації, які мали зв’язки з централями у Львові. З року в рік збільшувалися польські брутальні насильства над українським і білоруським православним релігійним церковним життям і над усіма проявами національного організованого руху.
Такий стан радував царських чорносотенців, які мали свою організацію — «Русское Народное Объединение», зміцнювали свої сили навколо митрополита Діонісія в Митрополичій Раді, а також в інших церковних управліннях.
У керівництві Почаївського монастиря все ще переважали антиукраїнські чорносотенні царські шовіністи, які не хотіли допустити української мови в богослужіннях.
Незалежно від усіх тих наступів і загрози від намагань польських єпископів забрати церкви й навертати на унію, українська боротьба за всебічні права на своїй землі не зупинялася. У тій боротьбі за українізацію церковного життя велику роль відігравали дипломати — колишні творці Української Народної Республіки, які набули польські громадянські права і на Волині були обрані послами й сенаторами до польського парламенту — сейму і сенату у Варшаві, зі списку так званого «блоку безпартійних». Вони були «лояльними» до польського уряду і мали Волинський Парламентарний Клуб. Ті парламентарі дуже активно займалися боротьбою за українізацію Церкви. У різних містах і селах влаштовували громадські віча, закликали людей усувати російщину зі своїх церковних громад і домагатися висвяти українських єпископів. Унаслідок того, 10 квітня 1932 року архімандрита Полікарпа Сікорського висвятили в сан єпископа — вікарія Луцького.
Заходами тих парламентарів 10 вересня 1933 року в Почаєві відбулася масова демонстрація проти русифікаторів. Того дня було свято Преподобного отця Йова. Як і кожного року, на те свято прибувало до Почаївського монастиря найбільше богомольців. Так було й 1933 року. Після богослужіння в Успенському Соборі мощі отця Йова винесли з Печерної церкви і з процесією обносили навколо Успенського Собору за співучасті духовенства і багатьох тисяч прочан. Після молитовної процесії мощі отця Йова віднесли в Печерну церкву, а потім повернулися в Успенський Собор. Звідти митрополита і єпископів, також у формі процесії, проводили до архієрейського дому, де мало бути відзначення 20-ї річниці архієрейства митрополита Діонісія.
Починаючи від Успенського Собору, аж поки похід зійшов із галереї по сходах на широкий тротуар, що веде до архієрейського дому, дзвонили дзвони; потім співав хор; коли спів хору стих — раптом із дзвіниці залунали голосні вигуки «Слава!!!» Усі люди повернули голови вгору до дзвіниці. Там, високо на дзвіниці, висів великий жовто-блакитний прапор, а вигуки «Слава» продовжувалися.
У той же момент попереду процесії і між людьми з’явилися досить великі транспаранти з написами: «Українському народові — український єпископат», «Домагайтеся українізації нашої Церкви», «Змагайтеся за українську богослужбову мову в наших церквах», «Геть русифікаторів із нашої Церкви», «Для Волині — правлячий єпископ-українець», «Русифікатори, геть у Москву!» та інші менші написи.
Хор більше не співав, дзвони більше не дзвонили. Процесія йшла вперед. Навколо була тиша, лише молодь між людьми вигукувала ті слова, що були написані на транспарантах. Деякі чорносотенці кинулися виривати транспаранти, але коли удари почали бити їх по руках, вони вмить позникали. Митрополит, єпископи і монаший почет прискореним ходом піднялися по сходах, і за ними зачинилися двері архієрейського дому.
Мабуть, біля двадцяти тисяч людей, що йшли за процесією, і ті, що численно стояли навколо в тіні під каштанами, мовчки дивилися на зачинені двері. Раптом на сходах перед дверима з’явився молодий, вродливий чоловік. То був парламентар Степан Скрипник. Він голосно звернувся до людей і, показуючи рукою на головну браму — «святі ворота», сказав людям, щоб усі спокійно йшли за транспарантами на міську площу, де до народу промовлятимуть українські посли у справі нашої Церкви. Люди, що стояли нерухомо, наче за командою повернулися і спокійно пішли за транспарантами. На площі до людей промовляли: Микита Бура, Степан Скрипник, Михайло Тележинський — парламентарі, і сенатор Іван Гловацький.
Після промов прочитали резолюції стосовно українізації нашої Церкви, і ті резолюції парламентарі доставили в архієрейський дім. До делегації митрополит Діонісій вислав архієпископа Олексія і єпископа Полікарпа.
Після тієї маніфестації митрополит Діонісій уступив із архієрейства Волинської єпархії і на своє місце призначив архієпископа Олексія Громадського. З того часу у Волинському єпархіальному управлінні настали зміни на користь українців. Але в Почаївському монастирі й надалі залишилося чорносотенне керівництво, що його очолював архімандрит Пантелеймон Рудик, який одночасно був «речником» галицьких москвофілів.
Через два з половиною місяці після почаївської маніфестації, 20 листопада 1933 року, Найвищий Суд у Варшаві не присудив Почаївський монастир із його майном і православні церкви з парафіяльними земельними власностями, які католики хотіли забрати, на власність Ватикану. Про те судове рішення читаємо такий коментар: «Рішення Найвищого Суду... мало цілком політичний характер, продиктоване було урядом Польщі, який шукав виходу з тяжкої ситуації, яку створив у державі католицький клир...».
Одноразова масова загроза польських єпископів була зупинена. Але ні польський уряд, ні його Найвищий Суд не зупинили урядових функціонерів, ні розгнузданої сваволі польської поліції, яка з року в рік збільшувала переслідування українців і білорусів: заарештовували громадських діячів; чіплялися до людських прізвищ — нібито вони польські; підступом, обманними обіцянками й залякуваннями творили якусь «шляхту загродову»; дітей тієї «шляхти» вивозили в Польщу на навчання в католицькі школи; руйнували навчання української мови у школах, не допускали української молоді на університетські студії, а тим, хто протестував, видавали «вовчі квитки» і під тим приводом таких осіб забирали до концтабору в Березі Картузькій. Такий терор чинили на Підляшші, Холмщині, Поліссі, Волині й на білоруських областях. У Галичині влаштовували криваві пацифікації. Особливо у Львові чинили погроми євреям і українцям та нищили наші установи.
Руйнуючи українські православні церкви, «польська преса домагалася, щоб у церквах вводити польську мову, щоб українських дітей учити польського катехизму, водити їх до костелів, щоб змінити календар українських свят, щоб самі церкви нищити і т.д. Священиків переслідували і засуджували на цілі місяці арешту та на грошові кари за відправлення богослужінь».
«Проти ревіндикаційної акції польського уряду протестували українські православні єпископи на чолі з митрополитом Діонісієм. Протестували українські посли в сеймі без різниці обряду. Та найбільше враження справив протест греко-католицького митрополита Андрея Шептицького, який виступив перший раз із своїм протестом». В українському щоденнику «Діло», що виходив у Львові, 9 липня 1938 року було написано: «Сьогодні заманіфестували представники українського греко-католицького та православного населення Галичини, Волині, Холмщини й Підляшшя в польському сеймі свою українську національну єдність та спільну оборону національно-церковних позицій. Промова Скрипника була настільки сильною, що викликала бурю. Сеймові виступи посла Степана Скрипника в справі нищення церков на Холмщині в обороні православних українців дали урядовим польським чинникам привід зажадати від сейму в березні 1939 року видачі його державному судові».
Тогочасний один із найактивніших українських послів у польському парламенті у Варшаві — Степан Скрипник, нині Блаженніший Мстислав — митрополит Української Автокефальної Православної Церкви в Сполучених Штатах Америки.
«...Виступали на засіданнях законодавчих установ з інтерпеляціями та протестуючими промовами в справі католицько-урядової акції бурення православних церков... українські посли та сенатори: православні — Степан Скрипник, протоієрей отець Мартин Волков, сенатор Микола Маслов, сенатор-греко-католик Остап Луцький; польський посол-католик Ян Гофман (від Волині)».
«Посол до Сейму Степан Баран (українець-католик), що в справі нищення православних церков на Холмщині й Підляшші вніс до голови Ради міністрів дві інтерпеляції на пленарному засіданні Сейму 6 і 21 липня 1938 року, пише: “Остаточний баланс православних церков на Холмщині й Підляшші такий: станом на 1 серпня 1914 року було там усіх православних церков 389, а на 1 вересня 1939 року — всього 51. Поляки забрали для себе 149 православних церков і перетворили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков зовсім зруйнували або спалили. У божевільному буренні поляками православних святинь на Холмщині не було стриму. В одному тільки 1938 році зруйновано або спалено 115 православних церков”».
Митрополита Андрея Шептицького «Послання в справі Холмщини» вийшло 2 серпня 1938 року. «Послання це, як і Послання Православного Єпископату, було польською владою сконфісковане». «...Митрополит Шептицький уболівав із приводу цих нехристиянських учинків і від тієї думки, що “події на Холмщині нищать у душах православних, нез’єднаних наших братів, саму гадку про можливість з’єднання, представляють Вселенську Церкву (тобто Католицьку) ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількамільйонного населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення”».
Аналізуючи зміст Послання митрополита Андрея Шептицького, історик Іван Власовський пише: «Таке представлення, на наш погляд, було цілком логічним і фактами виправданим, адже в католицькій акції “навернення” способами не релігійно-ідейного переконання, а всякого роду насильницькими та терористичними брали участь і духовні католики, і світські католики, а не якісь безвірники чи безбожники. І головне: представники Римо-Католицької Церкви, чи то польські єпископи, чи сам Апостольський Нунцій у Варшаві, жодним словом не відмежувалися від варварських учинків своїх духовних синів, які нищили християнські святині, і не засудили нехристиянських способів, способів середньовіччя, у поширенні католицької віри серед нашого народу».
Із вищенаведених історичних документів видно, що розходження між урядом Польщі та його Найвищим Судом і польськими єпископами та їхнім Римським центром були лише в тактиці, але мета в них була однакова.
Можна думати, що до того планування Римського католицького центру долучилося ще й фантастичне польське мрійництво, подібне до того, що його проголошував колишній львівський воєвода Грабський та інші йому подібні мрійники про польське «моцарство», що, мовляв, Польща має бути «від моря до моря», тобто від Балтійського до Чорного моря; що у післяверсальській Польщі за 20 років не буде українців — усі мусять стати поляками, католиками.
Таке національне й релігійне безправ’я православних українців і білорусів у післяверсальській Польщі існувало аж до вибуху Другої світової війни, коли гітлерівські фашисти у спілці зі сталінськими комуністичними фашистами напали на Польщу.
Одночасно, у тих же двох десятиліттях між Першою і Другою світовими війнами, на центральних і східних землях України під московською окупацією Джугашвілі-Сталін із своєю комуністичною клікою в Москві в ім’я народовбивчих ідей Маркса-Леніна знищили тисячі церков; масовими розстрілами, засланнями на Сибір і незмірно масовим голодом знищили багато мільйонів українського трудолюбивого, ні в чому не винного нашого народу. Тортурами і розстрілами знищили десятки єпископів, тисячі священиків і головного творця Української Автокефальної Православної Церкви, митрополита Київського і всієї України — Василя Липківського.
Коли у вересні 1939 року до Почаєва прийшла комуністична влада, одразу почали вивозити з монастиря різні церковні цінності та устаткування. В архієрейському домі влаштували комсомольський клуб, де щовечора відбувалися агітаційні зібрання і танці. У той час у тому клубі найбільше збиралося єврейської молоді, а з української ходили туди ті, що після закриття «Просвіти» належали до «Кулка млодзежи» (створеного поляками).
Зробивши перепис мешканців Почаєва, почалися «приглашенія» до НКВС на допити. Вслід за тим — майже щоденні арешти. Найперше заарештували видатніших кооперативних, громадських, культурно-освітніх діячів та інших «ворогів народу» і вивезли їх на Сибір.
Про кількість монахів у Почаївському монастирі під час приходу комуністичної влади і пізніше маємо такі цифри: «...1939 року — 200, 1959 року — 75, 1970 року — кількадесят. Спроба радянської влади закрити Почаївську Лавру в 1964 році завдяки українським протестам і під тиском світової громадської думки не мала успіху».
Під час німецької окупації в Почаївському монастирі відбувся Собор тих єпископів, які визнали зверхність Московського патріарха. Вони 18 серпня 1941 року за ініціативою і під керівництвом архієпископа Олексія Громадського створили Українську Автономну Православну Церкву, яка була наче на протидію Українській Автокефальній Православній Церкві, яку очолив митрополит Полікарп Сікорський. За ініціативою й ухвалою Єпископату УАПЦ почалися переговори про поєднання, які велися до жовтня 1942 року.
8 жовтня 1942 року в Почаївському монастирі Акт поєднання підписали митрополит Олексій від Автономної Церкви, а від Автокефальної — архієпископ Никанор і єпископ Мстислав. Сьомий параграф того Акту каже: «Усі різниці канонічного характеру, що спричинилися до роз’єднання, нами розглянуті і більше не існують».
З детальніших описів про ті дії стосовно поєднання видно, що гітлерівські окупанти, так само як у політичному житті українців, так і в релігійному, не хотіли ніякої єдності, а тому Акт поєднання не визнали. З інших детальніших історичних описів видно, що німецька заборона церковної єдності була до вподоби, якщо не всім, то більшості єпископів-автономістів, які визнали зверхність Московського патріарха. Поза тим у Почаївському монастирі не було інших визначніших подій. І богомольці не приходили масово, бо німецькі окупанти, як і комуністичні, не визнавали ніяких свят, а в неділі гітлерівські комісари часто виганяли людей із церков і під наглядом «фольксдойчів» гнали до роботи.
Про сучасний стан монастиря в Почаєві немає таких відомостей, щоб усе, що там діється, назвати правдивими фактами. З іншомовної та української преси відомо, що молодих монахів туди не допускають, а якщо й допускають, то лише таких, щоб там були «оком» КДБ. Також із преси відомо, що відбулися арешти тих, хто підписав петицію до Світової Ради Церков у Женеві (Швейцарія) у справі недопущення закриття монастиря.
З часописних інформацій відомо, що в Почаєві комуністи переслідують і карають тих людей, які приймають на нічліг богомольців, що приходять у монастир молитися.
Загальновідомо, що досі радянська влада не спромоглася на те, щоб тотально всіх зупинити — не допустити в монастир молитися.
Треба вірити, що й не зупинять. Не зупинять так довго, поки люди вірять у Бога. А віра у вищу надлюдську, божественну істотність всесвіту існує відтоді, відколи існують люди на землі.
