“Інструкція до Лії не додається”

«Інструкція до Лії не додається»

Розділ 1: «День, коли все пішло не за планом (як завжди)»

Якщо ви думаєте, що люди діляться на тих, у кого життя під контролем, і тих, у кого повний хаос… То я навіть не знаю, до якої категорії мене віднести. Мене звати Лія. Мені п’ятнадцять років. І я маю талант. Ні, не співати. Не танцювати. І точно не прокидатися з першого будильника. Мій талант — випадково робити пригоди з абсолютно звичайних речей. Наприклад, сьогодні я просто хотіла прийти до школи вчасно. Просто. Одна маленька ціль. Але моє життя, здається, вирішило: «Ні, Лія. Ми зробимо це цікавіше».

Я бігла вулицею, тримаючи в одній руці рюкзак, а в іншій — тост, який я мала з’їсти ще десять хвилин тому. Моє довге світле волосся розліталося в різні боки, ніби воно теж запізнювлося разом зі мною.

— Лія! — почувся знайомий голос.

Я зупинилася. Погана ідея. Коли ти біжиш і раптово зупиняєшся, твоє тіло ще не завжди розуміє план. Я ледь не впала, але врятувала ситуацію. Ну… майже.

— Ти знову спізнюєшся? — засміялася моя найкраща подруга Софі.

— Ні, — сказала я серйозно. — Я просто дуже швидко приходжу останньої хвилини.

Вона подивилася на мене.

— Це навіть не має сенсу.

— Але звучить красиво.

Софі закотила очі, але усміхнулася. В цьому була моя проблема.

Люди чомусь не могли довго на мене злитися. Можливо, тому що я завжди намагалася допомогти. А можливо, тому що зазвичай мої помилки були настільки дивними, що всі просто сміялися.

Ми зайшли до школи. І я вже майже повірила, що сьогодні буде нормальний день. Майже. Бо я мала дуже простий план. Прийти до школи. Сісти за парту. Відкрити зошит. І не створити жодної дивної ситуації. Звучить легко, правда? Для більшості людей — так.

Для мене — це був виклик рівня «перестати говорити з тваринами на вулиці». Не те щоб я реально це робила… Добре. Робила. Але тільки якщо вони першими дивилися на мене.

Я зайшла у клас і одразу почула:

— Лія!

Я навіть не здивувалася. Якщо в школі хтось кричить моє ім’я, є два варіанти: Або комусь потрібна допомога. Або я щось зробила.

Іноді — обидва.

— Що сталося? — запитала я, підходячи до друзів.

Лео стояв біля мого столу з таким обличчям, ніби зараз оголосить дуже важливу новину.

— Твоя рослина померла.

Я подивилася на нього. Потім на маленький вазон на підвіконні.

Потім знову на нього.

— По-перше, вона не моя.

— Ти дала їй ім’я.

— Це не означає, що вона моя.

— Ти розмовляла з нею.

— Я просто підтримувала її морально.

Лео засміявся.

— Лія, це була квітка.

— А ти звідки знаєш? Може, вона просто мала важкий період.

Моя подруга Софі закрила обличчя рукою.

— Я не знаю, як ти дожила до п’ятнадцяти.

Я посміхнулася. Оце я любила. Мій дивний світ. Мої дивні друзі.

Моє життя, яке ніколи не було тихим. Я могла загубити телефон на п’ять хвилин після того, як тримала його в руках.

Могла прийти в кімнату і забути навіщо прийшла. Могла поставити будильник і прокинутися від нього… через сорок хвилин після того, як він дзвонив. Але я завжди знала одне. Якщо мій друг сумний — я помічу. Якщо комусь потрібна допомога — я прийду.

Навіть якщо перед цим випадково відкрию двері не тієї кімнати.

(Так, це було минулого тижня. Ні, я не хочу про це говорити.)

— До речі, — сказала Софі, розкладаючи підручники, — у нас завтра контрольна з математики.

Я завмерла. Це було сказано занадто спокійно. Так, ніби це просто інформація. Не загроза. Не катастрофа. Просто факт.

Я повільно підняла голову.

— Сподіваюся, це жарт.

— Ні, — відповів Лео, навіть не відриваючись від телефону. — Це життя.

Я відчула, як щось всередині мене трохи зламалося.

— Математика — це не життя, — серйозно сказала я. — Це… інше вимірювання.

Софі засміялася.

— Ліє, ти взагалі як плануєш це складати?

— Я не планую, — чесно відповіла я. — Я сподіваюся на диво.

Лео нарешті подивився на мене.

— Диво у тебе вже було. Це називається “домашка”.

Я образилася.  Трохи. Але він мав рацію, і це дратувало найбільше.

Я відкинулась на стілець.

— Математика взагалі не нормальна.

—Це ти ненормальна, — спокійно сказав Лео.

Я різко випрямилась.

— Вибач?

Він навіть не злякався.

— Ну серйозно. Ти вважаєш, що розуміти біологію — це нормально, а математику — ні?

Я задумалась.

— Біологія пояснює життя.

— А математика теж.

— Ні. Математика пояснює… страждання.

Софі вже сміялась в голос.

— Ліє, ти зараз серйозно?

— Абсолютно, — кивнула я. — Наприклад, навіщо мені знати, скільки буде X, якщо я навіть не знаю, де мій олівець?

Лео похитав головою.

— Ти остання людина, яка може оцінювати “нормальність”.

Я завмерла.

— Чому це?

Він подивився на мене так, ніби відповідь очевидна.

— Бо ти вважаєш, що виживати без логіки — це стиль життя.

Я на секунду задумалась. І чесно… не змогла заперечити.

— Добре, — сказала я нарешті. — Я не нормальна.

Пауза. Я підняла палець.

— Але я нормальна… з творчим підходом до реальності.

Софі похитала головою.

— Це ще гірше звучить.

— Це звучить унікально, — виправила я.

І чесно? Мені це навіть сподобалось.

Я пережила два уроки фізики. Це звучить героїчно, але насправді я просто сиділа й намагалася не заснути з відкритими очима. Фізика — це той предмет, який ніби спеціально придумали, щоб перевірити, скільки людина може думати про своє життя, не слухаючи вчителя.

Я чесно намагалася. Перші п’ять хвилин. Потім я вже дивилася у вікно і розмірковувала, чому дерева не здають контрольні. Було б чесно. Вони ж теж існують. На другому уроці я зрозуміла важливу річ: якщо я коли-небудь стану дорослою, я буду уникати всього, що звучить як “сила”, “швидкість” і “формули”. Це три ознаки того, що зараз буде страждання. Коли нарешті задзвонив дзвінок, я відчула себе як людина, яка вижила.

Я навіть трохи аплодувала в голові.

— Фізика — це жах, — сказала я Софі, збираючи речі.

— Ти це кажеш про кожен предмет, який вимагає думати, — відповіла вона.

— Неправда. Біологія нормальна.

Лео підняв брови.

— Звісно. Бо там ти раптом стаєш “експертом”.

— Я не експерт, — серйозно сказала я. — Я просто розумію життя.

Вони обидва подивилися на мене.

Я додала:

— Біологія хоча б має сенс. Там усе живе, справжнє. Клітини, організми, система… це логічно.

— Фізика теж пояснює світ, — сказав Лео.

— Ні, — я похитала головою. — Фізика пояснює, чому світ складний.

І чому я втомлююсь ще до обіду. Ми пішли в інший кабінет. І я вже настрій відчула інший. Біологія. Оце моє. Я зайшла в клас і навіть якось випрямилась. Тут все було інакше. Не “формули і виживання”.

А щось живе. Щось зрозуміле. Я сіла за парту і провела рукою по підручнику, як по старому другу.

— О, нарешті, — тихо сказала я.

Софі сіла поруч.

— Ти зараз дивишся на підручник так, ніби він тобі борг повернув.

— Він повернув мені спокій, — серйозно відповіла я.

Учитель почав пояснювати тему. Я слухала. Справді слухала.

Бо біологія — це не просто предмет. Це як відповідь на питання, чому все взагалі існує. Клітини, органи, системи… Це ніби світ нарешті перестає бути хаосом і трохи стає зрозумілим. Я навіть трохи усміхнулась.

— Оце вже життя, — прошепотіла я.

Лео нахилився:

— Ти тільки що сказала, що фізика — це страждання, а біологія — життя.

— Бо так і є, — відповіла я абсолютно серйозно.

— Ти дуже суб’єктивна людина, — сказав він.

— Я просто чесна.

І в цей момент я реально почувалась нормально. Ну, майже.

Бо нормальність у моєму випадку завжди має дрібну помилку в коді.

Я пережила школу. І це вже звучить як досягнення. Не тому що було складно. А тому що я просто втомилась існувати серед людей, які чомусь пам’ятають, коли контрольна. Я вийшла зі школи так швидко, ніби мене там тримали не знання, а магніт.

— Ліє! — крикнула Софі десь позаду.

— Я жива! — крикнула я у відповідь, не обертаючись.

І побігла додому. Не тому що я кудись запізнювалась. А тому що іноді мені просто треба бігти. Це як перезавантаження мозку.

По дорозі я вирішила, що я заслужила щось приємне. Морозиво.

Бо я пережила фізику. І майже пережила хімію. Це вже майже подвиг.

Я зайшла в маленький кіоск і дуже серйозно сказала:

— Одне шоколадне, будь ласка.

Я тримала його так обережно, ніби це була крихка перемога мого дня.

Перші п’ять кроків все було добре. Десятий — теж. А на одинадцятому… Я не знаю, що сталося. Світ, здається, просто вирішив:

“А давай перевіримо її координацію ще раз”. Морозиво впало.

Прямо вниз. Повільно. Як у драматичних фільмах, де герой все втрачає. Я дивилась на нього кілька секунд. Воно теж ніби дивилось на мене.

— Ну клас, — сказала я.

І пішла далі. Бо іноді треба вміти приймати втрати. Особливо якщо це морозиво за 20 секунд щастя. Дорога додому була звичайною.

Ну, настільки звичайною, наскільки вона може бути в моєму житті.

Я проходила повз клумбу біля парку. Квіти були красиві. Занадто красиві, щоб просто пройти повз. Я зупинилась.

Подивилась. І подумала:

“Цікаво, чи вони сумують, коли їх ніхто не помічає”.

Це, звісно, було дивне питання. Але я ж Лія. Я не ставлю простих питань. Я вже майже пішла далі… Коли помітила, що одна квітка трохи нахилилась. Ніби сама просила:

“Забери мене звідси”.

І я… допомогла. Я зірвала кілька. Тільки трохи. Щоб їм було краще.

Так, я знаю, як це звучить. Але в моїй голові це було майже гуманітарна місія. Коли я прийшла додому, у мене було:

— трохи злості на фізику

— трохи образи на морозиво

— і маленький букет “врятованих” квітів

Я подивилась на них. І сказала:

— Ну хоча б ти сьогодні не впав.

І це було, мабуть, єдине, що в моєму дні справді вдалося.

Я прийшла додому з дуже дивним набором речей. Якщо чесно, це навіть не набір.

Це більше схоже на результати невдалого експерименту під назвою:

«Лія намагається прожити нормальний день»

У мене було:

— порожні руки (морозиво зникло в паралельному вимірі)

— рюкзак, який виглядав так, ніби в ньому щось сталося

— і маленький букет квітів, які я тепер офіційно називала “вижившими”

Я зайшла в кімнату і одразу впала на ліжко. Не драматично. Але з відчуттям, що я сьогодні виконала соціальну норму на 73%.

Що вже непогано. Я подивилась на квіти. І серйозно задумалась.

Якщо дивитися на них з наукової точки зору… (я завжди дивлюсь на все з наукової точки зору, навіть якщо це просто я і мої проблеми)

…то квіти — це ж організми. Живі системи. З фотосинтезом, клітинами, процесами.

Тобто я сьогодні випадково втрутилась у природний відбір.

Врятувала декілька екземплярів від… стояння на клумбі.

Це майже наукова діяльність.

Я кивнула сама собі.

— Добре, Ліє, — сказала я вголос. — Ти сьогодні не просто жила. Ти впливала на екосистему.

Мама з кухні крикнула:

— Ти з ким там розмовляєш?

— З наукою! — відповіла я.

— Це мене лякає більше, ніж якби ти сказала “з друзями”.

Я задумалась. Можливо, вона права. Але друзі хоча б не ставлять під сумнів мій вибір рятувати квіти.

Я перевернулась на спину і дивилась у стелю. Стеля, до речі, дуже стабільна частина мого життя. На відміну від всього іншого.

І я почала аналізувати день. Бо це мій улюблений вид відпочинку.

Ранок: я майже організм, який функціонує нормально.

Школа: фізика — ворог; біологія — союзник; математика — щось середнє між катастрофою і загадкою природи.

Морозиво: короткочасна форма щастя, яка не пройшла перевірку на міцність.

Квіти: врятовані біологічні об’єкти, які тепер лежать у мене, як доказ моєї доброї волі.

Я серйозно кивнула.

— Висновок: день пройшов з відхиленням від норми.

І це ще м’яко сказано. Бо моя норма взагалі не існує в природі. Я встала і пішла до дзеркала. Подивилась на себе. Світле волосся трохи розпатлане. Очі трохи втомлені.

Вигляд людини, яка пережила фізику і не подала заяву в психлікарню.

Прогрес.

— Ліє, — сказала я собі, — ти сьогодні майже нормальна.

Пауза.

— Ні, — виправила я. — Ти нормальна… в біологічному сенсі хаосу.

Це навіть звучало розумно. Я знову подивилась на квіти.

І раптом подумала: цікаво, якщо кожна людина — це система… то що тоді я?

бо моя система явно іноді запускає випадкові процеси без мого дозволу. і, чесно… я навіть не впевнена, чи хочу це виправляти.

Розділ 2: «Ранок, який знову переміг мене.»

Я прокинулась від відчуття, що щось не так. Це не філософія. Це мій мозок так ніжно каже: “Ти проспала.”

Я різко сіла в ліжку. І одразу зрозуміла три речі:

Сонце вже є.

Будильник я або не чула, або він мене зрадив.

Я знову програла ранку.

— Окей, — сказала я в порожнечу. — Працюємо в режимі “легенда хаосу”.

Я вискочила з ліжка так швидко, що ліжко, здається, образилось.

Я завжди думаю, що зранку я буду спокійною людиною. Але щоразу я перетворююсь на щось середнє між блискавкою і панікою. Я шукала одяг. Це завжди етап, де я втрачаю віру в систему зберігання речей. Бо речі у мене не лежать. Вони існують. Десь. Іноді всі разом.

Іноді в паралельних світах.

— Де мій светр? — спитала я в шафи.

Вона не відповіла. Неввічливо, але очікувано. Я знайшла светр під стільцем. Не питаю чому. Я вже давно перестала питати чому.

Я вдягалась на швидкість.

Це виглядало як:

— одна рука в рукаві

— друга десь поруч з життям

— паніка в очах

І я переможно застібнула куртку.

— Я готова! — сказала я.

І це була брехня. Бо я не була готова. Я була запізнена. Я вибігла з дому так, ніби мене переслідує сам час. По дорозі я думала дуже важливі думки.

Наприклад: Чому люди придумали ранок?

І чому школа починається тоді, коли моє тіло ще не підписало контракт на роботу?

Я бігла і паралельно намагалась не втратити ключі.

(Спойлер: я їх не тримала. Вони вже давно були десь у моєму житті без нагляду.)

Я майже спокійно бігла до школи… І саме тоді зрозуміла: я забула сніданок.

— Ну звісно, — сказала я вголос. — Бо навіщо мені енергія, якщо я вже маю хаос.

Я зупинилась на секунду. Подивилась на небо.  Пауза.  Очевидно, не мій фанат. І я побігла далі. Бо навіть якщо життя не дає мені плану… я все одно в нього запізнююсь.

Я забігла в школу так, ніби змагалася сама з собою. І, чесно, я майже програла. Серце билося так, ніби воно теж запізнювалось і дуже нервувало через це. Я зупинилась біля класу, сперлась на стіну і спробувала зробити вигляд, що я просто… швидко прийшла. Не прибігла. Не вижила по дорозі. Просто прийшла.

Маленька деталь: я трохи задихалась.

— Фух… — видихнула я.

І саме в цей момент я побачила Софі.

Вона стояла біля дверей класу і дивилась на мене таким поглядом, ніби чекала мене тут усе своє життя.

— Ну нарешті, — сказала вона.

Я підняла брови.

— Ти що, мене чекала?

— Я тебе ЗАВЖДИ чекаю, — спокійно відповіла вона. — Питання тільки: сьогодні ти прийдеш чи знову створиш легенду про своє запізнення.

Я видихнула і трохи поправила волосся, яке жило окремим життям після бігу.

— Вибач, я проспала.

Софі кивнула.

— Зазвичай так і є.

Я поклала руку на серце.

— Це було дуже офіційно сказано.

— Бо це статистика, Ліє.

Я замислилась.

— Мені треба перестати бути статистикою.

— Тобі треба почати спати, — поправила вона.

Я посміхнулась. І отут сталося моє головне “зброя масового ураження”. Я просто посміхнулась ширше.

І в мене на щоках з’явились ямочки. Софі подивилась на мене.

— От як ти це робиш?

— Що саме?

— Ти запізнюєшся, виглядаєш як хаос… і при цьому виглядаєш так, ніби тобі взагалі нормально жити.

Я знизала плечима.

— Бо мені і нормально.

— Це лякає.

Я засміялась.

— Це надихає.

Софі закотила очі, але теж посміхнулась.

— Йди вже, “натхнення”, поки вчитель не прийшов.

Я зайшла в клас.І на секунду відчула це знайоме відчуття:ніби я знову встигла. Не вчасно. Але достатньо вчасно, щоб це виглядало як моя перемога.

Урок хімії завжди починався однаково. Учитель щось пояснював.

Я спочатку слухала. Потім мозок такий: “Дякую, я піду подумати про життя.”

І я лишалась сама. Сьогодні тема була якась страшна. Типу реакції, елементи, зв’язки…

Я чесно намагалась виглядати так, ніби розумію. Але всередині я вже давно здалась. Я записувала щось у зошит, коли вчитель сказав:

— Ліє, поясни, що таке хімічний зв’язок.

Я підняла голову. Повільно. Дуже повільно. Це був той момент, коли мозок каже: “Ми не готувались до цього запитання.”

Я глянула на Софі. Вона вже посміхалась. Зрадниця. Я перевела погляд на Лео. Він виглядав так, ніби вже готується сміятись.

Я зітхнула.

— Хімічний зв’язок… — почала я.

Пауза. У класі стало тихіше. Я відчула тиск суспільства.

І вирішила діяти як завжди: говорити впевнено, навіть якщо це повна імпровізація.

— Це коли… елементи… дружать.

Тиша. Я кивнула сама собі. Так. Звучить розумно. Я продовжила:

— Вони ніби… знаходять спільну мову. І вирішують бути разом, бо їм так вигідніше виживати.

Софі вже закусила губу. Лео дивився в парту, але плечі тремтіли.

Я натхненно продовжила:

— Це як у людей. Ти не просто існуєш. Ти шукаєш, з ким тобі стабільніше.

Я замислилась.

— Тільки в елементів це чесніше. Вони не роблять вигляд, що їм байдуже.

Тут уже хтось у класі тихо засміявся. Я підняла палець:

— І ще… якщо зв’язок слабкий — вони розходяться. Це токсично.

Пауза. Я задоволено кивнула.

— От.

Я сіла. Горда. Бо, чесно, мені здавалося, що я сказала щось майже філософське. Учитель дивився на мене кілька секунд. Дуже довго.

Потім сказав:

— …Це було дуже творчо.

Я кивнула.

— Дякую.

— Але неправильно.

Я трохи здивувалась.

— Елементи не “дружать”, Ліє.

Я задумалась.

— Тобто… вони просто терплять одне одного?

Клас вибухнув сміхом. Я теж усміхнулась. Трохи винно. Трохи гордо.

Бо навіть якщо я не знаю правильну відповідь… я завжди знаю, як зробити її цікавою. І в цей момент я подумала: може, хімія — це просто біологія, яка трохи злилась на світ?

Я іноді помічаю одну цікаву річ. Люди дуже швидко вирішують, хто ти.

Ще до того, як ти встигнеш нормально розказати про себе. От сьогодні, наприклад, я сказала щось на хімії. Щось дивне. Щось своє.

І я майже впевнена, що хтось уже подумав: “Вона дивна.” Або:

“Вона несерйозна.” Або класичне: “Вона не розуміє предмет.”

І знаєте що? Я не ображаюсь. Справді. Бо я давно зрозуміла одну річ.

І зараз скажу її вам. Так, вам 😌

(Так, я іноді звертаюсь прямо до читачів. Не лякайтеся. Це просто я.)

Люди — це не формули. Їх не можна розв’язати правильно з першого разу. Іноді ти бачиш тільки зовнішню відповідь. А всередині там зовсім інше рівняння. Я, наприклад, не тупа. І не геній.

І точно не “нормальна”, як люблять казати дорослі. Я просто… по-іншому думаю.

У мене думки трохи як біологія після шостої пари: живі, хаотичні і іноді не зовсім слухняні. Я тихо усміхнулась сама собі.

І додала вже майже пошепки:

— Якщо коротко… я не помилка системи. Я просто інша версія програмного забезпечення.

І це, чесно, звучало навіть розумно. Я повернулась до зошита.

Наче нічого не сталося. Наче я щойно не читала лекцію всьому світу.

І в той момент я подумала: може, саме тому я люблю біологію.

Бо вона не шукає “правильних” людей. Вона просто пояснює, як вони працюють.

Розділ 3: «Мене не попереджали про соціальні місії»

Я сьогодні не виспалась. Це важливо. Бо є два типи людей: ті, хто не виспався і страждає і я, яка не виспалась і ще якось прийшла в школу.

Я сиділа за партою і відчувала себе трохи як біологічний організм у режимі енергозбереження. Очі відкриті. Мозок — не впевнена. Я навіть не пам’ятаю, коли саме вчора вирішила подивитись “ще одну серію”. Це завжди брехня.

“Ще одна серія” — це як маленьке наукове дослідження, яке завжди виходить з-під контролю.

— Ліє, ти жива? — прошепотіла Софі.

— Теоретично, — відповіла я. — Практично я зараз проходжу тест на виживання без сну.

Вона тихо засміялась. І саме в цей момент двері відчинились.

Я навіть не одразу підняла голову.

Бо моє життя вранці — це не “нові події”. Це “повільне завантаження системи”.

— Добрий ранок, клас, — сказала класна керівничка.

Я зітхнула. Ранок. Чому він взагалі ще існує?

— Сьогодні у нас новий учень.

Я повільно підняла голову. Не з інтересу. З обов’язку організму реагувати на зміни середовища. Він зайшов. Хлопець. Новий. І я одразу подумала:

“Окей. Черговий персонаж у нашій шкільній екосистемі.”

Його звали Тимофій. Я навіть кивнула сама собі. Нормальне ім’я.

Без сюрпризів. Нічого, що потребує додаткового аналізу.

Він стояв біля дошки, а вчителька вже щось говорила про знайомство.

Я тим часом аналізувала зовсім інше: чи зможу я не заснути до великої перерви. Спойлер: шансів було мало.

— Познайомтеся, це Тимофій, — сказала вчителька.

Я подумала: “Ну хлопець і хлопець. До чого стільки уваги?”

Новий. І новий. У нас у класі нові люди — це як нова версія підручника. Трохи інше оформлення, той самий зміст.

Я б так і не звернула уваги… Якби вчителька не додала:

— Було б добре допомогти Тимофію стати членом нашого колективу.

І от тут я прокинулась. Не фізично. Ментально. Бо ця фраза — це як тригер для всіх моїх внутрішніх процесів. Я повільно підняла голову і подумала: “О, ні. Колектив. Це вже соціальна місія.”  Бо це ж завжди так. Спочатку “просто новий учень”. Потім “допоможіть адаптувати”.

А потім чомусь я вже пояснюю людині, де туалет, чому в нас не люблять фізику і чому Софі краще не чіпати до кави.

Я видихнула. І подумала чесно: це була б не я, якби ця фраза просто пройшла повз мене.

Бо тепер у моїй голові вже почав запускатись процес:

“Лія + соціальна відповідальність = потенційний хаос з добрими намірами.”

Я навіть трохи посміхнулась. Не зловісно. А так… по-моєму.

І, здається, це був початок чергового дуже дивного етапу мого життя.

Я сиділа і дивилась на клас. Новий учень стояв біля дошки. Вчителька щось говорила. Люди слухали. А я… я просто думала.

І раптом ця думка прийшла так спокійно, ніби вона завжди була десь поруч. Може, це і є моє покликання? Допомагати людям. Не так, як у книжках. Не героїчно. А по-своєму. Трохи криво. Трохи випадково. Але щиро. Я згадала, як це завжди починається. Хтось новий.

Хтось самотній. Хтось, хто не знає, куди сісти, що сказати, як бути “своїм”. І чомусь я завжди опиняюсь поруч. Навіть коли не планувала.

Навіть коли просто хотіла сидіти тихо і жити своє хаотичне життя.

Я трохи посміхнулась. Бо якщо чесно… таких ситуацій було вже чимало. Достатньо, щоб це перестало бути випадковістю. І почало виглядати як закономірність. Я тихо подумала: Скільки разів уже було так? Скільки разів хтось приходив новий, дивився розгублено… а я чомусь опинялась поруч. Пояснювала. Сміялась. Забувала сказати щось важливе. Але все одно залишалась. Я трохи нахилила голову. І зловила себе на дивному відчутті. Наче я не просто “Лія, яка випадково потрапляє в ситуації”. А Лія, яка в них… чомусь потрібна.

Я ледь усміхнулась. І подумала вже зовсім тихо, майже для себе:

— Може, я не допомагаю спеціально… але чомусь це все одно відбувається через мене.

Я подивилась на Тимофія. Він просто стояв. Новий. Тихий.

Чужий цьому простору ще на один день менше, ніж вчора. І я раптом відчула дуже просту думку: ну що ж… ще одна історія починається.

Перерва прийшла тихо. Набагато тихіше, ніж я. Я встала з парти з тим відчуттям, ніби треба щось зробити. Не обов’язково правильно

Просто зробити.  Тимофій сидів недалеко. Спокійний.  І це, чесно, трохи дратує. Бо як людина може бути настільки… нормальною?

Я підійшла. Зупинилась на секунду. І мозок одразу сказав:

“Зараз важливо не зіпсувати соціальну взаємодію.”

Я кивнула сама собі. І вирішила діяти.

— Привіт, — сказала я.

Пауза. Я усміхнулась. Трохи занадто широко. Але це моя фірмова риса: якщо не знаю що робити — усміхаюсь так, ніби все під контролем.

— Я Лія, — додала я.

Він подивився на мене. Уважно. Не дивно. Просто… ніби слухає.

І від цього чомусь стало ще гірше. Я продовжила:

— Я тут… типу можу допомогти тобі стати нашим.

І одразу зупинилась. Бо зрозуміла, як це прозвучало.

“Стати нашим.”

Наче він персонаж, якого треба офіційно прийняти в класний союз. Я швидко виправилась, але не дуже вдало:

— Ну, не нашим… в сенсі… не власністю… просто… частиною колективу.

Я замовкла. Це вже було гірше. Всередині я подумала: Ліє. Мовчи. Просто мовчи. Але я не вмію просто мовчати. Я зробила ще одну спробу:

— Коротше… ти готовий?

Я нахилила голову трохи набік, ніби це допоможе виглядати переконливіше. І одразу додала, бо тиша почала ставати небезпечною:

— Але знай… зі мною ти точно не засумуєш.

Я сказала це з такою впевненістю, ніби це офіційний факт науки.

Хоча всередині я подумала: “Ліє, це звучить як загроза або реклама.”

Я швидко виправилась, але вже пізно:

— В сенсі… не те щоб я планувала робити щось спеціально дивне… воно просто якось саме відбувається. Я усміхнулась. Широко. Трохи винно. Трохи гордо. І, чесно, дуже по-своєму.

Бо я завжди така: спочатку кажу, потім думаю, а потім вже живу з наслідками.

І додала вже тихіше, ніби це секрет:

— Але нудно точно не буде.

Він подивився на мене. Не одразу відповів. Наче спочатку вирішував, чи це взагалі серйозне питання, чи частина якогось дивного шкільного ритуалу. Потім трохи нахилив голову. І спокійно сказав:

— Готовий.

Пауза.

Він ніби ще щось подумав.

І додав вже трохи м’якше, ніби з легкою усмішкою:

— Думаю, у мене просто немає вибору, якщо я вже тут.

Я на секунду зависла. Бо це прозвучало… дивно нормально. Не холодно. Не різко. А так, ніби він не проти цього всього хаосу, який я щойно принесла з собою у розмову. Він подивився на мене уважніше.

І вже тихіше додав:

— І якщо ти кажеш, що тут “не буде нудно”… я, здається, готовий перевірити.

Це було сказано так спокійно, що навіть звучало майже як факт.

Не флірт. Не жарт. Просто… цікавість. Я моргнула. І чомусь раптом відчула, що моя звична “соціальна впевненість Лії” трохи зависла, як система, яка не очікувала такої відповіді. А потім я, звісно, зробила єдине, що вмію найкраще: усміхнулась ще ширше.

Бо якщо вже я хаос… то він, здається, просто спокій, який цей хаос вирішив не відміняти.

Тимофій стояв і просто дивився на мене. Спокійно. Наче нічого особливого не відбувається. І навіть трохи посміхався. Оце і було найгірше. Бо люди зазвичай або сміються, або нічого не розуміють, або вже хочуть піти.

А він просто… стоїть і виглядає так, ніби це нормальна ситуація.

Я відчула, як у мене в голові почався внутрішній монолог рівня:

“Чому він так нормально говорить?” Серйозно. Це підозріло.

Я ж щойно видала йому цілу презентацію про те, що тут “не буде нудно”, ніби я екскурсовод у власному житті. А він не злякався.

Не розгубився. Не сказав “що?”. Він просто… прийняв це.

Як факт. Я навіть трохи нахилилась, ніби це допоможе краще його зрозуміти. І подумала: може, він не такий, як інші…

або просто дуже добре вміє не показувати, що думає, що я дивна.

Я подивилась на нього ще раз. Він усе ще дивився на мене. І ще й усміхався. Легко. Спокійно. Так, ніби я не хаос у людській формі, а просто… цікава частина дня.

І я раптом зрозуміла дуже важливу річ: або він дуже сміливий… або він ще не зрозумів, з ким зв’язався.

І обидва варіанти мені чомусь не подобались однаково сильно.

Але я все одно усміхнулась у відповідь. Бо це вже було пізно зупиняти.

Розділ 4:  «Покликання, яке випадково стало моїм хобі»

Я не одразу зрозуміла, коли це сталося. Тобто коли звичайна фраза вчительки перетворилась у щось, що тепер ніби… моя відповідальність.

“Було б добре допомогти Тимофію стати частиною колективу”.

Спочатку це звучало як просто слова. Типу як “гарного дня” або “не забудь зошит”.

Але потім я чомусь почала думати про це частіше, ніж треба. І ще гірше — мені це навіть почало подобатись. Не в дивному сенсі.

А в моєму. Я сиділа на уроці і дивилась на клас. І раптом усе стало трохи інакшим.

Люди — це ж теж як біологічні системи.

Хтось відкритий, хтось замкнутий, хтось взагалі працює тільки на каві і сарказмі. А нові люди… Нові люди — це як організм, який тільки потрапив у нове середовище.

Йому треба час. І трохи допомоги. Я трохи нахилила голову.

— Добре, — тихо сказала я сама собі. — Це справді схоже на місію.

І я навіть усміхнулась. Бо, чесно, звучало це дуже красиво.

Майже як щось важливе. Майже як покликання. Я завжди думала, що покликання — це щось велике. Типу рятувати світ або відкривати щось важливе. Але, можливо… іноді покликання — це просто не дати людині відчути себе зайвою в класі. Я подивилась у бік Тимофія.

Він сидів спокійно. Як завжди. І я раптом зрозуміла, що мені це не здається складним. Навпаки. Це було… цікаво. Я підняла ручку, покрутила її в пальцях і подумала: Окей, Ліє. План такий.

І в голові у мене дуже серйозно, майже офіційно сформувалась стратегія:

— показати клас

— пояснити, хто є хто

— не дати йому загубитись у всьому цьому хаосі

— і, можливо, зробити так, щоб він не виглядав таким… надто спокійним на фоні нас усіх. Я навіть кивнула сама собі. Так.

Це звучало розумно. І вперше за довгий час я відчула, що в мене є щось, що я роблю не випадково.

Після уроків я вже не просто сиділа. Я чекала. Не напружено.

А з якимось дивним відчуттям легкого інтересу. Наче це не обов’язок.

А початок гри, правила якої я ще не до кінця знаю. Коли він вийшов у коридор, я підійшла знову. Не різко. Не офіційно. Просто так, ніби це абсолютно нормально, що я тепер трохи поруч з його адаптацією до цього всього.

— Ну що, — сказала я і знову усміхнулась, трохи ширше, ніж треба. — Почнемо твоє знайомство з нашим дивним світом?

Я трохи нахилилась вперед, ніби це якась дуже серйозна місія.

— Я серйозно, тут є свої правила виживання.

Пауза. І вже тихіше, але з тим самим легким гумором додала:

— Перше правило: не намагайся зрозуміти математику з першого разу. Це шкідливо для психіки.

Я засміялась. І сама не зрозуміла, коли це стало мені настільки природно. Бо ще вчора я просто жила своїм хаосом.

А сьогодні… я вже трохи організовувала чужий. І, дивно… мені це подобалось. Не тому що я “відповідальна”. А тому що це було схоже на маленький всесвіт, який раптом став трохи меншим і трохи зрозумілішим. І, можливо, це і є той самий дивний “поклик”.

Який не приходить голосно. А просто тихо сідає поруч і каже:

“Ну давай, спробуй.”

Ми вийшли з класу. І одразу стало відчутно, що коридор — це зовсім інший рівень життя. Тут усе рухалось. Шуміло. Бігало. І жило за своїми законами, які ніхто не пояснював офіційно, але всі чомусь розуміли.

Я зробила глибокий вдих.

— Окей, — сказала я серйозно, ніби починаю дуже важливу презентацію. — Ласкаво просимо у головний хаос школи.

Я подивилась на Тимофія. Він ішов поруч. Спокійно. Як завжди.

І це мене трохи надихнуло. Бо якщо він не панікує — значить, я теж можу не панікувати. Я різко махнула рукою в бік коридору.

— Це, до речі, коридор виживання.

Я засміялась.

— Тут головне правило: якщо тебе штовхають — ти просто стаєш частиною потоку.

Я показала, як хтось пробіг повз нас так, ніби запізнюється не на урок, а на катастрофу світового масштабу.

— Бачиш? Оце — професіонал.

Я говорила швидко, з тією енергією, яка з’являється тільки тоді, коли ти або не виспалась, або дуже в настрої, або і те, і інше одразу.

— А це, — я кивнула на групу хлопців біля вікна, — місцеві експерти з нічого.

Вони стояли і сміялись так, ніби життя — це просто фонова музика.

Я трохи нахилилась до Тимофія.

— Вони нічого не роблять, але виглядають так, ніби щось знають.

Я серйозно кивнула.

— Це дуже важливий навик у нашій екосистемі.

Я сама засміялась зі своєї ж логіки. Бо звучало це настільки впевнено, ніби я дійсно проводжу наукову екскурсію. Ми йшли далі.

І я вже не могла зупинитись.

— А ось тут, — я показала на поворот, — зона раптових зустрічей.

— Тут або ти когось зустрічаєш, або тебе зустрічає стіна.

Я драматично подивилась на нього.

— Обидва варіанти трапляються частіше, ніж хотілося б.

Я знову засміялась. І чомусь він поруч теж трохи усміхнувся. Ледь помітно. Але цього було достатньо, щоб я подумала:

О, він реагує. Це вже прогрес. Ми пройшли повз сходи.

— А це — найнебезпечніше місце школи, — сказала я серйозно.

Я знизила голос.

— Тут люди раптово вирішують, що вони спортсмени.

Я кивнула на хлопця, який майже біг по сходах вниз.

— Іноді це закінчується драматично.

Я знову засміялась.

— Але ми не говоримо про це вголос. Це шкільна традиція.

Я говорила і йшла, і мені було настільки легко, ніби це не перший раз, коли я комусь показую цей світ. Наче я справді для цього створена.

Я на мить замовкла і подивилась на нього.

— Ти ще не втомився від мого екскурсоводського таланту?

І одразу додала, не чекаючи відповіді:

— Якщо що, це безкоштовна версія. Преміум включає сарказм і паніку.

Я підморгнула і засміялась сама з себе.

І саме в цей момент я зрозуміла: мені реально подобається, що він просто йде поруч і слухає. Не перебиває. Не дивиться дивно. Не намагається втекти.

Просто… йде. І я подумала: окей. може, цей тандем справді працює.

День у школі закінчився. І я прийшла додому. Це звучить так просто.

Наче це просто пункт у розкладі. Але насправді я завжди приходжу додому трохи іншою. Наче день щось додає в мене або забирає.

І сьогодні він точно щось додав. Я скинула рюкзак у коридор і пішла в кімнату. І тільки тоді видихнула нормально. Тиша вдома завжди трохи дивна. Наче вона теж спостерігає за тобою. Я сіла на ліжко. І раптом згадала, що є одна річ… яка є тільки в мене. І зараз я вам її скажу.

Так, вам 😌 Ви ще не знаєте мою головну таємницю.

Я веду свій щоденник невдач. Так, так. Вам не почулося. Я знаю, що зазвичай люди ведуть щоденники успіху. Там пишуть, як у них усе виходить. Як вони ростуть. Як вони “досягають цілей”.

А я? А я веду невдач. Бо це ж я. Це Лія. У мене все не як у звичайному житті. Зовсім не як у всіх. Я витягла зошит із шухляди. Він був трохи пом’ятий. Трохи живий. Як і все, що я пишу. Я відкрила сторінку і подумала: ну що, сьогоднішній запис теж буде цікавий. І записала.

“Соціалізація розвинена.”

Я зупинилась. Подивилась на це речення. І чесно посміхнулась.

Бо це звучало майже серйозно. Майже офіційно. Наче я проходжу якийсь тест на нормальність. І далі додала: “Але сьогодні я трохи заплуталась у розмові з Тимофієм.”

Я трохи нахилила голову. І вже тихіше, ніби сама собі пояснюю:

— Хоча соціалізація розвинена.

Я закрила зошит. І поклала ручку поруч. Бо це важливо розуміти:

я не записую це, щоб поскаржитись. І не щоб сміятись над собою.

Я просто… фіксую. Фіксую життя таким, яким воно є. Без прикрас.

Без фільтрів. Трохи криве. Трохи смішне. І дуже моє. Я лягла на ліжко і подивилась у стелю. І подумала: цікаво, скільки ще таких “невдач” стане історіями, які я колись буду згадувати і сміятись. Бо якщо чесно… мої невдачі завжди трохи схожі на пригоди.

Просто я ще не вирішила, в яку категорію їх записувати.

Я ще раз відкрила щоденник. Бо, звичайно, один запис — це було б занадто просто. А моє життя ніколи не вибирає прості варіанти.

Я написала:

“Пункт другий: я знову зробила вигляд, що в мене все під контролем.”

Я подивилась на цей рядок. І засміялась. Бо це була, мабуть, найбільша брехня мого життя. Я майже завжди виглядаю так, ніби знаю, що роблю. Але якщо хтось відкриє мою голову…

там буде не організований план. Там буде група маленьких думок, які бігають і кричать: “А що зараз відбувається?”

Я згадала ранок. Як я прокинулась пізно. Як бігла до школи. Як намагалась виглядати нормально. І як мій рюкзак майже відкрився прямо посеред дороги. Я дописала:

“Пункт другий: мій рюкзак знову хотів розкрити всі мої секрети перед світом.”

Я кивнула. Це було серйозне порушення. Бо мій рюкзак — це окрема особистість. Я не керую ним. Він просто живе зі мною.

Іноді там можна знайти ручку. Іноді — фантик тримісячної давності.

Іноді — щось, що я сама боюся відкривати.

Я написала: “Можливо, мені треба навести порядок.”

Пауза. Я подивилась на це речення. Потім додала:“Але не сьогодні. Не можна змінювати екосистему різко.”

Бо це правда. У природі ж не приходить хтось і не каже:

“Так, ліс, сьогодні ми повністю переставимо дерева.”

Ні. Тому і мій рюкзак має розвиватись поступово. Логіка. Абсолютна.

Я перевернула сторінку. І написала ще: “Пункт третій: я знову розмовляла сама з собою.”

Я замислилась. І дописала:

“Але це нормально. Найкращі розмови часто бувають з людиною, яка точно тебе розуміє.”

Я посміхнулась. Бо, якщо чесно… я іноді думаю, що я сама собі найстабільніша компанія. Трохи дивна. Трохи хаотична. Але стабільна.

Я закрила щоденник. І поклала його назад. Можливо, завтра там буде ще один запис. А можливо, я зроблю щось настільки нормально…

що мені доведеться створити нову категорію. “Підозріло хороший день.” Хоча… з моїм життям це звучало майже як фантастика.

Розділ 5: «Людина, яка зрозуміла мій хаос»

Наступного ранку я прийшла до школи з одним важливим висновком.

Тимофій дивний. Але не в поганому сенсі. У хорошому.

Бо зазвичай люди діляться на дві категорії: Перші — ті, хто дивляться на мене, коли я щось кажу, і в їхніх очах читається: “Вона зараз серйозно?” Другі — ті, хто просто звикли. Софі, наприклад, уже давно перестала дивуватися моїм думкам. Вона пережила багато. Дуже багато.

Наприклад, мій аналіз того, чому голуби виглядають так, ніби вони мають власні плани на світ. Але Тимофій… Він не просто слухав. Він ніби розумів. І це було трохи підозріло. Бо я звикла бути людиною, яку треба перекладати з “мови Лії” на звичайну. А він, здається, знав цю мову. І навіть без словника. Я зайшла в школу і одразу побачила своїх друзів. Моя маленька соціальна екосистема вже була на місці.

— Доброго ранку! — сказала я.

Голосно. Можливо, занадто. Але я ж не вмію заходити в кімнату тихо.

Мій прихід завжди має вигляд: “Увага, Лія прибула. Рівень хаосу підвищено.”

— Ліє, — сказала Софі, навіть не повертаючись. — Ти сьогодні запізнилась тільки на дві хвилини.

Я поклала руку на серце.

— Ти хочеш сказати, що я розвиваюсь?

Вона подивилась на мене.

— Я хочу сказати, що це підозріло.

— Не руйнуй мій момент перемоги.

Поруч Лео засміявся.

— Вона реально святкує те, що майже прийшла вчасно.

— Звичайно, — сказала я. — У природі навіть маленькі зміни важливі.

— Лія, — перебила Софі, — ти зараз порівняла запізнення зі змінами в природі?

Я задумалась.

— Так.

Пауза.

— І, чесно, я не бачу проблеми.

Лео тільки похитав головою.

— Я навіть не знаю, що відповісти.

— Це нормально, — сказала я. — Не всі готові до складних концепцій.

— Вона ще й пишається, — прошепотіла Софі.

Я усміхнулась. Бо це були мої люди. Мій хаос. Моя маленька дивна компанія. Я привіталась з Веронікою. З Лізою. З тими, хто проходив поруч. Бо я завжди так робила. Мені подобалось знати, що люди навколо мене відчувають себе поміченими. Навіть якщо це просто:

“Привіт.”

Іноді маленькі речі працюють краще за великі. Це, до речі, теж біологія. (Так, я знаю. Я знову притягнула біологію.)

Я вже хотіла піти до класу, коли побачила Тимофія. Він стояв трохи осторонь. Але вже не виглядав так, ніби він чужий. Він говорив з кимось. Посміхався. І я зрозуміла… Моя місія справді спрацювала.

Тільки найсмішніше було те, що він навіть не виглядав людиною, яку треба було “рятувати”. Він просто чекав моменту. А я…  Я просто допомогла йому його знайти. І, мабуть, саме це мені подобалось найбільше. Бо Тимофій був першим, хто не намагався змінити мене.

Не казав: “Ліє, будь серйознішою.”

Не дивився так, ніби мій мозок — це заплутаний лабіринт.

Він просто слухав. І я подумала: можливо, іноді людина знаходить не того, кому треба допомогти. А того, хто просто розуміє її.

Я сіла за свою парту. Перший урок мав бути українська література.

Предмет, який я любила. Не так, як біологію. Біологія була для мене майже як окремий всесвіт.

А література — це коли люди століттями намагались пояснити життя словами. І, чесно, це теж було цікаво. Я дістала зошит, ручку і підручник. Ну, точніше… Я дістала все, що змогла знайти в рюкзаку.

Бо мій рюкзак — це завжди маленька археологічна експедиція.

Спочатку я знайшла ручку. Перемога. Потім ще одну. Ще більша перемога. А потім якийсь старий листочок, який я не пам’ятала, що взагалі існував.

— Ти серйозно? — прошепотіла я рюкзаку.

Він, як завжди, промовчав. Ми мали складні стосунки. Я саме намагалася знайти сторінку в підручнику, коли почула голос поруч.

— Доброго ранку, Ліє.

Я підняла голову. Тимофій стояв біля моєї парти. Спокійний.

Як завжди. Мені іноді здавалось, що він прокидається вже з готовим планом дня. На відміну від мене, яка зранку просто намагається зрозуміти, де я. Я усміхнулась.

— Доброго ранку.

Я одразу відклала ручку і повернулась до нього.

— Як справи?

Він трохи посміхнувся.

— Нормально.

Я кивнула.

— А ти як?

Я на секунду задумалась. Бо це питання завжди складніше, ніж здається. Якщо сказати “добре” — це занадто просто.

Якщо почати пояснювати — можна випадково видати цілу лекцію.

Тому я вибрала золоту середину.

— Живу.

Він підняв брову. Я швидко додала:

— У хорошому сенсі.

І засміялась. Потім подивилась на нього уважніше.

— Бачу, ти вже адаптувався.

Я сказала це з такою щирою радістю, ніби він щойно склав дуже важливий іспит. Бо для мене це справді було важливо. Він вже не стояв окремо. Не виглядав чужим. Він був частиною цього всього.

— Схоже на те, — відповів він.

Я широко посміхнулась.

Ті самі ямочки знову з’явились на щоках.

— Я знала.

Він подивився на мене трохи здивовано.

— Ти знала?

Я кивнула. Дуже впевнено.

— Звичайно.

Пауза.

— Я просто іноді вгадую правильно.

Він тихо засміявся.

І я подумала: Ось. Це хороший знак. Бо якщо людина сміється з моїх дивних відповідей… можливо, вона вже трохи розуміє мій світ.\

Я вже хотіла повернутись до зошита, коли він раптом сказав:

— А я бачу, ти тут на гарному рахунку.

Я зупинилась. Повільно. Бо ця фраза прозвучала так, ніби він щойно видав мені характеристику. Я навіть озирнулась навколо.

Може, десь стояв прихований директор із папкою і зараз буде оцінювати мою поведінку. Але ні. Це був просто Тимофій.

— На гарному рахунку? — перепитала я.

Він усміхнувся.

— Ну так.

Він кивнув у бік класу.

— З тобою всі хочуть спілкуватися.

Я задумалась. Це було дивне спостереження. Бо для мене це завжди було просто. Я не думала про це. Я просто віталась. Сміялась.

Питала, як у когось справи. Ділилась своїми дивними думками, які іноді краще було б залишати тільки у моїй голові. А виявляється…

люди це помічали.

— Ти реально така цікава особистість? — запитав він.

І посміхнувся. І от тут у мене стався маленький збій системи.

Бо зазвичай, коли я кажу щось дивне, люди або сміються, або дивляться так, ніби я щойно пояснила їм нову теорію.

А він просто… усміхався. Спокійно. Щиро.

У нього була така легка усмішка, що я на секунду навіть забула, що хотіла відповісти.

І подумала: Окей. Це небезпечно. Не тому що щось страшне. А тому що дуже рідко люди посміхаються так, ніби їм справді цікаво.

Я швидко повернула собі свою впевненість. Ну майже.

— Ну… — почала я.

Пауза.

— Думаю, це залежить від того, кого запитати.

Він трохи підняв брову. Я продовжила:

— Софі скаже, що я дивна.

З іншого боку класу Софі, ніби відчула розмову, повернула голову.

— Я це почула!

Я засміялась.

— Лео скаже, що я багато говорю.

— Бо це правда, — одразу відповів Лео.

Я зробила вигляд, що образилась.

— Бачиш?

Я подивилась назад на Тимофія.

— А я думаю, що я просто… маю багато думок.

Він кивнув.

І сказав:

— Це я вже помітив.

Я примружилась.

— Це комплімент чи попередження?

Він усміхнувся ще більше.

— Думаю, і те, і те.

Я засміялась.

І зрозуміла одну річ. Можливо, він був першим, хто не просто бачив мій хаос.А йому було цікаво, як він працює.

І це було… незвично. Але чомусь дуже приємно. Я сіла за парту. Тимофій теж сів на своє місце. Поруч зі мною Софі вже щось писала у зошиті. Причому так зосереджено, ніби вона не просто готується до уроку, а вирішує якусь надзвичайно важливу справу.

Я навіть трохи зазирнула.

— Ти що там пишеш? — тихо запитала я.

Софі навіть не підняла голови.

— Конспект.

Я кивнула. Логічно. Нормальні люди приходять у школу і пишуть конспекти. А я іноді приходжу в школу і думаю, чому дерева ростуть вгору, а не вниз. У кожного свої пріоритети. Я відкрила підручник.

Подивилась на сторінку. Потім на ручку. Потім просто вперед.

І мій мозок, звичайно, вирішив: “А зараз саме час подумати про все життя.” Дякую. Дуже вчасно. Я сиділа і думала: Цікаво. Люди так часто намагаються виглядати нормально. Особливо у школі. Ніби існує якийсь секретний список: Як говорити. Як сидіти. Як реагувати. Як не сказати щось дивне. А я цей список, здається, загубила ще в дитинстві.

Або ніколи не отримувала. Можливо, його просто не поклали разом зі мною. Я тихо посміхнулась. Бо якщо чесно… бути трохи дивною — це не найгірша річ у світі. Гірше — бути людиною, яка боїться показати себе. Бо тоді всі бачать тільки твою “акуратну версію”.

А де ж тоді справжня? Я подивилась на Тимофія. Він щось читав.

Спокійний. Зосереджений. І я подумала: Можливо, саме тому він так швидко помітив мої дивні думки. Бо він не намагався одразу їх виправити. Він просто слухав. І це було рідко. Дуже рідко. Я взяла ручку і почала щось писати на полях зошита. Не конспект. Звичайно.

Маленьку нотатку для себе.

“Висновок дня: не всі люди хочуть змінити твій хаос. Деякі просто сідають поруч і дивляться, як він працює.”

Я подивилась на напис.

— Непогано, — прошепотіла я.

Софі нарешті відірвалась від зошита.

— Ти зараз знову щось аналізувала?

Я закрила сторінку.

— Можливо.

Вона примружилась.

— Ліє.

— Що?

— Ти аналізуєш життя під час уроку.

Я задумалась.

— А коли ще?

Софі відкрила рот, щоб відповісти. Потім закрила. І просто похитала головою.

— Знаєш, іноді я думаю, що сперечатись із тобою — це як сперечатись із погодою.

Я посміхнулась.

— Тобто?

— Ти все одно будеш такою, яка є.

І я подумала: Можливо, це найкращий комплімент. Бо не всі речі треба виправляти. Деякі просто треба зрозуміти.

Я ще пару секунд дивилась на сторінку. Потім зітхнула. Добре. Досить філософії на сьогодні. Бо, як би красиво не було думати про життя, урок сам себе не запише. На жаль. Я відкрила зошит. Взяла ручку. І нарешті включилась. Тобто… справді включилась. Не просто дивилась на текст так, ніби він мав сам перейти в мою голову. А почала писати. Спочатку повільно. Потім швидше. Я записувала тему. Підкреслювала важливі моменти. Розділяла все на частини. Мені завжди подобалось, коли інформація мала порядок. Це було трохи смішно. Бо моє життя — абсолютний безлад.Моя кімната іноді виглядала так, ніби там проходив маленький природний катаклізм. Мій рюкзак — окрема історія. Але коли справа доходила до зошитів… там все мало бути красиво. Логічно. І зрозуміло. Бо якщо вже в голові сто різних думок, хоча б на папері нехай буде спокій. Я написала заголовок. Поставила маленьку позначку збоку. Потім ще одну. І ще.

Софі на секунду перестала писати і подивилась на мене.

— Ти зараз реально робиш конспект?

Я навіть не підняла голову.

— Так.

— Добровільно?

Я зупинилась. Подумала.

— Не руйнуй момент.

Вона тихо засміялась.

— Просто незвично.

Я кивнула. Бо розуміла. Для інших я була людиною, яка могла під час уроку раптом задуматись, чому у метеликів такий складний життєвий цикл. А тут я сиділа і писала. Акуратно. Спокійно. Майже як доросла відповідальна людина. Майже. Я дочитала абзац і записала: “Автор показує внутрішній світ героя через…” Зупинилась. Цікаво.

Література взагалі дивна річ. Ти читаєш про когось вигаданого, але знаходиш там щось про себе. Наче люди багато років тому вже знали, що ми колись будемо сидіти в школі й намагатися зрозуміти, чому хтось у книзі зробив саме такий вибір. Я усміхнулась. Мені подобалось це. Можливо, тому що я сама завжди шукала сенс у всьому. Навіть там, де його, можливо, не було. Але це теж було частиною мене. Я закінчила один пункт. Потім другий. Потім третій.

І навіть не помітила, як урок майже закінчився. Я підняла голову.

Тимофій щось писав у своєму зошиті. Спокійно. Зосереджено.

І я подумала: цікаво. Він теж не просто дивиться. Він помічає.

Можливо, тому ми й розуміємо одне одного. Він не намагається зупинити мій хаос. А я не змушую його бути голоснішим. Просто два різні світи. Які чомусь нормально сидять поруч. І це було… доволі цікаво.

Я саме дописувала останній рядок, коли в класі стало тихіше.

Я навіть не одразу зрозуміла чому. А потім почула голос вчительки:

— Ліє?

Я завмерла. Повільно підняла голову. Це завжди трохи підозріло, коли вчитель звертається до тебе по імені. Є два варіанти.

Або ти щось зробила не так. Або зараз треба говорити перед усім класом. І, на жаль, другий варіант був саме той.

— Так?

— Як ти думаєш, чому автор саме так показує внутрішній світ героя?

Я подивилась на сторінку. Потім на вчительку. І на секунду мій мозок перестав бігати в десяти напрямках. Бо це питання мені справді сподобалось. Я поставила ручку на парту.

— Мені здається, що автор показує не просто події, а те, як людина їх сприймає.

У класі стало тихо.

Я продовжила:

— Бо одна і та сама ситуація для різних людей може бути зовсім різною. Хтось побачить проблему, хтось — можливість, а хтось взагалі знайде там щось третє.

Я трохи задумалась.

— Тобто важливі не тільки вчинки людини, а й те, що в неї всередині.

Я закінчила говорити. І тільки тоді зрозуміла, що весь клас дивиться на мене. Окей. Цього я не планувала. Я просто відповіла. Без додаткової теорії. Без порівнянь з природою. Хоча дуже хотілось вставити щось про біологію. Я стрималась. Це був мій маленький подвиг.

Вчителька посміхнулась.

— Дуже гарно, Ліє. 12 балів.

Я кивнула. І сіла назад. А всередині подумала:

“Ого. Я сказала щось розумне і ніхто не викликав швидку допомогу.”

Софі тихо штовхнула мене ліктем.

— Ти зараз була серйозною.

Я прошепотіла:

— Мені теж трохи страшно.

Вона ледве стримала сміх. Я вже хотіла повернутись до зошита, але випадково подивилась убік. На Тимофія. І побачила, що він дивиться на мене. Не здивовано. Не так, ніби він щойно відкрив новий вид.

А просто… з теплою усмішкою.

Наче йому справді сподобалась моя відповідь.

І я на секунду зависла. Бо це було дивне відчуття. Зазвичай люди помічали тільки одну сторону мене. Ту, де я сміюсь, щось вигадую і можу серйозно пояснювати, чому мій рюкзак має характер.

А він… ніби бачив усе. І хаос. І думки. І те, що за ними стоїть. Я швидко відвела погляд до зошита. Бо чомусь стало трохи незвично.

І написала собі в куточку: “Новий висновок дня: іноді люди бачать більше, ніж ти показуєш.”

А потім нижче додала: “Підозріло.”

Бо я ж залишалась Лією. Навіть у розумних моментах.

Розділ 6: «Біологія, морозиво і маленька катастрофа»

Коли вчителька сказала:

— Отже, наступний проєкт буде з біології. Працюємо в парах.

Я одразу випросталась. Нарешті. Предмет, де мій мозок не виглядав так, ніби він шукає кнопку “вихід”. Біологія була іншою. Тут усе мало сенс. Клітини, організми, природа…

Навіть мій хаос здавався більш організованим, коли поруч була біологія.

— Пару я визначу сама, — сказала вчителька.

Я завмерла. Чомусь це завжди звучить трохи небезпечно.

Бо “визначу сама” може означати що завгодно. Вчителька подивилась у список.

— Лія і Тимофій.

Я кліпнула. Один раз. Другий. А потім посміхнулась.

— Чудово.

Софі одразу повернулась до мене.

Її погляд говорив більше, ніж будь-які слова.

Я тихо прошепотіла:

— Не починай.

Вона тільки усміхнулась. Після уроків ми вийшли зі школи. Я тримала підручник біології так, ніби це була дуже важлива річ. Хоча для мене так і було. Тимофій подивився на нього.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби несеш щось дуже цінне.

Я серйозно кивнула.

— Так і є.

Він підняв брову.

— Це просто підручник.

Я притиснула його до себе.

— Ти не розумієш. Це книга, де пояснюють, як працює життя.

Пауза.

— Буквально.

Він засміявся.

— У тебе все повертається до біології?

Я задумалась.

— Ні.

Пауза.

— Просто біологія повертається до мене.

Він похитав головою, але все одно посміхався. Ми йшли дорогою.

І я почала говорити. Звичайно. Бо якщо в мене з’являється ідея — вона не може просто тихо посидіти.

Їй треба вийти у світ.

— Я думаю, наш проєкт не має бути звичайним.

— А яким?

Я одразу оживилась.

— Люди зазвичай просто беруть тему, пишуть визначення і всі роблять вигляд, що це цікаво.

Я скривилась.

— А це злочин проти науки.

— Злочин?

— Так.

Я кивнула.

— Біологія не заслуговує бути нудною.

Він слухав.

І це мене ще більше надихало.

— Ми можемо зробити не просто про організми.

Я замислилась.

— А про те, як усе пов’язано.

Я показала рукою навколо.

— Люди, природа, тварини, навіть маленькі речі.

— Як?

Я усміхнулась.

— Наприклад, ти зараз йдеш і думаєш, що просто йдеш.

Але твоє тіло робить тисячу речей одночасно. Мозок керує. М’язи працюють. Серце качає кров. І ти навіть не помічаєш. Я зупинилась.

— Хіба це не круто?

Він подивився на мене. І я зрозуміла, що знову захопилась.

— Вибач.

— За що?

— Я почала лекцію.

Він усміхнувся.

— Мені подобається слухати.

І я трохи замовкла. Бо це була дуже проста фраза. Але чомусь вона запам’яталась. Ми проходили повз маленький магазинчик. І він раптом зупинився.

— Почекай.

Я повернулась.

— Що?

Він зайшов усередину. Через хвилину вийшов з морозивом.

Я здивовано подивилась.

— Це що?

— Морозиво.

— Я бачу.

Я примружилась.

— Питання: чому?

Він простягнув його мені.

— Бо ти весь час говориш. Можливо, тобі треба перерва.

Я взяла морозиво.

— Ти зараз натякнув, що я багато говорю?

— Можливо.

Я зробила серйозне обличчя.

— Це наклеп.

Він засміявся. Я теж. Ми пішли далі. Я саме хотіла сказати ще щось про проєкт… І тут. Звичайно. Сталося те, що мало статись. Морозиво випало. Прямо на землю. Я подивилась вниз. Потім на нього. Потім знову на морозиво. Тиша.

— …

Тимофій мовчав. Я підняла палець.

— Перед тим як ти щось скажеш.

Він ледь усміхнувся.

— Я нічого не кажу.

— Правильно.

Я кивнула.

— Бо це не провал.

Пауза.

— Це просто… морозиво вирішило залишити

цей світ раніше.

Він засміявся. А я теж. Бо, чесно…

це було дуже в моєму стилі. Навіть морозиво

не витримало мого темпу життя.

Ми йшли далі, а я все ще тримала в голові

 наш проєкт. Точніше… він уже давно

 перестав бути просто шкільним завданням.

 Для мене це було щось більше. Бо якщо вже

робити — то не так, щоб усі відкрили

презентацію, подивились дві хвилини і подумали: “Окей, коли дзвінок?”

Ні. Біологія заслуговувала більшого.

— Я думаю, нам треба почати не з фактів, — сказала я.

Тимофій подивився на мене.

— Не з фактів?

Я кивнула.

— Так.

Я зупинилась і повернулась до нього.

— Бо всі завжди починають з інформації. А треба почати з питання.

— Якого?

Я задумалась.

— Наприклад…

Я підняла палець.

— Чому ми взагалі живемо так, як живемо?

Він трохи усміхнувся.

— Це вже звучить не як проєкт з біології.

— Неправда.

Я ображено подивилась на нього.

— Біологія — це буквально про життя.

Я зробила паузу.

— А життя — досить велика тема.

Він засміявся.

— Добре. Продовжуй.

І це була небезпечна фраза. Бо якщо Лію попросити продовжити… вона продовжить.

— Дивись.

Я взяла ручку і відкрила блокнот.

— У нас буде три частини.

Я почала писати. Тимофій нахилився, щоб подивитися.

— Перша: як працює природа.

— Друга: як усе пов’язано.

— Третя…

Я зупинилась.

— Найважливіша.

Він підняв брови.

— Люди.

Я написала це слово.

— Бо ми часто думаємо, що ми окремо від природи.

— Але ми частина всього цього.

Я почала швидко писати далі.

— Тут можна зробити схему.

— Тут додати приклади.

— Тут маленький експеримент.

Тимофій дивився на мене.

— Ти це все придумала за п’ять хвилин?

Я підняла голову.

— Ні.

Пауза.

— За чотири.

Він похитав головою.

— Я навіть не знаю, жартуєш ти чи ні.

Я задумалась.

— Я теж.

І ми обоє засміялися. А потім я знову стала серйозною.

— Але я хочу, щоб люди після нашого проєкту подумали.

— Не просто запам’ятали визначення.

— А зрозуміли.

Тимофій тихо сказав:

— Ти завжди так думаєш?

Я подивилась на нього.

— Як?

Він трохи помовчав.

— Наче у всього є якась прихована причина.

Я не знала, що відповісти. Бо це було правда. Я справді так думала. Мені завжди здавалося, що світ — це велика історія. Просто не всі читають її уважно.

Я усміхнулась.

— Можливо.

Потім додала:

— Але це не означає, що я завжди права.

— Іноді моя голова створює такі теорії, що навіть я потім думаю: “Ліє, звідки це взялося?”

Тимофій засміявся.

— Але все одно цікаво слухати.

І чомусь саме це мені запам’яталось. Не те, що він сказав. А як. Наче мої дивні думки були не проблемою. А чимось, що можна просто прийняти.

Після того, як ми ще хвилин десять стояли на вулиці в парку і обговорювали проєкт так, ніби від нього залежить майбутнє науки, ми вирішили, що краще продовжити в нормальному місці. Тобто там, де є стіл.

І де я не буду тримати підручник біології на лавці, ризикуючи, що вітер вирішить стати третім учасником нашої команди. Ми зайшли в маленьке кафе неподалік школи. Тут було тихо. Грали спокійні пісні, хтось сидів з ноутбуками, хтось читав. Я одразу сказала:

— Ідеально.

Тимофій подивився навколо.

— Для проєкту?

Я сіла за столик.

— Ні.

Я серйозно подивилась на нього.

— Для виживання.

Він усміхнувся.

— Ти завжди так відповідаєш?

— Як?

— Наче кожна проста ситуація має бути пригодою.

Я задумалась.

— Можливо.

Пауза.

— Але хіба це погано?

І він нічого не відповів. Тільки усміхнувся. Ми розклали речі. Зошити. Ноутбук. Роздруківки. Мої записи. Його записи.

І тут я зупинилась.

— Почекай.

Тимофій подивився на мене.

— Що?

Я взяла його листок.

— Ти вже щось зробив?

Він трохи здивувався.

— Так.

— Коли?

— Поки ти розповідала свою двадцятихвилинну теорію про те, що природа — це велика система зв’язків.

Я відкрила рот.

— По-перше, це була не двадцятихвилинна теорія.

Пауза.

— Можливо, двадцять дві хвилини.

Він засміявся. А я почала читати його записи. І завмерла. Бо вони були…

дуже хороші. Не просто “я знайшов інформацію”. Він реально думав.

Він зробив структуру. Поставив питання. Додав ідеї.

— Ти це придумав?

Він кивнув.

— Так.

Я подивилась на нього.

— Ти теж дивний.

Він підняв брови.

— Дякую?

— Це комплімент.

Я повернула йому листок.

— Просто я думала, що буду єдина людина в нашій команді, яка буде занадто сильно захоплюватися.

Він посміхнувся.

— А я думав, що буду єдиним, хто все планує.

Я подивилась на наш стіл. Мої хаотичні стрілочки. Його акуратні схеми.

І раптом це виглядало… логічно. Наче дві різні частини одного чогось.

— Знаєш, — сказала я, — це навіть смішно.

— Що?

— Ми робимо проєкт про зв’язки.

Я показала на наші записи.

— А самі працюємо так само.

Він подивився на мене уважно. І посміхнувся. Тією самою спокійною усмішкою. І я знову подумала: чому він так нормально реагує на мої дивні думки? І чому… мені це подобається? Я швидко відкрила ноутбук.

Бо коли мозок починає задавати такі питання — краще дати йому роботу.

— Добре.

Я потерла руки.

— План.

Тимофій засміявся.

— Ти зараз сказала “план”?

— Так.

— Добровільно?

Я зробила серйозне обличчя.

— Не нагадуй. Це рідкісний момент.

Ми почали працювати. І вперше за довгий час я зрозуміла: іноді хаос і порядок не сперечаються.  Іноді вони можуть створити щось своє.

Розділ 7: «Морозиво о сьомій ранку і дуже важливі думки»

Минуло п’ять днів. П’ять днів з моменту, як у моєму житті з’явився новий пункт: “Працювати над проєктом з Тимофієм і не перетворити це на хаос.”

Другий пункт, до речі, був набагато складніший. Бо перший — просто робота.

А другий — це я. Я прокинулась зранку.

Точніше… мій будильник прокинувся. А я просто зробила вигляд, що ми з ним не знайомі. Він дзвонив. Я дивилась на нього. Він дивився на мене.

Наші стосунки були складними. Але потім сталося дещо важливе.

Я зрозуміла, що хочу морозиво. Прям дуже. Не “було б непогано”. Ні.

Мій мозок просто сказав: “Лія. Нам потрібне морозиво.” І хто я така, щоб сперечатися з власним мозком?

Я зайшла на кухню. Відкрила холодильник. І побачила його. Морозиво.

Маленький контейнер щастя. Я взяла ложку. І почала їсти. Так. Зранку. Не оцінюйте. Я знаю. Я вже бачу ваші обличчя. І перш ніж ви почнете думати:

“Лія, це нормально?”

Я скажу: не знаю. Але воно було смачне. А це вже важливий аргумент.

Я повернулась до кімнати з морозивом і сіла на ліжко. І саме в цей момент подумала: можливо, у нормальних людей ранок починається з кави.

У когось — з зарядки. У когось — з плану на день.

А в мене… з розмови з морозивом. До речі. Не смійтеся. У кожного є свої маленькі дивності.

Просто мої чомусь завжди помітні. Я відкрила телефон. На екрані було повідомлення. Від Тимофія. “Ти вже працювала над проєктом?” Я подивилась на морозиво в руці. Потім на повідомлення. І подумала:

цікаво. Людина запитує про проєкт. А я сиджу о сьомій ранку і їм морозиво.

Ось чому я люблю біологію. У природі теж буває хаос. Але чомусь він працює.

Я написала: “Так. Звичайно.” Подивилась на відповідь. Потім додала:

“Ну… я збиралась.” Бо брехати зранку — це вже занадто навіть для мене.

Я усміхнулась. І зрозуміла: схоже, сьогодні буде цікавий день. А з моїм життям це зазвичай означає одне. Щось точно піде не за планом.

Я зібралась. Тобто… настільки, наскільки взагалі може зібратися Лія.

Я перевірила рюкзак тричі. Телефон? Є. Зошит? Є. Матеріали для проєкту?

Є. Впевненість у собі? Ну… десь загубилась між будинком і школою.

Я вийшла на вулицю і пішла. І ви, напевно, думаєте: “О, нарешті. Звичайний момент. Лія просто йде до школи.” Ага. Звичайно. Можете так думати. Якщо не враховувати той факт, що через п’ять хвилин я вже майже програла битву з тротуаром. Так. Я впала. Не драматично. Не як у фільмах. Де люди падають красиво, і хтось одразу ловить їх. Ні. Просто я, мій рюкзак і моя здатність знаходити пригоди навіть там, де їх немає. Я встала. Перевірила, чи все ціле.

Морально — трохи ні. Але фізично — так. Тому я продовжила шлях. Бо сьогодні був важливий день. Захист нашого проєкту. Коли я зайшла до школи, там уже було багато людей. Я побачила Софі. Лео. Вероніку. Лізу. Рому. І всіх інших. Звичайно, я привіталась з усіма. Бо якщо я не привітаюсь — це вже буде дивніше, ніж моє падіння. Я саме хотіла зайти в клас, коли почула:

— Ліє.

Я повернулась. Тимофій. Він стояв поруч і тримав у руках папку з нашими матеріалами. Спокійний. Як завжди. Наче сьогодні не день, коли треба вийти перед усіма і розповісти про місяць роботи.

— Наш захист сьогодні, — сказав він.

Я кивнула.

— На жаль, я в курсі.

Він посміхнувся.

— Хвилюєшся?

Я хотіла сказати: “Ні.” Бо це звучало б впевнено. Але це була б неправда.

Тому я просто чесно сказала:

— Так…Дуже.

Він подивився на мене уважно. Без сміху. Без жарту. Просто тепло.

— Все буде добре.

Я вже хотіла відповісти щось смішне. Щось типу: “Ти не бачив, як я сьогодні воювала з дорогою.” Але не встигла. Він просто обійняв мене. На секунду.

Спокійно. Підтримуюче. І я завмерла. Бо зазвичай, коли мені страшно, я починаю жартувати. Говорити. Вигадувати. А тут… нічого. Просто стало спокійніше. Він відступив і посміхнувся.

— Ти ж сама казала, що цей проєкт не просто про оцінку.

Я подивилась на нього.

— А про що?

Він відповів:

— Про те, що маленькі речі мають значення.

Я мовчала. Бо… він слухав. Він реально слухав. Я усміхнулась.

— Ти запам’ятав.

— Звичайно.

І чомусь саме тоді я подумала: можливо, найважливіші люди — це не ті, хто змушує тебе змінитися. А ті, хто нагадує тобі, ким ти вже є. Я глибоко вдихнула. Подивилась на двері класу. І сказала:

— Добре.

Пауза.

— Ми йдемо показувати світові, чому клітини важливі.

Тимофій засміявся.

— А люди?

Я відкрила двері.

— Люди теж.

І ми зайшли. Ми стали перед класом. Я тримала папку в руках.

 Тимофій стояв поруч. На екрані з’явився перший слайд.

«Маленькі зв’язки: як усе живе впливає одне на одного»

Я подивилась на напис. Потім на клас. І раптом подумала: Окей.

Назад дороги немає. Тепер або ми покажемо класний проєкт… або я випадково поясню комусь, чому бактерії мають власну драму.

Хоча… вони мають. Я підняла голову.

— Доброго дня.

Пауза.

— Сьогодні ми будемо говорити про біологію.

Я зробила серйозне обличчя.

— Тобто про те, що ми всі існуємо, але більшість людей навіть не думає, наскільки це складний процес.

У класі хтось усміхнувся. Я продовжила:

— Наприклад, зараз ви просто сидите.

Показала на однокласників.

— Але всередині вас відбувається стільки всього, що якби організм умів говорити, він би, мабуть, попросив нас перестати його ігнорувати.

Клас тихо засміявся. Я повернулась до Тимофія. Він дивився на мене з усмішкою. Наче вже знав. Я знову скажу щось не за планом.

— Але ми вирішили показати не тільки факти.

На екрані з’явилась схема.

— Ми хотіли показати зв’язки.

Тимофій продовжив:

— У природі немає окремих частин. Все працює разом.

Він пояснював спокійно. Чітко. А потім знову була моя частина. Я взяла ручку і підійшла до дошки.

— Отже.

Я намалювала маленьке коло.

— Це клітина.

Потім друге.

— Це ще одна.

Потім багато маленьких.

— А разом вони створюють щось більше.

Я подивилась на клас.

— Насправді, це трохи схоже на людей.

Тут стало тихіше.

— Одна людина може здаватися маленькою частиною світу.

— Але іноді одна розмова, одна підтримка або навіть одна посмішка може щось змінити.

Я замовкла на секунду. А потім додала:

— Хоча, звичайно, іноді одна людина може змінити тільки те, що впустить морозиво по дорозі.

Клас засміявся. Я побачила, як Софі закрила обличчя рукою.

Напевно, вона вже здогадалась, що я somehow вставила свою катастрофу навіть у серйозний проєкт. Тимофій тихо засміявся. І я продовжила. Бо це була я. Я не хотіла говорити ідеально. Я хотіла говорити чесно.

Коли ми закінчили, у класі кілька секунд була тиша. А потім вчителька сказала:

— Цікава робота.

Я трохи здивувалась.

— У вас не просто інформація. Ви змусили подумати.

Я усміхнулась. Бо саме цього я і хотіла. Після уроку ми сіли на місця. Я нахилилась до Тимофія.

— Ну що?

— Що?

— Я не зіпсувала все своїми дивними порівняннями?

Він подивився на мене. І посміхнувся.

— Ні.

Пауза.

— Саме вони зробили його твоїм.

І чомусь ця фраза залишилась у мене в голові.

Після захисту всі вже збирали речі. Я якраз складала папери в папку.

Точніше… намагалася. Бо чомусь у моїй папці завжди було більше хаосу, ніж у моїй голові. І тут вчителька зайшла назад у клас.

— Діти, хвилинку.

Всі повернулися.

— Через технічну проблему журі не може відкрити презентацію наступної команди.

У класі одразу почався рух. Хтось хвилювався. Хтось шукав флешку.

Хтось уже виглядав так, ніби зараз буде писати заповіт.

Я подивилась на Тимофія. Він тихо сказав:

— Схоже, у них проблема.

Я кивнула.

— Так.

Пауза.

— І дуже скоро проблема буде ще й у мене.

Він здивовано подивився.

— Чому?

Я показала на вчительку. Вона саме дивилась на мене. О ні. Я знала цей погляд. Погляд дорослої людини, яка вже придумала, що попросити.

— Ліє?

Я обережно:

— Так?

— Ти могла б допомогти?

Я озирнулась. На клас. На себе. На свої руки. У яких була ручка, яку я навіть не пам’ятала, як взяла.

— Допомогти як?

Вчителька усміхнулась.

— Поки вони вирішують проблему, розкажи класу щось про тему.

Я завмерла.

— Зараз?

— Так.

Я тихо прошепотіла:

— Зараз — це дуже швидко.

Тимофій ледь усміхнувся.

— Ти ж любиш говорити.

Я повернулась до нього.

— Так.

Пауза.

— Але зазвичай я хоча б знаю, про що говорю.

Він підняв брову.

— Зазвичай?

— Не будемо зараз згадувати випадок із хімією.

Він засміявся. Я вийшла вперед. Переді мною був клас. І я подумала: Окей.

Мозок. Час показати, що всі твої дивні думки були не просто дивними. Я подивилась на дошку.

— Добре.

Я написала: “Чому ми схожі на екосистему?” Усі здивовано подивились.

— Зараз ви думаєте: “Лія, це дуже дивний початок.”

Я підняла руку.

— І ви праві.

Хтось засміявся.

— Але давайте чесно.

Я обвела клас поглядом.

— Людина — це теж система.

— Якщо ви не спите, ви втомлені. Якщо ви втомлені — ви не уважні. Якщо ви не уважні — ви можете написати контрольну так, що навіть ваша ручка буде розчарована.

Клас засміявся. Я продовжила.

— Усе пов’язане.

І раптом стало тихо. Бо я вже не жартувала.

— Ми часто думаємо, що маленькі речі нічого не змінюють.

— Але в природі маленькі речі створюють великі системи.

Я подивилась на дошку.

— І з людьми так само.

Коли я закінчила, у класі була тиша. А потім хтось почав плескати. Потім ще хтось. Я розгубилась. Бо я просто говорила. Просто пояснювала. Після уроку вчителька підійшла до мене.

— Ліє.

Я чекала чогось типу “непогано”.  Але вона сказала:

— Ти знаєш, у тебе рідкісний талант.

Я здивувалась.

— Який?

Вона усміхнулась.

— Ти можеш взяти складну річ і зробити так, щоб вона стала зрозумілою.

Я задумалась.

— Тобто я офіційно перекладач із “розумного” на “людське”?

Вона засміялась.

— Можна сказати і так.

Я вийшла з класу. Тимофій чекав біля дверей.

— Ну?

Я знизала плечима.

— Виявляється, моя здатність говорити без зупинки має наукове застосування.

Він усміхнувся.

— Я давно це помітив.

І я подумала: Можливо, мої дивні думки не були зайвими. Можливо, вони просто чекали правильного моменту.

І тут, ніби між іншим, сказав:

— До речі… у мене через три дні день народження.

Я завмерла.

— Це офіційна біологічна подія чи просто людська?

Він підняв брову.

— Людська.

Я серйозно кивнула.

— Тоді це складніше. Там більше змінних.

Він посміхнувся ширше.

— І я хотів тебе запросити.

Ось тут я зависла. Не тому що це було несподівано. А тому що мій мозок одразу почав працювати в режимі “паніка + аналіз”. Я повільно сказала:

— Тобто… ти запросив мене на тестування соціальної взаємодії у форматі святкування?

Він кілька секунд мовчав.

— Можна і так сказати.

Я кивнула, ніби це абсолютно нормальна відповідь.

— Добре. Я згодна.

Пауза. Я додала:

— Але одразу попереджаю. Я погано працюю в умовах торта і людей, які радіють одночасно.

Він засміявся.

— Це не проблема.

Я нахилила голову.

— Ти не знаєш, на що підписався.

Він подивився на мене уважно.

— Мені здається, знаю.

І от у цей момент мені здалося, що він сказав це не про день народження.

Я вже йшла далі коридором і думала: “Добре. Спокійно. Це просто день народження.”

Але потім додала подумки: “…у якому я, швидше за все, щось або зламаю, або скажу зайве, або обидва варіанти одразу.”

І чесно?  Я навіть трохи чекала цього.

Розділ 8: «Сьогодні чекаю на тебе»

Я прокинулась із відчуттям, що світ сьогодні поводиться занадто спокійно.

А це завжди підозріло. Бо мій досвід говорить: якщо ранок тихий — значить десь уже щось готується проти мене. Я перевернулась на бік, потягнулась до телефону і навіть ще не встигла нормально відкрити очі, як побачила повідомлення.

“Сьогодні чекаю на тебе.” Від Тимофія. Я сіла. Одразу. Без проміжних стадій.

— Добре, — сказала я вголос.

— Це… соціально небезпечна фраза.

Пауза.

— Або дуже нормальна.

Ще пауза.

— Але точно не для мого ранкового мозку.

Я подивилась у стелю.

— Чому люди пишуть такі речі так спокійно?

Моя ковдра, здається, теж не знала відповіді. І от тоді я згадала головне.

Подарунок. Я різко підвелася.

— Я його вибрала, — сказала я впевнено.

І одразу додала:

— Думаю, сподобається.

Пауза.

— Мабуть.

Ще пауза.

— Ну… принаймні він вижив.

Бо це важливо уточнити. У моїй логіці “вибрати подарунок” означає:

40% ідея

30% паніка

20% сумнів

10% “це геніально або катастрофа”

Я встала і подивилась на коробку. Вона стояла на столі так, ніби нічого не підозрювала. Я показала на неї пальцем.

— Ти сьогодні підеш у світ.

— І або станеш легендою.

— Або просто подарунком.

Пауза.

— Без тиску.

Я сказала це коробці, ніби вона могла мені відповісти або заспокоїтись. Вона не відповіла. Передбачувано. Я видихнула, взяла телефон і вирішила зробити те, що завжди допомагає мені зрозуміти життя: ігнорувати його на деякий час. Я пішла на кухню, зробила собі каву і поставила її так, ніби це була важлива частина якогось складного плану виживання.

— Окей, — сказала я собі. — Зараз нормальне життя.

І відкрила YouTube. Десь у паралельному світі люди, мабуть, готуються до днів народжень, обирають подарунки, переживають емоції. Я ж у цей момент дивилась відео з дивною назвою типу: “чому кіт дивиться в стіну 3 години і чи це філософія” І чесно — це було набагато стабільніше, ніж моє життя. Кава повільно охолоджувалась. Я перевірила соцмережі. Нічого нового. Ще раз перевірила. Теж нічого. Я перевірила ще раз, ніби між другим і третім разом мав з’явитися сенс життя. Не з’явився.

— Очікувано, — сказала я.

Потім я відкрила ще одне відео. Потім ще одне. Потім випадково зайшла в коментарі і втратила 12 хвилин життя, але це вже класика. І тільки коли я вже майже повірила, що цей день — просто день… в голові тихо з’явилась думка: він чекає на тебе. Я одразу її відсунула.

— Ні, — сказала я.

— Зараз я зайнята.

Я подивилась на екран.

— Дуже важливою діяльністю.

(Кіт у відео все ще дивився в стіну. Ми були схожі.)

Я зробила ковток кави і трохи заспокоїлась. Мені навіть здалось, що я контролюю ситуацію. Що рідко буває. І дуже підозріло. Я поставила чашку і сказала:

— Добре. Я нормальна людина. У нормальний день. Роблю нормальні речі.

Пауза.

— І повністю ігнорую той факт, що мене хтось чекає.

Ще пауза.

— Тимчасово.

І в цей момент мій телефон трохи завібрував на столі. Я подивилась на нього.

Не рухаючись. Наче це могло щось змінити. Історія явно ще не закінчилась.

Минуло кілька годин. Я не знаю, як це сталося. Чесно. Я просто… існувала між кавою, думками і дуже дивним відчуттям, що сьогодні щось станеться.

І от воно сталося. Я вже стояла перед дзеркалом. Біла сукня.

Трохи занадто проста, щоб бути “важливою”, але достатньо красива, щоб викликати підозру навіть у мене. Я подивилась на себе.

— Добре, — сказала я.

— Сьогодні ти не хаос.

Пауза.

— Тільки трохи.

Я взяла подарунок.

Покрутила його в руках.

— Якщо тобі не сподобається… — сказала я тихо, — ми зробимо вигляд, що це був концепт.

Це звучало розумно. Я кивнула сама собі. Дорога була дивно звичайна.

І це мене навіть трохи лякало. Бо я вже звикла, що щось має впасти, загубитись або зламатися. Але ні. Просто день. Просто я. І чомусь… трохи серцебиття, яке поводилось не як зазвичай. Коли я прийшла, я його одразу побачила. Він стояв не сам. Біля нього були друзі — хлопці й дівчата, шум, розмови, сміх. Звичайна картина, в якій я раптом відчула себе трохи зайвою.

Я зупинилась на секунду. І саме в цей момент він повернув голову. Побачив мене. І все ніби стало тихішим. Він пішов назустріч. Просто. Спокійно. Як завжди. І коли підійшов ближче, сказав:

— Ти така красива.

Я на секунду забула, як працює відповідь. Це був не тест. Не задача. Не ситуація для аналізу. Просто фраза. Я видихнула. І замість усіх своїх заготовлених реакцій… я просто обійняла його. Швидко.

Наче це було найправильніше рішення з усіх можливих.

І тихо, пошепки, сказала:

— З днем народження, далі буде цікавіше

І в цей момент я ще не знала, що далі буде багато шуму, людей і подій.

Але зараз… було просто це.

Святкування вже йшло повним ходом. Спочатку була піца. Хтось сперечався, чи ананас — це злочин проти людства. Я не втручалась. Я ще не визначилась, на якому я боці моралі. Потім був торт. І всі робили вигляд, що вони не думають про те, як швидко він закінчиться.

А потім почались подарунки. Люди по черзі щось казали, сміялись, передавали пакети, стрічки, коробки. І я дивилась на це і думала:

дивно, як люди вкладають стільки сенсу в речі, які можна потримати лише кілька секунд. І от прийшла моя черга. Я трохи підвелася.

Не різко. Я взагалі рідко роблю щось різко — тільки якщо падаю або запізнююсь.

Я взяла подарунок і подивилась на нього. Потім на нього. Потім знову на нього. І сказала:

— Я довго думала, що тобі подарувати.

Пауза.

— І прийшла до висновку, що все, що я могла б купити, вже існує у світі без моєї участі.

Хтось тихо засміявся. Я продовжила:

— Тому я вирішила подарувати не тільки річ, яка лежить в цьому пакетику

Я подивилась на нього. Він дивився уважно. Як завжди. Наче він не просто слухає, а розбирає мене по думках.

Я видихнула:

— А я подарувала тобі ще… думку.

Пауза.

— Що ти людина, яка чомусь дуже спокійно витримує мої хаотичні появи в житті.

Хтось із друзів засміявся голосніше. Я знизала плечима:

— Це, чесно кажучи, викликає підозру.

Я трохи усміхнулась. І вже тихіше додала:

— Але, мабуть, це і є твоя суперсила. Я подивилась на нього ще раз.

— Тому… з днем народження. І на секунду мені здалось, що в кімнаті стало тихіше.

Не тому що всі замовкли. А тому що я вперше сказала щось не для сміху.

Але все ще по-своєму.

Він усміхнувся після моїх слів і просто сказав:

— Дякую за таке оригінальне привітання. Мені дуже приємно.

І все. Без пафосу.  Без довгих промов. Просто. І чомусь це було навіть гірше для моєї нервової системи, ніж якби він сказав щось складне.

Я кивнула.

— Будь ласка.

Пауза. І саме в цей момент… музика. Різко. Гучно. Наче хтось натиснув кнопку “тепер можна жити весело”. Люди одразу ожили, почали сміятись, рухатись, хтось уже тягнув когось на танці. А я стояла і думала одне: я в таких ситуаціях зазвичай просто існую в кутку. І це мене влаштовувало. Я вже майже зробила стратегічний крок назад… коли він повернувся до мене.

— Підеш танцювати?

Я подивилась на нього так, ніби він запропонував мені стрибнути з парашутом без інструкції.

— Я не вмію, — чесно сказала я.

Він кивнув так, ніби це не аргумент взагалі.

— Я теж.

— Це не допомагає, — сказала я.

— Допомагає.

І в наступну секунду він просто взяв мене за руку. Не різко. Але впевнено.

І я навіть не встигла придумати нормальну причину, чому це погана ідея.

— Стоп, — сказала я.

— Я ж сказала, що я не вмію.

— Я почув.

— І?

— І це не проблема.

І перш ніж я встигла придумати ще одну причину для втечі… він уже витягнув мене в центр. Музика стала голоснішою. Люди рухались навколо, сміялись, хтось аплодував. А я стояла там і відчувала себе як людина, яку випадково поставили в неправильну сцену фільму.

Він став ближче. І поклав руку мені на талію. Спокійно. Ніби це найзвичайніша річ у світі. А от у мене всередині в цей момент стало: що.

що відбувається. це взагалі дозволено по інструкції життя? Я трохи напружилась.

— Я серйозно не вмію, — прошепотіла я.

Він нахилився трохи ближче, щоб перекрити шум музики:

— Просто не думай.

Я майже засміялась.

— Це найгірша порада для мене.

— Я знаю.

І ми почали рухатись. Повільно. Без “правильних кроків”. Без правил.

Я кілька разів ледь не наступила йому на ногу. Один раз точно наступила.

— Вибач, — швидко сказала я.

— Я вижив, — відповів він спокійно.

І в якийсь момент я перестала так сильно думати. Не повністю. Бо це неможливо. Але трохи. І це було дивно. Бо його рука на талії не відчувалась як щось “занадто”. Вона просто… була там.

Як ніби так і має бути. Я тихо сказала:

— Ти впевнений, що це танець, а не соціальний експеримент?

Він усміхнувся.

— Поки що не знаю.

І я подумала: це точно не звичайний день народження. І точно не звичайна я в цій історії.

Музика ще грала, але ніби десь осторонь. Люди навколо сміялись, рухались, хтось кликав когось до столу з тортом… А ми просто зупинились. Наче хтось поставив світ на паузу. Я відчула, як моя усмішка повільно зникає з обличчя.

Не різко. Просто… як щось, що більше не потрібно в цю секунду. Він теж не говорив. І це було дивно. Бо з ним зазвичай завжди є якась фраза, реакція, спокійна відповідь. А зараз — тиша. Він стояв зовсім близько. Рука ще була там, де щойно тримала мене в танці, але тепер вона вже не рухалась.

І я раптом стала дуже усвідомлювати прості речі: як голосно грає музика,

як хтось сміється за спиною, як світ взагалі не зупинився, але я ніби випала з нього. Я підняла погляд. І він уже дивився на мене. Не швидко. Не випадково.

Просто дивився. І в цьому погляді не було ні жарту, ні звичного спокійного “все нормально”. Було щось інше. Те, що я не могла одразу назвати.

І від цього стало трохи незручно. Я ледь поворухнулась, ніби хотіла щось сказати… але не знала що. Звісно. Мій мозок у таких моментах зазвичай пропонує: “скажи щось смішне” або “вдавай, що тобі терміново треба до столу”, але зараз навіть він мовчав. Ми просто стояли. І дивились.

І в якийсь момент мені здалось, що це вже не про танець. І навіть не про день народження. А про щось, що я поки що не вміла пояснити навіть собі.

Я вже майже зробила крок назад. Ніби це був найлогічніший вихід із ситуації, де я раптом забула, як працювати з власними емоціями.

Музика все ще грала десь збоку. Люди сміялись. Хтось кликав когось до торта. Життя, коротше, не підозрювало, що в мене тут внутрішній збій.

Я трохи відвела погляд і сказала:

— Мені, напевно, треба…

І не закінчила. Бо він легенько затримав мене. Не різко. Просто — рукою.

Спокійно, але достатньо, щоб я не пішла. Я завмерла. Повернулась до нього.

І він уже не виглядав як людина, яка жартує. І не як той, хто просто святкує день народження. Він дивився прямо. Дуже спокійно. А потім сказав:

— Ти мені подобаєшся, Лій.

І в цей момент у мене всередині стало абсолютно тихо. Навіть не так, як до цього. А якось… інакше. Ніби всі мої думки вирішили одночасно зробити вигляд, що їх тут немає.

Я моргнула. Один раз. Другий. Наче це могло повернути попередню версію реальності.

— Я… — почала я.

І зупинилась. Бо, чесно, у мене не було заготовленої відповіді на таке.

Жодної. Навіть жарт не з’явився одразу.

А це вже серйозно. Я тихо видихнула і подивилась на нього. І замість того, щоб зібрати з себе щось “правильне”… я просто залишилась в цій секунді.

І вперше за весь вечір мені не захотілось втекти, пожартувати або пояснити все логікою. Я просто стояла. І дивилась на нього.

Я мовчала ще секунду. У голові було підозріло тихо. Ні жартів. Ні паніки з формулюваннями. Просто… він сказав це. І я це почула. Я повільно видихнула і, трохи хрипко від тиші, сказала:

— І ти мені.

Пауза. І я одразу додала, трохи тихіше, ніби вже чесніше, ніж зазвичай дозволяю собі:

— Дуже.

Я не стала більше нічого додавати. Слів і так було забагато для одного вечора. Я просто зробила крок ближче. І міцно обійняла його. Не обережно.

Не “соціально правильно”. А так, як ніби в цьому було більше сенсу, ніж у всіх моїх поясненнях разом.

Спочатку я навіть трохи напружилась. Звично. Бо мої думки завжди встигають сказати:

“ти ж не так це робиш”

“а якщо це дивно”

“а якщо ти зараз виглядаєш дивно”

Але вони цього разу не продовжили. Бо він обійняв у відповідь. Спокійно.

Так, ніби це найприродніша річ у світі. Я відчула його дихання. Рівне.

Трохи тепле. І це чомусь одразу заземлило мене. Музика, люди, шум — усе стало десь далеко, ніби за склом.

Тут були тільки ми. Він був близько. Занадто близько, щоб це можна було легко “проаналізувати”. І достатньо близько, щоб я перестала шукати пояснення. Я не знала, скільки це тривало. І, чесно, мені було байдуже.

Бо вперше за довгий час я не думала, як це виглядає з боку. Я просто стояла в його обіймах. І це було… тихо. Але не порожньо.

Вечір закінчився занадто швидко. Так завжди буває з моментами, які не встигаєш нормально усвідомити — вони просто проходять, залишаючи після себе дивний шум всередині.

Я прийшла додому тихо.

Без зайвих рухів. Наче якщо я буду поводитись обережніше, то цей вечір не розсиплеться в голові на окремі кадри. Але він уже розсипався.

Я сіла на край ліжка і довго просто дивилась в одну точку. Телефон лежав поруч, але я його не чіпала. Бо я знала: якщо відкрию щось зараз — реальність знову стане гучною. А мені потрібно було навпаки. Тиша.

Але така, в якій він все одно є. Я закрила очі.

І одразу згадала його руку на талії під час танцю. Не як сцену. А як відчуття.

Ніби світ тоді трохи змістився і став ближчим. І запах. Я раптом дуже чітко згадала його парфюм. Не різко. Не нав’язливо. Він не був “гучним”. Він був… спокійним. Трохи теплим.

Так, ніби не намагався справити враження, але все одно залишався поруч.

І найдивніше — я його пам’ятала. Навіть зараз. Ніби він залишився десь у повітрі, хоча його тут уже не було. Я відкрила очі.

— Це просто запах, — сказала я тихо сама собі.

Пауза.

— Люди пахнуть.

Ще пауза.

— Це нормально.

Але мозок, звісно, не погодився. Бо він одразу підсунув мені інше:

його погляд, його спокійний голос, те, як він сказав моє ім’я і як він просто тримав мене поруч, ніби це не було чимось складним.

Я встала і пройшлась кімнатою. Без мети. Так, як роблять люди, коли думають, що вони не думають.

— Добре, — сказала я.

— Це був просто день народження.

Пауза.

— З піцою, тортом і соціальними експериментами.

Я зупинилась біля вікна.

Але потім я дуже тихо додала:

— І чомусь… він залишився в голові довше, ніж мав би.

Я подивилась у темне скло. І в ньому відбилась я. Трохи розгублена.

Звична. І вже трохи інша. Я повернулась до ліжка і сіла. І вперше за вечір дозволила собі не аналізувати. Просто пам’ятати. Його голос. Його погляд.

Його “ти мені подобаєшся”. І те, як я не втекла. Я тихо сказала в порожню кімнату:

— Це було… занадто нормально для мене.

І ледь усміхнулась. І саме це лякало найбільше.

Розділ 9: «Ранок, де все знову просто ранок»

Я прокинулась так, ніби ніч нічого не вирішила. І це, чесно кажучи, було навіть приємно.

Бо іноді мозок любить влаштовувати нічні “сеанси кіно”, де ти головний герой, режисер і жертва одночасно.

Сьогодні такого не було. Тільки ранок. Я встала, пішла у ванну.

Дивилась на себе в дзеркало і думала:

— Окей. Це я.

Пауза.

— Виглядаю стабільно.

Ще пауза.

— Підозріло стабільно.

Потім кухня. І от тут починається найважливіша частина будь-якого мого дня.

Сніданок. Я зробила гранолу з полуницею і йогуртом.

І чесно — це один із небагатьох моментів у житті, де я не ставлю під сумнів свої рішення. Бо гранола — це не просто їжа. Це настрій.

Це “я ніби все контролюю, хоча ні”. Я сіла за стіл і трохи посміхнулась сама собі.

— Знаєте, — сказала я вголос, ніби хтось мене слухав.

— Я обожнюю гранолу.

Пауза.

— Це найкращий сніданок у світі.

Бо вона виглядає так, ніби ти людина, яка має порядок у житті.

Навіть якщо ти просто перемішав пластівці з йогуртом і сподіваєшся на краще. Я взяла ложку. Перша — завжди найчесніша.

Бо вона або підтверджує твої очікування, або руйнує віру в гастрономію. Сьогодні все було нормально. Навіть добре. Я їла і дивилась у вікно. Просто дивилась. Без аналізу. Без “чому”. Без “а що це означає”. І це було дивно спокійно. Я відкрила телефон. Перевірила соцмережі. Нічого нового.

Ще раз перевірила. Теж нічого. Я зітхнула.

— Світ стабільний, — сказала я.

І це звучало майже підозріло. Я допила йогурт із залишками граноли і поставила чашку в раковину. І тільки тоді зрозуміла: вчорашній вечір не зник.

Він просто… не тут. Він не в кухні. Не в дзеркалі. Не в цьому ранку.

Але я не стала його туди тягнути. Я просто повернулась у свій день.

І, чесно? Гранола сьогодні була важливіша за всі думки.

Я вирішила більше не аналізувати вчорашній вечір. Це було моє офіційне рішення. Дуже доросле. Дуже розумне. Майже геніальне. Проблема була тільки одна. Мій мозок не підписав цей наказ. Він ще кілька хвилин намагався щось придумати. Типу: “А що означало те, що він усміхнувся?”

“А чому він сказав саме так?” “А чи нормально, що ти зараз про це думаєш?”

І тут я сказала собі:

— Ліє.

Пауза.

— Досить.

Я подивилась на телефон.

— У тебе є неділя.

— Використовуй її нормально.

Я вже хотіла знайти щось подивитися, коли телефон завібрував. Повідомлення. Від Софі. “Ліє, ти вільна сьогодні? Пішли в ТЦ погуляємо.”

Я прочитала. І посміхнулась. Бо Софі була саме тією людиною, яка могла написати таке в неділю зранку. Без довгих пояснень. Без плану на 17 пунктів.

Просто: “Пішли”. І все. Я почала друкувати відповідь. Потім зупинилась.

Бо мій мозок вирішив знову включитись. “А що вдягнути?” “А раптом буде холодно?” “А раптом буде жарко?” “А раптом я прийду і виглядатиму як людина, яка не знала, що йде в торговий центр?”

Я зупинила себе.

— Ліє.

— Це просто ТЦ.

Пауза.

— Не експедиція в джунглі.

Я написала: “Так, йду.”

І через секунду отримала відповідь.

“Супер. Через годину.”

Я подивилась на екран.

— Через годину?

Я повільно встала.

— Зрозуміло.

— Випробування швидкої адаптації.

Я пішла збиратись. І це був звичайний процес. Без драм. Без великих думок.

Просто я, одяг і моя вічна боротьба: “виглядати красиво” проти “виглядати так, ніби мені комфортно”.

І от знаєте… Мені навіть подобались такі моменти. Бо життя не складається тільки з великих подій. Не кожен день має бути: новий учень, зізнання,

танці,  емоційні моменти. Іноді це просто: гранола зранку. Повідомлення від подруги. Прогулянка. Сміх. І, чесно? Мені це теж подобалось. Бо це була я.

Та сама Лія. Яка може говорити про серйозні речі… а через п’ять хвилин сперечатись із Софі, чому однакові чашки в кафе мають різний смак.

Я взяла сумку і вийшла. Недільний день тільки починався. І я ще не знала, що

ця прогулянка буде не такою звичайною, як здається.

Я зустрілася із Софі біля входу в торговий центр. Вона, як завжди, виглядала так, ніби знала план дня. А я виглядала так, ніби просто прийшла і сподіваюсь, що життя саме пояснить мені, що робити.

— Ти вчасно, — сказала Софі.

Я підняла брови.

— Ти зараз це серйозно?

Вона засміялась.

— Для тебе — так.

— Ого.

Я зробила вигляд, що ображена.

— Мене офіційно вважають людиною, яка може запізнитись.

— Ліє, — сказала вона, — ти одного разу запізнилась на зустріч, бо зупинилась допомогти собаці знайти господаря.

Я задумалась.

— Ну…

Пауза.

— Це була поважна причина.

— Я знаю.

Вона посміхнулась.

— Саме тому ти Лія.

Ми пішли гуляти. Просто. Без плану.

Зайшли в кілька магазинів, подивились одяг, посміялися з речей, які виглядали так, ніби дизайнери вранці прокинулись і сказали:

“А давайте зробимо щось максимально дивне”. І хтось погодився. Потім ми пішли в кафе. Замовили піцу. І я офіційно оголосила:

— Це найкраща частина дня.

Софі подивилась на мене.

— Ти зараз про піцу?

— Звичайно.

Пауза.

— Люди можуть змінювати життя.

Я взяла шматочок.

— Але піца все одно важлива.

Ми говорили про все. Про школу. Про друзів. Про різні дрібниці. А потім Софі раптом подивилась на мене з тією самою усмішкою. Яку я дуже добре знала.

Ту саму. Коли людина щось придумала.

— Що? — одразу запитала я.

Вона здивувалась.

— Що “що”?

— У тебе обличчя.

— Яке?

— “Я зараз скажу щось, і Лія почне аналізувати це 20 хвилин”.

Софі засміялась.

— Добре.

Пауза.

— А ти знаєш…

Я вже насторожилась.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Але я знаю.

Вона покрутила стакан у руках. І сказала:

— Я бачила, як ви з Тимофієм спілкувались.

Я завмерла з піцою в руці.

— І?

Софі посміхнулась.

— Ви такі теплі разом.

Я кліпнула.

— Теплі?

— Так.

— Як чай?

Вона розсміялась.

— Ні, Ліє.

— Як люди.

Я задумалась. Бо це було… несподівано. Вона продовжила:

— Ви не виглядаєте як ті пари, які просто хочуть усім показати, що вони разом.

— Ви просто…

Вона пошукала слово.

— Схожі.

Я подивилась на піцу. Чомусь у цей момент вона стала дуже цікавою. Настільки цікавою, що я вирішила розглядати її замість відповіді.

— Моя піца зараз не погоджується з цією розмовою.

 Софі засміялась.

— Ліє.

— Що?

— Ти уникаєш теми.

Я серйозно кивнула.

— Так.

— Чому?

Я подумала.

— Бо тема дуже уважно на мене дивиться.

Софі тільки похитала головою.

— Ти неймовірна.

Я усміхнулась.

— Знаю.

Пауза.

— Але не завжди розумію, чому.

І десь всередині я знову згадала вчорашній вечір. Але цього разу не з панікою. А просто з легкою усмішкою. Бо, можливо… Софі щось помітила.

Те, чого я ще не встигла.

 Ми ще трохи походили по магазинах. Без поспіху. Просто гуляли.

Зайшли туди, подивились сюди, посміялися з якихось дивних речей, які ніхто, крім дизайнерів, напевно, не розумів.

— Хто це купує? — запитала Софі, дивлячись на одну річ.

Я задумалась.

— Можливо, людина з дуже сміливим характером.

— Або людина, яка загубила окуляри.

Я засміялась.

— Теж варіант.

Потім настав момент, коли день почав закінчуватись. Ми вийшли з торгового центру. Попрощались. І я пішла додому. Йшла дорогою і просто дивилась навколо. Було дивне відчуття.  Наче останні дні були дуже насиченими.

Нові знайомства. Проєкт. День народження. І тепер просто неділя.

Звичайна. І знаєте… Мені подобались такі моменти. Коли нічого грандіозного не відбувається. Бо іноді найкращі частини життя — це не якісь великі події.

Це коли ти йдеш додому і думаєш: “Що я буду робити ввечері?” І саме це я й робила. Думала про фільм. Це, між іншим, дуже серйозний вибір.

Бо є два типи людей: перші — вибирають фільм за п’ять хвилин. другі — це я.

Мені треба: переглянути опис. подивитись трейлер. прочитати думки людей

подумати, чи не буде мені сумно. подумати, чи не буде мені занадто весело.

Тобто пройти маленьке дослідження. Я йшла і міркувала: можливо, комедія.

Бо після всіх подій останніх днів мені потрібен був просто сміх. Але потім подумала: хоча іноді хороші фільми змушують думати. Пауза.

— Ні.

Я сама собі відповіла.

— Сьогодні мозок вихідний.

Я усміхнулась. Бо в якийсь момент зрозуміла: я не думаю про вчорашній вечір кожну секунду. Не аналізую кожен погляд. Не розбираю кожне слово.

Я просто йду додому. І живу. Коли я вже майже дійшла, телефон завібрував.

Я подивилась на екран. Нове повідомлення. І я навіть ще не відкрила його, але чомусь уже посміхнулась. Бо іноді життя любить додавати маленькі сюрпризи саме тоді, коли ти думаєш, що день закінчився.

Тимофій. І я чомусь одразу посміхнулась. Ні, не тому що я чекала.

Просто… Ну добре. Можливо, трохи чекала. Але це не рахується. Я відкрила повідомлення.

“Як ти?”

Дуже проста фраза. Два слова. Люди зазвичай відповідають:

“добре”, “нормально”, “все ок”. Але, звісно, я — це я. Тому нормальна відповідь у мене не завантажилась. Я написала:

“Жива. Це вже хороший результат.”

Подивилась на повідомлення. Задумалась. Додала:

“Сьогодні не впала, не загубилась і не зробила нічого, що потребує пояснення. День можна вважати успішним.”

Відправила. І одразу подумала: Ліє. Ти могла просто написати “добре”.

Але було вже пізно. Повідомлення пішло у світ. Назад його не повернеш.

Як і мої дивні думки. Через кілька секунд він відповів.

“Це дуже детальний опис стану.”

Я усміхнулась .Бо він уже починав розуміти мою систему. Мій особливий спосіб відповідати на прості питання. Я написала:

“Я старалась.”

Пауза.

“Люди недооцінюють складність питання ‘як ти?’”

“Бо це може означати дуже багато.”

І почала рахувати на пальцях:

— фізично?

— морально?

— чи не образила я когось випадково?

— чи не зробила щось дивне?

Потім зупинилась.

— Хоча останній пункт уже не перевіряється.

Телефон знову засвітився.

“Ти завжди так думаєш?”

Я прочитала. І посміхнулась. Бо це було цікаве питання. Не “що робиш?”

Не “де ти?” А саме це. Я відповіла:

“На жаль для мого мозку — так.”

“Але, думаю, це його спосіб працювати.”

“Він не вимикається. Він просто іноді бере дивні завдання.”

Я йшла далі і дивилась на екран. І раптом подумала: дивно. Колись мене дратувало, коли хтось помічав, яка я. А зараз… мені було приємно, що він помічає. Через хвилину прийшло: “Мені подобається твій спосіб думати.”

Я зупинилась посеред дороги. Просто на секунду. Бо навіть мій мозок не знайшов швидкої відповіді. А це майже історична подія. Я написала:

“Обережно.”

“Це може бути небезпечно.”

“Можеш звикнути.”

І він відповів: “Можливо, я вже.”

Я подивилась на це повідомлення. І вперше за день… у мене не знайшлося жарту. І це було дуже підозріло.

Після переписки з Тимофієм я ще кілька хвилин просто сиділа з телефоном у руках. Не тому що чекала нового повідомлення. Зовсім ні. Ну…

Можливо, трохи. Але це не рахується. Я просто… аналізувала. Як завжди.

Тільки цього разу аналіз був не про школу, не про людей і навіть не про те, чому я знову поставила чашку не туди. А про те, що я взагалі роблю.

Я відклала телефон. Подивилась на список фільмів. І тут сталося щось дуже дивне. Я вибрала романтичний фільм. Я. Лія.

Людина, яка раніше, коли бачила напис “про кохання”, одразу думала:

“О ні. Дві години дивитися, як люди дивляться один на одного.”

А сьогодні? Я натиснула “увімкнути”.

І навіть не протестувала. Це вже було підозріло. Я влаштувалась зручніше, взяла щось перекусити і почала дивитися. Спочатку я навіть сміялась.

Бо, звісно, у фільмах люди завжди роблять дуже драматичні речі.

Впускають речі. Біжать під дощем. Говорять фрази, які в реальному житті ти б просто не придумав.

Я подумала: “Люди в кіно занадто емоційні.” А потім… стався той момент.

Сцена поцілунку. І я завмерла. Не тому що це було щось неймовірне.

А тому що мій мозок зробив те, чого я від нього не очікувала. Він не почав критикувати сцену. Не сказав: “це нереалістично”. Не придумав десять причин, чому це дивно. Він просто показав мені одну людину.

Тимофія. Я кліпнула.

— Серйозно?

Я сказала це вголос. У порожню кімнату. Звісно. Бо чому б ні. Я натиснула паузу. І подивилась на екран.

— Мій мозок офіційно змінив тему.

Пауза.

— Це небезпечно.

Я згадала, як він усміхався. Як спокійно говорив. Як не дивувався моїм дивним відповідям. Як ніби для нього моя хаотичність була не проблемою.

А просто… мною. І найсмішніше? Колись я б сказала, що такі думки — це точно не про мене. Я б ще зробила серйозне обличчя і пояснила всім:

“Кохання — це просто хімічні процеси в мозку.” До речі, я досі так думаю.

Трохи. Але тепер… Я знову увімкнула фільм. І тихо сказала:

— Добре.

— Можливо, романтичні фільми не настільки дивні.

Пауза.

— Але я все одно залишаю за собою право їх коментувати.

І я продовжила дивитися. Тільки тепер вже не так, як раніше.

Бо іноді одна людина може змінити навіть твоє ставлення до речей, які ти колись не розуміла.

Розділ 10. «Інструкція до Лії не додається»

Минуло кілька місяців. І знаєте… Я думала, що після всіх подій моє життя стане спокійнішим. Але якщо ви читаєте мою історію, то вже повинні знати одну річ. Спокій і я — це два поняття, які просто живуть у різних країнах.

Привіт, мої читачі. Сьогодні мені шістнадцять. Так. Шістнадцять. Це вже майже дорослий вік. Я офіційно людина, яка повинна приймати серйозні рішення.

Планувати майбутнє. Бути відповідальною. Я гордо встала з ліжка.

Подивилась у дзеркало.

— Ліє, — сказала я собі.

— Тобі шістнадцять.

Пауза.

— Ти доросла.

Я кивнула. Дуже впевнено. Через п’ять хвилин я зайшла на кухню. Мій план був ідеальний. Кава. Спокійний ранок. Красивий початок нового року життя.

Я навіть уявила себе в якомусь фільмі. Дівчина стоїть біля вікна. Думає про майбутнє. Мудра. Зібрана. Я взяла чашку. Насипала каву. Додала воду. І саме в цей момент… звісно. Я пролила її. Прямо на підлогу. Я завмерла. Подивилась на калюжу. Потім на чашку. Потім знову на калюжу. І сказала:

— Ну добре.

— Схоже, всесвіт вирішив нагадати мені, хто я.

Я взяла серветку. Витирала підлогу і сміялась. Бо чесно? Це навіть було символічно. Мені шістнадцять. А я все ще можу програти бій звичайній чашці.

— Все ж таки не доросла, — сказала я.

— Принаймні повністю.

Після цього я зробила другу каву. Цього разу перемогла. Маленька перемога. Її треба записати. Можливо, у щоденник успіхів. Хоча… ви ж знаєте мене.

У мене є щоденник невдач. Він стабільніший. Я сіла за стіл. І на телефон прийшло повідомлення. Одне. Потім друге. Потім третє. Від друзів. Від Софі.

Від усіх. І я усміхнулась. Бо колись я думала: “Чому я така не як усі?”

А зараз… мені подобалось, що відповідь досі не знайдена.

Бо, можливо, деякі люди не повинні мати інструкцію. Можливо, саме через це вони і цікаві. Я ще трохи посиділа, дивлячись у стелю. Потім згадала.

Стоп.

У мене ж сьогодні день народження.тІ це означає одну важливу річ.  Мама.

Я вийшла з кімнати і пішла на кухню. Мама вже була там. І, звичайно, вона зробила вигляд, що нічого не відбувається. Що було дуже смішно. Бо коли мама намагається щось приховати — вона стає ще більш підозрілою.

— Доброго ранку, мамо.

— Доброго ранку, доросла дівчино.

Я одразу засміялась.

— Не нагадуй.

— Чому?

— Бо сьогодні я вже програла чашці кави.

Вона подивилась на мене.

— Знову?

Я образилась.

— Мамо.

Пауза.

— Сьогодні мій день народження.

— Тому я маю право хоча б кілька годин виглядати організованою.

Мама тільки посміхнулась. А потім дістала коробку. Я завмерла.

— Що це?

— Відкрий.

І коли я побачила… Я просто мовчала. Новий телефон. Той самий. Про який я давно говорила. Який я кожного разу бачила і думала: “Колись.”

— Мамо…

Я навіть не знала, що сказати.

А вона усміхнулась:

— Я знаю, як ти його хотіла.

Я обійняла її.

Міцно. Бо іноді навіть Лія не має жарту. Іноді просто приємно. Потім прийшов тато. І, звісно, він не міг просто сказати: “З днем народження”.

Ні. Він сказав:

— Ну що, шістнадцять?

— Так.

— Все.

Пауза.

— Тепер офіційно можна очікувати від тебе мудрих рішень.

Я подивилась на нього.

— Тату.

— Що?

— Ти ж знаєш, що я сьогодні програла чашці?

Він засміявся.

— Точно.

— Забув.

Ми поснідали разом.

Було тепло. Просто. І я подумала: іноді найкращі моменти — це не щось грандіозне. Це коли ти сидиш вдома з людьми, які знають усі твої дивні сторони. І все одно люблять тебе. Потім я взяла телефон. І побачила…

дуже багато повідомлень. Дуже.

Софі:

“ЛІЄЄЄ, тільки не приходь як завжди пізніше 😂”

Лео:

“Ми серйозно. Приходь раніше.”

Вероніка:

“Ми хочемо тебе привітати нормально.”

Ліза:

“І без твоїх відмовок.”

Я дивилась на екран. І посміхалась. Бо це було так по-доброму. Я написала:

“Добре, добре.”

Пауза. “Але якщо я прийду раніше, це буде історична подія.”

Софі відповіла майже одразу:

“Записуємо дату.”

Я засміялась. І пішла збиратися. Сьогодні був мій день. Мені було шістнадцять. І чомусь мені здавалось… що цей день точно не буде звичайним. 😌

Я ще кілька хвилин стояла посеред кімнати й дивилась на себе в дзеркало.

Шістнадцять. Нова сукня. Новий телефон. Новий рік мого життя. Все звучало дуже доросло. Навіть підозріло доросло. Я відкрила шафу. І після довгих роздумів обрала її. Фіолетову сукню. Красиву. Ту саму, яку я берегла для особливих моментів. Бо, погодьтеся… якщо вже мені виповнилось шістнадцять, то можна хоча б один день виглядати так, ніби я знаю, що роблю. Хоча… не гарантувала. Я взяла сумку, телефон і побігла вниз.

— Мам, я пішла!

— Ліє, ти взяла все?

Я зупинилась біля дверей. Перевірила. Телефон. Ключі. Сумка.

— Так!

Пауза.

— Здається.

Мама засміялась.

— Це дуже по-дорослому звучить.

— Я стараюсь.

І я вибігла. По дорозі до школи я думала: Цікаво, що вони там придумали.

Бо я знала своїх друзів. Якщо вони пишуть “приходь раніше” — це означає, що там точно щось є. Ніхто просто так не встає раніше. Особливо Лео.

Його треба було б нагороджувати за це. Коли я вже підійшла до школи…

я зупинилась. Прямо біля входу. Бо… там стояли всі. Софі. Лео. Вероніка.

Ліза. І ще купа людей. Вони всі дивились на мене. Я кліпнула. Один раз.

Другий.

— Ем…

Я озирнулась назад. Перевірила, чи точно я прийшла туди. Бо раптом я випадково зайшла не в школу, а на якийсь дуже дивний захід.

— Що відбувається?

Ніхто нічого не сказав. А потім Софі усміхнулась. І всі разом сказали:

— З днем народження, Ліє!

Я просто стояла. Не знала, що робити. І це, між іншим, рідкісний момент.

Лія без слів.

— Ви всі…

Я подивилась на них.

— Ви реально прийшли раніше?

Лео зробив серйозне обличчя.

— Так.

— Це навіть записали в історію.

Я засміялась.

— Я зараз розчулюсь.

Софі одразу:

— Не смій плакати.

— Чому?

— Бо ми не підготували план, що робити, якщо Лія стане сентиментальною.

Я засміялась ще більше. І тоді Тимофій підійшов ближче. Він просто посміхався.

І сказав:

— Не дивуйся.

Я подивилась на нього.

— Як це не дивуйся?

Він озирнувся на всіх.

— Ти ж завжди думаєш про інших.

Пауза.

— Тепер наша черга.

Софі кивнула.

— Так.

— Бо ти наше сонечко.

Я зависла. Серйозно. Я? Сонечко? Людина, яка сьогодні зранку програла чашці кави? Я усміхнулась.

— Добре.

Пауза.

— Але офіційно повідомляю.

Всі насторожились.

— Що?

— Сонечко теж може випадково пролити каву.

Всі засміялись. І в цей момент я зрозуміла: можливо, я ніколи не знайду інструкцію до себе. Але, здається… мені вона вже й не була потрібна.

І саме в цей момент, коли я вже майже звикла до того, що вся школа вирішила влаштувати мені маленьке свято… Тимофій усміхнувся.

— А я ще дещо маю.

Я примружилась.

— Ще?

— Так.

— Тимофію, попереджаю, у мене сьогодні ліміт на сюрпризи.

Він тільки засміявся. І дістав букет. Не маленький. А величезний.

Настільки великий, що я кілька секунд просто дивилась на нього.

— Це… все мені?

— Ні, — серйозно сказав він. — Я просто вирішив привітати дерево біля школи.

Я подивилась на нього.

— Дуже смішно.

— Я стараюсь.

Я взяла букет і усміхнулась. Бо це було так несподівано. Усі навколо одразу почали переглядатися. Софі прошепотіла:

— Я зараз не витримаю.

Лео кивнув:

— Я теж.

Я подивилась на Тимофія.

— Дякую.

І обійняла його. Просто тому, що в той момент мені дуже хотілося. Бо іноді слів реально мало. На секунду всі навколо затихли. Тимофій нахилився, взяв мене за талію і поцілував мене . Так щиро і ніжно. Мені так хотілося в цей момент продовження. Всі затихли…

А потім…

— Ооооооо!

Я різко повернула голову.

— Ви серйозно?

Софі зробила невинне обличчя.

— Що? Ми просто емоційно підтримуємо момент.

— Ви дуже голосно підтримуєте.

Тимофій засміявся. І я теж. І тоді я подумала: дивно.

Колись я боялася, що бути собою — це проблема.

А зараз біля мене стояли люди, які любили саме цю мою дивність. Мої жарти. Мій хаос. Мої дивні думки. І, здається, саме тоді я зрозуміла:

іноді найкращі подарунки — це не речі. Це люди, які залишаються поруч.

Я ще стояла з букетом у руках і намагалась прийти до тями. День народження. Сюрпризи. Друзі. Тимофій. І школа, яка чомусь вирішила, що сьогодні я головна подія року. Хоча я досі не була впевнена, що вмію нормально відкрити йогурт без пригод.

— Ліє.

Я повернула голову. Софі стояла з коробкою. Я одразу примружилась.

— Що це?

Вона усміхнулась.

— Ще один подарунок.

Я подивилась на всіх.

— Ви вирішили, що одного ранку, де я отримала телефон і квіти, недостатньо?

Лео кивнув:

— Саме так.

— Це вже небезпечно.

Я взяла коробку. Вона була не дуже велика. Але всі дивились на мене так, ніби там лежить щось неймовірне. Я відкрила. І завмерла.

Там була книга. На обкладинці було написано: «Інструкція до Лії»

Я підняла очі.

— Серйозно?

Софі посміхнулась.

— Відкрий.

Я провела пальцями по обкладинці. Чомусь стало тихо. Навіть занадто тихо для моїх друзів. Я відкрила першу сторінку. Порожньо. Я перегорнула.

Друга. Теж порожня. Третя. І ще одна. Я подивилась на них.

— Ем…

Пауза.

— Ви щось хочете мені сказати?

Лео зробив серйозне обличчя:

— Ми вирішили залишити місце для твоїх майбутніх пригод.

Я подивилась на нього.

— Лео.

— Добре, добре.

Він засміявся.

Я повернулася до Тимофія.

— А ти?

Він просто усміхався. Так спокійно. Так, ніби знав відповідь.

— Тут нічого немає, — сказала я.

— Є.

— Де?

Він кивнув на книгу.

— Тут.

Я знову подивилась на порожні сторінки.

— Тимофію, я буквально дивлюсь на білий папір.

Він засміявся.

— Саме так.

Я нахилила голову.

— Поясни.

Він трохи помовчав. А потім сказав:

— Бо ми зрозуміли одну річ.

Всі навколо притихли.

— Тебе неможливо записати правилами, Ліє.

— Неможливо зробити список, як тебе зрозуміти.

— Неможливо написати одну правильну версію тебе.

Я дивилась на нього. І чомусь цього разу в мене не знайшовся жарт.

А це, повірте, було майже диво.

Софі усміхнулась:

— Тому що інструкції до Лії не існує….

Я засміялась. Тихо. Щиро. Бо це було так по-моєму. Навіть подарунок мені подарували з підтекстом, що я — загадка.

Я закрила книгу. Подивилась на всіх. На друзів. На Тимофія. На школу.

На людей, які колись просто були знайомими. А тепер стали моїми людьми.

І тоді я подумала: Можливо, все життя я намагалася знайти відповідь. Чому я така? Чому думаю інакше? Чому не можу просто бути нормальною?

А потім зрозуміла. Мені не треба було шукати інструкцію. Бо деякі речі не створені для того, щоб їх пояснювали. Я усміхнулась.

І написала в своєму щоденнику останній запис:

“Сьогоднішня невдача: я так і не знайшла інструкцію до себе.”

Пауза.

“Але, здається, це була найкраща знахідка.”

Кінець.✨

Подяка:

Я довго думала, з яких слів почати цю сторінку.  Бо створити історію — це не просто написати перше речення і поставити останню крапку.

Це ніби відкрити двері у світ, якого раніше не існувало, і запросити туди інших людей. Коли я починала цю історію, я просто хотіла створити героїню, яка буде не схожа на всіх. Дівчину, яка може засміятися в найсерйозніший момент.

Яка може пролити каву зранку, але все одно вірити, що день буде чудовим.

Яка може думати зовсім інакше, допомагати іншим і навіть не помічати, наскільки вона важлива. Так народилася Лія.

І якщо ви дочитали до цього моменту — значить, ви були поруч із нею весь цей шлях. Ви сміялися разом із нею. Можливо, іноді дивувалися її думкам.

Можливо, впізнали у ній частинку себе. І саме за це я хочу подякувати.

Дякую кожному читачеві, хто відкрив цю книгу. Дякую тим, хто підтримує мої історії, залишає відгуки, ділиться емоціями та дозволяє моїм героям жити не тільки в моїй уяві. Дякую всім, хто вірить у те, що звичайні моменти можуть стати особливими.

Бо іноді одна маленька ідея, одна випадкова зустріч або одна дивна думка може змінити цілий світ. Я хочу, щоб після цієї історії ви пам’ятали одну річ:

не завжди потрібно шукати інструкцію до себе. Не кожну людину можна пояснити правилами. Іноді найкраще, що можна зробити — просто дозволити собі бути собою. Дякую, що прожили цю історію разом зі мною.

До нових сторінок)

Ваша Софа Вель ✨) Люблю Вас. Цьом)