Особливо якщо взяти до уваги їхні звичаї і спосіб життя, бо вони грубі й неосвічені, без усякої чемності, народ брехливий, без віри, без закону, без совісті, содоміти і заплямовані незліченними іншими пороками і скотинячими пристрастями — Жак Маржерет
1. Володимиро-суздальське князівство
За часів Русі гомосексуалізм не був документально зафіксований. Суспільство того часу було далеким від сексуальних пристрастей, які притаманні були античним суспільствам Стародавньої Греції та Риму. У "Правді Руській" та церковних документах того періоду відсутні згадки про подібне явище. Але щойно “фінська "кров" зіпсувала північно-східних слов'ян та виникший московський народ, який виявився позбавленим багатьох архаїчних слов'янських чеснот”(Міцкевич), почався моральний занепад давньоруського суспільства.
Перший задукоментований випадок содомського гріху виявився у князя Юрія Андрійовича, сина Андрія Боголюбського, який опісля “загибелі батька знайшов притулок, імовірно, у Аланії. У сусідній Грузії після смерті царя Георгія III престол зайняла його дочка Тамара (1184–1213). За вплив при її дворі боролися дві партії: еміра Тбілісі Абуласана та братів еріставів Захарія та Івана Мхарадзелі, яких підтримувала тітка Тамари — Русудан, вдова Ізяслава Мстиславича. Перемогла партія еміра Абуласана, який влаштував шлюб Тамари з Юрієм” (Войтович). Але перше заміжжя цариці виявилося невдалим. Грузинська історіографія, з посиланням на царського літописця, звинувачує князя Юрія в негідній поведінці. "Під час такого мирного, піднесеного, сповненого перемог життя проявилася якась дивна і безглузда справа, яка не має собі подібного і неймовірна для людського розуму. Крім того, він хворів і на содомський гріх" (Картліс Цховреба).
Справедливо відзначити також згадку Яна Длугоша, який описує моральне розтління звичаїв Болеслава та супроводжуючого його війська, приписуючи польському правителю гріх содомії, в якому, згідно з розповіддю літописця, він нібито скуштував на Рус:
"щасливі своїми перемогами і переповнені всім, цілком віддалися всіляким насолодам. А польський король Болеслав...Не задовольняючись звичайними любовними пригодами...впав у ганебний і брудний гріх Содома, наслідуючи осудливі звичаї русинів, серед яких це збочення було поширеним" — Annales
Nec simplici libidinum genere contentus in spurcissimum Sodomie scelus, Ruthenorum dete-stabiles mores, apud quos scelus illud in usu erat, imitatus, fedissime prolapsus est
Відправною точкою для окреслення образу Болеслава ІІ у Длугоша є літературна візія часів його правління Вінцентія Кадлубека, яка відкриває цикл повідомлень про конфлікт між єпископом і королем. Портрет Болеслава у Кадлубека, виразно двоколірний, спочатку представляє його як зразкового монарха, наділеного всіма якостями доброго правителя. Згодом зображення насичується чорними кольорами, показуючи короля як тирана, який був запереченням усього лицарського. Тим не менш, ні в розповідях Галла, ні в розповідях магістра Вінсента ми не знаходимо звинувачень у розпусті і схильності до содомського гріха, спрямованих на адресу монарха.
Про нечисті нахили Болеслава ІІ вперше повідомив Вінцентій з Кельце. Домініканський агіограф викрив моральну нечистоту правителя у "Малому житії святого Станіслава", а згодом у більш розгорнутій версії цього твору - "Великому житії святого Станіслава". Спираючись на Вікентійський наратив, агіограф XIII століття загострив події, описані в "Житії".Одна навіть тут в цій заплутаній і неоднозначній розповіді, що міститься в "Житії" немає однозначного звинувачення монарха в сексуальних зловживаннях.
Для прикладу у Kronika wielkopolska також згадується про розпусту Болеслава ІІ, але хроніст, посилаючись на відомі йому повідомлення про практику королем содомії, вказує, що не вірить їм.
Одначе поверневся до розповіді Длугоша. За Длугошом переможний київський похід супроводжувався моральною трансформацією Болеслава ІІ та його лицарів, як свідчить розповідь Длугоша, записана під 1076 роком. За словами польського хроніста, до морального занепаду правителя і його воїнів призвели розпуста і пияцтво, які вони чинили в руській столиці.
Але це суперечить розповіді Вінцентія Кадлубека згідно якого моральна трансформація відбулася в ході репресивної акції, спрямованої проти лицарів-дружинників, які, почувши про аморальну поведінку своїх дружин, без дозволу короля залишили табір у Києві.
З цього слідує, що оригінальне доповнення Длугошем оповіді про аморальність та розпусту жителів Русі не має джерельного підтвердження, а слугувало лишень для представлення їх як винуватців негативних морально-етичних установок польського лицарства і Болеслава ІІ.
В підтвердження цього процитуємо висновок польского історика Барбари Бєлашка-Подгурной:
Jak zauważono powyżej, Jan Długosz wkomponował w wizerunek Bolesława Szczodrego motyw zboczenia seksualnego, wiążąc go, bez podstawy źródłowej, z Rusinami. Funkcjonujący w piśmiennictwie od czasów Wincentego z Kielc zarzut królewskiej sodomii kierowany pod adresem Bolesława II pod piórem XV-wiecznego dziejopisa zyskał nie tylko przejrzystość, ale został wzbogacony o nowe elementy. Na tle zarysowanych wydarzeń krakowski kanonik w zawoalowany sposób ukazał odmienność ruskiego kręgu kulturowego od tego, który został wytworzony w łonie łacińskiego Zachodu, wskazując jednocześnie, jak zgubne w skutkach i niebezpieczne mogą być kontakty z odmienną cywilizacją
Як зазначалося вище, Ян Длугош інкорпорував мотив сексуального збочення в образ Болеслава ІІ, пов'язавши його, не маючи на те жодних джерельних підстав, з русинами. Звинувачення в королівській содомії, висунуте істориком XV ст. Болеславу ІІ, яке функціонувало в літературі ще з часів Вінцентія Кельця, не тільки набуло чіткості, але й збагатилося новими елементами. На тлі окреслених подій краківський канонік у завуальованій формі показав відмінність руського культурного кола від створеного в лоні латинського Заходу, вказуючи водночас, наскільки згубними і небезпечними можуть бути контакти з іншою цивілізацією.
2. Московське государство до Петра Першого.
У Миколи Михайловича Гальковського, російського історика, етнографа і письменника читаємо:
У єпископському повчанні, вміщеному в Кормчій 15 ст., автор викриває "содомську згубність, його ж і в безсловесних несть "499. Статути преп. Єфросина і преп. Йосипа Волоцького (гл. 9) забороняють допускати в монастир підлітків чоловічої статі. Щоправда, наші монастирські статути складалися під впливом статутів грецьких, де зазначена обставина передбачена. Але російська дійсність показала, що постанови преп. Єфросина та Йосипа мали на увазі не одну ідею, а й сумну сучасну їм дійсність. Виявляється, до цієї жахливої вади був схильний навіть глава руської церкви, митрополит Зосима, як це видно з творів преп. Йосипа Волоцького
Тепер трохи детальніше зупинимось на деградації московського соціуму згідно преп. Йосипа Волоцького. У Посланні до Ніфонта, єпископа Суздальського і Торусського, він дорікає в цьому пороку митрополита Зосиму, якого називає тому осквернителем великого святительського престолу, антихристовим предтечею, «иже антихриста ждетъ свинскимъ житіемъ живый». Теж звинувачення він повторює в своєму оповіді про новоявлену єресь новгородських єретиків, називаючи Зосиму«главнею содомскаго огня, зміемь тмоглавнымъ, пищею геонскаго огля», і стверджує, що ті, які «обличиша того отступленіе и скверная дъла содомская» верглись з його боку «несміренной брані».
Але особливо сильні і наполегливі викриття зазначеного пороку було у митрополита Даниїла. Повстаючи проти звичаю багатьох чоловіків рум'янитися і видаляти на обличчі волосся (вискубували на обличчі волосся з бороди і вусів), Даниїл дає зрозуміти, що це робилося з мерзенними намірами содомії. За словами Даниїла, у 16 ст. у московському соціуму панували грубі чуттєві пороки. Простий народ загруз у розпусті, аристократія витончувалася в протиприродних формах цього гріха. Одне з послань Даниїла писане до особи, яка загрузла в содомії до втрати фізичної міцності й ослаблення розумових здібностей.
Ще один невідомий автор послання до Грозного каже, що його сучасники засуджували шлюб і схвалювали содомію. Гріх був дуже поширений, у ньому були винні навіть бояри, воєводи і близькі до царського двору люди. Автор благав царя викорінити небезпечний і мерзенний порок:
«Велико нъкое безаконіе внезапу восташе, и мнози по-мрачишася безуміемъ и объюродъша пьянствомъ и всякими гръхи, и изнемогоша совестию, житіе свинское улучиша, прелюбодъяніе содомъское постигоша, и таково прелюбодъяніе, яко ни во языцехъ именуетца, ни во всей подпебесней, ни въ поганыхъ върехъ нигде того не чипять. То и шутка, тъмъ и поношаютца безстудно».. «доброе хулятъ--женитву, а злое хвалять-прелюбодъявіе, содомекій гръхъ; тмою зоветь жену, а свътомъ зоветъ детину; горькое помышляеть жену, а сладкое зоветъ прелюбодъяніе, содомскій гръхъ».
Настільки вкоріненого зла не міг залишити без викриття і Стоглавий собор.
Як "державний революціонер" Грозний вважав, що церква має повністю переглянути усі свої догмати та видалити усі суперечливі з позицією Царської Палати моменти із Біблії та писань. Для цього Грозний скликав так званий "Стоглавий собор" московської митрополії та бояр, який ухвалив антихристиянський кодекс "Стоглав" — фактичну декларацію царського цезарепапізму в рпц, який встановлював "державно-церковні зв'язки" та прописував фактичні заборони для церкви на дотримання християнських позицій по ряду питань, який був фактичним уставом російської церкви аж до заснування "синодального управління" Прокоповичем. Як відданий захисник содомії та мужеложства (а за дуже вірогідною теорією в гаремі Івана IV було багато сексуальних фаворитів чоловічої статі), а також снохацтва, цар висунув ультиматум щодо повного зняття заборони на гомосексуалізм перед церквою, яка існувала до того у всі віки християнства. Митрополит Московський Макарій, який був очільником собору з боку церковної єрархії, виступив проти цієї ініціативи, за що ледве не поплатився життям (його, фактично, урятувало заступництво з боку боярських членів царської палати, але то вже такі деталі). Отримавши спротив з боку церкви та ще й бояр, Грозний погодився на невеликий компроміс — він повністю скасовував смертну кару та будь-які покарання за содомію, натомість Церква залишила за собою право відлучити грішників від причастя. Окрім того, Собор, фактично, заборонив переписувати бібліїстам деякі речення з постанов апостола Павла до Римлян, Галатів та Ефесян, провів жорстке цензурування Писання, визнав духовність влади царя та його непомильність, заборонила будь-які прояви народних традицій, заборонили "пережитки язичницької культури", фактично відрізавши самих же московитів від їхніх попередніх естетичних та інших традицій, а також ввели дуже багато іншої не просто антиправославної, а антихристиянської єресі в цілому. За російськими ж традиціями, церква, яка повністю поринула в гріхопадіння цезарепапізму, одразу ж почала класти на свій же устав — вже через декілька місяців після собору протоотець Сильвестр (сірий кардинал рпц на той час, духовний наставник Івана Грозного) виголосив проповідь у який запевнив, що Содом був знищений Богом не за содомітських плотських гріх, а через те, що їх жителі "хотіли пізнати природу ангелів", а тому содомія у її плотському розумінні "не є гріхом", і почав причащати мужеложців та снохатців у Креслівському храмі. Одразу за ним це підхопили і інші церкви, які самі ж зрікались від компромісного "Стоглава" на користь антихристиянської плотської єресі царя Івана (Джерелом цих суджень слугує “История государства Российского” Карамзіна. Том VIII. Глава III та Том IX. Глава I-II)
До усього вище сказаного про стоглавий собор процитуємо розвідку Митрополита Макарія:
Чувственные пороки - блуд, прелюбодейство, даже содомский грех весьма распространены были в народе, да и во всех сословиях. Сам царь и отцы Стоглавого Собора открыто исповедали, что эти-то "скверные, зазорные и скаредные" дела, особенно содомство, кроме того что служили "на смятение, и на соблазн, и на погибель многим людям", наиболее привлекали гнев Божий и казни на отечество и давали повод иноверцам изрекать "поношение и укоризну нашей православной вере христианской" (Стоглав. Гл. 5, вопрос 29 и гл. 33). Чувства целомудренности и стыда до того были заглушены, что, например, в Пскове мылись в банях мужи и жены, чернецы и черницы в одном месте, без всякого зазору (гл. 41, вопрос 18). В частности, против содомского греха еще прежде вооружался старец псковского Елеазарова монастыря Филофей, который умолял великого князя Василия Ивановича искоренить в православном царстве Русском этот грех, умножившийся не только в простом народе, но и в прочих классах (нашей "Истор." 7. 401). Через год после Стоглавого Собора митрополит Макарий в своем послании к воинам и жителям города Свияжска также укорял их за содомский грех и другие блудные дела и угрожал нечестивцам гневом Божиим, попалившим Содом и Гоморру, и затем гневом царским и отлучением от Церкви (там же. 414). С злыми и безнравственными делами соединялись такие же и слова: ложь, брань, призывание имени Божия всуе.
Фактично наполегливе переслідували собором пороку не залишає сумніву в тому, що зло поширилося занадто сильно, щоб не викликати виняткових заходів. Але і суворі церковні паказанія і царська гроза часом виявлялися безсилими вирвати зло з коренем:
«Слухъ обносится неблагъ дошелъ и до самого благочестиваго царя», что тамъ, въ Свіяжекъ, «безерамно и безстудно… содъваютъ съ младыми ю…и… скаредное и богомерзское дъло… оскверняюще и растльвающе Богомъ евобоженныхъ илън…въ изъ поганыхъ рукъ» — Митрополит Московский Макария , послание от 25 мая 1552 года.
Але як показує аналіз церковних кар за гомосексуальні зносини в ті часи російська православна церква, слідуючи суспільним переконанням, докоряла пастві не стільки за протиприродність цих зносин або їхню передбачувану шкідливість, скільки за ухиляння від покладеної для даної статі соціально-психологічної ролі. Каралося (або принаймні супроводжувалося несхвальними оцінками) не те, що чоловіка сексуально приваблює чоловік, а ті дії або позиції, в яких чоловік виступає в жіночій ролі (російський історик Клейн)
А іноземці, які приїжджали в Росію з країн, де цей гріх уже перейшов у категорію жахливих і смертельних, дивувалися свободі ("псуванню") звичаїв у Росії. Для прикладу Посол Священної Римської імперії Сигізмунд Герберштейн, який побував на початку XVI століття на подвір'ї Василя III, батька Івана Грозного, з подивом зазначає, що содомський гріх підлягає у московитів лише церковному розгляду і не карається смертю. При чому Сигізмунд Герберштейн відміє усю аморальність московського соціуму:
Любов між подружжям здебільшого помірна, особливо у чоловіків іменитих і знатних. Це відбувається через те, що вони одружуються на дівчатах, яких раніше ніколи не бачили, а потім, зайняті государевою службою, змушені бувають залишати дружин і в цей час плямують себе ганебними зв'язками на стороні
Далі у російського історика Клейна читаємо, що англієць Джордж Тербервілл у складі дипломатичної місії прибув до Москви за часів Івана Грозного, 1568 р., і був вражений терпимим ставленням московитян до того, що європейці вважали жахливою вадою. Повернувшись, він описував свої враження у віршованому посланні до друга Едварда Дансі:
Даже если у мужика есть веселая и красивая жена,
Потакающая его звериной похоти,
Он все равно предается содомскому греху.
Чудовище с большей охотой ляжет в постель с мальчиком,
Нежели с любой девкой: на пьяну голову совершает он такой грязный грех
Ще один посол Священної Римської імперії в Московському царстві, який побував двічі в Москві як надзвичайний посланник: вперше, разом із Кобенцелем, 1576 року, а вдруге, один, 1578 року. Дуже здивувався вільним звичаям московитів:
К сладострастию Москвитяне очень склонны; не редко оскверняют себя прелюбодеянием, блудом и проклятым Содомским грехом.
Французький авантюрист Жак Маржерет, який служив у Росії за Бориса Годунова і Лжедмитрія, пише у своєму "Стані Російської держави... з 1590 по вересень 1606 р.", що Лжедмитрій I:
Ссылаются на то, что он насмехался над русскими обычаям и следовал русской религии только для виду; этому не нужно удивляться. Особенно если принять во внимание их нравы и образ жизни, так как они грубы и необразованны, без всякой учтивости, народ лживый, без веры, без закона, без совести, содомиты и запятнаны бесчисленными другими пороками и скотскими страстями. Ведь Борис.Федорович, в котором никто не усомнится, ненавидел не столько их, сколько их пороки, и так мало преуспел в их исправлении. Как же Дмитрий, который узнал отчасти, что такое светское общество, воспитывался некоторое время в Польше- свободной стране, и среди знатных, не мог по меньшей мере делать некоторого исправления и просвещения своих подданных.
Рекетмейстер англійської королеви Єлисавети Джилс Флетчер, який приїхав до Москви в листопаді 1588 року як посланець англійської королеви Єлисавети до царя Феодора Іоанновича, свідчить, що:
И, несмотря на то, нельзя сказать наверное, что преобладает в этой стране — жестокость или невоздержание. Впрочем, о последнем я и говорить не стану, потому что оно так грязно, что трудно найти приличное для него выражение. Все государство преисполнено подобными грехами. И удивительно ли это, когда у них нет законов для обуздания блуда, прелюбодеяния и других пороков?
Капітан експедиції Річард Ченслер, відправленої 1553 року англійським королем Едуардом VI до Північного океану, який на запрошення царя Івана Васильовича Ченслер із товаришами прибув до Москви й підніс цареві грамоту Едуарда VI, і який написав книжку про великого й могутнього царя Московії, пише про московитів як про аморальну худобу:
Что касается разврата и пьянства, то нет в мире подобного, да и по вымогательствам это самые отвратительные люди под солнцем. Судите теперь о их святости
Так можно продовжувати дуже довго, але достатньо висновку, що гомосексуалізм був абсолютною нормою в московському соціуму до Петра.
3.Московське государство Петра Першого
Першочергово потрібно зауважати, що Петро Перший був чи не першим монархом просвітником. Для прикладу просвітник Фонтенель звеличував царя за відмову від традицій, за релігійну толерантність, за заступництво наукам, ремеслам і мистецтвам. На прикладі Петра I Фонтенель одним із перших намалював образ освіченого монарха, здатного вивести свій народ зі стану "варварства" і долучити до цивілізації.
А усі “філософи-енциклопедисти, слідом за Вольтером, звеличували країну, яка завдяки Петру I і Катерині II кинулася шляхом перетворень і одного дня має стати прикладом для всієї Європи. Але мова не йде про засліплення, оману або про свідому ідеалізацію. Вольтер багато в чому прагнув запропонувати Катерині II шляхи розв'язання внутрішніх і зовнішньополітичних проблем, чи то реформа законодавства, чи то завоювання, малюючи їх у своїх листах як уже майже остаточно вирішені“ (Строев)
Фактично Петро Перший намагався знищити та викоринити стару, московську традицію, але безуспішно, як зауважує барон де Монтеск'є московія хотіла б відмовитися від свого деспотизму - і не може , бо Петро пішов помилковим шляхом, спробувавши змінити звичаї за допомогою законів, а не прикладів. У результаті перетворення цього царя не дали таких результатів, які можна було б вважати вкоріненими в російській дійсності. Після Петра Росія стрімко почала повертатися до свого колишнього, традиційного стану, робив висновок Монтеск'є (Митрофанов).
В цьому контексті намаганя приєднати московську націю до Європи Петро Перший в перший раз в історії Росії увів покарання за "протиприродний блуд" у Кратком артикуле. Але сам по собі Артикул був складений бароном фон Гюйссеном на базі саксонських військових кодексів, тому нагального сенсу немає на ньому зупинятися.
Далі йде “Воинский устав Петра I”, або просто переклад німецьких законі з поправкою, що у військовому статуті Петра I є зразки постанов Швеції, Саксонії, Данії, Голландії, Пруссії та інших держав.
Ба та навіть у “уставе” Петра видна толерація гомосексуалізму. В уставе вже не говориться про спалення содомітів, а тільки про тілесне покарання. Ці положення поширювалися тільки на військових.
Ще далі у проєкті Кримінального укладення, яке почали розробляти за часів Єлизавети Петрівни 1754 року, стаття "про содомський гріх" була написана мовою Біблії і набагато менш конкретно визначала цей злочин для цивільних осіб, ніж це було у військовому законодавстві. На думку історика амераканського історика Дена Гілі це проєкт, вочевидь, був спробою перенести на світське суспільство військове прагнення зберегти ієрархію і викласти його у впізнаваному релігійному контексті як моральну норму. Але цей закон Семіраміди Півночі скоріше був продуктом її зачарованя "філософськими ідеями" Просвітництва (Згадати тільки захоплення французьких просвітниками її відміну смертної кари)
Опісля Єлизавети Петрівни в 1813 був уведений проект Кримінального укладення Російської імперії, який взагалі містив ще більш евфемістичне формулювання, яке забороняло "протиприродне сором'язливе діяння". Фактично усе покарання зводилось до приносити "публічне церковне покаяння".
І ось в 1835 році, нарешті, новий звід кримінальних законів запровадив (замінивши попередній звід законів, якому було вже 186 років), мужолозтво було заборонено і для цивільних осіб. Де-факто влада в Росії закликала спочатку лікарів, а потім психіатрів до проведення експертиз так званих педерастичних тіл і практик набагато рідше, ніж їхні західноєвропейські колеги. А усі установи, що відповідали за експертизу статевих злочинів, отримували від царської скарбниці лише незначну допомогу, а в 1890 року Міністерство юстиції постановило, що судові медичні дослідження не підлягають винагороді, і щонайменше один лікар отримав відмову суду на прохання оплатити проведену ним експертизу у справі про мужолозтво. (Гіл)
Все вище згадана призвело до того, що в 1903 році було прийняте нове положення про покарання, яке було значно м'якшим: згідно зі статтею 516, мужолозтво (тільки анальні контакти) каралося тюремним ув'язненням на строк не нижче 3 місяців, а за обтяжливих обставин (із застосуванням насильства або якщо жертвами були неповнолітні) - на строк від 3 до 8 років.
Але у сухому залишку всі ці закони про заборону содомії були фікціями, які існували на папері і не більше. Де-факто, як зауважує Гіл, поліція рідко виступала ініціатором арештів, бо складнощі почалися вже під час визначення складу злочину, адже сам закон не дає визначення мужолозтва.
Проаналізувавши архівні матеріали тих часів Гіл приходить до висновку, що стаття 995 проти добровільного мужолозтва практично не застосовувалася в більшості великих міст Росії кінця імперської епохи:
Із загальної кількості одностатевих статевих злочинів царські суди найчастіше розглядали справи про "зґвалтування" хлопчиків і чоловіків. За період 1874-1904 років на один вирок за статтею 995 припадало чотири вироки за статтею 996 (із застосуванням сили, використанням підлеглого становища жертви або за участю малолітнього)
4. Висновок
Росіяни були менш цивілізованими, ніж мексиканці, коли їх відкрив Кортес; народжені рабами таких же варварських господарів, як і вони самі, вони були глибоко занурені в невігластво, не знайомі з мистецтвом і науками, і настільки не відчували їх використання, що не мали жодної промисловості. Старовинний закон, який вважався священним серед них, забороняв їм під страхом смерті залишати власну країну без дозволу патріарха. Проте цей закон, який був прийнятий для того, щоб не дати їм змоги усвідомити свій стан неволі, був прийнятний для народу, який у глибині свого невігластва і злиднів зневажав будь-яку торгівлю з іноземними державами — Вольтер, Історія Карла Дванадцятого. стр.380
5. Джерельна база
Картлис цховреба. Тбилиси, 2008. С. 261, 264-266
Anna Obara-Pawłowska. Polish Monarchs’ Sexuality in the Light of the Annals by Jan Długosz
A. Witkowska, Wyobrażenia o cudzoziemcach w świetle „Roczników” Jana Długosza
B. Bielaszka-Podgórny, Grzech sodomski Bolesława Szczodrego w świetle Roczników Jana Długosza,
Н.М. Гальковский Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси. Том 1. Глава V.
Малинин. Старец Филофей, стр.657
Послания Иосифа Волоцкого
М. Макарий. История русской церкви. Том 7 глава VIII
Збагнути Росію. Свідчення очевидців: від Геродота до Кюстіна
Д.Хилли. Другая история. Сексуально-гендерное диссидентство в революционной России
Митрофанов А.А. Французская политическая элита периода Революции XVIII века о России. Россия во французской прессе периода Революции и Наполеоновских войн (1789-1814)
Л. С. Клейн "Другая сторона светила. Необычная любовь выдающихся людей. Российское созвездие".
Карамзин. История государства Российского Том VIII. Глава III та Том IX. Глава I-II
Строев А.Ф. Война перьев: французские шпионы в России во второй половине XVІІІ века
