Сьогодні мені довелося возити свою бабусю до лікаря в центр міста. Бабуся не дуже любила кудись ви’їжати, особливо до центру де було тісно та гласно. Коли ми відвідали клініку, то я вирішила бабусю повести в кафе куди мене водили батьки.
– Ой, і хочеться тобі гроші дарма витрачати, – бубоніла бабуся, але при цьому привітно усміхалась, а як побачила куди ми йдемо, трошки похмурніла.
– Я так працюю день і ніч, тож майже не проводжу з тобою час, так що мені не шкода грошей. Тим паче мені тут подобалося бувати…з батьками…хочу згадати як воно було, – відповіла я, відчиняючи перед бабусею двері.
– Так, мабуть, ти давно тут не була. Ще з дитинства, пройшло стільки років, а відчуття що це було щойно, – проговорила бабуся.
Бабусю зовуть Магонія Вікторівна, вона невисокого росту, трохи сутулиться, опираючись на тростину. Її обличчя зберегло красу минулих літ, лице гусині лапки, та трохи відвислі щоки видавали її справжні роки. А саме головне її очі ще зберегли блиск життя. А вузькі вуста наче постійно посміхалися, із-за кінчиків рта піднятих вверх. Вона завжди збирала волосся на затилку, мені дуже подобався відтінок її сивини, наче то не роки так пофарбували її, а блискуча фарба для волосся.
Ми вибрали місце та сіли. До нас підкотилось робоменю. Бабуся аж сполохалася, коли побачила цю дивину на коліщатках.
– От лихо! Ніяк не звикну до цих новинок. Кожного для щось дикіше вигадують! Я вже не знаю, що гірше коли ці штуки схожі на механізми, чи на людей і що мене більше з цього лякає, – зізналася бабуся, переводячи подих.
– Я недавно возила посилку теж зустріла бабусю, яка не любить дронів та роботів. Я розумію що ваше покоління якось обходилось без цього всього з інтелектом. Але час іде і ці речі спрощують життя, – намагаюсь примирити бабуню з новими технологіями.
– Так воно так, але все одно мені здається люди покладаючись на ці механізми зовсім облінются. А якщо будуть спілкуватися тільки з андроїдами та дронами то взагалі люди здичавіють і втратять свою соціальність, – висловила свої побоювання бабуня, недовірливо косясь на робоменю, в якого навіть сенсорні кнопки були по формі смайлику. А потім воно механічним тоном почало:
– Вітаю! Чи бажаєте активувати меню, в нас з’явилося багато нових страв!
– Активувати меню…– погодилася я.
Ми зробили замовлення і робоменю повільно відкотилося до нових відвідувачів.
– Мені здається ти занадто недовірлива до цих носіїв штучного інтелекту. Вони роблять більш зручним повсякденні справи, можуть заміняти людей на особливо небезпечних роботах, бути першопроходцями туди де людина не виживе, вони захищають нас, – не погодилася я з бабунею.
Вона прискіпливо слідкувала за роботою робоменю та за роботом що чистив підлогу. Бабуся тяжко видохнула, її погляд потемнів від задумливості.
– Так то так, але саме головне твоїх батьків штучний інтелект не врятував. Як ті прокляті терористи змогли пройти на борт літака досі не розумію! – відповіла гнівно бабуся, хоча пройшло вже три роки як не стало батьків, ми ще здається не відпустили нашу трагедію від сердець, ще болить рана втрати.
– Але ж яким-то дивом я вижила. Кажуть, мене перехопив дрон. Тож бачиш, ці штуки принаймні мене врятували, – згадала я, але я не пам’ятаю чітко що за модель то була чи як виглядала, лише в спогадах випливає силуэт птаха.
– Так чого твоїх батьків та штука не врятувала і де ділася потім? – не розуміла бабуся.
– Не знаю…того дрона так не знайшли. Шкода я мало що пам’ятаю, навіть психолог не допоміг, – проговорила я та зажурилася.
– Головне, що ти жива. А що там було нехай розслідують спеціальні люди. Хоча стільки часу минуло, а ніякого висновку ми не почули. Щось темнять! – проговорила бабуся, задумливо потирала підборіддя.
– Тепер в тебе не тільки штучний інтелект поганий, але й існує змова спецслужб? – пошуткувала я.
– А що? Може ті розумники проводили якійсь випробування, а нам не сказали? А літак на якому летіли твої батьки став ціллю чи полігоном! – змовницьким тоном проговорила бабуня, нахилившись поближче до мене.
Я розсміялася з її багатої фантазії, який талант до написання фантастичних сценаріїв виявляється в моєї бабуні!
– От ти смієшся а хто воно знає як є насправді…Я от що хотіла тобі віддати... ось...– і вона знімає з шиї гарний кулон продовгуватої форми.
Я взяла це у руки та помітила як на променях сонця ця річь міняє колір на всі відтінки райдуги.
– Що це? – здивувалася я.
– Це твій батько знайшов коли порався в саду. Йому ця річ так сподобалася, що він зробив кулон з неї. Він подарував це мені, а тепер я хочу подарувати тобі. Нехай воно принесе тобі вдачу, – проговорила ніжним голосом бабуня, торкнувшись моєї руки.
– Та я не можу забрати в тебе таку ціну згадку про батька! – хотіла я відмовитися від настільки дорого дарунку.
– Не відмовляйся, бо ти теж маєш право на цю згадку про батька, як і я про зятя, – наполягла бабуня.
Скоро принесли замовлення і ми змогли поїсти.
На вихідних мені подзвонив Марко та запропонував зустрітися, я погодилася. Він запросив в відомий ресторан в місті. Я намагалася наполіги просто на прогулянці по парку, але Марко в цьому питанні був не вблаганий. Тож довелося перерити усю шафу на предмет пошуку хоч якоїсь пристойної сукні. Нажаль в мене в основному були джинси, лосини, чи спортивні штани з кофтами, або безрозмірні худі. Бабуся побачила що я щось шукаю, вона здивувалася, що я йду на зустріч з хлопцем, бо до цього часу хлопці мене не хвилювали. Тож бабуся знайшла мамину сукню, яку та носила коли була мого віку. Ба, яка гарна сукня! Ще й зручна, та головне мені подобається, а модна вона там чи ні, мені все одно.
З косметикою теж було сумно, була туш для вій навіть свіжа, тільки додати води та нюдовий блиск для губ. Друге обличчя мені було ліньки малювати. Волосся кольору фуксіїї яка на кінчиках ставала більше темнішого відтінку розпустила. Хоча звичайно ношу дві косички.
Останній раз подивилася на себе в дзеркало, ну на вигляд не а-ля жебрачка і то добре. Навіть зараз схожа на фею, яка віддала в хім.чистку крила, а магічну паличку здала в ломбард. Хоча…може я ображаю зараз фей цим порівнянням і на мене попадуть у суд? Так, ніхто нічого не чув.
Марко вже чекав мене біля під’їзду, він як побачив мене посміхнувся.
– Привіт! Яка ти гарна! Хоча те худі що на тобі за звичай теж тобі личить! – зробив комплімент Марко, та відчинив двері машини переді мною.
Йой! А от мені здається що я недостатньо гарна для такого файного хлопця, як Марко! Він зазвичай виглядає вишукано, але просто вдягнений, а зараз ще краще, а як від нього смачно пахне! А ці милі ямочки на щоках, так і хочеться торкнутися.
Я мабуть зависла, бо Марко спитав:
– З тобою все добре? Чого ти завмерла? – в його голосі відчувалася тривога.
– Да все добре! Дякую за комплімент! – знітилась я.
Я сіла в його машину і ми поїхали в ресторан. Я усю дорогу нервувала, якби не зганьбитися на першому побачені. Це ж перше ж побачення? Йой, от воно мені треба? Сиділа б зараз вдома, робила курсову і не нервувала, аж ні, захотілось романтики та спілкування.
Коли ми приїхали до ресторану та я вилізла з машини, хоча ні, я ледь не гепнулась поки вилазила, по заплуталася в власних ногах. Добре що мене зловив Марко. Він мене схопив за плечі, щоб я не поцілувалась з асфальтом. Я відчула як червонію.
– Йой, вибач! Я така незграба! – знітилась я.
– Нічого страшного, головне щоб ти не забилася! – відповів цей містер тактовність та терпіння.
А я відчула як по спині біжать мурахи від близькості до Марко та його подиху, що ласкав обличчя.
Мене явно з неохотою відпустили з рук. А я щоб відволіктись від своїх почуттів почала роздивлятися ресторан. Що ж, судячи с розкішного фасаду та головивіски у модних відтінках, це дійсно шикарне місце. Я щось мабуть чула про це місце, але не сподівались подувати.
Ми добре провели час. З Марко було весело.
Потім ми вирішили прогулятися парком, бо хотілося ще побути разом та поспілкуватися.
– Тож ти живеш з бабусею? – поцікавився Марко, коли ми гуляли по алеї з столітніх туй.
– Так. Мої батьки загинули три роки тому під час нападу терористів на літак. Літак впав, а я дивом вижила. Точніше те диво що дало мені друге життя, було дроном чи ще чимось з штучним інтелектом. Я не пам’ятаю його чітко, – відповідаю я, тяжко видохнула.
– Пробач, що змусив згадати цей жах. Я не хотів завдати тобі болю. Просто хочу як найбільше дізнатись про тебе, – відповів Марко, на його обличчі з’явився вираз занепокоєння. Він винувато подивився на мене.
– Та нічого. Це все ж таки частина мого життя, яку не викинеш. Тож як чи інакше доведеться її згадувати, – проговорила я та посміхнулась.
– Ти дуже сильна, бо незважаючи на таку трагедію не втратила почуття гумору та добру вдачу, – помітив Марко та теж посміхнувся.
– А ти з кимось живеш? – перепитала я.
– Ні, я сам живу. Моя мати загинула під час ракетного обстрілу. А батька вбив ворожий бойовий кіборг. Тож в мене історія навпаки. Моє життя зруйнував штучний інтелект. Тому я ненавиджу все що носить в собі штучний інтелект, особливо те що ще оснащено зброєю, – с жалем у прекрасному голосі проговорив Марко.
Мені стало прикро за цього хлопця, а ще зрозуміла що в нас є щось спільне. Я розумію як воно втратити найдорожче. Я опустила очі долу та проговорила:
– Мені шкода. Сподіваюсь того кіборга знищили, а того хто віддав такий жахливий наказ покарали.
– О якби ж то! Він щез. А ще…ти мені не повіриш, але здається та машина мала самосвідомість. Мені ніхто не вірить. Та я бачив як воно вело себе через дивом збережені відео. Так кіборги якими керують себе не ведуть, – і Марко зібрав рукою з лоба до затилку волосся.
– А таке може бути? Я тобі вірю, але все одно, я не уявляю як машина може себе усвідомити, бо це ж машина, – здивувалася я.
– От я і кажу в це мало хто вірить. Але я мабуть вибрав не ту тему для розмов на побачені. Треба говорити про щось більше романтичне, – сказав Марко, знов посміхнувшись посмішкою від якої моя душа співає.
– Мені все одно на які теми з тобою розмовляти. Лиш би розмовляти, – зізналася я.
– Мені так само. З тобою легко розмовляти, наче ми знайомі давно, – відповів Марко.
Та ось ми зустрілись поглядами та я відчула як в мене по шкірі пішли сироти, а ноги стали наче з вати, світ навколо зник, були тільки ті гарні очі в яких хотілося потонути. Наші обличчя наближалися, а коли залишилося декілька сантиметрів і я готувалася поцілуватися, як почувся крик. Цей крик наче гарпун вдарив по скроні та за жбурнув мене у сіру реальність. Я за озиралася.
– Що це?
– Не знаю.
Ми побачили скупчення людей та підійшли до них.
– Що тут сталося? – спитав Марко у людей.
