Примітка.
Деякі частини даного нарису написані без застосування «традиційного» стилю подачі інформації на певну пізнавальну тему задля кращого розкриття героя нарису, оскільки жарти, іронія чи подібні тому прийомі не завжди можуть зіграти на краще науково-популярному доробку.
Автор
Якщо неозброєним оком глянути на постать Валер’яна Поліщука, а тим паче – на його творчість, то при відсутності глибокого аналізу може скластись хибний образ цього письменника, поета, критика, теоретика одного із літературних напрямів української літератури зразка початку ХХ-го сторіччя. Сергій Єфремов, наприклад, називає Валер’яна Поліщука поетом, що спочатку писав еротику, а тоді швидко перелаштував свої колії у сторону революційних тем. Правди ніде діти – елемент, згадуваний батьком української журналістики мав місце у творчому доробку Валер’яна Поліщука – то він на сторінках журналу власного друкував гасла як от «Хай живе прилюдний поцілунок в голу грудь!», то анонсував, що разом із художником і дизайнером Василем Єрміловим працюють над конструкцією спеціального ліжка, призначеного для кохання. Або його одна із найбільш відомих(якщо не найвідоміша) витівок – це чутки, що літератор має роман одночасно із двома сестрами, залишав на це постійні натяки у тих же віршах, що любити двох «сили є». Валер’яна Поліщука можна записати до збоченців чи до нудистів, бо якщо читаємо його «Воскресіння Діоніса», то натрапляємо на рядок, де «груди хочуть увільнитись зовсім од одежі», чи уривок із «Вона»:
«Що я ставав сосудом радости,
Готовим розіллятись,
Бо частку своєй душі передав до неї»(думаю, що уточнення не варті).
Ну а вишенькою на торті даного персонажа української літератури можна вважати поему «Онан», яка свого часту «вистрілила» у Поліщука та привернула увагу до нього, а от яку – це для письменника питання, звичайно, було другорядним. Знову ж таки – якщо ми читаємо його дітище лиш задля того, щоб просто прочитати чи посварити пальцем, назвати «безкультурщиною» та «хтивим курварем» чи як іноді можуть видати галичанське панство – «єстем кавалєрем от уродзеня», то це буде ясно мов день, що того всього «бєзобразія» можна буде нарити цілу шахту, починаючи із легких натяків на оргію:
«А я хочу хмелю, танців, бійки
Та щоночі хлопців з п’ять», а далі – пан Автор заходить зі своїх «козирів» - робить бунт проти системи та робить з Онана такого собі біблійського чайлдфрі-асексуала(бо чоловік так сповнився мудрості у природи, що цей світ став для нього абсолютно зрозумілим:
«Нехтую людську я природу, —
Я вище неї став.
Безглузду силу, що тягне нас до жінки,
Я розірвав, як тонку павутину.
Тягнутись до верстата, на якому», що тільки підтверджується у наступних главах поеми, де героя вже відкрито звинувачують у його становленні «надлюдини»:
«Щоб не зачати дітей для брата Іра, —
Тому ти й солодієм став»(Солодій – це людина, що любить солодке. Або онаніст – це вже залежить від контексту). Звідси «фіксуємо» ці «дикунські» тези шановного пана Онана – секс і діти для лохів.
А щоб остаточно добити «високоакадемічних» критиків, літературознавців(яких Валер’ян Львович мило називав «Сірьоза Єфременков» та «Дурачкевич», пародіюючи академіків Єфремова і Дорошкевича) та просто тривожних людей – Валер’ян Поліщук починає вихвалятись своїми здібностями майстра опису та високої натуралізації сцен своїх творів:
«І потече із фалоса мій сік,
Білясто-мутний і гарячий,
І на свіжі пелюстки фіалки упаде,
Заллє синяві очі і жовтий пил замісить…»
Звичайно, що зараз це вже не якийсь перфоменс. Але Валер’ян Поліщук не жив у ХХІ-му сторіччі, а у ХХ-му. І на той час шокував. І так, що цілком міг давати прикурити вже більш розпіареним нашому соціуму футуристів у верховенстві Михайля Семенка(бо герой нашого нарису вважав їх для себе нецікавим та навіть під час літературної дискусії вступав із ними у конфронтації), тому не новина, що він зажив слави дивного дивака і став першим українським письменником, репресованим за «порнографію», а «філософ із головою хлопчика»(як дражнив себе Поліщук і як його дражнили інші) це навіть не заперечив, але при цьому відкинув всі інші, не зламався та не «потягнув» за собою колег.
Тож тепер без жартів, неакадемічного стилю викладення матеріалу чи простого глуму над постаттю життєрадісного поета, вірного чоловіка та люблячого батька поговоримо про поета та теоретика літературного динамізму Валер’яна Поліщука.
***
Спершу наведемо кілька скупих біографічних даних.
Народився 1 жовтня 1897-го року на Волині у селі Більче, де тепер – Рівненська область. З дитинства захоплювався як книжками, так і геометрією із природознавством, що зіграє роль у формуванні майбутнього літератора.
«Може, з того часу і виросла моя вдача бачити життя не тільки в широких обсягах таких, які я бачив тоді ж у дитинстві, коли вилазив на вершечок клуні, лякаючи чорногуза на його гнізді, а навколо бігли біленькі волинські села, погірки, синіли ліси, звивався сріблястий Стир серед зеленого килима лугу, жовтіли лани. Я бачив обсяги й маленькі, де гримів свій космос. Зір мій у дитинстві був гострий, як бритва», – так згадуватиме В. Поліщук своє дитинство в автобіографії «Дороги моїх днів».
Потім письменник починає ходити у школу, що знаходилась у сусідньому селі, а згодом – у Мирогощанську двокласну школу. Десь у цей період захоплюється творчістю Григорія Чупринки, але згодом, через зміну своїх певних поглядів перестане рівнятись та відмовиться. Згадує той час так: «Школа мені багато дала: я міг запоєм читати. Я мріяв бути святим, щоб підноситися в повітря без крил, мріяв бути письменником, але жахався тих мрій, бо не вірилося, що це може бути з простої людини». Як можемо побачити – зачатки «філософії» майбутнього поета вже починали зароджуватись ще в аж такому ранньому віці.
Десь у 1913-му році у Валер’яна Прокидається національне самоусвідомлення, відтоді починає писати українською. Через рік під псевдонімом Gutta напише свій перший вірш «Круті та низькі берега».
У 1915-му році Луцьку гімназію, де тоді навчався Валер’ян Поліщук евакуювали до Білгорода, але туди молодий письменник не поїхав, а закінчував навчання у Катеринославі, де жив у батькового брата, там же приєднується до Юнацької Спілки. Потім на короткий час опиняється у Петербурзі, вчиться на інженера, а ввечері відпрацьовує вантажником(цей факт згодом буде обігрувати Микола Хвильовий у своєму памфлеті «“Ахтанабіль” сучасності, або Валеріян Поліщук у ролі лектора комуністичного університету»). Коли вибухнула Жовтнева революція, то письменник повертається назад до України.
Через захоплення літературою поступив на історико-філологічний факультет тодішнього Кам’янець-Подільського університету.
Працював у газетах «Селянська правда» та «Вісті».
Здійснював творчі поїздки до Франції, Німеччини, Чехословаччини, Скандинавії. Власну поетичну творчість розпочав переспівами текстів Олександра Олеся, С. Надюка та ін.
У 1919 році він опублікував поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила», написану за мотивами відомого літопису і написану під впливом реалій громадянської війни. Потім переїхав до Києва, де познайомився з творчою молоддю.
Особисте знайомство та спілкування з Павлом Тичиною спонукало Валер’яна Поліщука переглянути свій підхід до поезії – той спонукав його до пошуку нової художності у своїй ліриці та в якомусь сенсі «заразив» сонцепоклонництвом, яке отримав у спадок від Коцюбинського. Це був час ідеального взаєморозуміння між поетами – вони навіть хотіли видати спільний альманах чи збірник.
У 1922-му році Микола Хвильовий видав спільну з Валер’яном Поліщуком збірку «2».
Ранній Валер'ян Поліщук описував «неореалізм з пролетарським змістом, породжений революційним романтизмом» і мріяв про створення тотального мистецтва, в якому гармонійно поєдналися б усі наявні течії.
Поліщук спочатку належав до літературної організації «Гарт», але в 1925 році заснував у Харкові модерністську організацію «Авангард», яка репрезентувала проєкт конструктивної динаміки (згідно з яким поезія — це частина сучасної цивілізації та світ технічної революції). Крім нього самого, до нової письменницької організації та течії в українській літературі, її послідовниками стали такі особи як Раїса Троянкер, Леонід Чернов, Віктор Ярина, Гео Коляда, Петро Голота, згадуваний вже художник Василь Єрмілов та інші. За принципами та методом підходу «Авангард» суттєво відрізнявся від «Нової генерації» Михайля Семенка.
Проте Поліщук подолав обмеженість суто авангардних намірів.
Окремими виданнями опубліковано понад 50 його книг, серед яких «Книга повстання» (1922), «Ленін» (1922), «Дума Бурмашихи» (1922), «Розлука Європи»(1925), «Серцебиття часів» (1927), «Григорій Сковорода» (1929) та ін.
23 квітня 1932 р. під приводом недостатнього спілкування з літературними масами та зловживання вузькогруповою політикою уряд розпустив «Авангард», а з ним – і всі інші літературні організації. Натомість було створено Всесоюзну Спілку Совєтських Письменників із чіткою комуністичною ідеологією. Головою спілки призначили Максима Горького. Українські письменники були суворо підпорядковані російському центру. Усі, хто так чи інакше залишався орієнтованим на Захід, чи Європу, хто не хотів йти московським шляхом, хто намагався продовжувати експериментувати з форматами, були приречені.
Не оминула ця доля і Валер’яна Поліщука. Наприкінці 1934 р. був заарештований за підозрою в приналежності до ядра так званого Центру антирадянської боротьбистської організації.
27 і 28 березня 1935 р. на закритому засіданні Військової ради Верховного Суду СРСР Поліщук був засуджений до: 10 років ізоляції в концтаборах. Не звільнявся з моменту створення окремої «трійки» УНКВС по Ленінградській області. Наприкінці 1937 — на початку 1938 рр. – засуджений до смертної кари через розстріл.
***
Отже, розглянувши короткий життєпис автора, можемо тепер більше поговорити про його творчість, а точніше – подивитись на неї під іншим кутом, менш сатиричним та упередженим.
Що взагалі являє собою Валер’ян Поліщук? Якщо ж ми терпимо поставимось до тем, котрі він порушує у своїх творах, то можна побачити, що його підхід – це частини від різних напрямів та інших стилів, котрі письменник зліплював докупи подібно пластиліну, вимальовуючи своїм літературним пером та хистом щось нове, унікальне. Є в ньому щось від романтизму, щось від футуризму, щось від возвеличення сонячної енергії, котру він підхопив від Тичини(один із псевдонімів письменника був Василій Сонцецвіт) – Валер’ян Поліщук не приховував того, що позичав окремі елементи від різних для того, щоб створити щось власне та унікальне. І дуже поет ображався, коли його намагання «винайти велосипед» від світу літератури просто зводили до специфічного продовження вже чиїхось мотивів. Як приклад – Петро Єфремов(брат Сергія Єфремова) пише літературну статтю, де називає Валер’яна Поліщука «українським Уолтом Уїтменом». Як результат – невгамовний поет пише вірш «Я», де зразу же зазначає:
«Ні, я не Уїтмен,
Новий я, ще незнаний,
Що бунтом полоснув між хвилями знамен.
Я духом розійшовсь і втілився між вами,
Щоб людський дух, ширяючи пророчими вітрами,
До сонця всіх доніс, коли настане день.
Ні, я не Уїтмен.
Новий я, невідомий:
В мені-бо сила й біль працюючих рамен.
Я йду в передній лаві з тими,
Хто поступом стихійним серед грому
Іде мільйони літ, без ліку, без імен.
Ні, я не Уїтмен,
Хоч, як і він, веселий,
Бо сонячний привіт мою жагу втиша.
Мені всміхаються по всій країні села:
Волинський давній ліс і степові могили,
Карпатських гір зелені полонини,
І слобожанські хутори, і заводі Дніпрові,
І вогкі шелести козацької діброви, —
Робочої Вкраїни живе в мені душа,
І їй моя любов, як пісня комиша».
Паралельно із заявою про те, що він – нове та незвідане доти лице в літературі, Валер’ян Поліщук також робить акцент на своїй національності, присвячуючи чималий шмат вірша природі України. Тобто, узагальнюючи – поет підкреслює свою новизну на парнасі творчому як світовому, так й українському.
Ще у 1920-му році жартома письменник почав себе підписувати як «філософ із головою хлопчика», хоч цей титул дуже влучно описує погляди Валер’яна Поліщука на життя – це такий собі утопічний світ, де відбулись вже всі соціальні революції та де людина живе у гармонії із природою, собі подібним та, головне – сама собою. Подібно герою То-Ма-Кі Юрія Яновського із твору «Майстер Корабля», сам поет робить акцент на молодих роках людини, коли вона переповнена енергією та готова втілювати свої мрії у життя. Для прикладу читаємо уривок із «Передосіння елегії», де пан Автор пише наступне:
«Бо молодість не вернеться,
Не вернеться вона».
А що має робити людина у часи своїх найкращих років за думкою романтиків, а Валер’ян Поліщук також черпав із цього напряму цікаві йому елементи, яка у неї ціль? Правильно – це шлях до утопії, шлях до майбутнього. Ще у 1919, коли літературу було 22, він пише повість-фантазію «На шляху Великого Майбутнього», яку не публікує і яка не буде ніде пізніше опублікована. У даному творі якраз виведені основні принципи Валер’яна Поліщука, а саме – возвеличення соціальних(саме соціальних(sic!), а не соціалістичних докорінних змін) революцій, а також його постійні теми – це кохання та гармонійність тіла майбутнього хомо(бо Валер’ян Поліщук у своїх же афоризмах всіляко сатирично оцінював цю назву), що є досконалим.
Для переконання даних заяв беремо уривок із цього твору-фантазії: «Люди вже давно скинули із себе нікчемну умовність одежі, і краса тіла нового сильного чоловіка своїм блиском і лініями гармонію давала зо всім, що було навкруги…»
І тут відбувається тест на уважність, «літературний» відбір, що поділить читача на того, що проведе очима поверхнево та подумає, що утопія п. Поліщука – це дивакуватий світ нудистів-гедоністів, що возвеличували б своє тіло, коли ж читач, що захоче копнути глибше зрозуміє справжні мотиви сказаного, справжню сутність, що зарита поміж слів.
А якою вона є – та справжня сутність?
Це творчий потяг до величного світу, складеного із всеохопної віри у гармонію людського тіла із мінімальним розділом на ролі та дорожіння ними. І тут ми повертаємось до вирваної із контексту фрази, що була у «Воскресінні Діоніса»: «груди хочуть увільнитись зовсім од одежі» тепер вже має дещо інше забарвлення, де проводимо асоціативний ряд, де груди-життя(бо ж у грудях наші серця), а одіж – те окови старого світу, старого порядку, поношені, затерті, брудні та викликають відчуття дискомфорту. Зняти їх, скинути та вдихнути вільно – це мотив Поліщука, що звертається до всіх чоловіків та жінок – вирватись із рамок старосвітщини.
Коли гаряче липневе сонце припікає вас і одяг починає липнути до вашої шкіри, то ви відчуваєте, як та одіж вже глибше і глибше припадає до вас, намагаючись потім злитись. І яке ж блаженне полегшення відбувається, коли ви його скидаєте та у наші спітнілі груди ключем б’є легкий прохолодний вітерець. Валер’ян Поліщук був своєрідним новатором та бунтівником і вибрати як метафору на заклик до революції можна було такий от неоднозначний рядок, щоб повідомлення дійшло тільки до потрібних людей(знову же згадуємо сатиричне ставлення поета до людини розумної як виду).
Вірш «На простори» також несе ідею руйнації старого порядку, але при цьому йде засторога, що добитись запланованого Поліщуком майбуття буде не так просто, оскільки «життя — є хвилі», що може в якийсь один неочікуваний момент кинути справді тяжкий виклик:
«ось підняла на гребінь,
Підкинула, мов тріску, —
А потім шусь униз».
І знову – пан Автор дає нам перевірку, знову вдаючись до еротики:
«Всі п’ять мої по черзі.
І кожну з хвилею до чресл я притискаю,
І стегна мої чують їх рук жагучий лоскіт.
В паху розплавлена живиця потекла —
П’янить мене, що в воду падаю знесилений
І сили набираюсь знов.
Любов, любов, любов,
Одна любов, як сонця до землі,
Всім світом рухає.
І міліарди рук
Простягнуті її дістати
І плід свій прокормити,
На те, щоб знов плодитись…», а після цього, трохи нижче ми вже можемо читати наступні рядки:
«Нащо моралі глупої і громадські закони?
Ми їх розвіймо,
Як вікову оману.
Гей із туману
На простори космічного буття!»
Знову ми бачимо, що еротизм Валер’яна Поліщука – це не в першу чергу про задоволення свого сексуального бажання, а про прояв гармонії, прояв досконалості, бо у цьому світі серед людських емоцій немає більш оспіваної й загадковішої емоції ніж любов. У кінці вірша ми бачимо та читаємо фразу «на простори космічного буття!». Рух у майбутнє часто пов’язаний із космічною темою, чи темою все того ж «вивільнення», захованого серед слів. Якщо ми читаємо уривок із його вірша «Літнє», то знову ж таки – знову грає роль свобода від тенет злободенності:
«Люди! Люди! Нащо ви з замками й без замків
за ґратами,
Як тут лан широкий у квітках —
Вільний я посеред поля,
Наче птах».
І тут ми повертаємось до ще одного вірша, котрий згадували у вступі – «Вона». Беремо все ті ж рядки:
«Що я ставав сосудом радости,
Готовим розіллятись,
Бо частку своєй душі передав до неї», а тепер знову ж опускаємо те, якими фразами цей заклик нам подається. Знаємо вже, що здобуття гармонії – це найбільше щастя за Поліщуком. Звідси та радість – це досягнення гармонії, Нірвани у розумінні поета зі своєю специфікою. А до чого ж тут сосуд? Можна взяти дві версії. При першій тіло ліричного героя – це і є «сосуд радости», що досягнув піка блаженства і його тепер настільки багато, що нею можна вже ділитись із рештою. А якщо другої версії? Валер’ян Поліщук, як і Павло Тичина були захоплені творчістю відомого українського філософа Григорія Сковороди(Валер’ян Львович навіть написав про філософа роман-поему, та і його афоризми могли бути натхнені висловами попередника) і це доволі подібно – що у Поліщука найвища цінність – це свобода бути людиною, що і в байкаря – це також та свобода. Український Сократ описував, що без свободи людина не матиме того щастя, що і в Поліщука це активно пропагується. Тим паче, що, напевне, всі знають зображення, котре створив Григорій Савич із зображенням фонтана, що наповнює вази(сосуди), котрі в інтерпретації Сковороди є людськими умами. У Поліщука це не окрема частина тіла, а саме тіло, що наповнилось гармонійною енергією, котра настільки прекрасна, що хочеться нею ділитись із ближніми своїми.
Те, що пан Автор підносить у центр саме тіло, а не інший окремий орган ми можемо переконатись в інших віршах. Наприклад – уривок із «Кристала живого»:
«Тіло тремтяче, живе і могутнє
<…>
Найвища ступінь розвою матерій –
Надмірну красу являє собою…», і тут же беремо уривок із «Людині», де Валер’ян Поліщук знову стверджує свої два основні принципи – гармонія та відчуття свободи:
«Коли станеш вільна сама в собі і сама від себе –
Тоді цілий світ буде для тебе і ти для нього».
І тут ми повертаємось до найвідомішого твору Валер’яна Поліщука – до поеми «Онан».
Від початку автор починає відсіювати зайву та непотрібну аудиторію. Згадуємо рядки на початку:
«А я хочу хмелю, танців, бійки
Та щоночі хлопців з п’ять». А тут ми можемо провести паралель із сіроокою журналісткою із «Сентиментальної історії» Миколи Хвильового, котрий свого часу тісно товаришував із Валер’яном Поліщуком, але під час літературної дискусії вони стали затятими опонентами, але це могло не анулювати того факту, що вони визнавали талант одне одного, як це було у того Фітільова із Семенком. Тільки якщо у пророка загірної комуни цей образ «збирачки гарему» ставиться негативним, похмурим та асоціативним із соціальним занепадом людської моралі світу Сентиментальної історії, то в Поліщука це знову ж бунт(як неочікувано), протест.
Поема «Онан» може трактуватись як твердження того, що людська натура рано чи пізно бажатиме любові та ніяк із цим не зможе вдіяти. Але ж ми маємо слова самого героя, що не хоче вступати у сексуальний акт із жінкою та навмисне його перериває, проте саме тут бажання тілесного задоволення змальоване у негативному ключі.
Чому?
Бо сам Онан не бажав цього, не хотів робити того із власної волі, а мусив підкорятись наказам іншого. По простому – Онан був позбавлений свободи вибору.
Свободи.
І тому тут настільки багато натуралістичних та порнографічних сцен – ми повинні глянути на це очима головного героя, котрий цього не бажає. Валер’ян Поліщук знову починає відсіювати, починає знову «вражати» та «колихати» читацьку аудиторію такою відвертістю. Онан – протест проти уставлених традицій, тобто – проти старого, чим він і пишається, заявляючи у кінці:
«О, дякую тобі, мій ясний світе,
Що я прозрів хоч зараз,
Що я піщинкою не став у вихорі плодіння,
А сам отруйним ядом укусив стихію,
Зате і вільним став, як океан!»
Онан здобуває ту гармонію навіть без будь-якої еротики.
Але тоді чому заклики Валер’яна Поліщука тоді так часто пов’язані із тілесною близькістю?
А відповідь криється у тому, що еротизм(здоровий еротизм, звичайно – близькість за згодою двох сторін) є продуктом наслідку любові, а любов(знову ж повторюючись – саме здорова та двобічна), як вже було сказано раніше – це наслідок дії гармонії. А гармонія йде від того, що людина здобула свою досконалість. А здобула як? Правильно – зрозумівши суть людської свободи та прийнявши її. Валер’ян Поліщук міг цілком спеціально робити ставку саме на еротичній темі, знаючи, що вона відсіє тих людей, що ще не знайшли у собі тої його свободи, взятої у Сковороди та вони не будуть гідними побачити те, що ховається за порнографічними ілюзорними стінами слів. А хто ж не знайшов ту свободу? Діти, котрі б просто сміялись зі слів «фалос», «перса» і тому подібне, чи сивочолі академіки, для котрих література – продукт елітарних богів місцевих олімпів і вона існує лише для вищих тем, а не для котроїсь «сіся-пісьної вульгарщини». І лише справді розумні люди, що знайдуть у собі сили прийняти цю свободу та гармонію, по-перше – не тільки спокійно приймуть ці елементи творчості, ай, по-друге – зрозуміють, що не лиш не більше красивої декорації, що лиш замилює очі своїм кричущим змістом.
Валер’ян Поліщук намагався забезпечити «ланцюг грядущих поколінь», і проаналізувавши його творчість, ми навіть деякою мірою можемо його окреслити, а саме: Свобода людської душі – досконалість людського тіла – гармонія – любов – еротизм.
У цьому і був весь Валер’ян Поліщук. Тільки от у Радянському Союзі, де все має бути чітко та прямо, без «інакодумства» та еротичній тематиці(бо ж сексу у СРСР не було) не знайшлось місця для цих утопічних тяжінь, що і зумовило те, що поет був страчений антитезою своєї свободи, хай в часи хрущовської відлиги він був реабілітований, та не це змило із нього остаточно тінь забуття. Що Михайль Семенко – опонент Поліщука писав у свій час, що де є культ – там немає мистецтва, що і сам Валер’ян Львович писав схоже: «Не сотвори собі кумира ні з діла, ні з людини, ні з фрази, ні з генія, ні з народної маси й навіть з пролетаріяту не зроби собі кумира. Кумир є сила, яка пружиною розтягається до певного місця, а взагалі відтягає поступ на старе місце. Кожна революція – це є поломка такої пружини від розтягування, щоб одірватись од кумирів». І тут вже життя зіронізувало над поетом – ці слова він випалив ще у 1921-му році, а нагадали йому за них у 1934-му – коли у Радянському Союзі вже повним ходом засідав культ особи вождя «кремлівського горця» Йосипа Сталіна.
***
Один з афоризмів Валер’яна Поліщука доволі лаконічний.
«Використовуй».
Це і є послання майбутнім поколінням, що мають знайти його свободу, зрозуміти суть його «філософії». Мабуть, що і сам пан Автор це розумів, оскільки писав наступне: «До глибокого розуміння мене Валеріана Поліщука — Україна доросте через двадцять років. Кажу це сьогодні на початку 1929 року, коли літературна творчість наша масово росте, але з боку форм масово регресує. Я ж регресувати не збираюсь».
