Після смерті гетьмана Б. Хмельницького аж до кінця доби гетьмана Івана Мазепи, протягом 50-ти років, обабіч Дніпра в Україні було аж десять обираних і наказних гетьманів: Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Яким Сомко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Дем’ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Іван Самойлович та Іван Мазепа.
Не всі вони були видатними державниками й полководцями, але всі бачили ворожі напасті й шукали допомоги; усі мали бажання захищати національні й релігійні вольності свого народу; укладали різні союзні договори і вели війни з єдиною метою — визволити Україну від різних чужих агресорів.
Усі ж сусіди України віками були не союзниками, а поневолювачами нашого народу. Тому-то всі «союзні» договори завжди закінчувалися зрадою. Вороги України між собою укладали таємні й явні перемир’я, політичними маніпуляціями, військовими нападами, релігійними агітаціями і провокаторськими діями створювали між українцями розбрат і внутрішню боротьбу, яка завжди була на користь ворогам.
Єдине, чого вороги України боялися, — це єдності української нації. Тому-то життя майже кожного гетьмана було під загрозою. Вороги провокаторськими вбивствами, розстрілами і засланнями обезголовлювали державно-військовий провід України, територію України ділили і панували над нашим поневоленим народом.
«Коли вмирав гетьман Богдан Хмельницький, козацька рада вибрала за гетьмана його молодшого сина Юрія, ще дуже молодого хлопця, мало здібного і слабовитого. Цим вибором, зробленим ще перед Богдановими очима, хотіли вшанувати великого гетьмана, але дуже скоро виявилася повна нездібність Юрія Хмельниченка, і тоді старшина козацька вибрала на своїй нараді за гетьмана генерального писаря Івана Виговського, українського шляхтича з Овруцького повіту на Київщині. Це був дуже розумний і освічений політик, добрий український патріот.
В останніх роках життя гетьмана Б. Хмельницького він відігравав велику роль в українській закордонній політиці. Однак Іван Виговський не зумів здобути собі популярності серед простого козацтва, — особливо гостро виступало проти нього Запоріжжя, осередок демократичних козацьких традицій... Іван Виговський вів переговори з Польщею і Туреччиною, приєднав до себе кримського хана, а від Швеції домігся визнання самостійності України.
Одначе Москва, добре розуміючи, куди схиляється політика Виговського, почала робити проти нього інтриги в Україні, підтримуючи рух, який почався проти Виговського на південній Полтавщині серед простого козацтва й народу. На чолі того руху був полтавський полковник Мартин Пушкар. Москва підтримувала Пушкаря.
Упоравшись із повстанням і спираючись на допомогу кримського хана, що сам прийшов із військом в Україну, Виговський вирішив розірвати унію з Москвою і сповістив про це окремим маніфестом європейські держави, мотивуючи той розрив зрадливістю московської політики і бажанням Москви придушити українську волю.
Але, розриваючи з Москвою, Виговський вирішив піти на унію з Польщею. Влітку 1658 року він вів про це переговори у Варшаві через свого посланця — полковника Тетерю, а восени того ж року уклав у Гадячі з представниками польського уряду трактат, на підставі якого Україна приєдналася до унії з Польщею на засадах більш-менш таких, як із Литвою.
Частина України (Чернігівщина, Полтавщина, Київщина з частинами Волині й Поділля) вступала в унію як окрема держава («Велике князівство Руське», подібно як «Велике князівство Литовське»), зі своїм власним, вибраним усіма станами гетьманом, своїми міністрами, фінансами (окремою монетою), з власним військом, якого мало бути 40 тисяч. Православна віра мала бути цілком зрівняна в правах із католицькою...»
Історики звертають увагу на те, що в Гадяцькому договорі, який був укладений 16 вересня 1658 року, гетьман Іван Виговський «...на перше місце в договорі ставить релігійні справи», і що це було «...надзвичайно важливою реальністю з огляду на союз України з одновірною Москвою».
Вісім пунктів того договору були присвячені вольностям Православної Церкви українського народу. Тут візьмемо до уваги лише початкові чотири пункти.
«Старожитня грецька релігія, та сама, з якою руський народ приєднався до корони Польської, повинна залишатися при своїх привілеях і вільній відправі богослужень скрізь, де тільки є руська мова, по всіх містах, містечках і селах, у Короні і Великому Князівстві Литовському, не тільки в церквах, але й у прилюдних процесіях, відвідуванні хворих зі святими тайнами, при похоронах і в усьому іншому так само, як і латинський обряд користується вільним і відкритим богослуженням.
Тій же релігії грецькій дається право вільної відбудови церков і нових монастирів, як і поновлення та направи старих. Для тієї ж віри, що противна давній грецькій православній і є між римським і старогрецьким народами роздори (унія), ніхто — ні духовного, ні світського, чи сенаторського, чи шляхетського стану — ні в якому разі не може фундувати, будувати і помножувати церкви, монастирі й фундації ні в духовних, ні в королівських, ні у своїх дідичних маєтках, — і за силою цього договору ніколи не повинні цього робити.
Римській релігії на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств («Велике Князівство Руське») дозволяється вільне віровизнання. Світські пани римської релігії не мають жодної юрисдикції (права патронату) над духовними й ченцями грецької релігії; належить вона відповідному пастиреві.
З огляду на те, що в спільній вітчизні обом обрядам (латинському і грецькому православному) повинні належати однакові привілеї і почесті, то Київський митрополит із чотирма владиками — луцьким, львівським, перемиським, холмським і п’ятим із Великого Князівства Литовського — мстиславським, за їхнім власним порядком, будуть засідати в сенаті з такими ж привілеями і вільним голосуванням, як засідають у сенаті духовні римського обряду. Одначе отцю митрополиту надається місце нижче архієпископа львівського, а православним владикам — нижче їхніх повітових єпископів». Але римський і московський центри мали свої плани.
Гадяцький договір був затверджений польським сеймом 1659 року. З історії відомо, що після того договору обидва релігійні центри — римський католицький і московський православний, які мали вирішальний вплив на слухняні їм уряди, різними способами робили заходи, щоб Гадяцький договір був ліквідований.
«Рим — папа Олександр VII-й і, за наказом його, нунцій Відоні, що “до занедужання боровся за святу справу”, завзято боронив уніатську Церкву в Польщі; римська курія на зборах кардиналів 8 липня 1659 р. гостро засудила поступовання латинських польських єпископів, бо ж на Гадяцький договір присягнули сам король Ян Казимир, теж єзуїт і кардинал до обрання на трон польський, архієпископ Лещинський в імені всього клиру польського, єпископ Віленський Завіша в імені всього клиру литовського, воєводи та канцлери польський і литовський. Кардинали наказали полякам через нунція в Польщі “зробити протест, щоб усунути й відкликати все, що на шкоду католицької віри (унії) було в Гадяцькому договорі”».
Гетьман Іван Виговський мусив воювати з Москвою. «Московські гарнізони вибито з України, і тільки в Києві трималася московська залога. Москва вислала проти України велике військо під начальством князя Трубецького. Те військо навесні 1659 р. обложило Конотоп... Недалеко від Конотопа Виговський розгромив армію Трубецького. 30 тисяч москалів полягло на місці, багато потрапило в полон. Знищено найкращі московські полки. Але Гадяцький трактат, у якому виявився політичний і культурний рівень української інтелігенції половини XVII віку, зовсім не сподобався демократичним українським колам, Запоріжжю й народним масам. Сама ідея нової спілки з Польщею була дуже непопулярна і внівець обертала всі заходи Виговського та його прихильників. Кошовий отаман Сірко вдарив зі своїми запорожцями на Крим, а потім на Чигирин — гетьманську столицю. Козаки, незадоволені спілкою з поляками, у кількох місцевостях повстали проти Виговського. Побачивши, що починається кривава міжусобиця, Виговський у жовтні 1659 року зрікся булави».
Життя гетьмана І. Виговського скінчилося трагічно. «Поляки дали Виговському титул Київського воєводи і барське староство. З 1662 року Виговський виявив себе як член Львівського братства, заступник інтересів українського православного населення. За обвинуваченням гетьмана Павла Тетері в козацькому повстанні був 1664 року поляками розстріляний під Корсунем».
На Правобережній Україні протипольські повстання не втихали. Також на Лівобережжі між козацтвом і народними масами були протипольські настрої. Коли гетьман Іван Виговський уступив, козацька старшина негайно у жовтні в Германівці на Київщині обрала гетьманом Юрія Хмельницького.
В той час московські агітатори поширювали пропаганду проти будь-якої спілки з Польщею, послуговуючись широковідомими єзуїтськими і уніатськими насильствами над українською православною людністю в Україні й Білорусі, і тим вони ще більше вносили заколоти й безладдя між козацтвом і всім населенням.
Після розгрому московського війська під Конотопом Москва поповнила свою армію, а коли гетьманом знову став Юрій Хмельницький, московські війська під командою князя Трубецького вирушили в Україну і знов продиктували Юрію Хмельницькому Переяславську угоду, але зі змінами, ще більш некорисними для України — з більшою залежністю від московського царя; московські війська, крім Києва, знов почали займати головні міста в Україні, а разом із військом прибували московські бояри і поселялися у містах. Це викликало велике незадоволення проти Москви.
Історична хронологія тогочасних подій показує, що польський король і шляхта у Переяславському договорі вбачали для Польщі велику загрозу. Тому-то поляки робили релігійні й національні поступки в Гадяцькому договорі, щоб тим закріпити й свої права і впливи на Правобережній Україні, а тим самим анулювати загрозу Переяславського договору.
Таку ж мету мали й москвичі і повели агітацію, щоб Гадяцький договір із Польщею ліквідувати. Історики вважають, що ті договори були причиною війни Московщини з Польщею 1660 року. Польське військо за допомогою татарських загонів перемогло московську армію і під Чудновом на Житомирщині примусило москвичів капітулювати. Тоді гетьман Юрій Хмельницький вирішив зірвати угоду з Москвою і склав умову з поляками 1660 року про поєднання України з Польщею. Той договір був майже повторенням Гадяцького договору гетьмана І. Виговського з 1658 року.
Історик І. Власовський твердить, що ці два договори «були найбільшими досягненнями, вимушеними від поляків православними українцями в боротьбі їх проти унії в Польщі від 1596 року і за права їхньої Православної Церкви». При цьому звертає увагу й на те, що наші «українські католицькі історики Гадяцький договір називають... “нелюдським для з’єднаних (уніатів) договором”».
Бажання гетьмана Юрія Хмельницького, так як і його батька Богдана та Івана Виговського, — поєднати і державно унезалежнити всю Україну — не здійснились. Українські народні повстання частіше спалахували проти польського закріпачення людей і проти посилених єзуїтських та уніатських переслідувань на Правобережній Україні і в Білорусі.
На Лівобережжі козацькі полки, тероризовані московськими військовими поборами, не хотіли єднатися з Польщею. Московські військові і боярські наставники стежили за козацькими військовими частинами, вели агітацію проти гетьмана Юрія Хмельницького і між старшинами створювали заколоти, щоб на Лівобережну Україну вибрати іншого гетьмана.
Козацька старшина скликала нараду 1662 року в Козельці на Чернігівщині і там обрала гетьманом полковника Якима Сомка, що до того часу виконував обов’язки наказного гетьмана Лівобережжя. Яким Сомко був противником спілки з Польщею й одночасно був незадоволений московською окупаційною політикою на Лівобережній Україні. За це Москва не мала довір’я до Я. Сомка — не хотіла визнати старшинського вибору його на гетьмана й обвинувачувала його за зв’язки з Ю. Хмельницьким.
Гетьман Юрій Хмельницький знав про події на Лівобережжі. Одночасно він знав, що й на Правобережжі народні маси були дуже незадоволені його спілкою з поляками. До того ще й татарські загони страшенно грабували населення і забирали людей у неволю. Побачивши, що він, як гетьман, не зможе заспокоїти весь народ, поєднати його й навести лад, Юрій Хмельницький 1663 року склав булаву і постригся в ченці в Печерському монастирі в Києві. Того ж року на його місце старшина вибрала гетьманом Правобережжя полковника Павла Тетерю, який за гетьмана І. Виговського разом зі шляхтичем Юрієм Немиричем вів переговори в справі Гадяцької угоди і був прихильником спілки з Польщею.
Майже одночасно, 1663 року, на Лівобережжі під Ніжином була козацька нарада. На ту старшинську нараду прибули московські посли. Прибув туди також із Запоріжжя кошовий Іван Брюховецький із запорізьким військом і козацькою «черню» (втікачі з-під польського шляхетського володіння). Наради були дуже бурхливі. Ті наради історики назвали «чорною радою». Якима Сомка та інших старшин арештували. За агітаторською підтримкою московських послів гетьманом Лівобережжя вибрали Івана Брюховецького. Якима Сомка, ніжинського полковника Василя Золотаренка та інших старшин московські посли оголосили зрадниками, і вони були покарані смертю в Борзні. Іван Брюховецький склав присягу на вірність цареві.
Після вибору Павла Тетері гетьманом Правобережжя у спілці з Польщею, а Івана Брюховецького гетьманом Лівобережжя, Україна стала поділена на дві частини, на два гетьманства: лівобережне і правобережне. Поряд із релігійним розбратом почався період політичного розбрату, період українських воєнних братовбивств, які були корисні Польщі й Московщині.
В історичних довідниках немає достатньо даних про те, що після Богдана Хмельницького наступні гетьмани мали тісний зв’язок із запорізькими отаманами. Мабуть, саме тому запорізька старшина трималася осторонь наступників Богдана Хмельницького і через непоінформованість про московських поневолювачів довший час була прихильна до спілки з Московщиною або трималась осторонь.
Попри багато розгромів польського війська і втеч у Польщу, поляки кожного разу поверталися в Україну і навіть мріяли про те, щоб забрати Лівобережжя, тобто всі землі України.
Король Ян Казимир 1664 року сам очолив похід польського війська за участі козацтва, що було в розпорядженні Павла Тетері. «Він дійшов, спалюючи й руйнуючи по дорозі українські міста й села, аж до Глухова..., але надійшли москалі з Брюховецьким, і король мусив відступати. При переправі через Десну поляків дуже погромив Брюховецький».
«Тим часом, як польський король воював на лівому березі Дніпра, польський генерал Стефан Чарнецький втихомирював народні повстання, що вибухнули проти поляків на правому березі. Зі страшною люттю нищив Чарнецький міста й села, вирізав усе населення; він узяв Чигирин і Суботів, де звелів викинути з домовини кістки Богдана Хмельницького та його сина Тимоша, щоб помститися хоча б над мертвими ворогами Польщі. Поряд із Яремою Вишневецьким це був один із найлютіших катів українського народу».
З історії Української Православної Церкви бачимо, що ще за життя гетьмана Богдана Хмельницького, коли він після битви під Берестечком шукав військової допомоги, тоді москвичі відмовились дати йому поміч. Але, маючи такі ж плани, як і поляки, тобто володіти Україною, москвичі чекали, щоб Україна у затяжній боротьбі стала безсилою, а тоді під приводом загрози католицизму опанувати всі землі України і її Православну Церкву. Тому-то за один рік перед Переяславським договором: «Беручи Україну під свою руку, — пише митрополит Іларіон, — цар московський тим самим звільнив її від римо-католицького гніту. Про це виразно говорить нам і сама постанова Московського Земського Собору 1653 р. про Україну. Собор постановив тоді, щоб цар Олексій Михайлович зволив того гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорізьке з городами їх і землями прийняти під свою государеву високу руку для православної християнської віри і святих Божих церков, бо пани Рада і вся Річ Посполита на православну віру і святі Божі церкви повстали і хочуть їх знищити».
«Ставлячи тезу про Берестейську унію як про одну з головних причин Переяславської угоди, ми тим самим творців унії та її дальших опікунів і фанатичних діячів, що не перебирали в засобах при її впровадженні, повинні вважати справжніми винуватцями Переяславської угоди 1654 року».
Київський митрополит Сильвестр Косів помер 1657 року. Невдовзі гетьман Іван Виговський скликав собор у Києві 18 жовтня 1657 року, на якому вибрали на київського митрополита єпископа Луцького — Діонисія Балабана.
« Вибори й інтронізація на Київську митрополичу катедру митрополита Діонисія Балабана були першим випадком поставлення українського православного митрополита після Переяславської угоди 1654 р. з Москвою. Як бачимо, і церковна влада Української Православної Церкви, і світська гетьманська влада провели цей акт виборів і поставлення в повній незалежності від влади московської».
Але Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, попри те, що від митрополита Сильвестра мав грамоту на Чернігівську катедру, він ще за життя митрополита Діонисія «...перший з українських ієрархів звернувся на початку 1660 року до московської влади з проханням видати йому грамоту на Чернігівську єпископію. Зокрема цей впливовий ієрарх хоч і вів дволичну політику між Москвою і Польщею, немало прислужився Москві в історії підпорядкування нею московському патріархові Київської митрополії, який факт мав немаловажне значення і в політичному відношенні». А після упокоєння митрополита Діонисія єпископ Лазар Баранович «...у листі до наказного гетьмана Якима Сомка 10 червня 1663 року радив звернутися до московського царя за дозволом обрати в Києві митрополита». Але смерть Якима Сомка і вибір «чорною радою» на гетьмана Івана Брюховецького зупинили ці заходи.
«А між тим на Правобережній Україні відбувся в Корсуні 9-19 листопада 1663 року елекційний собор для виборів митрополита, в якому соборі не брав участі Київ і ціле Лівобережжя. Перше засідання цього собору відбулось 9 листопада. Собор розколовся на дві партії: одна обрала на Київську катедру Йосифа Нелюбовича-Тукальського, єпископа Мстиславського, що називався тепер також Білоруським; друга — Антонія Винницького, єпископа Перемиського. З приводу такого розбиття призначено було нове зібрання собору на 19 листопада. Були на ньому єпископи: Луцький Гедеон Четвертинський, Львівський Афанасій Желиборський і Перемиський Антоній Винницький і представники західних частин Київської митрополії від духовенства і мирян; останніх очолював правобережний гетьман Тетеря. Але й тепер не дійшло на соборі до згоди. Партія єпископату й гетьмана вибрала на митрополита єпископа Антонія Винницького, друга ж партія з духовних і світських, керована Слуцьким архімандритом Феодосієм Василевичем, обрала єпископа Йосифа Тукальського, проти обрання якого ніби «приватного», а не соборного, єпископи видали протестацію. Обидві сторони представили своїх кандидатів на затвердження королю Яну Казимиру. Король презентував на Київську митрополію обох кандидатів».
«Митрополит Йосиф Тукальський мав у своїй юрисдикції Правобережну Україну, Білорусь і Литву, тоді як Західна Україна (Галичина, Волинь і Поділля) перебували більше в управлінні митрополита Антонія Винницького. Тетеря, незадоволений затвердженням митрополита Тукальського, постарався донести польському урядові, що нібито митрополит Тукальський змовився з Виговським витіснити поляків із Правобережної України і віддати її Москві, а з ченцем Гедеоном (колишнім гетьманом Юрієм Хмельницьким) підбурює козаків проти нього — Тетері. Внаслідок доносу митрополит Тукальський і Юрій Хмельницький були схоплені в червні 1664 року Чарнецьким і відвезені до фортеці в Марієнбурзі, де митрополит був ув’язнений два роки».
Про колишнього гетьмана Івана Виговського вже була згадка про те, що його поляки арештували і в Корсуні 1665 року розстріляли.
«Павло Тетеря брав участь у поході короля Яна Казимира на Лівобережжя, а потім допомагав полякам на чолі зі Стефаном Чарнецьким і татарами боротися проти козацько-селянських повстань на Правобережжі. 1665 року ватажок повстанців — В. Дрозденко — розбив Тетерю під Брацлавом, і Тетеря змушений був зректися гетьманства; захопивши військовий скарб, державний архів і гетьманські клейноди, виїхав до Польщі, де перейшов на католицтво і дістав звання стольника полоцького та старости брацлавського, ніжинського і чигиринського. Але незабаром у Тетері почалися суперечки й процеси за маєтки з польськими магнатами. Пограбований єзуїтами у Варшаві і не діставши підтримки польського уряду, виїхав до Молдавії (Ясси), а звідти до Адріанополя, де, мабуть, готував якусь антипольську акцію на боці Туреччини, але незабаром помер...».
На Лівобережжі Іван Брюховецький, «ставши гетьманом, виявив себе цілковитим підданцем Москви як у політичному, так і в церковному управліннях. Він усе носився з бажанням, щоб на Київській митрополичій катедрі посадити митрополита, присланого з Москви, і в тій справі писав прохання до царя, “...все повторював головну свою мотивацію, що митрополит-москвин потрібний у Києві для того, аби “духовний чин київський до лядських митрополитів (Йосифа й Антонія) не шатався, і Малая Русь, почувши, що прислано на митрополію московського строїтеля, стверджувалась би і скріплялась під високою рукою великого государя”».
«У вересні 1665 року вибрався Брюховецький до Москви в супроводі оточення з 535 людей. У складі того оточення було кілька духовників на чолі з Переяславським протопопом Бутовичем. Брюховецький 11 жовтня 1665 року представив свої так звані “московські статті”, серед яких 4-та стаття була “О митрополії на Київ”. У ній гетьман знову бив чолом послати на Київ святителя з Москви, щоб “духовний чин, оглядаючись на митрополитів під рукою польського короля, у шатості війську не був шкідливий”. Коли Брюховецький повернувся з Москви, і рознеслася чутка про те, що він бив чолом у Москві про митрополита для Києва з Москви, то в Києві повстало з приводу того велике обурення».
«Коли ж поприїжджали ще московські воєводи та почали вводити свої порядки, виникло явне незадоволення, Брюховецького називали зрадником і почали покладати всі надії на Дорошенка».
На Правобережжі народні повстання не втихали, бо мали підтримку козацького війська. Після уступлення Тетері козацька старшина восени 1665 року вибрала на гетьмана видатного полковника Петра Дорошенка. Завдяки заходам П. Дорошенка поляки випустили з в’язниці митрополита Йосифа Тукальського. З того часу митрополит Йосиф Тукальський став найближчим дорадником гетьмана Дорошенка, допомагаючи йому в проводі його митрополичого служення, до самої смерті. У січні 1669 року мешканець Києва Ушаков рапортував у Москві з доручення воєводи Шереметєва, що «в Києві по всіх монастирях і в народі всяких чинів люди митрополита Йосифа Тукальського люблять і хочуть, щоб він на митрополії був, як перше».
Гетьман Петро Дорошенко, будучи осавулом у Тетері, добре знав політику поляків і москвичів та їхні стремління щодо України. Про Польщу він сказав так: «Король дав козакам привілеї, а згодом прислав поляків, і вони всі вольності від них відбирають і православних християн, не тільки козаків, але й полковників та старшину б’ють, мучать, беруть усілякі побори, а в багатьох містах Божі церкви збезчестили, а інші обернули на постелі».
Тому гетьман Петро Дорошенко вирішив звільнити Україну обабіч Дніпра і поєднати в одну незалежну державу. Але тоді запорізький кошовий отаман Іван Сірко, як і раніше, все ще не розумів ідеї всенародного, державного об’єднання і боротьби за соборну державну незалежність, тому й не підтримав П. Дорошенка. Керівник повстанців Василь Дрозденко також не розумів ідеї державної незалежності, й собі хотів стати гетьманом, так що Петро Дорошенко мусив із ним розправлятися зброєю.
Незалежно від того, гетьман П. Дорошенко, скріпивши козацькі збройні сили на Правобережжі, виступив проти короля Яна Собеського і наступами почав виганяти в Польщу польських окупантів Правобережжя. Під час його майже дворічної переможної боротьби на Лівобережжі також вибухали протимосковські повстання з ненавистю не тільки до московських окупантів, а й до гетьмана Івана Брюховецького за його державну і церковну запроданість Москві.
Після Переяславської угоди 1654 року Московщина почала воювати з Польщею з такою ж метою і надією, що й Польща — оволодіти всю Україну. Після уступлення Юрія Хмельницького, коли постали два гетьманати — Правобережний і Лівобережний, тоді з польськими і московськими військами брали (часто вирішальну) участь козацькі армії. З того часу в українському народі постали також воєнні братовбивства, які з року на рік ішли на користь лише ворогам нашого народу.
Але навіть у такій трагічній дійсності обидва вороги України не змогли одне одного перемогти і, головне, не змогли подолати українського народу.
Після тринадцятирічної війни (щоб опанувати Україну) Польща і Московщина були знесилені. Знаючи, що гетьман Петро Дорошенко вирішив змагатися за поєднання всіх земель і державне унезалежнення України, вони передбачали ще більші повстання — більшу і довшу боротьбу з українським народом.
Щоб не допустити до українського всенаціонального об’єднання і державної незалежності України, Польща і Московщина почали мирні переговори, під час яких домовились не воювати одна проти одної, а воювати лише проти України; вирішили, що Лівобережжя має бути під московським володінням, а Правобережжя — під польським, і в Андрусові на Білорусі 13 січня 1667 року підписали договір двоподілу України.
Коли народ на Лівобережжі довідався про московсько-польський договір, тоді почалися численні протимосковські повстання.
Іван Брюховецький також збагнув велику помилку свого москвофільства і «в лютому 1668 року Брюховецький підняв повстання проти Москви, в універсалах повідомляючи, що він змушений був “від руки й приязні московської відлучитися”, бо Московщина разом із Польщею задумали “Україну, вітчизну нашу милу”, руйнувати, пустошити й на ніщо обернути, вигубивши в ній усіх великих і малих мешканців”».
Козацько-селянські військові об’єднання виганяли з України московські військові залоги, царських бояр і чиновників. Івану Брюховецькому, попри його протимосковські революційні універсали, значна більшість старшини, козаків і населення більше не довіряли.
Навесні 1668 року гетьман Петро Дорошенко вирушив з армією на Лівобережжя. «Скрізь народ вітав його з великою радістю. Коли Дорошенко підійшов до табору Брюховецького коло м. Опішні на Полтавщині, козаки вбили Брюховецького і перейшли до Дорошенка. Таким чином Дорошенко став гетьманом обох боків Дніпра і злучив Україну докупи. Він відігнав москалів за межі України, але в цей момент надійшла звістка, що поляки наступали на Поділля».
Петро Дорошенко призначив своїм заступником — наказним гетьманом на Лівобережжя — чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, а сам вирушив на правий берег Дніпра, щоб там організувати оборону проти польського наступу.
У той час у Чернігові на катедрі був архієпископ Лазар Баранович, якого напередодні свого упокоєння 1657 року гетьман Богдан Хмельницький призначив блюстителем — виконуючим митрополичі обов’язки Київської митрополії. Але Лазар Баранович не переїхав у Київ і тих обов’язків не виконував, а так, як і Брюховецький, хотів, щоб Українську Православну Церкву підпорядкувати під московське зверхництво.
Другим єпископом став Мефодій Филимонович, ще більший поклонник Москви, про якого, поряд із біографічними даними, є такий історичний запис: «Так протопоп Максим Филимонович, прийнявши чернечий постриг з ім’ям Мефодія, був 4 травня 1661 року висвячений в єпископа Мстиславського в Москві блюстителем московського патріаршого престолу Пітиримом, митрополитом Сарським і Подонським. До своєї єпархії Мстиславсько-Могилівсько-Оршанської на Білорусі єпископ Мефодій не поїхав, нею не керував, а, діставши тоді ж призначення від Москви на блюстителя Київської митрополії, він відбув на Лівобережну Україну в характері московського агента».
Отже, як бачимо, за 25 років перед тим, як московські царі зі своїм православним центром змогли цілковито підпорядкувати собі Українську Православну Церкву, із численних історичних досліджень того часу можна зробити висновки, що москвичі не дуже зважали на церковні канони і з року на рік дедалі більше висилали війська, урядників і церковних пропагандистів так, як на Правобережжі робили польські єзуїти і наші українські уніатські місіонери.
Історичні довідники показують, що чернігівський полковник — Дем’ян Многогрішний, якого гетьман П. Дорошенко призначив бути наказним гетьманом Лівобережжя, був під впливом чернігівського архієпископа Лазаря Барановича — покровителя Москви, і тому Д. Многогрішний, без порозуміння з гетьманом П. Дорошенком, не відкинув московських заходів провадити переговори стосовно...
