У масовій свідомості сучасного українського суспільства існує думка, про те, що період державного утворення Війська Запорозького(або як в українській історіографії називають цю державу — Гетьманщина) характеризується виключно періодом війн, політичних криз та економічної нестабільностю, що у певній мірі є частково правдою. Дійсно, після утворення української козацької держави, після Зборівського мирного договору, та особливо після смерті Богдана Хмельницького в 1657 р., держава опинилась у дуже скрутному становищі, з одного боку Річ Посполита, яка боролась за геополітичну гегемонію у Східній Європі з Московським царством, та була зацікавлена в ослаблені козаків, у той же час, Московське царство, а вже з 1721 р. Російська імперія, яка проводила політику централізації влади, та скасування автономних осередків в Україні, та на Півдні панували кримські татари, які робили постійні набіги на козацьку державу.
У тому числі, період Руїни (1659-1689 рр.) найтрагічніший період нашої історії, які часто називають “громадянською війною", на що даний термін має право на існування, адже воно підпадає під термінологію “громадянської війни”, тобто боротьба за політичну владу між різними соціальними групами населення та еліти.
Але у чому проблема тоді? Якщо в українській козацькій державі дійсно була Руїна, тоді чому нам не вважати, що Гетьманщина - це одна тільки Руїна? Проте тут і ньюанс, що російська та радянська історіографії нав’язували думку, ніби ВЕСЬ період існування даного державного утворення це виключно боротьба за владу, ігноруючи культурний та освітній вклад в історію. У даній статті, я хотів би розібрати цей міф, який не дивлячись на повномасштабне вторгення Росії в Україну, досі існує.
Почнемо із освіти. Як зазначає арабський мандрівник Павло Халєбський (або Павло Алеппський) населення Війська Запорізького були достатньо освічені, грамоту знали майже всі, включно з жінками та сиротами, а наприкінці XVIII століття на тисячу сіл припадало майже дев’ять сотень шкіл. Його вразило те, що абсолютно всі мешканці, включно з рядовими козаками, наймитами, жінками та навіть сиротами, вміли читати й писати, тоді як більшість європейського селянства й значної частини еліти в той час залишалися цілком неписьменними. Про що свідчать статистичні дані кінця XVIII століття, згідно з якими лише в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 діючих шкіл, забезпечуючи масовий доступ до базових знань для всіх соціальних верств.
Проте фаворитом є Києво-Могилянська академія, яка була самим престижним навчальним закладом по всій Східній Європі. Здебільшого студенти здобували ґрунтовну освіту з латини, грецької мови, риторики, філософії, богослов'я та точних наук. Видатними вихідцями були, безумовно, Іван Мазепа ( під час гетьманування якого НЗ і отримав статус академії), Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Пилип Орлик, Самійло Величко, Максим Березовський, Артем Ведель, Іван Скоропадський та ін. Викладачами цієї академії були вихідцями також із іноземних країн.
Варто згадати Чернігівський колегіум ( заснований у 1700 р.) тоді його заснували видатні церковні та культурні діячі того часу — архієпископ Іван Максимович та архімандрит Лазар Баранович. Сам він був відкритий за допомогою меценатської діяльності гетьмана Івана Мазепи. При колегіумі діяла славнозвісна Чернігівська друкарня (заснована Лазарем Барановичем). У ній видавали підручники, філософські трактати, поетичні збірки, духовно-просвітницькі праці.
Також, Гетьманщина переживала архітектурний, художній та мистецький бум, що увійшов до світової історії під назвою «козацького» або «мазепинського» бароко, коли завдяки колосальним фінансовим вливанням різних гетьманів. Цей будівельний та мистецький злет супроводжувався розквітом книгодрукування у славнозвісних друкарнях Києво-Печерської лаври та Чернігова, які випускали тисячі тиражів релігійної, освітньої, наукової та художньої літератури, задовольняючи величезний попит освіченого українського суспільства на якісне друковане слово.
Доволі великий вклад зробили три козацьких літописця: Самійло Величко, Григорій Граб’яник, Роман Ракуш-Романовський (під псевдонімом Самовидець).
Одним із самих цікавих особистостей, які на мою думку, недооцінені - це Григорович-Барський Василь Григорович, видатний український мандрівник та поломник, який подорожував Європою та Близьким Сходом. Він пішки пройшов через Річ Посполиту, Угорщину, Австрію, Італію (відвідав Рим, Венецію, Флоренцію, Неаполь, Барі). Подорожував Грецією (особливо довго жив на священній горі Афон), островами Корфу, Крит, Кіпр, відвідав Єгипет (Каїр, Александрію), Палестину (Єрусалим), Сирію, Ліван, Константинополь. Його головна спадщина — це фундаментальний щоденник-дорожник «Мандрівки по святих місцях Сходу...» (або «Автобіографічні записки»).
Отже, доволі цікаве спостереження, що не дивлячись на політичні кризи, Гетьманщина доволі цікава була феноменом у Східній Європі, де навіть в період імперського тиску та боротьба за владу, зберігалась освіченою та культурною державою.
