Історія участі союзників США у військових операціях під егідою НАТО справді виглядає показовою, особливо на тлі постійних наративів про те, що американці воювали самі, а партнери нібито стояли осторонь.
Власне, це зручне спрощення, яке погано витримує зіткнення з фактами. Якщо коротко пройтися по Афганістану, то побачимо багаторічну присутність європейських контингентів, бойові втрати, ротації, зони відповідальності і цілком реальні операції, а не лише формальну участь.
Контекст кампанії визначався фундаментальним зсувом НАТО від класичної моделі оборони до формату активного управління кризами за межами євроатлантичної зони. Власне, саме війна в Афганістані у 2001–2021 роках стала відправною точкою цього переходу і водночас першим та поки що єдиним випадком практичного застосування Статті 5 Північноатлантичного договору про колективну оборону.
При цьому формальна солідарність не означала автоматично рівномірного розподілу бойового навантаження, оскільки внесок союзників суттєво різнився залежно від політичних рішень окремих столиць. Як наслідок, у межах альянсу закріпилося поняття так званих національних кавеатів — політичних або правових обмежень, які уряди накладали на використання власних військ і які безпосередньо впливали на характер, інтенсивність та ризики участі в операціях. Але говорити, як прийнято в американців, що вони не брали активної участі — це м’яко кажучи брехня.
Спочатку потрібно зрозуміти, що таке війна в Афганістані.
Для того щоб зрозуміти, як саме діяли союзники США в Афганістані, варто відмовитися від уявлення про єдиний фронт і дивитися на країну як на систему окремих регіонів із різним рівнем напруження. Ключовим моментом було те, що НАТО фактично поділило афганську територію між окремими державами, і інтенсивність бойових дій часто визначалася не загальною стратегією, а тим, яка саме країна відповідала за конкретний регіон як провідна нація.
Такий підхід сформувався після 2003 року, коли Альянс узяв на себе загальне командування міжнародними силами безпеки і був змушений керувати контингентами з кількох десятків країн одночасно. Як наслідок, Афганістан з часом у кілька етапів розділили на кілька регіональних командувань, кожне з яких мало власного керівника і зону відповідальності. Ці командування координували роботу так званих провінційних груп реконструкції, що поєднували військові та цивільні компоненти і мали паралельно виконувати завдання з безпеки та відновлення. Різниця в підходах, обмеженнях і політичних рішеннях окремих країн безпосередньо впливала на те, як виглядали бойові дії та операції на місцях і наскільки вони були інтенсивними.
Тому розберемо детальніше зони відповідальності, обов’язки провідних націй у кожній із них та ключові операції, які там проводилися.
Регіональне командування «Північ» (RC North). В Афганістані тривалий час вважалося вітриною м'якої сили НАТО — майже без запеклих боїв була відбудова інфраструктури та навчання. Разом із німцями тут діяли контингенти Норвегії, Швеції, Угорщини, Бельгії, Хорватії та США. Основною були Провінційні групи реконструкції у Кундузі, Фейзабаді, Меймані та інших містах, де військові мали створювати безпечне середовище для цивільних проектів.
Ситуація змінилася після 2007 року, коли таліби посилили інфільтрацію в раніше спокійні північні райони. Кундуз перетворився на місце партизанської війни, а німецькі війська дедалі частіше потрапляли в засідки. Трагічним поворотним моментом став авіаудар у Кундузі 4 вересня 2009 року, коли за наказом полковника Георга Кляйна було знищено два захоплених талібами паливозаправники, де загинуло від 91 до 142 осіб, багато з яких були цивільними, що спричинило найважчу політичну кризу в Берліні та відставку міністра оборони.
Після нової реальності відбувся бій за Іса-Хель 2 квітня 2010 року, де в результаті масованої атаки бойовиків загинуло троє німецьких військових, це змусило німецький уряд переглянути свої погляди на місію, що розв’язало руки військовим.
Кульмінацією цього перегляду стала операція «Гальмазаг», проведена з 31 жовтня по 4 листопада 2010 року. Це була перша наступальна операція з часів Другої світової, повністю спланована та проведена Бундесвером за підтримки американських та афганських сил. Метою було вибити талібів із району Чар-Дара та встановити постійний контроль над стратегічною дорогою.
Результатом операції «Гальмазаг» стала тактична перемога, бойовики відступили до своїх опорних пунктів в Імам-Сахібі та Баглані, а в селищі Кватліам було створено постійний аванпост союзних сил.
Західне командування (RC West) в Афганістані тривалий час сприймалося як своєрідний затишний куточок НАТО. Найцікавішим у цьому секторі було те, як європейські країни — передусім Італія та Іспанія — намагалися реалізувати концепцію «стабілізації», яка фактично забороняла солдатам вступати в бій, якщо на них не напали першими.
Італійський мандат офіційно вважався місією підтримки, що виключала активні наступальні операції, а штаб-квартира в Гераті стала центром координації зусиль понад 40 країн. Головним механізмом впливу союзників були Провінційні групи реконструкції, які поєднували в собі військових для охорони та цивільних фахівців для розвитку інфраструктури.
Однією з найбільш сталих та успішних операцій у цьому секторі була литовська місія у віддаленій провінції Гор. Протягом 2005–2013 років Литва забезпечувала роботу групам реконструкції у Чагчарані, через яку пройшло понад 2500 солдатів у 17 ротаціях. Разом із литовцями там служили представники Данії, США, Ісландії та навіть лікарі з України.
Однак як у випадку з командуванням "Північ" після 2007 року ситуація в провінції Фарах почала стрімко погіршуватися, що змусило італійське командування відійти від травоїдної політики. Тодішній міністр оборони Італії Іньяціо Ла Русса офіційно визнав, що його війська брали участь у серйозних бойових зіткненнях, підтримуючи союзників. Для забезпечення безпеки італійці розгорнули в Гераті та Кабулі авіаційну групу, що включала ударні-розвідувальні дрони “Predator B” (MQ-9A) та винищувачі AMX, які виконували місії з підтримки сухопутних військ.
Іспанський контингент, який відповідав за провінцію Бадгіс та логістичний вузол у Гераті, працював під дією суворих національних кавеатів. Іспанським солдатам було заборонено передислоковуватися в небезпечні південні чи східні регіони Афганістану, що іноді створювало тертя всередині Альянсу, коли британці чи канадці на півдні потребували негайної підпомоги. Проте іспанці залишили відігравати критичну роль у забезпеченні логістики для всього Західного командування.
До складу сил західного командування також входили підрозділи з Албанії, Греції, словенські інструктори, які займалися підготовкою батальйонів Афганської національної армії в Бала-Болуку та розбудовою шкіл та госпіталів, що відповідало загальній стратегії регіону.
Східне командування (RC East) в Афганістані було своєрідним серцем та стратегічним бар’єром на шляху до пакистанського кордону основний перетин бойовиків, де зосереджувалися найбільш запеклі бойові дії. Якщо південні провінції часто називали «афганським пеклом», то схід став місцем, де американська військова міць зустрілася з амбіціями європейських союзників, які вирішили воювати без політичних кавеатів — тобто без обмежень на участь у реальних боях.
Всі операції у цій зоні визначалися лідерством США, які тримали штаб-квартиру на авіабазі Баграм, проте реальна відповідальність була розгалужена між 13 Провінційними групами реконструкції. Найбільш значущими гравцями тут стали Польща та Франція, які взяли на себе найбільш нестабільні ділянки фронту.
Французька кампанія в Афганістані — це трансформація від миротворчості до повномасштабних бойових дій. Спочатку французи відповідали за безпеку в Кабулі, але у 2008 році передислокували свої основні сили в провінцію Капіса та район Суробі. Трагічним моментом стала засідка в долині Узбін 18 серпня 2008 року, де в одному бою загинуло відразу 10 десантників. Це змусило Париж змінити тактику та створити «Бригаду Лафайєт». У грудні 2009 року вони провели операцію «Септентріон», щоб продемонструвати талібам свою здатність контролювати будь-яку точку регіону та спрямовану на відновлення контролю над стратегічними перевалами, тоді в долині Узбін вперше за довгий час було піднято афганський прапор.
Польща відігравала ключову роль у провінції Газні, де діяла її бригада «Білий орел». Польські війська, як і французи в цьому секторі, діяли без національних обмежень, що дозволяло їм вести нічні бої та наступальні операції. Їх підтримували спеціальні підрозділи, зокрема спецназ GROM для захопленням лідерів бойовиків та розвідкою.
Нова Зеландія відповідала за провінцію Бам’ян — історично важливий регіон, новозеландці не лише допомагали з реконструкцією, а й брали участь у важких зіткненнях, як-от бій за Багак. Свій внесок також робила Туреччина, яка очолювала групи у провінції Вардак та відповідала за безпеку навколо Майдан-Шахра, зосереджуючись переважно на навчанні місцевих сил безпеки.
Південне командування (RC South) в Афганістані стало тим місцем запеклої контрпартизанської війни яку називають «афганським пеклом». Це був найбільш нестабільний і небезпечний регіон країни, який охоплював провінції Кандагар, Гільменд, Урузган, Забуль, Німроз та Дайкунді. Найцікавішим у цій зоні було те, що Альянс запровадив тут систему ротаційного лідерства тобто роль «провідної нації» почергово переходила від Великої Британії до Канади та Нідерландів, що вимагало від союзників координації в умовах постійних боїв.
Контекст складності операцій на півдні визначався тим, що саме тут знаходилися історичні оплоти Талібану та центри виробництва опіуму. Одним із наймасштабніших зіткнень стала операція «Медуза» у вересні 2006 року, яку очолила Канада в провінції Кандагар. Метою було вибити бойовиків з району Панджваї, щоб убезпечити стратегічне шосе №1 та саме місто Кандагар. У битві брали участь понад 2000 військовослужбовців із Канади, Нідерландів, Великої Британії, Данії та США. Результат був тактично успішним — опорний пункт талібів знищили, а понад 500 бойовиків було вбито, проте стратегічно противник просто перейшов до партизанської тактики.
Велика Британія взяла на себе найважчий тягар у провінції Гільменд, проводячи багаторічну операцію «Геррік», яка тривала від початку кампанії до її завершення. Британці спочатку планували допомагати з відбудовою, але швидко опинилися в облозі у так званих «взводних будинках» у віддалених містах, як-от Муса-Кала та Сангін. Пізніше в рамках цієї місії стала операція «Кіготь пантери» у червні 2009 року. Її ціллю було захоплення ключових переправ через канали, щоб дозволити населенню проголосувати на президентських виборах. Загалом 2009 рік став найкривавішим за всю кампанію — британці втратили 108 своїх солдат. Загалом британці прийняли та очолювали 21 військову операцію за всю афганську кампанію.
У лютому 2010 року союзники провели операцію «Моштарак» (Operation Moshtarak), що стала найбільшим спільним наступом на той момент. Близько 15 000 американських, британських та афганських військових штурмували місто Марджа — останній великий оплот талібів у центральному Гільменді. Хоча місто взяли під контроль, операція рахується напівпровальною, оскільки спроба швидко встановити там ефективне цивільне врядування провалилася через партизанський спротив талібів та бойовиків Аль-Каїди.
Нідерланди та Австралія відповідали за провінцію Урузган, де діяли в межах Провінційних груп реконструкції у Тарін-Ковті. Австралійська місія «Сліппер» зосереджувалася на навчанні афганських підрозділів, але солдати регулярно вступали у важкі бої в провінції. Нідерландський контингент намагався впроваджувати політику «м’якої сили», але також змушений був залучати артилерію для підтримки союзників під час операції «Медуза». Румунія та США спільно працювали в провінції Забуль, забезпечуючи охорону головних трас.
Альянс довів здатність мобілізувати понад 130 000 військових із 50 країн та запобігти терористичним атакам з території Афганістану протягом двох десятиліть. З іншого боку, попри витрачений трильйон доларів та загибель понад 850 європейських і канадських військових до 2011 року, військовий успіх не переріс у політичну стабільність. Остаточний колапс афганської системи у 2021 році показав, що навіть героїзм на полі бою не може компенсувати відсутність життєздатного державного врядування.
Союзні сили НАТО і коаліція втратили 3,621 військовослужбовця за всю 20-річну кампанію в Афганістані, з них 3,485 були вбиті під час основної ISAF операції (2001–2014) та 136 під час подальшої місії Resolute Support (2015–2021).
Як можна побачити, внесок союзників вимірювався не лише цифрами, операціями та корисними діями, а й подоланням внутрішніх табу. Канада під час операції «Медуза» вела найінтенсивніші бої з часів Корейської війни, а Німеччина під час операції «Гальмазаг» вперше з 1945 року зважилася на наступальний сухопутний бій. Велика Британія взяла на себе «пекло» провінції Гільменд, де через саморобні міни та засідки заплатила ціну, що перевищила втрати у Фолклендській війні. Французькі війська після трагедії в долині Узбін повністю переглянули свою тактику, перетворившись із «миротворців» на агресивну контрпартизанську силу. І кожна інша країна, яка брала участь, робила свій внесок від початку до самого кінця — від навчання місцевих сил оборони до логістичних, не менш складних операцій.
І від цього слова американців про те, що союзники не потрібні були їм та вони сиділи в тилу і нічого не робили, звучать по-скотськи з їхнього боку.
