Сьогодні людство переживає одну з найдинамічніших змін на світовій арені. Власне, ще вчорашні оплоти демократії та міжнародного права змінюють курс настільки різко, що люди просто не встигають усвідомити, що саме сталося. І при цьому не одразу зрозуміло, як взагалі можливий настільки радикальний розворот однієї з найпотужніших держав нашої історії. А інформаційний шум лише підсилює розгубленість, підміняючи пояснення емоціями. Як наслідок, увага фокусується на окремих заявах, а не на логіці процесів.
В цьому тексті, я спробую коротко розповісти одну з теорій, яку вивчають на факультетах міжнародних відносин. Теорію гегемонічної стабільності, що дозволяє подивитися на ці події трохи ширше, ніж це зазвичай показують у стрічках новин. Просто як рамку для подальшого розуміння.
Трохи проговоримо, як працює світ після 1945 року.
Світова політика за наявності гегемона функціонує як ієрархічна система, де одна наддержава бере на себе роль наглядача і, власне, знімає питання анархії. Замість хаосу виникає порядок, у межах якого встановлюються правила гри та формуються інститути на кшталт ООН, Міжнародний валютний фонд (IMF), Світовий банк, Генеральна угода з тарифів і торгівлі (відома як СОТ), НАТО, Організація економічного співробітництва та розвитку, через які цей вплив легітимізується і нормалізується.
При цьому ключовим механізмом є виробництво так званих суспільних благ — відкритої торгівлі, глобальної безпеки та стабільної валюти. Гегемон бере на себе основні витрати утримання системи не з альтруїзму, а тому що саме він отримує з неї найбільший зиск. Менші держави з цим погоджуються, бо передбачуваність і зрозумілі правила значно вигідніші за хаос або постійні конфлікти. При цьому саме домінування може мати різну форму: від відносно доброзичливої, що тримається на згоді та інституціях, до примусової, де правила підкріплюються силою і санкціями. У такій конфігурації стабільність зберігається рівно доти, доки гегемон має політичну волю і матеріальну спроможність залишатися архітектором загального порядку.
Все почалося з аналізу катастроф.
Батьком теорії гегемонічної стабільності вважають економіста Чарльза Кіндлбергера, який у 1973 році намагався зрозуміти, чому Велика депресія 1930-х років була такою руйнівною для всього світу. Його висновок був доволі простим. Велика Британія, яка була гегемоном після Першої світової війни, вже не могла підтримувати глобальний порядок. При цьому США, які мали для цього ресурси, не були готові взяти на себе відповідальність через ізоляціоністські настрої. Як наслідок, світова система залишилася без стабілізуючого центру. Це швидко трансформувалося у торгові війни, протекціонізм і ланцюг рішень, що зрештою привів до Другої світової війни.
Золотий вік американської гегемонії, власне, сформувався після 1945 року, коли США взяли на себе роль системного архітектора повоєнного порядку і почали створювати те, що в політології описується як суспільні блага. Йдеться про поєднання вільної торгівлі, стабільної валютної системи навколо долара та безпекової парасольки, вибудуваної через союзи на кшталт НАТО та розміщення воєнних баз по всьому світу, як головна складова стабільності в регіонах.
При цьому Вашингтон свідомо йшов на асиметрію у відносинах із партнерами, часто закриваючи очі на протекціоністські практики союзників, зокрема Японії та Німеччини, виходячи з того, що їхнє швидке відновлення і вбудовування у західний світ є важливішим за короткострокові торговельні дисбаланси. Як наслідок, була створена система, де ринок і безпека взаємно підсилювали одне одного, а економічна лібералізація розглядалася не як самоціль, а як інструмент політичної стабільності й довгострокового впливу на союзні держави.
Проте зараз ми бачимо ознаки того, що цей цикл добігає кінця. Зараз ми бачимо ознаки того, що цей порядок тріщить по трьох напрямках: «зверху», «знизу» та «зсередини». Загалом у спільноті міжнародників виділяють десяток історичних маркерів занепаду великих держав, і майже всі вони зараз спостерігаються у США. Але зупинимось на трьох фундаментальних.
По-перше, це стратегічне перенапруження: США витрачають на оборону більше, ніж наступні дев’ять країн разом узятих, але при цьому в’язнуть у затяжних конфліктах (як в Афганістані чи Іраку), які виснажують ресурси, але не дають геополітичної перемоги, тобто для потреб обслуговування такої воєнної махіни потрібно дуже багато ресурсів.
По-друге, як наслідок невдач після двох провальних кампаній — втрата морального авторитету та внутрішній розкол. Держава загрузла в нутрішніх питаннях, де агресивна міжнародна політика не має місця серед населення, накопичення внутрішніх проблем, які тягнуться з часів глобалізації Рейгана, сильний перекос капіталів серед населення, фінансові кризи, внутрішній популізм, який садить населення на наркотик «офісу простих рішень, які повернуть золоті 70-ті», полярність населення. Все це змушує світ сумніватися, чи є Америка досі зразком стабільності та демократії.
Найбільш тривожним сигналом є те, що сам архітектор почав розбирати власну міжнародну архітектуру, створену під час Другої світової. Стратегія національної безпеки США на 2025 та 2026 роки з сумішшю політики «Америка понад усе» свідчить про відхід від лідерства до транзакційного підходу. Замість того, щоб бути гарантом правил, США починають поводитися як «хижак», поступово відходить від світової присутності, зміщуючи фокус на регіональний точковий вплив, який використовує санкції та тарифи для вичавлювання вигоди навіть із союзників. Коли гегемон каже: «Ми більше не будемо нести тягар світового порядку», — він фактично оголошує про свій вихід із гри. Є дуже цікаве дослідження, опубліковане в журналі Frontiers in Political Science у вересні 2025 року під назвою "American hegemony at a critical juncture, lessons from history's great powers". Це математичне моделювання, яке показує, що критична точка занепаду американської домінації може настати між 2032 та 2067 роками. Порівнюючи їхню траєкторію з 29 історичними великими державами й виділяючи спільні «маркери занепаду» імперій та гегемонів.
Чим це може закінчитися? Насправді існує кілька сценаріїв, і жоден із них не є стовідсотково визначеним. Зупинимось на трьох більш імовірних.
Перший сценарій — «пастка Фукідіда»: неминучий конфлікт між гегемоном, що занепадає (США), та претендентом, що зростає (Китай), коли вони досягнуть паритету сили чи близько цього.
Другий сценарій — перехід до обмеженого плюралізму. Це світ без одного лідера, де стабільність забезпечується мережею колективних інститутів, які стримують амбіції будь-якої окремої держави.
Третій сценарій — геополітична рецесія або хаос, де регіональні блоки (BRICS, ШОС) чи регіональні країни створюють власні правила, що призводить до фрагментації світової економіки, зон впливу та частих локальних воєн.
Головне, що варто зрозуміти: гегемонія — це не лише про силу, економіку та технології, а про згоду інших грати за вашими правилами, де ви виступаєте як суддя, в якого всі впевнені та який створює відносну стабільність.
Сьогодні країни дедалі менше хочуть підкорятися, а сама Америка дедалі менше хоче керувати власною ж архітектурою, що на мою думку робить перехід до багатополярного світу майже неминучим, бо менші країни шукають все більше інші центри сили, маніпулюючи вибором такого центру задля власної вигоди.
Тому найважливішим питанням найближчих років буде те, чи зможуть нові центри сили домовитися про спільне управління світом, чи ми знову опинимося в ситуації 1930-х років, де відсутність «наглядача» призвела до глобального вибуху.
