Кілька слів перед читанням: Цей текст про роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» був написаний кілька років тому. Та сьогодні він читається ще гостріше. Методи імперії майже не змінилися: переслідування за українське слово, залякування, ув’язнення, психологічний тиск, спроби зламати ідентичність і змусити людину зректися свого. Те, що в романі відбувається у радянських 1970-х, нині болісно відлунює в реальності російської окупації. Саме тому ця книга — не лише про минуле. Вона про природу імперського страху і про людей, яких він так і не зміг підкорити.
Психологічний роман прозаїка Степана Процюка «Травам не можна помирати» - від видавництва «Легенда», що вийшла у «Мисливій серії». На сторінках книги змальовано 1970-і роки в СРСР, коли арешти «інакомислячих» стали нормою для криваво – репресивної системи, а будь – які, щонайменші спроби протистояти і боротися за виживання української мови вважалися невиліковним діагнозом – «гострим психозом на грунті української мови».
Читач зможе відчути всі жахи методів каральної психіатрії, але також переконається у незламності тих Лицарів Духу, котрі готові відати власне життя в боротьбі за іншу, світлішу Україну. Таким є, наприклад, Максим Томиленко, для кого портрет Тараса Шевченка – національна святиня і символ незнищенності української нації.
Для роману притаманна алегоричність, образність. Письменник використовує прийом нищівної іронії, іноді – гіркого сарказму, викриваючи всю абсурдність радянської системи, її ненависництво самого поняття людськості, стосовно тих, хто насмілився не підкоритись, поставив під сумнів ідеали «країни рад».
Вже в самій назві роману закладено глибокий символізм, тому що кожний вчинок нескорених, котрі, перебуваючи у сталінських катівнях, залишалися вільними духом до останнього подиху і є тими паростками волі, яким «не можна помирати» заради майбутніх поколінь.
Приємно вразила якість видання: зручний для читання шрифт, білосніжний папір. Книга є настільки актуальною, що її можна розбирати на цитати… адже визнаймо, що і сьогодні на вулицях української столиці та інших міст нашої держави частенько переважає російська мова, а боротьба за душі та уми людей не завершилась і триває…
На мою думку, важко не погодитись з письменником, який із сумом констатує:
«Ми – нація горя й біди, а не радощів. Нам треба вчитися і вчитися, як радіти за свого ближнього, як розділити з ним простеньку втіху за щось важливе для нього. Не навчимося, то ніхто не розділить таких радощів із нами. Наші заздрощі, приховані чи напіввідкриті, поволі переростали у неприховані. Так ми формували своє плебейство духу, свою безнадійну провінційність, своє аутсайдерство і плентання у хвості невдах, яким залишаються тільки заздрощі замість того, щоб брати власне життя у власні руки.»
На жаль, наведена цитата продовжує бути особливо актуальною у сьогоднішніх реаліях української держави, коли Україна виборює право стати суб`єктом, а не об`єктом світової геополітики.
Степан Процюк болісно і правдиво говорить про цілеспрямоване нищення українських письменників, які відмовлялися підкоритись червоним махінаторам. В образах Михайла Сандуляка, Крилатого він показує ницість і підлабузництво тих поетів, котрі вихваляють радянський режим, заради власного безбідного існування.
Книга вразить Вас всім спектром почуттів та емоцій: тут почуття провини, справжнє кохання і лише вдавані любощі, аби виконати чергове завдання Комітету Державної Безпеки. Можна по – різному ставитися до роману, по – різному інтерпретувати та сприймати прочитане, однак точно неможливо залишитися байдужим. А саме це, на мою думку, є ознакою хорошої книги, написаної живою, легкою, але водночас – сучасною українською мовою.
