Поважну частину історії Почаївського монастиря займає друкарська діяльність.
Під російською окупацією в Україні польські католики й українські уніати, греко-католики, хоч і не поширювали уніатства так, як робили під польською охороною, але й не були переслідувані так, як самі переслідували православних українців; не мали вони обмежень у діяльності.
Але за те, що 1830 року василіяни взяли активну участь у польському повстанні, царський уряд 1831 року наказав їм забратися з Почаївського монастиря, в якому вони перебували 110 років.
Після відходу уніатів монастир опанували російські церковні чинники під наглядом Московського православного центру й уряду. Монастиреві надано підвищений титул — Лавра. Незалежно від того, що там завжди була більшість українських монахів, особливо з Волині, Галичини, Полісся, Підляшшя, Холмщини і також із Білорусі, і незалежно від того, які становища вони мали в монастирі, усіма справами керували москвичі, які за допомогою деяких російських аристократів та уряду почали ще більше розбудовувати монастир.
Двоповерхову дзвіницю, яку збудував Потоцький, із чотирма дзвонами, між якими найбільший важив три тонни, розвалили і на тому місці збудували нову, чотириповерхову, архітектурно пристосовану до Успенського Собору. Висота цієї нової дзвіниці становить 80 метрів. На третьому поверсі повісили 13 дзвонів. Найбільший дзвін важив 12 тонн. Інколи той дзвін було чути на відстані 10 кілометрів.
1869 року в Успенському Соборі сталася пожежа. Всередині Собор зазнав значних пошкоджень. Тоді все перемалювали наново — новими розписами прикрасили ікони і мистецькими зображеннями історії монастиря. Поставили новий, значно вищий іконостас.
Стопу Божої Матері, що праворуч при першій колоні головних дверей, оздобили золотою орнаменткою — позолоченою пласкорізьбою — із зображенням явлення Божої Матері на Почаївській горі. Над кіотом цієї великої ікони стіну коло ни прикрасили дзеркалами аж до перших угорі карнизів. У центрі Собору повісили велике панікадило. На північній стіні — велика картина, на якій зображено турецьку облогу монастиря і чудодійне його врятування.
Будинок, що зі східного боку, навпроти дзвіниці, з’єднаний із Братським корпусом, у якому була друкарня уніатських монахів, перебудували на церкву Похвали Божої Матері. За дзвіницею на північній стороні гори збудували триповерховий будинок, у якому розмістилися: друкарня, малярська школа, майстерня церковних устаткувань і прикрас, школа дереворитного різьблення і гравіювання, швейна майстерня-ризниця і переплетня книжок. У східній частині того будинку була лікарня, а над нею — Воскресенська церква. З північної сторони в підвалі був паровий млин і, пізніше, електростанція. За Братським корпусом на північному узбіччі гори, паралельно з триповерховим будинком, поставили довгий будинок — харчівню для богомольців, а дещо на захід від тієї харчівні — двоповерхову школу, де вміщалося понад сотня школярів. З півночі під горою в саду була фабрика свічок.
Від Успенського Собору прямо на схід, у віддалі, мабуть, 100 метрів, збудували архієрейський дім, а побіч головну браму — «святі ворота».
На південному й північному узбіччях гори — овочеві сади, які садив із монахами отець Йов. Ті сади обабіч монастиря обгороджені кам’яним муром. Дещо далі від західного узбіччя гори — будинки монастирського господарства, а далі — дві сажалки-ставки з дощовою водою, які також копав отець Йов із монахами.
На схід від монастиря збудували два готелі — «білу» й «червону» гостинниці, а на тих місцях, де колись стояли дерев’яні церкви, стоять дві каплиці, обведені залізною огорожею.
У великому будинку, що його збудував Потоцький і жив у ньому, після відходу уніатських монахів містилася Волинська Духовна Консисторія. 1902 року Волинським архієпископом став москвич — Антоній Храповицький. За його наполегливим домаганням та ініціативою палац Потоцького розвалили, а на тому місці, від 1906 до 1911 року, збудували Троїцький Собор, нібито на пам’ять того, що збудували Домашевські 1649 року, а Потоцький його розвалив.
Той Собор коштував 250 тисяч рублів. Митрополит Іларіон, хоч і висловив своє невдоволення уніатами за те, що вони розвалили Троїцький Собор Домашевських, але новозбудований архієпископом Храповицьким Собор оцінив негативно: «Своїм похмурим виглядом він різко контрастує з Успенським Собором і рештою будівель Лаври. Крім того, Антоніївський Собор виразно розбиває істотну єдність святинь Почаївського монастиря. Тут усі святині поєднані в одне історичне ціле — нероздільне й істотне. І раптом чуже, — московсько-новгородське, рішуче нічим із історичним Почаєвом не пов’язане! Новий Троїцький Собор у Почаївському монастирі — це яскравий і жорстокий символ усієї праці митрополита Храповицького в Україні, — на Волині, на Холмщині, на Київщині; він був тут скрізь повним чужаком і духовним, і мистецьким...».
Місцеві люди називали той Собор «холодною зимовою церквою», бо там правилися богослужіння лише взимку під час більших свят, а кожного зимового дня богослужіння відбувалися в малій церкві Похвали Божої Матері, яку люди також називали «теплою церквою»; у ній, від свята Покрови аж до Великодня, перебував Чудотворний Образ Почаївської Божої Матері.
Масові прощі богомольців із різних областей України починалися на свято Вознесіння Господнього і відбувалися протягом літа й осені в такі свята: Трійця — Зелені свята, Івана Хрестителя, апостолів Петра і Павла, Спаса — Преображення Господнє, Успіння Пресвятої Богородиці, Усікновення Івана Хрестителя, Преподобного отця Йова, Різдво Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста і останній відпуст був на свято Покрови Пресвятої Богородиці.
На свято Покрови в Успенському Соборі правили останнє богослужіння. Опісля опускали Чудотворну Ікону Божої Матері і з процесією відносили її в церкву Похвали Божої Матері. Там та ікона перебувала аж до наступного року, до 12-ї години ночі перед святом Христового Воскресіння. У Великодню ніч, перед 12-ю годиною, монахи йшли з процесією в Похвальську церкву і о 12-й годині ночі зі співом «Христос Воскрес» вносили ікону в Успенський Собор і вміщували її високо в центрі іконостаса, де вона була аж до наступного свята Покрови.
Поважну частину історії Почаївського монастиря займає друкарська діяльність. Уніатські монахи, захопивши монастир 1721 року, через дев’ять років заснували монастирську друкарню. До того часу у Львові вже 168 років існувала друкарня, яку заклав Іван Федорович 1572 року. Пізніше та друкарня була власністю Львівського Успенського Братства. Те Братство намагалося судовими позовами заборонити друкарню в Почаївському монастирі. Звернемо увагу й на те, що те Львівське Братство було релігійно-національним об’єднанням, заснованим купцями й ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Львові 1463 року. Воно мало свій статут і підлягало безпосередньо юрисдикції царгородського патріарха. У Західній Україні воно відігравало велику роль у боротьбі з польськими національними і релігійними утисками і завжди домагалося релігійної і професійної рівноправності з католиками — міщанами польської національності. Також те Братство було одним із центрів боротьби, пов’язаної з Берестейською унією, і лише навесні 1709 року (рік програної битви під Полтавою гетьмана Івана Мазепи) Братство прийняло унію. Тому-то судові процеси між Братством і василіянами в Почаєві мали мотиви не релігійного, а комерційного, радше конкурентного характеру. Судовий процес виграли василіяни, і відтоді друкарня в Почаївському монастирі розвинула свою видавничу діяльність.
Семен Антонович Жук подає, що «...неповний список Антона Петрушевича показує, що в Почаївській друкарні вийшло 148 книжок церковнослов’янською та українською мовами, 32 польською мовою і 7 латинською — разом 187 книжок». При цьому цитує такі слова професора Івана Огієнка з його книжки «Історія українського друкарства»: «Уніатський період Почаївської друкарні — це період її найбільшої слави, хоч і служила вона лише частині українського народу».
На тему друкарства в Почаївському монастирі під російською окупацією митрополит Іларіон написав ширше і подав твердження, що в тому періоді — до Першої світової війни — друкарня була краще устаткована, і видавнича діяльність збільшена, але поряд із релігійними виданнями там дедалі більше друкували публікації російського імперіалістичного шовінізму.
На початку Першої світової війни, «в 1915 році, під час евакуації майна з Почаївської Лаври, була вивезена також друкарня, спочатку до Києва, а потім до Москви».
Про польські і російські володіння Почаївським монастирем маємо багату літературу, в якій чимало вельми тенденційних тлумачень. Академік — професор Львівського університету — Михайло Возняк написав такий коментар: «Коли Східна Україна денаціоналізувалася під Московщиною, тоді Західна Україна ще більше полонізувалася під польською владою».
Митрополит Іларіон робить такі висновки й коментарі щодо унійного і післяунійного періодів: «Та почаївські василіяни не могли спокійно працювати для самого Бога, бо всі вони були польські патріоти, там же було чимало монахів польського походження. Говорили вони тільки польською, писали тільки цією мовою. Офіційна їхня мова в монастирі була латинсько-польська... до народу проповідували польською мовою».
Про період під російською владою аж до занепаду царської імперії митрополит пише: «Почаївській Лаврі довелося йти за російською течією... більшість монахів була з місцевого населення, і розмовною мовою була мова українська, але провід монастиря був переважно з росіян і тягнув до російської культури. В Почаївській Лаврі почалося розкладове москвофільство».
Російський шовінізм у Почаївському монастирі посилився наприкінці XIX і на початку XX століття. Найактивнішими шовіністами в той час були архієпископ Антоній Храповицький і зрусифікований архімандрит монастиря Віталій Максименко, родом із села Липки на Волині. Хто з українців його добре знав, називав його людиною з «роздвоєною душею». Він не зі свідомості свого українського походження, а з ненависті до поляків і католицизму був ініціатором організації скита, будови церкви-пам’ятника і музею поблизу Берестечка та збирання козацьких кісток на полях, де була битва армії гетьмана Богдана Хмельницького з армією польської шляхти.
Скит і церкву-пам’ятник почали будувати 1908 року на острівці, що має назву «Журавлиха», коло річки Пляшівки, яка впадає в річку Стир. Допомогу на кошти будівництва церкви частково дав царський уряд, а найбільше — волинські багаті землевласники і промисловці.
Перед Першою світовою війною збудували лише двоповерхову, підземну і надземну вівтарну частину церкви. Під будову цілої церкви поклали лише фундамент, що так і залишився, наче майдан, перед вівтарною частиною. На полях позбирали козацькі кістки, що в землі пролежали 257 років, і поскладали у стінних мурованих шафах за склом у підвальній частині церкви. Черепи козацьких голів склали в окремій цементовій цебрині. Збудували житловий будинок для монахів, у якому був також сиротинець і школа для дітей. Із села Пляшова перевезли дерев’яну церкву святого Михаїла і поставили побіч церкви святого Юрія. На стіні тієї церкви була таблиця з написом, що перед битвою 1651 року у тій церкві молився гетьман Богдан Хмельницький. З того часу вся та місцевість популярно зветься «Козацькі могили».
Митрополит Іларіон у своїй книзі написав: «Козацькі могили — це слава Почаївського монастиря». Автор цих рядків, відвідуючи Козацькі могили, чув розповіді від місцевих людей, що на острівці поблизу церкви святого Юрія були ще збірні могили з козацькими кістками, але під час Першої світової війни, коли царська армія відступила і прийшла армія австрійська, то вояки австрійської армії, невідомо чому, ті могили зрівняли із землею. На здогад казали, що це, мабуть, зробили поляки, які служили в австрійській армії. Чи справді так було — підтвердити важко, хоч відомо, що на Волині розкидали могили тих українців, які чинили спротив полякам у той час, коли польське військо займало Волинь під свою владу, наприклад, коло Старого Олексинця, а в Почаєві розрили три могили Січових Стрільців.
Кожного року під час Зелених свят на Козацькі могили приходили тисячі людей, а найбільше молоді з Волині, Галичини, Полісся й Холмщини. Вдень і вночі у церквах правилися поминальні богослужіння. Долішня церква-музей завжди була заставлена вінками, квітами і жовто-блакитними стрічками з написами на честь козаків. Під час тих прощ на всіх дорогах стояли стежі польської поліції.
У Почаєві були чутки про те, що 1932 року, на вимогу польського уряду, митрополит Діонісій відкликав зеленосвяткові масові процесії на Козацькі могили. Але ні те відкликання, ні польські поліційні стежі на всіх дорогах не змогли зупинити людей, особливо молоді, що кожного літа відвідувала Козацькі могили.
Були також чутки, що поляки не дозволили закінчити будови церкви. Професор Анатолій Котович, який працював у Волинській Духовній Консисторії, у розмові на цю тему з автором цих рядків сказав, що поляки не тільки не дозволили закінчити будови церкви на Козацьких могилах, але й намагалися відібрати багато церков і монастирів і перетворити їх на костели.
Восени 1920 року Західну Україну окупували поляки. «Українська етнічна територія, що припала Польщі, охоплювала 132 тисячі квадратних кілометрів із 10 мільйонами 200 тисячами мешканців, у тому числі близько 6 мільйонів українців (числа на 1 січня 1933 року). У новій польській державі не-поляки становили близько 40% усього населення».
«Року 1931 на загальне число православних у Православній Церкві в Польщі, за офіційною польською статистикою, — 3 мільйони 762,500 душ, — українців було біля 2 мільйонів 500 тисяч душ, тобто близько 70% православних у Польщі, — білорусів до 30%, а росіян заледве 1%».
Майже всі ті росіяни були за часів царської імперії урядовими, військовими і церковними функціонерами. Більшість із них мала середню або вищу освіту й адміністративний досвід і була фанатичними російськими царськими шовіністами, які не визнавали української і білоруської націй; вони сподівалися на поворот царської імперії. Усі ті «побожні» російські шовіністи кинулися шукати притулку в різних церквах, монастирях та в єпархіальних адміністраціях на українських і білоруських землях під Польщею. Наповнився ними й Почаївський монастир.
Українське населення Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя, а також населення Західної Білорусі, перебувало в стані пробудження своєї національної свідомості й патріотизму. Таким було й українське православне духовенство. Проте в той час були й свідомі священики та інтелігенція, яка виявила рішучу активність у розмосковленні українських православних церков у межах польської держави.
У всіх тих діях дуже активну і поважну роль відігравали діячі з центральних і східних земель України — колишні учасники Національної революції — творці Української Народної Республіки й армії УНР, які перед наступом комуністичних окупантів виїхали на Захід і затрималися в межах польської держави.
Коли поляки окупували Західну Україну, в той час у Кременці, за 23 км від Почаєва, перебував єпископ Діонісій Валединський. За національністю він росіянин. Високі студії закінчив у Росії, ще студентом теології став монахом; 1902 року був призначений інспектором Духовної семінарії в Холмі; 1911 року був відправлений до Риму і там був настоятелем церкви царського посольства; 1913 року повернувся на Волинь до Кременця, і того ж року в Почаївському монастирі був висвячений у сан єпископа Кременецького. Під час Першої світової війни весь час жив у Кременці. 1918 року їздив до Києва на Всеукраїнський Церковний Собор і брав участь у тому Соборі. З Києва до Кременця повернувся 1919 року.
Можна думати, що єпископ Діонісій усвідомив собі, що царської імперії і «Малоросії» вже нема і не буде. Будучи свідком державного відродження України й учасником Всеукраїнського Церковного Собору в Києві, він також усвідомив собі, що його чекає в комуністичній російській імперії; що йому треба жити на землях Західної України серед українського населення; напевно, він скоро збагнув також, що так, як під Росією, так і під Польщею українці окуповані — безправні на своїй землі. Також знав він добре, що в православних церквах, монастирях і по єпархіях залишилися росіяни або несвідомі «малороси», і що поляки схочуть використати їх, щоб гальмувати розвиток українського національного, а в тому й церковного відродження. Можливо, що такі мотиви спонукали єпископа Діонісія взяти собі співробітником священика українського походження — Олександра Громадського, з яким він почав налагоджувати церковно-адміністративне життя на півдні Волині. На півночі Волині те саме робили свідомі українські діячі й священики з провідною участю отця Никанора Абрамовича, котрий пізніше став митрополитом УАПЦ.
У той же час царські церковні й світські шовіністи не спали. Вони поспішно створили у Варшаві «Православний Церковний Совєт» і заходилися скликати з’їзд представників православних парафій у Польщі. Той з’їзд доцільно хотіли провести у Варшаві. Єпископ Діонісій написав протест, оприлюднив його в пресі й закликав волинське духовенство не їхати на той з’їзд, і тому він не відбувся.
Тоді єпископ Діонісій і отець Олександр Громадський поїхали до отця Никанора Абрамовича і домовилися скликати в Почаївський монастир Волинський Єпархіальний З’їзд духовенства і мирян. З’їзд у Почаївському монастирі відбувся від 3 до 10 жовтня 1921 року. Почесним головою того з’їзду був єпископ Діонісій, а діловим головою — отець Никанор Абрамович. Учасники з’їзду брали приклад із програми і постанов Всеукраїнського Православного Собору в Києві й ухвалили українізувати церковне життя на тих теренах у Польщі, де живе українське православне населення.
Під час приготувань до Єпархіального Волинського З’їзду в Почаєві до Варшави прибув архієпископ Юрій Ярошевський, про якого Іван Власовський подав біографічні дані, з яких, скорочено, маємо такі відомості: «Ще до Почаївського З’їзду, за згодою польського уряду і Московського патріарха, архієпископ Юрій одержав від патріарха Тихона призначення бути патріаршим Екзархом Православної Церкви в Польщі. Дата того призначення — 15 вересня 1921 року. Митрополит Юрій Ярошевський — син українського священика Подільської єпархії. Закінчив Духовну семінарію в Кам’янці-Подільському, а Духовну Академію в Києві. Студіював разом із професором Олександром Лотоцьким. Маючи 26 років, прийняв чернечий постриг. Його наукова спеціалізація — педагогіка. Науково співпрацював у духовних журналах. Його наукові праці друкувалися також у публікаціях Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. На 34-му році життя був посвячений у сан єпископа. Був єпископом у різних єпархіях на Московщині, в Білорусі і в Україні. Маючи 38 років, був призначений ректором Духовної Академії в тогочасній столиці Росії — Петербурзі. Під час революції 1918 року був підвищений у сан архієпископа. 1919 року керував Харківською єпархією. На початку 1920 року емігрував до Італії. На запрошення польського уряду прибув до Польщі восени 1921 року».
Оформивши своє ієрархічне становище, митрополит Юрій, у першу чергу, закрив «Церковний совєт у Польщі». Потім висвятив у сан єпископа колишнього свого студента Духовної Академії — Александра Іноземцева. Єпископ Александр Іноземцев — російського роду. Увесь час був відомий як великий прихильник українців. Під час Другої світової війни він приєднався до юрисдикції УАПЦ, яку очолював митрополит Полікарп Сікорський, і був підвищений у сан архієпископа і митрополита Полісся, і з єпископатом УАПЦ виїхав на еміграцію.
Майже одночасно митрополит Юрій почав переговори з польським урядом про законний стан Православної Церкви в Польщі. Іван Власовський окреслив ті переговори нереальними, бо, незалежно від тих переговорів, польський уряд раптом 30 січня 1922 року видав «Тимчасові правила», яких митрополит і весь церковний провід мусили дотримуватися.
«Тимчасові правила... зовсім не знають засади виборності на духовні становища і в церковному управлінні. Скрізь при призначеннях, переміщеннях, усуненнях чи то священиків на парафії, чи благочинних, чи членів консисторій, чи то єпископа, ці акти відбуваються в адміністративному порядку, з наказу відповідної церковної влади, але за порозумінням із представниками відповідних органів державної влади».
З цього бачимо, що то були ті самі методи, які поляки застосовували за феодальних часів на землях України під час запровадження унії. У рамках тих «Тимчасових правил» мусив працювати митрополит Юрій. Він скликав у Варшаві Собор єпископів 14 і 15 червня 1922 року, на якому вирішено Православну Церкву в Польщі унезалежнити від російської патріархії — проголосити її автокефальною у зв’язках із патріархією Константинопольською та патріархіями інших православних народів. За тією постановою голосували: митрополит Юрій, архієпископ Діонісій і єпископ Александр, а проти голосували архієпископ Елевферій із Вільна і єпископ Володимир із Гродна.
Через два місяці з половиною після того Собору у Варшаві, 3 вересня 1922 року, у Почаївському монастирі митрополит Юрій, в асисті єпископів Діонісія і Александра, висвятили у сан єпископа архімандрита Олексія Громадського. Ось кілька цитат із промови митрополита Юрія до нововисвяченого єпископа Олексія: «Як єпископ, ти будеш проходити своє служення тут, на Волині, серед українського народу. Це добрий, здібний до високих ідеальних переживань народ, що особливо поетично відчуває красу Божого світу й Бога, і серед нього єпископське служення може бути особливо корисне і спасенне... Особливо це повинно бути осяжне для тебе, як рідного цьому народові не тільки по вірі, але й по крові... Твоє знання, як українця за походженням, душі народу, чеснот і хиб, таємних струн його серця, покаже тобі, як, коли і про що з ним говорити, щоб приєднати його до Бога, щоб укоренити в нього християнські основи життя...».
Закриття «Церковного совєта», відірвання Православної Церкви в Польщі від російської патріархії — проголошення її автокефальною, промова до єпископа Олексія і все інше, що митрополит Юрій зробив за півтора року не так, як хотіли всі царські шовіністи, які лише думали про «єдину нєдєліму Росію», — усе те їм не було байдуже. Вони, — ті царські православні шовіністи в підрясниках, ризах із хрестами на грудях, для яких української нації «не було, нема і бути не може», а також усі чорносотенні яничари, не сумували тоді, коли митрополита Юрія в його резиденції 8 лютого 1923 року застрелив архімандрит Смарагд, якого світське ім’я і прізвище було Павло Латишенко.
За все те, що митрополит Юрій зробив не на користь російським шовіністам, мусив заплатити своїм життям. Душогубів, як той, що вбив митрополита Юрія, в історії України багато. Це та категорія дегенератів-яничар, яких для своїх послуг століттями виховували всі окупанти України для того, як написав Іван Багряний, щоб вони братніми руками нищили народ, із якого самі походили.
Тепер те саме роблять в Україні російські комуністичні окупанти. Годі сумніватися, що подібних яничар використовують також й інші «праведники», які все мріють про те, щоб у майбутньому бути державними і релігійними володарями України. Діяльність тих мрійників у цьому напрямі помітна всюди поза межами України.
Після вбивства митрополита Юрія наступним митрополитом став архієпископ Діонісій Валединський, який одночасно став єпархіальним прямим зверхником Почаївського монастиря. Можливо, що Діонісій боявся, щоб і його не вбили, бо ж убивця митрополита Юрія на слідстві сказав...
