І Слава Скитії зівяне - перед тобою, мій Гетьмане!

У культурному синкретизмі, з’єднаному невидимою ниткою традиції, яка, підсвідомо диктує авторам їх же глибинні почуття та сприйняття довколишнього, європейські цивілізації істинно й проявляються, набувають повніших сенсів, поліруються талантами поетів, будь вони направлені у сторону «степових королів», чи придворних блазнів.

По смерті Мазепи, попри ворожі спроби очорнити його пам’ять на батьківщині, постаті гетьмана вдалося заявити про себе у контурах світової літератури й зачарувати найвидатніших її представників. Найкультурніший із гетьманів, поетично обдарований, із європейською освітою, приваблював майстрів художнього слова в Європі своєю долею шиллерівського Валленштейна в національному колориті «дикої» української землі.

В Англії, яка однією з перших прилучилася до романтич­ного світу, Україну уявляли землею, мало позначеною цивілі­зацією, берегинею «традиційного» життя й «природної» людини. Один з тих хто зародив таке бачення українських теренів став лорд Джордж Байрон, який зобразив Мазепу як класичного романтичного героя: бунтаря, «шляхетного злочинця», який кидає виклик суспільству, його законам та моральним нормам і зазнає кари. Мистець не приховував своєї симпатії до українського гетьмана, порівнюючи його з «дубом-титаном».

Знаючи про «Prince de l’Ukraine» лише з «Історії Карла XII» Вольтера, англійський лорд будує образ Мазепи не такий вже й далекий від реального. Грізний ворог та шляхетний союзник, який «мав гарячу кров дідів», та шляхетно ділив останні припаси зі шведським королем «3 такою ж гідністю достоту, Як на бенкеті дворянин». А найбільш відомий гетьманський опис, який Байрон вкладає до вуст Карла XII, доводить возвеличування Мазепи до апогею:

«………………На землі
Від Александрових походів
Такої пари не знаходив,
Як ти і гордий Буцефал,
Який несе тебе учвал.
І слава Скитії зів'яне
Перед тобою, мій гетьмане,
Бо сумніваюся, щоб скит
Міг появити більший сприт —
Ударити свого коня,
Летіти вітром навмання
Вперед від краю і до краю
Крізь луки, ріки і сади...».

На відміну від «англійського» Мазепи Байрона «французький» образ українського гетьмана у виконанні Віктора Гюго втратить конкретні риси історичної постаті та міфологізується, стаючи вічним прагненням духу. Зникають й декорації (фортеці, замки й ліси) і натомість з’являється «орієнтальна пустеля», така ж дика як і сам гетьман. Україна постає «синій океан» степу, який в очікуванні того, щоб прикутий до коня Мазепа, «un jour» дістався до передбаченої йому гетьманської булави:

«Та що ж! цей труп живий, що повзаючи гине
Колись іще буде народом України
Звеличений як князь;
Шулікам і вірлам він дасть свою відплату,
невкритими гробами вкриє піль багато.
Де кров його лилась.
Страхітна його велич з його мук повстане.
Колись кирею вдягне прадідних гетьманів
У сяєві зіниць»

Такий схожий й водночас такий різний Мазепа Байрона та Гюго, як гетьман Війська Запорізького залишається зразковим героєм романтизму, шляхетним лицарем і державним мужем, символом непримиренності, безстрашності й мужності у боротьбі за національне визволення своєї країни. Без різниці був це Мазепа німецького письменника Адольфа Мютцельбурга, молодий авантюрний лицар та шляхтич без страху і докорів («Freiheitsheld»), який змагається «за правду і справедливість»; освічений «блискучим esprit» і «палким серцем» козацький правитель за французьким віконтом М. де-Вогюе; чи Мазепи польського драматурга Юліуша Словацького, за натурою хитрий, відважний й благородний «козачий син».

Всі вони писали про Мазепу як про міфопоетичного героя. Його ж гетьманська, сповнена гострих колізій, доля для західноєвропейського читача один з небагатьох пейзажів «дикої» України. Її поетичний символ, зображення людського духу та неясного інстинкту «повинен» який її населяє.

«Нарешті межі досягнуто… він біжить, він летить, він падає, і ось встає король!».

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ
[☧]Зʙ'яɜᴀᴛиᴄь ɜ нᴀʍи.
[☧]Ꭰᴏᴧучиᴛиᴄь дᴏ ᴄᴨіᴧьнᴏᴛи: A_Rtuur