Історія містечка Почаїв
Історичні довідники показують, що чернігівський полковник — Дем’ян Многогрішний, якого гетьман П. Дорошенко призначив бути наказним гетьманом Лівобережжя, був під впливом чернігівського архієпископа Лазаря Барановича — покровителя Москви, і тому Д. Многогрішний, без порозуміння з гетьманом П. Дорошенком, не відкинув московських заходів провадити переговори стосовно примир’я і угоди про союз із Москвою.
Історик Дмитро Дорошенко написав, що коли гетьман Петро Дорошенко повернувся на Правобережжя зупиняти польський наступ, «з цього скористалися люди, які все ще думали, що краще триматися московської протекції, виторгувавши тільки в Москви якнайширшу автономію для України. На чолі цих людей стояв полковник Дем’ян Многогрішний і чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Закликане ними московське військо вступило в межі Сіверщини і почало завойовувати її. Тоді лівобережна старшина зібралася до Новгорода-Сіверського, вибрала за гетьмана Многогрішного, і той одразу почав переговори з Москвою. Уже з початку 1669 року в Глухові уклали умову, за якою Україна мала знову вступити під московську протекцію з тим, щоб московські воєводи перебували тільки в Києві, Чернігові, Ніжині, Острі й Переяславі і зовсім не втручалися у внутрішнє українське життя. Більша частина лівобережних полків пристала до цього». В історії доби Дем’яна Многогрішного це зветься «Глухівські статті».
Історик Олександр Оглоблин подає такі відомості: «Многогрішний твердо стояв на ґрунті самостійності України, відверто висловлювався проти імперіалістичної політики Москви і розпочав таємні переговори з Петром Дорошенком. Прихильник сильної гетьманської влади, він не довіряв вищій старшині, з якою поводився дуже різко. Усе це викликало опозицію вищої старшини, яка за допомогою Москви зробила 13 березня 1672 року державний переворот, заарештувала Многогрішного і видала його Москві. Обвинувачений у “державній зраді”, він був тортурований і засуджений на страту, яку замінили на довічне заслання до Сибіру Дем’яна Многогрішного, його брата Василя і небожа Михайла».
Того ж року на місце Дем’яна Многогрішного гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович, який також заповів свою вірність московським «протекторам». Одночасно він «хотів стати гетьманом обабіч Дніпра і через те інтригував перед Москвою проти Дорошенка».
Становище гетьмана П. Дорошенка стало дуже скрутним, особливо тоді, коли «Запоріжжя висунуло проти нього кандидатуру на гетьмана писаря Запорізької Січі — Петра Суховія, який за підтримки кримських татар збройно виступив проти Дорошенка».
«На початку 1669 року Дорошенкові за допомогою Сірка, що перейшов на його бік, вдалося розгромити Суховія і союзних із ним татар, але почалася боротьба з наступником Суховія — уманським полковником Михайлом Ханенком, лояльним до Польщі».
З цього бачимо, що не тільки ворожі агентури, а й українські безвідповідальні кар’єристи, які думали лише про свою славу, доводили до того, що в Україні бували нараз і по три гетьмани, відбувалися братовбивчі битви, народ не знав, кого слухатися, а така дійсність дуже допомагала ворогам повертатися і поневолювати Україну.
Польща й Московщина, хоч кожна по-своєму, весь час мріяли опанувати всю Україну, однак трималися Андрусівського договору — двоподілу України; вони політичними і церковними агітаціями допомагали чинити між українцями внутрішні роздори й ворожнечу. Сім років гетьман П. Дорошенко безперервно вів битви з польськими і московськими нападниками. Його армія зазнала великих втрат. Великої шкоди завдав Дорошенкові ворохобний уманський полковник Михайло Ханенко, якого поляки визнали гетьманом, а також запорізький кошовий отаман Іван Сірко, що приєднався до Ханенка. Гетьман Лівобережжя Іван Самойлович, хоч сам був під московським наглядом, але мріяв стати гетьманом усієї України і через те був противником гетьмана П. Дорошенка.
Правобережна Україна була дуже зруйнована. Гетьман П. Дорошенко бачив, що не зможе збільшити своєї армії так, щоб усіх ворогів перемогти. То була та головна причина, що П. Дорошенко вирішив звернутися до спілки з Туреччиною.
«Хоч яка непопулярна серед українського народу була думка про турецький протекторат, проте Дорошенко мусив звернутися до неї, бо не бачив іншого виходу і способу відбитися від Польщі та зібрати докупи розшарпану Україну. Він уважав, що турецький протекторат не буде зовсім перешкоджати державній самостійності України та її вільному розвиткові. Через те він увійшов у тісні зносини з турецьким султаном Мохаммедом IV і намовив його розпочати війну з Польщею».
Весною 1672 року турецький султан вирушив на Україну з великим військом. Коло Кам’янця злучився з військом Дорошенка. Після облоги Кам’янця й розбиття польських і Ханенкових військ пішли походом аж до Галичини. Восени 1672 року в Бучачі турки продиктували полякам мирну умову, що її підписав король Михайло Вишневецький (син Яреми), на підставі якої поляки зреклися центральних земель України. Поділля залишилося під турецькою окупацією. Поляки мусили платити туркам данину згідно з підписаним договором.
Та перемога над поляками завдала Правобережній Україні великого спустошення. Турки й татари руйнували міста й села, церкви палили або перетворювали на мечеті; молодих людей забирали в неволю; малих дітей вивозили в Туреччину, щоб виховувати їх на яничар. «...Народ проклинав Дорошенка, вважаючи його головним винуватцем свого нещастя й усієї руїни краю».
Побачивши, як турки й татари руйнують міста й села і нищать наш народ, гетьман П. Дорошенко «...був готовий визнати зверхність московського царя, аби тільки Україна була вся разом і мала повну автономію. Але в Москві боялися такого самостійного й рішучого гетьмана, як П. Дорошенко, та до того проти нього виступив лівобережний гетьман Іван Самойлович».
Новий польський король — Ян Собеський, зібравши більше війська, пішов війною проти турків. У битвах із турками йому допомагали Михайло Ханенко і запорізький отаман Іван Сірко, і під Хотином турків розгромили. Після тієї перемоги, не маючи загрози від ослабленої армії П. Дорошенка, ні від М. Ханенка, ні від кошового Івана Сірка, польська шляхта, а з нею й єзуїти, знову поверталися в Україну і закріпачували людність, збільшували переслідування православного населення — священиків, ієрархів та пожвавили навернення на унію.
Народ почав утікати за Дніпро й оселятися на лівобережній гетьманщині, або ще далі — в московській слобожанщині. Михайло Ханенко також побачив, що поляки, хоч і визнали його гетьманом Правобережжя, але його гетьманування під польською окупацією не має жодного значення, і він перебрався на Лівобережжя. Запорізький кошовий Іван Сірко нарешті прилучився до Дорошенка, але... запізно.
Іван Самойлович двічі з військом виступав проти П. Дорошенка. Перший похід 1675 року не вдався, бо рознеслася звістка, що на допомогу Дорошенкові йдуть турки й татари, а тому Самойлович повернувся. «...Коли Самойлович восени 1676 року знову прийшов із московським та українським військом під Чигирин, Дорошенко здав йому свою столицю без бою і зрікся свого гетьманування. Йому дозволили жити в Україні — в Сосниці на Чернігівщині, але московський уряд боявся залишити його в Україні, викликав його до Москви і більше вже не пустив додому. Так гетьман Петро Дорошенко і помер на “почесному” засланні в селі Ярополчі під Москвою 1698 року».
Гетьман І. Самойлович своєю політикою, без жодного спротиву, підпорядкував Лівобережну Україну московським царям і пишався московськими почестями. «Коли помер у Чигирині митрополит Йосиф Тукальський, заходами Самойловича вибрано його заступником Луцького єпископа, князя Гедеона Святополка-Четвертинського, який погодився визнати над собою зверхність московського патріарха 1685 року. Московський уряд домігся того, що турки примусили царгородського патріарха зректися своєї зверхності над українською церквою».
Про єпископа Гедеона в історії написано: «Єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський більше 20 років керував Луцькою єпархією, знаходячись увесь час у боротьбі з уніатами. Під час тієї боротьби багато терпів єпископ Гедеон усіляких прикрощів від польського уряду. Погрози йшли від самого короля Яна Собеського, що вічна тюрма в Марієнбурзі чекає єпископа Гедеона, якщо він не стане “уніатом чи темлянином”. Львівський єпископ Шумлянський, який від 1679 року був призначений польським урядом “адміністратором Київської митрополії” тієї частини її, яка перебувала під Польщею, так само чинив багато прикрощів єпископу Луцькому, сам будучи таємним уніатом і плануючи посадити на Луцьку катедру, зіпхнувши єпископа Гедеона, брата свого Афанасія Шумлянського, теж таємного уніата. Єпископ Гедеон не витримав нарешті і 1684 року втік із Луцька до Києва, а звідти до Батурина, де тоді була гетьманська столиця, а гетьманом був Іван Самойлович. З Батурина єпископ Гедеон до Луцька більше не повернувся і замешкав у Крупецькому монастирі. Скоро почалася історія з виборами його на Київську митрополичу катедру з підпорядкуванням одночасно Московському патріархові. На Луцьку ж катедру Йосиф Шумлянський через три роки таки поставив свого брата Афанасія Шумлянського».
Після підпорядкування державно-політичних, військових і церковних справ на Лівобережній Україні під московське зверхництво польський і московський уряди уклали договір під назвою «Вічний мир». То було підтвердження договору в Андрусові на Білорусі 1667 року про двоподіл України. У тому договорі також було рішення спільно воювати проти Туреччини. Під час того договору Іван Самойлович не мав ніякого голосу, лише обов’язок виконувати московські накази — козацьким військом воювати в інтересах Москви.
Так, як у всіх інших попередніх договорах із гетьманами України, у договорі про «Вічний мир» були статті й про релігійну свободу і права православних українців на Правобережній Україні під польською окупацією, але поляки, як і москалі, ті договори нехтували, а політичні і релігійні справи виконували так, як вимагали їхні державні інтереси та інтереси католицького римського центру й інтереси московського імперіалістичного православ’я.
Досліджуючи суспільно-економічний лад гетьманської епохи, історики вказують на те, що деякі гетьмани і чимало вищої козацької старшини брали приклад із тогочасного польського й московського феодалізму. Наглядалися бути великими землевласниками з підданством селянського простолюддя так, як це було в Польщі й Московщині. Тому в українському народі, особливо серед селянства, так само, як проти польських і московських аристократів — шляхти і дворянства, існувало невдоволення за соціальну несправедливість, так і проти деяких гетьманів та вищої козацької старшини такий лад викликав невдоволення серед простолюддя, а між деякою вищою старшиною — різні обурення і прояви опозиції до своїх, деяких гетьманів.
«У своїй внутрішній політиці в Україні Самойлович цілком підтримував інтереси козацької старшини, яка стала вже справжньою привілейованою верствою, скупчила в своїх руках великі земельні маєтності й почала примушувати селян відбувати на неї різні повинності, як це було за панщинних польських порядків. Але, попри це, старшина не любила Самойловича, бо він, досягши великої влади, почав дуже гордовито ставитися до старшини, поосаджував на кращі посади своїми родичами і почав думати про те, щоб зробити гетьманство спадковим у своєму роді. Це й привело Самойловича до загибелі».
Після підписання «Вічного миру» між Польщею й Московщиною в 1686 році обидва ці союзники вирішили почати війну з Туреччиною. Підданство Москві і всі догоди московським царям і патріархам не врятували життя Івана Самойловича. Весною 1687 року московсько-українська армія під командою князя В. Голіцина й гетьмана І. Самойловича вирушила на Крим, а далі на Туреччину. Через далеку відстань, велику спеку й посуху похід був невдалий. «...Голіцину загрожували великі прикрощі в Москві. Козацька старшина, що була давно незадоволена Самойловичем, подала Голіцину донос на свого гетьмана, ніби він був у змові з кримським ханом і навмисне зробив так, щоб похід не вдався... Самойловича заарештували й вислали до Москви. Там без усякого суду його разом із старшим сином заслали на Сибір. Молодшого сина Грицька — чернігівського полковника — обвинуватили, ніби він замишляв “бунт” проти Москви, і покарали смертю в Сівську. Серед козацького війська, що стояло табором у поході, виникли розрухи: рядові козаки збунтувалися проти своєї старшини і багатьох повбивали».
Наступним гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа. Супроти Москви він провадив таку саму політику, як Самойлович, але весь час прагнув до того, щоб визволити Україну з московського поневолення. За спілку зі шведським королем Карлом XII після битви під Полтавою 1709 року московські православні «праведники» наклали на гетьмана Івана Мазепу анатему, тобто прокляття.
Тепер звернемо увагу на події в Почаївському монастирі протягом десятиліть «Великої Руїни» і на ті методи, що їх застосовували католицькі «праведники» і наші уніатські поклонники Римського центру.
Земельні володіння магната Ферлея після його смерті дісталися його сестрі Софії. Вона вийшла заміж за графа Станіслава Тарнавського, і він почав робити те саме, що робив Ферлей. Йому допомагали брат Александр Тарнавський і сусідські шляхтичі: Ледуховські, П’ясочинські, Красицькі, Пражмовські та інші. Вони посилали своїх гайдуків грабувати монастирське майно. Під час прощ посилали гайдуків у монастир, щоб ті прилюдно нападали на монахів і їх зневажали. Пізніше вони насилали в монастир молодих монахів — таємних уніатів, і тому в монастирі створилися дві монаші партії — супротивники і прихильники унії. Монахам-прихильникам унії таємно постачали зброю в монастир. Між монахами настав упадок моралі й непослух. Молоді монахи — таємні уніати — закували старих монахів-противників унії в кайдани і морили їх голодом.
Пізніше граф С. Тарнавський брав самовільну участь у монаших зібраннях і домагався не виборів, а призначення ігуменів і сам підшукував кандидатів. Терор польської шляхти і єзуїтів збільшився до таких розмірів, що через 70 літ після смерті отця Йова монастир Почаївський опанували уніатські монахи — василіяни.
У найдавнішій історії різних народів віддавна відомі збройні агресії, колоніальні поневолення і жорстокі експлуатації поневолених, завжди з єдиною метою — збагачення своєї держави і забезпечення себе силою володіння поневоленими.
Таку мету мали поневолювачі по всьому світі. Таку ж мету мали (і мають) поневолювачі українського та інших народів на сході Європи в минулому і тепер у російській комуністичній імперії. Матеріалісти не мають почуття добродійного обов’язку не тільки супроти поневолених народів, але й супроти своєї нації. Тому всі агресори фальшували і фальшують поняття всіх моральних чеснот і вдаються до антинародних брутальних дій.
Але як розуміти насильства тих, що видають себе за духовних речників віри в Бога; звуться праведними носіями християнських чеснот; уявляють себе найближчими до Бога і братолюбної науки Христа і, прикриваючись Божим ім’ям, ім’ям Христової науки, вдаються до таких же антигуманних брутальностей, як ті, що дбають лише про свій матеріальний добробут?
Незалежно від того, хто, коли і де чинив різні насильства над людьми, такі як хрестоносні походи, Варфоломіївські ночі, святі інквізиції та інші брутальні методи, — усе це вимагає відповіді на такі питання: яку спільність у тому можна знайти з вірою в Бога, — вірою в основні елементи Христової науки?
На такі питання хай теологи дають відповіді.
У допоміжній історичній літературі для написання цієї теми не знайдено достатніх описів і документів про те, як унійні монахи перебирали Почаївський монастир 1721 року і хроніки їхнього там перебування. Не маючи літератури, написаної українськими, польськими та іншими католицькими істориками, щоб подати висновки їхніх творів, важко зупинятися над періодом 110-річного уніатського володіння Почаївським монастирем та про їхню там усебічну діяльність.
Натомість звернемо увагу на найголовнішу подію того періоду — монументальну будову Успенського Собору, що його ініціятором і будівничим був граф Микола Потоцький. Попри те, що М. Потоцький був поляк і прийняв греко-католицький обряд і, за написаними переказами, став українофілом, що він дуже великими коштами збудував найбільшу церкву на Почаївській горі — Собор Успіння Пресвятої Богородиці, — але все це зводиться до незаперечних фактів, що той Собор у Почаєві збудований на українській землі коштами, не з Польщі привезеними, а взятими з природних ресурсів України, ресурсів, здобутих тяжкою працею мозолястих рук нашого народу, і збудований також тяжкою кріпацькою працею українського населення.
Рід Потоцьких походить із Краківщини, з XIV століття. То були великі польські магнати. Вони панували також і в Україні. На підставі публікацій Києво-Могилянської Академії історичні дослідники, а в тому числі й Семен Антонович Жук і митрополит Іларіон, роблять висновки, що по жіночій лінії Потоцькі походили з роду молдавських господарів — Могил, і по тому родоводу походив і Київський митрополит Петро Могила, а рід Могил був православної віри.
Граф Микола Потоцький народився на початку XVIII століття. Він був старостою Канівським. Йому належали великі маєтності на Київщині, Волині і в Галичині. Спочатку його осідок був у Каневі. Його великі багатства давали йому відчуття необмеженої сили і влади над своїми підданими кріпаками. Це типова риса моралі всіх феодалів на всіх континентах.
Польські історики присвятили багато уваги Миколі Потоцькому і розповідають про нього як про дуже розпусну людину майже до 50 років свого життя. З тих історичних записів відомо, що хоч М. Потоцький був вихованцем єзуїтів, але невідомо чому став українофілом. Із собі рівними магнатами не приятелював. Поважав князя Августа Яблоновського, що жив у Стеблеві коло річки Рось між Каневом і Богуславом. Князь Яблоновський жив так, як усі селяни: орав, сіяв, у жнива працював на полі; їздив із чумаками на Крим по сіль і носив селянське вбрання; із селянами розмовляв лише українською мовою. Граф М. Потоцький приятелював із Яблоновським і взаємно одне одного відвідували.
Про причини, які змінили життєву поведінку М. Потоцького, є такі перекази: одного разу він їхав повз Почаївський монастир, і його коні чогось злякалися і понесли карету так, що граф упав додолу. Підвівшись, розлючений Потоцький схопив пістоль і хотів застрелити візника. Візник упав на коліна, підніс руки вгору в напрямі монастиря і голосно молився — просив Божу Матір, щоб вона його рятувала. Незважаючи на те, Потоцький тричі тиснув на курок пістоля, але пострілу не було. Він перевірив пістоль. Набої були, а пістоль не стріляв. А візник увесь час голосно молився. Молитва візника і непослух пістоля вразили Потоцького, вплинули на його сумління, на мислення про молитву і на зміну його життєвої поведінки. Інша розповідь, також написана польською мовою, про те, що одного разу, їдучи повз монастир, Потоцький побачив коло Собору (збудованого Домашевськими) кілька пар коней, запряжених у карети. Він зупинився і пішов у Собор, щоб побачити тих вельмож, і саме застав проповідь, яку монах-василіянин виголошував польською мовою про людські гріхи і Боже милосердя, і що це також наставило Потоцького на майбутнє релігійне життя.
Після того він із Канева переїхав жити в Бучач. Часто бував у Почаєві і затримувався в монастирі. Дітей у нього не було, а з дружиною розійшовся. Почаїв він усе більше і більше жертвував гроші монастиреві. Протягом п’яти років граф подарував монастиреві 2 мільйони 244 тисячі злотих, які він призначив на будову нового Собору, мешкання для монахів і на коронацію ікони Божої Матері.
Даруючи гроші монастиреві, одночасно М. Потоцький листувався з керівниками монастиря і за 11 років він написав 39 довгих листів. Але уніатські монахи не поспішали починати будову, бо в той час польська шляхта своєю сваволею довела Польщу до такої анархії, що їй насувалася загроза з Росії, Австрії і Німеччини, передбачався занепад Польщі. Тому-то василіяни не хотіли починати будівництва. Потоцький погрожував, що забере гроші. Суперіор монастиря, тобто ігумен Іпатій Білинський, у листі від 2 листопада 1767 року просив Потоцького, щоб він «...на всі пожертвувані гроші видав акта і зазначив, що він подарував гроші не монастиреві, а монахам, що перебувають в унії. А коли б Почаївський монастир повернувся знову до “схизматиків”, тобто православним, то його капітал мусить перейти до інших уніатських монастирів».
Через чотири роки, тобто 22 квітня 1771 року, М. Потоцький написав листа, яким повідомив монастирське керівництво, що він має згоду єпископа в Луцьку і що він сам починає будувати Собор. План зробив архітектор Готфрід Гофман. Пізніше були запрошені ще два архітектори, Ксаверій Кульчицький і Матвій Полейовський зі Львова, а також шестеро інших архітекторів.
Перш за все, Потоцький збудував собі велику хату, наче палац, на східній стороні гори, у якій жив і керував будівництвом. Опісля, побіч палацу, збудував двоповерхову дзвіницю. Потім на північно-західній стороні гори почали будувати церкву святої Варвари і одночасно будували масивний триповерховий фундамент на західній і південній сторонах гори.
Ще тоді, коли Потоцький задумав розбудувати Почаївський монастир, він думав про те, щоб коронувати Почаївську чудотворну ікону Божої Матері і, за згодою Риму, під час розбудови 1773 року заходився здійснити те коронування.
Про традицію коронацій ікон митрополит Іларіон подає пояснення, з яких наводимо короткі уривки: «Обряд коронації Божої Матері й Її Сина — це стародавній католицький звичай, який ніби походить ще з IV століття. В Європі він відомий часто і скрізь, але у Візантії він значно рідший, а по слов’янських землях зазвичай невідомий. Коронація — це власне канонізація чудотворності тієї чи іншої ікони. До Польщі цей звичай коронації Божої Матері прийшов із початку XVIII століття, і вже 1717 року 8 серпня на Ясній Горі в Ченстохові була там коронована українська ікона Белзька, що свого часу була силою перенесена в Ченстохів і названа Ченстохівською».
Про свято коронації ікони Божої Матері в Почаєві історики описують майже однаково. Коронування відбулося не в монастирі, а на полі за один кілометр на схід від монастиря. Там збудували каплицю на честь Різдва Пресвятої Богородиці, а навколо поставили шатри. Дорогу від монастиря до тієї каплиці прикрасили арками і смолоскипами. Туди прибуло багато польського війська, яке звеличувало процесії і все святкування музикою і стрільбою з гармат. Уніатські і польські священики під шатрами сповідали і причащали людей.
Про кількість учасників подано: «...польські й українські уніатські джерела подають, ніби сто тисяч. Священиків латинських і уніатських було, ніби, до тисячі... Була польська магнатерія, польські пани, польська шляхта світська й військова — все поляки».
З обширного опису тієї імпрези видно, що та коронація, крім католицького релігійного характеру, мала також мету польської політичної пропаганди.
Мурована каплиця, де відбувалася коронація ікони Божої Матері, пізніше була обгороджена цегляним муром, і там, до приходу совітів, був монаший цвинтар.
Будування фундаменту навколо західного і південного узбіч гори тривало 5 років. Той фундамент — широку підбудову — покрили плоскою кам’яно-цементовою терасою. Тоді Троїцький Собор, що його збудували Домашевські, розвалили, а на тому місці збудували Собор Успіння Пресвятої Богородиці, який має такий розмір: 56 метрів висоти, 54 метри довжини, 40 метрів ширини і може вмістити 6 тисяч людей. Фундамент — широка масивна підбудова — має три поверхи. Від землі до верху тераси висота фундаменту — понад 30 метрів. У нутрі тієї підбудови були дві церкви. Під самою терасою — Печерна церква, де збоку в кам’яній печері спочивають мощі отця Йова. Нижче, під Печерною церквою, була церква Києво-Печерських святих — Антонія і Феодосія. На самому низу церкви не було. Колись там були склади книжок, що друкувалися в почаївській друкарні. Пізніше там зберігалися якісь кам’яні скульптури, що їх позносили туди після відходу василіян, і там був склад овочів із монастирського саду. Тераса, яку люди популярно називали галереєю, навколо Собору в різних місцях шириною була приблизно від 20 до 40 метрів. У центрі тієї галереї стоїть Успенський Собор фронтовою фасадою і трьома дверима на південь, а вівтарною частиною — на північ.
На північній стороні Собору збудований (наче квадратною формою) Братський корпус — житлові приміщення для монахів. Південні причілки корпусу сполучені зі стінами вівтарної частини Собору. У квадратному подвір’ї того Братського корпусу є криниця, яку викопав отець Йов. На західній стороні Собору у причілкові корпусу є великі двері, які ведуть у церкву святої Варвари і вниз у Печерну церкву та в «підвальну» церкву святих Антонія і Феодосія.
До східної стіни Братського корпусу, навпроти дзвіниці, долучений будинок, у якому василіяни мали друкарню. Пізніше той будинок перетворено на церкву Похвали Божої Матері, яку люди популярно називали «тепла церква», тому що її обігрівали, і там кожну зиму правилися богослужіння.
Зовнішня південна стіна фундаменту, де є Печерна церква, сполучена з високим муром, понад 50 метрів довжини, аж до архієрейського дому, який також збудований на високому фундаменті на схід від Собору поблизу вхідної брами — «святих воріт» у віддалі приблизно 100 метрів. Те будівництво тривало 12 років.
Історичні довідники, які детально присвячені тому будівництву, цифрами вказують на дуже великі кошти того будівництва. Ті кошти, мабуть, були б удвічі більші, якби платили тяжкопрацюючим робітникам-кріпакам. Митрополит Іларіон звертає на це увагу: «Але треба тут підкреслити, що при цій будові щоденно безплатно працювали сотні українських православних селян, кріпаків графа Потоцького!».
Почаївський святий Успенський Собор.
Недостатньо знайти даних, скільки років було Потоцькому тоді, коли будова Собору була закінчена, тобто 1782 року. На початку того року граф Микола Потоцький прийняв монаший постриг і невдовзі, 12 квітня 1782 року, помер. Згідно з його бажанням поховали його в Соборі в гробниці коло західної стіни.
«У цьому склепі також спочивають фундатори Троїцької церкви — Домашевські: поховані вони були спочатку в збудованій ними церкві; пізніше, коли знесли Троїцьку церкву, домовини їх було перенесено до склепу, збудованого в новій церкві».
Після смерті Потоцького «...василіяни роздали із подарованих сум 22-м василіянським монастирям 324 тисячі злотих на вічний спомин душі їхнього фундатора. Хоч цим прислужилися для закріплення унії».
Польська шляхта довела Польщу до тотальної анархії. Той стан використали Росія, Австрія і Німеччина. Трьома договорами: 1772-го, 1793-го і 1795-го років вони розділили Польщу і як державу ліквідували. Території Польщі, України і Білорусі, якими володіли поляки, розділили між собою. Галицькі й Карпатські області України окупувала Австрія, а на схід усі землі України окупувала Росія, яка після підпорядкування собі Української Православної Церкви за минулі сто років, особливо за гетьмана Кирила Розумовського і пізніше, ліквідувала всі автономні права України. Історично це знана епоха Катерини II, Павла I, Александра I та пізніших царів, які, як писав митрополит Василь Липківський, довели Україну до могильного сну й темряви.
Історично відомо, що центр Римської католицької церкви і московський центр Російської православної церкви своїми далекоглядними місіонерськими заходами мали великі, а то й домінуючі впливи на політику в своїх та інших державах. За допомогою тогочасних союзників Росії — Австрії й Німеччини римські місіонери мали успішні впливи на царські урядові чинники у змаганні за те, щоб росіяни не ліквідували унії і не відбирали Почаївський монастир та інші, які вони за допомогою поляків позабирали від православних монахів.
Під російською окупацією в Україні польські католики й українські уніати, греко-католики, хоч і не поширювали уніатства так, як робили під польською охороною, але й не були переслідувані так, як самі переслідували православних...
