23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення.
Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. Про це, а також інші історії зі свого життя у гетто, видатний польський піаніст та композитор і згадує у своїх мемуарах «Піаніст. Надзвичайна історія виживання», що незабаром вийдуть у видавництві Лабораторія.
Наприкінці листопада, коли погідних днів тієї надзвичайно довгої осені ставало все менше, а холодні дощі почали частіше накривати місто, ми з батьком і Генриком вперше зіткнулися зі смертю по-німецьки.
Одного вечора ми втрьох були в гостях у друга. Розмовляли, а коли я глянув на годинник, то з жахом побачив, що ось-ось почнеться комендантська година. Нам треба було негайно йти, хоч у нас не було жодного шансу встигнути додому. Але запізнитися на чверть години було не таким і великим злочином, тож можна було сподіватися, що з нами нічого не трапиться.
Ми одягли пальта, поспіхом попрощалися і вибігли. Було темно, на вулицях ні душі. Дощ періщив по обличчю, рвучкий вітер тріпав вивіски, і все навколо заповнював скрегіт металу. Піднявши коміри пальт, ми намагалися іти якомога швидше й тихіше, тримаючись попід стінами будинків. Були на півдорозі на вулиці Зельній, і здавалося, що без пригод дійдемо до свого будинку, як раптом з-за рогу з’явився поліційний патруль. У нас не було часу відступити або сховатися. Ми стояли у сліпучому світлі їхніх ліхтарів, намагаючись придумати якесь виправдання, поки один із поліцаїв не підійшов до нас і не посвітив ліхтарем нам в обличчя.
— Ви євреї?
Запитання було суто риторичне, бо відповіді він не чекав:
— А, ну так...
У його констатації нашого расового походження відчувалася врочистість, наче він був задоволений тим, що йому вдалося вполювати таку дичину. І ми незчулися, як поліцаї нас схопили й поставили обличчям до стіни будинку, а самі відступили на дорогу та почали спускати запобіжники на карабінах. Ось так ми й помремо. Це станеться за кілька секунд, і до завтра лежатимемо на тротуарі в калюжах крові з простреленими черепами, поки наша мати й сестри не дізнаються про те, що сталося, й у розпачі почнуть нас шукати. Друзі, до яких ми ходили, картатимуть себе за те, що так надовго нас затримали. Усі ці думки проносилися в моїй голові якось дивно, ніби належали комусь іншому. Я почув, як хтось голосно сказав:
— Це кінець.
Лише за мить утямив, що це говорив я сам. Тим часом я почув голосний плач і судомні схлипування. Повернув голову й у різкому світлі ліхтарів побачив свого батька, який стояв навколішки на мокрому асфальті, ридав і благав поліцаїв дарувати нам життя. Як він міг так принизитися? Генрик схилився над ним, щось шепотів, намагаючись поставити його на ноги. Генрик, мій врівноважений брат Генрик, з його завжди саркастичною посмішкою, у той момент здавався надзвичайно м’яким і ніжним. Я ніколи не бачив його таким. Отже, був інший Генрик, якого я міг би зрозуміти і з яким ми не сперечались би постійно, якби тільки я його знав.
Я знову повернувся до стіни. Нічого не змінилося. Батько плакав, Генрик намагався його заспокоїти, а поліцаї все ще цілилися в нас. Ми не могли їх бачити за стіною білого світла. Раптом, за якусь мить, я інстинктивно відчув, що смерть нам більше не загрожує. Минуло кілька секунд, і з-за стіни світла пролунав гучний голос:
— Чим займаєтеся в житті?
Генрик відповів за нас трьох із надзвичайною стриманістю, таким спокійним голосом, ніби нічого не сталося:
— Ми музиканти.
Один із поліцаїв став переді мною, схопив мене за комір пальта і в останньому пориві люті струсонув, хоча тепер, коли він вирішив залишити нас живими, не було ніяких причин це робити.
— Вам пощастило, що я також музикант! — він штовхнув мене так, що я вдарився об стіну.
— Геть звідси!
Ми кинулись у темряву, намагаючись якнайшвидше вибратися з-під променів їхніх ліхтарів, поки вони не передумали. Чули, як вони палко сперечаються, але їхні голоси стихали позаду нас. Двоє інших поліцаїв докоряли тому, хто нас відпустив. Вони вважали, що ми не заслуговуємо на співчуття, бо це ми розпочали війну, у якій гинуть німці.
Поки що вони не гинули, а збагачувалися. Дедалі частіше банди німців вдиралися до помешкань євреїв, грабували їх і вивозили меблі фургонами. Налякані люди продавали цінні речі, замінюючи їх непотребом, на який мало хто понадився б. Ми продали свої меблі, але радше з необхідності, ніж зі страху: жилося нам дедалі гірше. Ніхто в нашій сім’ї не вмів торгуватися. Регіна намагалася, але даремно. Як юристка, вона мала сильне почуття порядності й відповідальності і просто не могла просити або погоджуватися на ціну, що вдвічі перевищує вартість товару. Невдовзі вона почала займатися репетиторством. Батько, мати й Галіна давали уроки музики, а Генрик викладав англійську. Тоді лише я не міг знайти спосіб заробити на шматок хліба. Глибоко пригнічений, я лише час від часу брався до роботи над оркеструванням свого концертино.
У другій половині листопада німці без жодних пояснень почали перегороджувати колючим дротом бічні вулички на північ від Маршалковської, а наприкінці місяця з’явилося повідомлення, у яке спочатку ніхто не міг повірити. Навіть у найпотаємніших думках ми не могли уявити, що таке може статися: з 1 до 5 грудня євреї повинні пов’язувати білі нарукавні пов’язки з нашитою блакитною зіркою Давида. Отже, нас публічно таврували як ізгоїв. Перекреслено кілька століть прогресу людства, ми поверталися до середньовіччя.
Більше інформації про книжку — на сайті laboratory.ua
