Чемпіонат України зі спортивного туризму — скандинавська ходьба, або, як багато хто каже, ЧУ від туристів. Назву в заголовку я обрав не просто так — згодом зрозумієте чому.
Цього разу розповідь буде не такою довгою, як про Золочів, але по-своєму особливою. Минуло вже два тижні після змагань, тож саме час згадати, як усе було і чого насправді не вистачило, аби підняти ці змагання на рівень інших стартів цього року.
Вступ
Цю розповідь я поділю на дві частини.
Спочатку поговоримо про змагання в Ірпені: комунікацію, організацію, самі старти, стартове містечко та те, що відбувалося після. А далі питання, чому в нас досі немає змін, а подекуди спостерігається навіть деградація. Наостанок — невеликий особистий рейтинг.
Але спершу — про інше. Якщо ви читаєте цю розповідь, то, найімовірніше, належите до однієї з трьох категорій людей. Перші — ті, хто не був на змаганнях і хоче дізнатися, як усе пройшло. Другі — ті, хто там був і хоче знову пережити знайомі моменти, а можливо, дізнатися те, чого не побачив чи не почув на власні очі. І треті — організатори, які хочуть почути критику та, можливо, зробити висновки. Чому я вважаю це важливим? Бо, як показує практика, 80% проблем можна виправити без жодних фінансових витрат — потрібно лише трохи більше часу та зусиль.
Після відгуку про Золочів я отримав не один десяток подяк — як онлайн, так і під час особистих зустрічей. Усі вони були різними, але суть зводилася до одного: люди прочитали чималий обсяг тексту й побачили для себе щось важливе. Навіть судді, які безпосередньо були на тих змаганнях, завдяки відгуку звернули увагу на те, чого раніше могли не помітити. Наприклад, на саму трасу.
А ще практика доводить: конструктивна похвала й критика — це для організаторів готові підказки, що саме можна покращити наступного разу. І ми бачимо результат: ті, хто справді хоче розвиватися, продовжують проводити одні з найкращих змагань. До того ж сам пан Ігор Ефіменко після нашої розмови сказав, що чекатиме на мій відгук. Тож тут уже без варіантів! А ще нижче — ще й непогана додаткова реклама для мене))))))
Тож переходимо до підготовки до змагань в Ірпені!
Анонсування змагань.
4-й Чемпіонат України зі спортивного туризму — скандинавська ходьба. Так, уже четвертий! Цікаво, що я особисто відвідав усі чотири, а перший відбувся ще у 2023 році. Але цю тему залишимо на потім.
Отже, це головні змагання року. Пам’ятаєте Чемпіонат Києва з анонсом усього за два тижні до старту? Так ось, цього разу організатори виправилися й анонсували змагання за три місяці!
Відверто кажучи, на моїй пам’яті це перший настільки ранній анонс змагань від туристів. Зараз хтось може сказати: «А як же єдиний календар, який публікують на початку року?» Відповім одразу: він радше інформативний. Як показує практика останніх років, змагання можуть узагалі не відбутися, перенестися, змінити дату чи навіть місто через безпекову ситуацію або інші форс-мажорні обставини. Тож, на жаль, наразі цей календар дає нам інформацію, але не гарантію.
Що ще було цікавого? Реєстрація з переліком дистанцій з’явилася одразу. І тут на багатьох чекав сюрприз: 2,5 км (флешмоб), 5 км та 21 км! Дистанцію 10 км цього року просто прибрали, замінивши її напівмарафоном.
До дистанцій ми ще повернемося, а поки — трохи поміркуємо. Уже тоді я припускав, що ранній анонс — це своєрідний тактичний хід, аби підготувати спортсменів до 21 км. Бо погодьтеся: три місяці на підготовку — це значно краще, ніж два тижні. Є час переглянути тренувальний план, скоригувати навантаження та поступово підвести себе до старту. Але є нюанс: навіть три місяці для напівмарафону — не так уже й багато, особливо якщо за плечима немає потрібних обсягів і досвіду.
Так ось, це був такий тактичний хід для спорстменів щоб вони підготувалися, чи просто завчасно кинули анонс, а далі — як піде? Я схиляюся до другого варіанту.
Комунікація організаторів.
Далі перенесемося одразу до теми, яка викликала чимало запитань, а подекуди — відверте непорозуміння.
Вище вже згадувалося, що анонс змагань і реєстрація з’явилися заздалегідь. Але на цьому, власне, інформація й закінчилася. Далі — нуль. Не було регламенту, рельєфу траси, кількості кіл, таймінгу змагань, інформації про партнерів і навіть місця розташування стартового містечка. Виникало чимало цілком базових запитань, відповіді на які знайти було неможливо.
Якщо за три місяці відсутність частини інформації ще можна якось зрозуміти, то коли до старту залишається два тижні… Тут уже виникають питання.
1 жовтня реєстрацію завершили. До змагань залишалося рівно 10 днів, а відповідей на всі ці запитання досі не було. Єдине, що ми знали, — змагання відбудуться в Ірпені. І як гадаєте, що думала більшість людей? Уже тоді багато хто припускав, що змагання скасують через безпекову ситуацію. Організатори ж запевняли, що дозвіл отримано, і навіть надали відповідні документи.
Гаразд, думаємо, чекаємо. Чекали… А потім виявилося, що існує закрита група в Telegram, де була бодай якась інформація. Ба більше, там можна було безпосередньо написати організаторам і отримати відповіді на свої запитання.
Як з’ясувалося, ця група існувала ще з кінця літа. Наскільки я розумію, до неї мали додати всіх, хто пройшов реєстрацію. Але, як завжди, щось пішло не так. У самій групі навіть організатори масово просили учасників додавати друзів і колег, які теж збиралися брати участь у змаганнях.
Помилка це чи халатність — вирішувати вам. Особисто я схиляюся до другого варіанту.
Трохи проаналізувавши групу, де було чимало обговорень і повідомлень, я все одно не знайшов для себе базової інформації. Відверто кажучи, бажання щось писати взагалі не було, адже я очікував, що все закінчиться черговим срачем. Але вирішив таки поставити запитання. До змагань залишалося три дні, а я досі не розумів, куди їхати й о котрій годині починатимуться старти!
Ніби нічого надзвичайного, правда? Але, народе, три дні до змагань — і я змушений запитувати речі, які мали бути прописані в регламенті ще кілька місяців тому. Так, я розумію, що певні деталі можуть змінюватися, що можливі коригування й непередбачувані обставини. Усе це нормально. Але не тоді, коли учасники за три дні до старту досі не мають відповідей на елементарні запитання. Зрештою організатори відповіли й надали необхідну інформацію: місце проведення, таймінг, якийсь опис траси, порядок дій під час повітряної тривоги та інформацію про паркування.
І ось тут хочу зробити окремий комплімент: за схему паркування — величезна подяка! На мою думку, це поки що найкраща візуалізація місць для паркування, яку я бачив серед усіх змагань.
Стосовно траси, для мене досі є загадкою ось це:
Але повернімося до траси. Чому я так наполягав на її публікації? Тому що для спортсмена це важлива інформація. Рельєф, підйоми, спуски та особливості покриття можуть суттєво впливати на підготовку до старту. Золочів — чудовий тому приклад. Залежно від траси доводиться коригувати тренування, навантаження та власну стратегію. Однак трек нам так і не показали. І ось тут починається найцікавіше. Трохи логіки — і погляньмо на хронологію подій. Нам повідомляють місто проведення, точку збору, час старту, розташування стартового містечка та місця для паркування. Тобто фактично розповідають, де, коли й о котрій годині збереться найбільша кількість людей в одному місці.
А ось трасу показати не можемо, бо воєнний стан і ворог!
Виходить цікава логіка: понад 200 людей збираються в одному місці, причому інформація про це доступна всім, — і це, виходить, не проблема. А от маршрут, на якому учасники розтягнуться на певну відстань, показувати не можна. Якщо вже йдеться про безпеку й саме тому вирішили не публікувати трек, то чому тоді оприлюднювати решту інформації? Можна було б обмежитися базовими деталями, необхідними учасникам для прибуття на старт. Але якщо вже сказали А, то логічно було б пояснити й Б.
Особисто мені здається, що причина була значно простішою: трасу просто не підготували належним чином завчасно. Але це лише моє припущення. До самих трас ми ще повернемося окремо.
А тепер — ще один момент, який я спочатку взагалі пропустив і не надав йому особливого значення. Проте, судячи з реакції інших учасників, багатьом не сподобалося таке ставлення.
Вам коли-небудь видавали або, як кажуть, погрожували видати картку онлайн? Якщо ні, то ось вам новий досвід.
Це повідомлення я спочатку просто не помітив. А згодом виявилося, що воно зачепило не лише мене — інші учасники теж звернули на нього увагу й залишилися невдоволеними.
У результаті обговорення, почався черговий срач, але згодом усе стихло. Що ж маємо в підсумку? Комунікація, як завжди, на висоті. У лапках, звісно.
Так, варто віддати належне: за кілька днів до старту організатори все-таки почали оперативно відповідати на запитання. І це добре. Але чому для отримання базової інформації учасникам доводиться самостійно шукати закриті групи, розпитувати інших і буквально витягувати відповіді?
І ось тут ми повертаємося до того, з чого я почав: це ті самі граблі, на які ми наступаємо з року в рік.
Підготовка траси та її опис
Трошки поговоримо про траси. Як ви вже прочитали вище, попереднього анонсу маршруту не було. Відомо було лише про три дистанції: 2,5 км, 5 км та 21 км. Перші дві передбачали одне коло, а 21 км — два кола. І все. Жодного треку, жодної конкретики щодо покриття чи рельєфу. Ліс — і на тому дякуємо! Який там ґрунт? Який набір висоти? Чи є пісок, скільки коріння, поворотів, перепадів, підйомів і спусків? На всі ці запитання відповіді не було. Але під час тієї самої баталії в повідомленнях нам усе-таки скинули приблизну мапу траси.
Як бачимо, це не повноцінний трек, а радше мапа з напрямком руху. Проте навіть така інформація краща, ніж нічого.
Фактично ж траси виглядали ось так. Вони дещо відрізнялися, хоча й не кардинально.
На жаль, я не мав можливості заздалегідь пройтися маршрутами й оглянути їх. За день до змагань траси ще не були належним чином готові, а безпосередньо перед стартом на окремих ділянках ще щось домарковували. Та й погодьтеся: пройти 10,5 км лише для попереднього аналізу — справа не на п'ять хвилин. Для уважних читачів, які це помітили: траси не дублювали одна одну.
І ось це вже цікаво. Не пригадую інших змагань, де було б аж три різні ділянки для трьох дистанцій. Спільними для всіх були лише старт і фініш, розташовані в одному місці. Далі маршрути розходилися в різних напрямках. Деякі відрізки перетиналися, але не більше. Звісно, у такого рішення є свої плюси. Але, на мою думку, мінусів усе ж більше.
Плюси. Насамперед — різні траси. Спортсмени на різних дистанціях не заважають один одному, немає зайвої метушні через постійне накладання потоків учасників. Крім того, кожна траса має власне маркування: позначки дистанції, поворотів та інші орієнтири. Це допомагає спортсменам краще розуміти маршрут і не плутатися на розвилках. Можливо, для когось два кола по 10,5 км — справді кращий варіант, ніж чотири кола по 5 км. Тут усе індивідуально: комусь подобається довше коло, комусь — коротше.
Мінуси. А ось тут починається найцікавіше — три різні дистанції означають значно більше роботи для організаторів і суддів. Потрібно підготувати три окремі маршрути, кожен належним чином промаркувати, встановити відповідні позначки й стрічки, облаштувати повороти та забезпечити контроль на всіх ділянках. І все це — не на одній трасі, а одразу на трьох! Це величезний обсяг роботи, який потребує часу, людей та уваги до деталей. А часу, як завжди, бракує. Можливо, частину цих зусиль краще було спрямувати на інші аспекти організації змагань, які потребували більшої уваги?
Траси змагань
Цей пункт буде продовженням попереднього, але тепер зосередимося саме на трасах і деталях, які заслуговують на окрему увагу.
Траса 21 км. Оскільки я не мав змоги особисто пройти коло завдовжки 10,5 км, а про п'ятикілометрову трасу чув від друзів, спробую передати вам побачене й почуте настільки точно, наскільки це можливо. Старт і фініш розташовувалися в одному місці — під аркою.
Одразу після старту на нас чекав невеличкий підйом із величезною кількістю піску. До речі, про пісок. Його було багато. Ні, не просто багато — дуже багато! І навіть дощ, який ішов увесь день напередодні, нічого з ним не зробив. Далі маршрут проходив переважно доріжками, накатаними автомобілями.
Іноді це було не так помітно, як на фото вище, а подекуди виднілися повноцінні колії. І тут виникала дилема: йти самою колією чи пробиратися посередині, високою травою? Обидва варіанти мали свої нюанси.
Якщо ж говорити про трасу 21 км загалом, то я б назвав її спринтерською. Набір висоти становив приблизно 100 м на одне коло завдовжки 10,5 км. Для п'ятикілометрової дистанції це було б орієнтовно 50–55 м, що цілком нормально. Переважно рівнинна місцевість, пологі підйоми та спуски. Деякі настільки непомітні, що спочатку їх навіть не відчуваєш, але згодом ноги нагадують про кожен із них. Було, здається, два-три підйоми, проте короткі й не надто круті — цілком прийнятні. Покриття — суглинок, палиці входили в нього добре. Обабіч росли сосни та інші хвойні дерева. Загалом лісова атмосфера приємна, а сама траса могла б залишити дуже хороше враження.
Якби не те, що було під ногами. Якщо з піском організатори навряд чи могли щось зробити, то коріння — зовсім інша історія. Його було неймовірно багато! І, як на зло, майже ніде воно не було позначене. Не розумію, чому було так складно придбати три-чотири балони фарби й хоча б на початку та в кінці таких ділянок нанести помітні позначки. Десь, наскільки я бачив, намагалися позначати небезпечні місця стрічками. Але на другому колі них уже не було.
А тепер погляньте на фінішну пряму для 10,5 км. Ось тут усе чудово: гарне покриття, дерева обабіч, а спортсмена видно здалеку. Саме так і має виглядати фінішна ділянка, де можна побачити учасника, підтримати його й насолодитися фінішем дистанції.
Сподобалося? Мені — дуже! Але не поспішайте радіти. Перед самим фінішем на нас чекав різкий поворот на 90 градусів ліворуч, а вже за 20 метрів після нього — фініш.
Ось він. Біля білого столу вже була фінішна лінія. Уявіть ситуацію: ви подолали величезну дистанцію, ноги ледве слухаються, сил майже не залишилося. Ви намагаєтеся пройти останні метри максимально швидко й красиво, викладаючись на повну. І тут — різкий поворот просто перед фінішем! Вас заносить, ви намагаєтеся втримати рівновагу — і ось, нарешті, фініш. Навіщо було робити цей поворот, я досі не розумію. Якщо без нього ніяк не можна було обійтися, то чому просто не перенести фініш трохи далі?
Окремо хочу відзначити те, що мені справді сподобалося: вказівники напрямку руху та позначки пройденої дистанції кожні 500 метрів. І знаєте що? Ці позначки неймовірно мотивували рухатися далі! Ти бачиш, скільки вже позаду, скільки ще залишилося, можеш оцінити свої сили й скоригувати темп. І все це без необхідності постійно дивитися на годинник. Здавалося б, така проста річ, але користі від неї чимало.
Щоправда, вказівників на трасі було не так багато, як хотілося б. Згодом я дізнався, що більшість із них пішла на п'ятикілометрову дистанцію.
Цього разу я не чув, щоб хтось заблукав. Окрім стрічок і вказівників, на деяких неоднозначних ділянках стояли судді, які допомагали зорієнтуватися.
На такій дистанції розмітка має бути максимально очевидною. Спортсмен повинен зосереджуватися на ходьбі, техніці та власному темпі, а не шукаючи наступну стрічку.
Також додаю трек траси, щоб ви могли самостійно оцінити маршрут.
Ось така коротка розповідь про два кола по 10,5 км.
Трохи відволічемося на невеликий жарт. Іду собі трасою у своєму темпі, дивлюся вперед — оцінюю, що там на мене чекає. А попереду бачу цікаву картину: зайчик і ведмедик рухаються паровозиком — один за одним. Зайчик майже всю дорогу попереду, ведмедик — одразу за ним. Щоправда, ведмедик, як справжній стратег, береже сили, тому час від часу вони міняються місцями. Ідуть собі, нікого не чіпають. І тут — бац! — зайчик починає потихеньку підстрибувати(або підбігати))). Ну, думаю, нічого дивного: зайчик же! Йому за статусом належить.
Один стрибок — буває. Другий — теж нічого. Третій… Четвертий… А потім дивлюся: та він уже разів п’ять-шість так зробив! Хм, цікаво…І тут за зайчиком починає уважно спостерігати ведмедик. Видно, у голові промайнула думка: «А я що, гірший? Чим я не зайчик?» І теж починає підстрибувати. Причому не один і не два рази — увійшов у роль, так би мовити. А найцікавіше, що наші маленькі друзі, схоже, щиро вірили, що їх ніхто не бачить. Це ж гра. Головне — робити все з таким виглядом, ніби так і задумано. А якщо хтось помітив — то йому просто здалося =)
Так ось, це вигадана історія, просто щоб Вас відволікти від мого монологу)
Траса 5 км, особисто я п'ятикілометрову трасу не проходив, тому тут спиратимуся на розповіді друзів. Із того, що запам'ятав, маршрут був схожий на наш, але вказівників там було значно більше. В іншому — усе знайоме: пісок, коріння та інші особливості лісових доріжок.
Проте найбільше мені запам'яталося те, що я бачив на власні очі. А саме — фініш. І, вибачте, але це був провал у прямому сенсі цього слова.
Погляньте на фото. Якщо прибрати рамку зверху, ви взагалі зрозумієте, що перед вами фініш? Якщо що, на фото Надія у сірій футболці. І це десь середина потоку фінішерів, а не якийсь поодинокий випадок.
Де фінішна розмітка? Де судді? Де огородження? Навколо люди, глядачі, коні — усі ходять і бігають просто перед фінішем. І це має бути завершення змагальної дистанції! Вибачте, але виглядало це просто жахливо.
Навіть на звичайних фестивалях зазвичай облаштовують фінішний коридор. Останні 200 метрів або й більше — це чітко визначена ділянка, де немає сторонніх людей. Уболівальники стоять обабіч, за стрічкою чи огородженням, підтримують спортсменів, а після фінішної арки на учасника вже чекають медаль, друзі та заслужені привітання. Саме так має виглядати фініш. А не коли ти намагаєшся завершити дистанцію серед сторонніх людей, тварин і незрозумілого руху навколо. Це базові речі, які мають бути на будь-яких змаганнях, незалежно від дистанції.
Траса 2,5 км - флешмоб. Учасники цієї дистанції стартували останніми. Для них, як я вже згадував, підготували окрему трасу. Я на ній не був, тому можу передати лише те, що почув від учасників. Наведу дослівний відгук однієї зі спортсменок:
Судді були, але вони не комунікували з нами щодо техніки ходьби, тільки показували напрямок. Ну, це я так бачила, можливо, з іншими учасниками якась розмова була. Нагородження не було. На старті нам оголосили, що нагороджень не буде, що отримаємо лише медаль фінішера, а також що нікому не можна гнати — потрібно йти за суддею та не обганяти його. Десь за 500 метрів до фінішу нас відпустили у «вільне плавання».
Якщо нагородження не передбачалося, то навіщо було обмежувати учасників і вести їх за суддею, а за 500 метрів до фінішу раптом дозволяти йти у вільному темпі? Чому не дати спортсменам можливість просто пройти дистанцію у власному темпі, позмагатися між собою, якщо є таке бажання, і отримати задоволення від участі? Більше питань ніж відповідей тут…
Таймінг, стартовий коридор та чіпова система.
Стартовий коридор.
Почнемо з цікавого. Нас не шикували за віковими категоріями та статтю, як це передбачено в ТР. Ох і расисти=) Натомість стартові номери розподілили за прізвищами — від А до Я. Доволі незвичний підхід, адже за такої системи немає звичного поділу на вікові категорії.
Чіпової системи хронометражу не було, але був пан Анатолій, якого, гадаю, ви пам’ятаєте з минулих років. У нього є власна програма для обрахунку результатів. Тож напередодні змагань ми отримали інструкції: свій стартовий номер, за ким стартувати та о котрій годині.
Логіка зрозуміла: оскільки чіпів немає, учасників заздалегідь вносять у таблицю, щоб на фініші було простіше правильно зафіксувати кожен результат. Своєрідна система, яка дає змогу обійтися без електронного хронометражу. За початковим планом першими мали стартувати учасники дистанції 21 км, за ними — 5 км, а потім — 2,5 км. Але фактично все відбулося навпаки: спочатку пішли п'ятикілометровики, потім учасники напівмарафону, а наостанок прогулялися учасники флешмобу на 2,5 км.
Щодо таймінгу, реєстрації та відкриття — тут усе пройшло доволі непогано. Приблизно о 9:00 розпочалася реєстрація. Близько 10:40 останні учасники ще забирали свої номери. Далі відбулося відкриття, а об 11:00 почали шикувати учасників і давати старт.
Особливо критикувати тут немає чого. Організатори використали власну систему: без чіпів, але зі своїм способом обрахунку результатів; замість старту за віковими категоріями — розподіл за прізвищами. Черговість дистанцій змінили, проте загалом таймінгу майже дотрималися. Не ідеально, але принаймні зрозуміло, як усе працювало. А на тлі деяких інших моментів цих змагань — уже непогано.
Попередні та фінальні результати.
Особисто я не бачив, щоб результати друкували й вивішували на стенді, як того вимагає наш улюблений ТР. Але читаючи чат через декілька днів, я побачив повідомлення, що попередні результати опублікували в тій самій закритій Telegram-групі.
Ви колись таке бачили? Я — ще ні. Нагадаю лише, як непросто було потрапити до цієї групи. А тепер уявіть спортсменів, які щойно подолали 21 км за 2,5–3 години або й більше. Здавалося б, після такого можна трохи перепочити, обговорити дистанцію, відновити сили. Але ні — треба діставати телефон і шукати результати в закритій групі.
Ніби все сучасно, цифровізація, зручність. І я особисто не проти такого формату: мені значно простіше відкрити результати на телефоні, ніж пробиратися крізь натовп до таблиці, прикріпленої десь на дереві. Але є один нюанс: технічний регламент, на який мені постійно посилаються в різних питаннях, передбачає інший порядок. Тож чому в одних випадках ТР — це закон, а в інших про нього можна не згадувати?
Якщо що, ось результати змагань: Фінальні по віковим категоріям.
А також внизу додам абсолют.
Чемпіонат у цифрах: 168 учасників.
10 регіонів: 9 областей і місто Київ. м. Київ - 46, Київська - 32, Полтавська - 20, Дніпропетровська - 19, Харківська - 16, Сумська - 14, Львівська - 7, Хмельницька - 6, Житомирська - 4, Черкаська - 4
Дистанції: 5 км - 113 учасників, 21 км - 31, 2,5 км - 24.
102 жінки і 66 чоловіків
Це цитата організаторів. Це все можна подивитися і в результатах змагань.
Особиста конкуренція цього року, мабуть, була найсильнішою. На попередніх змаганнях нас часто розподіляло по різних дистанціях, а подекуди ми більше боролися за клубну нагороду, ніж за особистий результат. А тут — півмарафон, рівні умови й можливість безпосередньо позмагатися одне з одним. Було справді круто й цікаво! Гадаю, ні для кого не секрет, що є спортсмени й навіть цілі команди, які їздять переважно до «своїх» організаторів. Причини в кожного свої. Водночас є приблизно 40% учасників, які, як і я, намагаються відвідувати якомога більше змагань. Але для цього важливо, щоб були належна організація, конкуренція, комунікація та інші речі, які роблять участь у заходах цікавою й виправданою.
Ці змагання не стали винятком. Як бачимо, до Ірпеня приїхала велика делегація з Полтавської та Дніпропетровської областей, представників яких не було на змаганнях на заході країни — у Брюховичах, Хмельницькому та Золочеві. Харків також привіз доволі численну команду. Хмельницька область трохи розчарувала, особливо якщо згадати, скільки її представників було на попередніх стартах.
А ось Львівська область приємно здивувала! Ідеться не лише про «Карпатію», а й про інших учасників. Чесно кажучи, я не очікував побачити тут таку делегацію. Не пригадую, щоб львів’яни часто їздили на інші змагання, окрім тих, які організовують самі. Зазвичай це або міжнародні заходи, що цілком зрозуміло, або власні старти. Навіть на Хмельницький, який розташований порівняно недалеко й також на заході країни, свого часу приїхало лише троє учасників. І якщо хтось захоче пояснити це безпековою ситуацією, то виникає логічне запитання: чому тоді до Ірпеня змогла приїхати ціла команда? Причому, я б сказав, доволі сильна команда, яка представила своїх спортсменів на дистанції 21 км. Тож Львівській області — шана й похвала! Звісно, хотілося б побачити ще кількох спортсменів — і серед чоловіків, і серед жінок. Для особистого рейтингу й боротьби за місця це додало б ще більше інтриги.
Тому моє прохання просте: їздіть на змагання частіше, особливо на великі всеукраїнські старти, а не лише на ті, які проводяться у вас удома. Внутрішня конкуренція потрібна всім. Без неї не буде ані належного спортивного розвитку, ані сильного суперництва, яке змушує нас ставати кращими.
Документи.
Мене завжди дивувала кількість документів, які потрібно зібрати для участі в наших змаганнях. Зазвичай, коли реєструєшся на спортивний захід, максимум, що від тебе вимагають, — це підписати згоду про те, що організатори не несуть відповідальності за можливі ризики, а за власне здоров’я та безпеку відповідає сам спортсмен.
Ну добре, у нас ще є залікові книжки. Після змагань потрібно зробити відповідний запис, а потім у реєстраційному наметі зібрати підписи й печатки. Це зрозуміло, така вже наша специфіка. Можна припустити, що потрібна й іменна заявка від спортсменів — її може подати капітан команди або відповідальний представник області. Так організатори принаймні матимуть орієнтовне розуміння, скільки учасників очікувати. Але далі в мене виникають запитання.
Навіщо нам страховка, якщо спортсмен уже підписав згоду про зняття відповідальності з організаторів? Тим паче, серед учасників є люди старшого віку, яким страхові компанії не завжди готові оформлювати страховий поліс. Те саме стосується медичної довідки. Що саме вона дає в цьому випадку? Це ж лише папірець, але він сам по собі не замінює повноцінного медичного обстеження.
Я розумію, що всі ці вимоги нам пояснюють посиланням на технічний регламент. Але тоді виникає головне запитання: навіщо взагалі було додавати ці пункти до правил і створювати додаткову роботу як для спортсменів, так і для організаторів? Ми що, національна збірна, яка вирушає представляти Україну на чемпіонаті світу? Чи справді для участі в наших внутрішніх змаганнях потрібен такий об’ємний пакет документів?
Суддівство.
Є знайомі обличчя, які вже судили на змаганнях цього року.
По суддівству. Хм, з чого ж почати? Давайте начистоту. До тих суддів, яких я зустрічав на інших змаганнях, в інших федераціях, питань немає. Принаймні серйозних претензій. Відпрацювали добре, а навіть ті зауваження, які були, цілком доречні.
А ось з усіма іншими ситуація складніша. Банально бракує досвіду. Та й звідки йому взятися, якщо судити змагання туристів випадає лише два-три рази на рік? Отримати чи купити ліцензію, пройти курси — як би це не називалося, — недостатньо. Бо одні на порушення просто не звертають уваги, інші їх не помічають, а ті, хто все-таки хоче щось побачити, іноді знаходять помилки там, де їх немає. Усе це — брак досвіду. А якщо не судити, не розбиратися в нюансах, не спілкуватися з колегами та спортсменами, то звідки йому взятися?
Була ще одна історія в чаті, наскільки я зрозумів.
З подібними помилками я вже стикався. Тоді організатори їх виправляли, а згодом ще й надсилали подарунки. Тут, схоже, до цього не дійшло.
Хоча самої проблеми можна було уникнути. Достатньо було роздрукувати попередні протоколи, щоб кожен міг звіритися з ними. Або, якщо вже ведемо онлайн-таблицю, розділити результати за віковими категоріями на окремі таблиці. Так усіх було б видно одразу, а можливу помилку можна було б помітити ще до того, як вона перетвориться на проблему.
Тепер щодо трас. Пам’ятаєте, у нас було три різні дистанції? Так ось, кожну з них потрібно було промаркувати й підготувати. А суддів де взяти? Як гадаєте, скільки їх було на колі завдовжки 10,5 км? Мало. Дуже мало.
Я вже показував цю картинку, але тепер подивімося уважніше на фіолетовий маркер — це коло 10,5 км. Цифри, найімовірніше, позначають суддів. І повірте, навіть усі вони не були присутні на трасі. Бувало, йду понад кілометр — нікого. Ані попереду, ані позаду. Потім суддя. Ще метрів через 400 — наступний. А далі знову понад кілометр без жодної людини.
Вибачте, але після цього жарт про трасу, який я згадував вище, вже не здається таким жартом. Бо за такої розстановки суддів там могло відбуватися все, що завгодно. Чому не зробити коло на 5 км, об’єднавши дві траси? Не розумію. Якщо бракувало набору висоти, гадаю, можна було трохи походити, пошукати й знайти компроміс. Натомість об’єднання дало б одразу кілька переваг: краще промарковану трасу, більше суддів на дистанції та менше роботи для організаторів. У підсумку виграли б усі.
Та й психологічно 5 км сприймаються краще, ніж 10,5. Коли долаєш довге коло, воно ніби ніколи не закінчується, і постійно думаєш: «Ну де там уже той фініш?» А коли попереду чотири коротші кола, перше проходиш, вивчаєш усі нюанси — і далі вже знаєш, чого очікувати. Наступні кола або йдуть так само, або долаються швидше. Принаймні психологічно це сприймається зовсім інакше.
Є й альтернативна думка, яка теж має право на життя. Але коли я почув аргумент про «дух туризму», мені стало все зрозуміло…
І наостанок — про зауваження/карток щодо спортсменів. Такі зауваження/картки завжди є. Зокрема, звучали думки, що судді недостатньо уважно стежать за порушниками та бігунами. На це пролунала відповідь.
Ага! Приховані камери, судді на велосипедах, суддя-бігун із камерою… Це вже щось із наукової фантастики. =) Тут суддів на трасі й так катастрофічно бракує, а ми вже подумки розсаджуємо їх по велосипедах, змушуємо бігати з камерами та розвішуємо камери на деревах. Ще й так, щоб учасники їх не помітили. А потім хтось має ті камери знайти, які сховали).
Ох і фантазери)))))
Нагородження.
Нагородження проходило за віковими категоріями, статтю та дистанціями. Усе як зазвичай. Але всі чекали ще й нагородження в абсолюті. І, на моє здивування, його не було. Якось я вже звик, що цього року на всіх змаганнях воно було, тому навіть не припускав, що туристи й цього разу вирішать обійтися без нього. Додам просто трохи фото.
Якщо говорити про нагороди, то медаль фінішера — на любителя. Медаль за вікову категорію — теж. Кубків не було. Зате були невеликі подарунки від партнерів, за що їм дякую. Але головне — перестаньте вже виписувати ці безглузді грамоти! Я ще зрозумів би якийсь ексклюзив: вирізані з дерева, оригінально оформлені або хоча б у рамці. А тут — звичайний аркуш паперу.
А знаєте, що найгірше? Ми ще й чекаємо, поки їх усі заповнять!
Усі вже фінішували, суддів із траси зняли, маркування прибрали, результати порахували, протоколи звели — усе готово. Фінальні результати є, змагання фактично завершені. Але ні, ми ще годину чекаємо, поки заповнять ті грамоти. І це не перші такі змагання в них, коли доводиться чекати саме через це. Тобто замість того, щоб нормально завершити захід, ми просто витрачаємо ще годину на папірці, які навряд чи комусь настільки потрібні.
Стартове містечко та атмосфера змагань
Саме стартове містечко — нічого особливого. Банери, прапори, стартова/фінішна арка, яку чомусь уже прибрали до фінішу учасників на 21 км, намет реєстрації. Загалом усе як у всіх. Але є нюанси.
По-перше, місце для переодягання. Великий намет без столів і стільців, та ще й не закритий — одна сторона повністю відкрита. Мені особисто байдуже, але для когось приватність має значення.
По-друге, нічого гарячого, як і смаколиків. Хоча з погодою нам справді пощастило: цілий день без дощу, ще й із сонцем. Але все-таки осінь. Холод і висока вологість давали про себе знати, особливо коли довго стоїш на одному місці.
По-третє, і для когось це буде найважливішим, — жодного біотуалету. Взагалі нічого. Тож усі в прямому сенсі бігали по кущах. Для прикладу, ось ліс у Золочеві також:
І тут я просто нагадаю, що 10 жовтня був День міста Ірпінь.
Не знаю, наскільки гучно його святкували, та й чи святкували взагалі. У нас, наприклад, уже кілька років це звичайний день. Святкуватимемо після війни. Але такі події — це ще й можливість залучити партнерів, домовитися з місцевою владою чи знайти меценатів. І не обов’язково йдеться про гроші. Можна домовлятися про різні послуги, які вони пропонують. Інші якось викручуються, тож багато залежить від бажання шукати можливості.
А ось що справді запам’яталося найбільше, так це підтримка! На мою особисту думку, вона була однією з найкращих цього року. І створювали її самі спортсмени та глядачі.
Дудки, крики, оплески — усе те, що хочеться почути на фініші після всього болю та страждань, які ти пройшов і перетерпів. Це і нагорода за подолану дистанцію, і останній заряд мотивації, щоб дійти до кінця та ще й покращити свій результат. Повірте, мені, як учаснику, який подолав 21 км, наприкінці дистанції було неймовірно приємно все це бачити й чути. Коли ти вже втомлений, а навколо кричать, аплодують і підбадьорюють, ці емоції важко передати словами.
Щиро дякую за таку підтримку! Бажаю, щоб вона супроводжувала всіх учасників на кожних змаганнях.
P. S. Можливо, недарма я на фініші в Золочеві теж підтримував усіх. ;)
Спортивні розряди.
По-перше, чому саме 21 км? Повернімося трохи назад. У 2024 році на Буковиці була лише дистанція 5 км. У 2025-му, у Кропивницькому, вже з’явилася дистанція 10 км, на якій спортсмени намагалися виконати нормативи КМСУ та МСУ. Тоді зі сцени урочисто оголошували, що вони нарешті з’явилися, — перші МСУ! Усі раділи, аплодували. Але був один нюанс: це був фокус. І ось чому.
Не буду розповідати про вимогу щодо восьми областей (Київ і Київська область — це різні речі), високий рейтинг спортсменів, суддів та інші умови. Зупинимося на головному. Минулого року чоловіків і жінок об’єднали, і це офіційно оголосили.
Нагадаю навіть фотографією: там була мало не вся верхівка. Але якщо уважно прочитати вимоги, то норматив потрібно не просто виконати, а ще й підтвердити протягом наступних трьох років. А отже, усі ті гучні слова, урочисті оголошення та оплески ще нічого не гарантували. Як були КМСУ, так і залишилися КМСУ.
Що маємо цього року? ТР знову змінився, як і вимоги до розрядів. Загалом майже все залишилося без змін. Але, як завжди, є одне «АЛЕ».
По-перше, з’явилася можливість виконати норматив за один раз, але для цього потрібен рейтинг 800 балів. Також залишилася вимога виконати норматив двічі, але вже з рейтингом 600 балів замість 630.
І ось тут починається найцікавіше. Минулого року була траса V класу, рейтинг 630+ — спортсмени виконували нормативи, отримували оплески та привітання. А цього року клас траси вже має бути VI. Виходить, що твої минулорічні досягнення, гучні оплески й урочисті слова перед громадою більше нічого не варті. Ну, майже нічого. Що залишається? Або знову виконувати норматив і чекати наступного року, сподіваючись, що вимоги знову не змінять, або намагатися набрати рейтинг 800+ і закрити питання за один раз.
Але як узагалі формується цей рейтинг? Для тих, хто не знав, поясню на прикладі.
6 КМСУ = 30 балів × 6 спортсменів × 4 = 720 балів.
Тобто навіть якщо зібрати шістьох КМСУ, рейтинг становитиме 720 балів.
Зараз зібрати таку компанію без об’єднання чоловіків і жінок доволі складно. КМСУ — це вже серйозне досягнення, і таких спортсменів не так багато, якщо брати всіх разом. А якщо ще й розділити їх за статтю, то завдання стає значно складнішим. Саме тому минулого року й об’єднали чоловіків із жінками. На мою думку, це неправильно і з погляду ТР, і просто по совісті.
А тепер уявімо ідеальні умови. У нас є всі вісім областей, усі необхідні категорії суддів, траса VI класу і навіть шестеро КМСУ. Усе зійшлося, усі зірки на небі вишикувалися як треба. І що ми маємо? Ті самі 720 балів. А якщо хтось із першим чи другим спортивним розрядом потрапить до першої шістки, рейтинг буде ще нижчим. А для виконання нормативу за один раз потрібно 800. Що робити?!?!?! Правильно — домовлятися!
Почалися пошуки спортсменів у різних містах, прохання, умовляння та все інше. І, як бачимо, людей таки знайшли й переконали взяти участь. Деякі погодилися — і це мене, чесно кажучи, здивувало (якщо що - до мене не зверталися, не гідний))). Бо наголошу: йдеться не про 5 і навіть не про 10 км. Тут дистанція 21 км. Це вже серйозне випробування, до якого потрібно готуватися. Із 31 учасника на дистанції 21 км лише на пальцях однієї руки регулярно долають подібні відстані та тренуються з відповідними об’ємами. Решта — переважно спринтери, такі як я. Саме тому ця дистанція в нас не надто популярна, і, гадаю, ще нескоро стане масовою.
Але повернімося до рейтингу. Щоб отримати високий результат, бажано мати в першій шістці спортсмена з МСУ. А ось із цим проблема: у скандинавській ходьбі такого звання поки що немає в жодного спортсмена. Без нього набрати 800 балів значно складніше, що ми вже побачили на попередньому прикладі. Порахуємо інший варіант:
1 МСУ + 4 КМСУ + 1 спортсмен із другим розрядом: (100 + 30 × 4 + 3) × 4 = 892 бали.
Для прикладу я взяв одного МСУ, чотирьох КМСУ та спортсмена з другим розрядом. Як бачимо, бали за МСУ суттєво впливають на загальний рейтинг. І навіть за наявності спортсменів із першим чи другим розрядом потрібний результат можна отримати. Але якщо в нашому спорті досі немає жодного МСУ, що робити? Правильно — запросити його з іншого виду спорту=) Ми ж усі туристи. Яка різниця, водний, лижний, гірський чи велосипедний? ))))
От і привели таких спортсменів — і серед чоловіків, і серед жінок. Фактично це була остання сходинка, якої бракувало, щоб усе склалося. Вище ви вже бачили абсолютні результати, тож на папері теоретично все вдалося: і в чоловіків, і в жінок нормативи можна було виконати.
Як воно буде на практиці — дізнаємося лише згодом.
А ще я не вніс одну деталь у розповідь про Хмельницький, тому доповню зараз.
Цей допис стосувався інших організаторів, які заявляли, що на їхніх змаганнях також можна виконувати спортивні розряди. Саме через це, наскільки я зрозумів, і почалися своєрідні таємні війни між організаторами.
Якщо МСУ можна виконати лише на чемпіонаті України, то перший, другий розряди та КМСУ — і на інших змаганнях, не тільки тих, які проводять туристи. Як я зрозумів, достатньо внести змагання до календаря, забезпечити виконання необхідних вимог і домовитися з обласною чи міською федерацією спортивного туризму.
Приклади — розряди в Ужгороді та Хмельницькому, до яких самі туристи організатори не мали жодного відношення.
Тому так, виконати розряди можна.
Повітряна тривога.
Уперше я винесу цей пункт в окремий розділ. І причина, на жаль, очевидна.
Уже пів року повітряні тривоги не припиняються, а з середини літа вони стали масовими й ідуть одна за одною. Причина банальна: ворог не спить, постійно вигадує нові тактики, щоб убивати нас із вами. До чого я веду? Досить багато людей — близько десятка, якщо не більше, — неодноразово запитували в чатах і приватних повідомленнях, чи не скасують і не перенесуть змагання. Причина та сама: нескінченні повітряні тривоги, кляті дрони й усе інше. Ні для кого не секрет, що столицю та область почали особливо сильно кошмарити із середини літа. І я чудово розумію людей, які вирішили не їхати саме через це.
Після змагань також був доволі влучний коментар:
Далі була ще відповідь:
Саме про це я й написав вище. Саме тому люди й запитували, чи не скасують змагання. Чесно кажучи, я й сам думав, що їх таки відмінять або просто не дадуть дозволу на проведення. А без дозволу, як ви розумієте, усе — приїхали. Але дозвіл надали. Спочатку один, а за день до змагань — ще один.
Та річ навіть не в цьому. Ми почули одну сторону, а тепер давайте подивимося на іншу. Місяць тому — Золочів, захід України. Хто міг подумати, що вночі почнеться повітряна тривога, а зранку й аж до обіду над містом літатимуть «шахеди», які збиватимуть? Частина людей, які чекали на автобус, ще перебувала в укритті. А ось учасники, які вже були у стартовому містечку, — ні. Я навіть не впевнений, що десь поблизу взагалі було укриття. На запитання до організаторів, що робитимемо, якщо тривога затягнеться на весь день, відповіді не було. Просто не було передбаченого протоколу дій на такий випадок. Ось вам і захід країни. І повітряна тривога, і літаючі бляшанки.
Так, інтенсивність обстрілів може відрізнятися. Але в Ірпіні хоча б був протокол дій, а там — ні. І там, і там літають дрони та ракети. Тож поясніть мені: у чому принципова різниця? Чим в одному випадку ризик прийнятний, а в іншому — ні?
Реалії останніх тижнів показують, що небезпека поширюється дедалі далі. Дісталася вже й Рівного, потерпає Хмельниччина. Від реактивних дронів уже потерпали Львівщина та Франківщина. На жаль, це лише питання часу, коли географія атак може розширитися ще більше. Звісно, хотілося б, щоб усе було інакше. Але маємо те, що маємо.
Хочете тиші — проводьте змагання в Ужгороді. Там і повітряних тривог майже немає, і комендантська година не така сувора. Але щось я не пригадую великого ажіотажу наприкінці травня на змаганнях в Ужгороді. Кілька десятків людей, більшість із яких — із Києва та області.
І наостанок — хіба ми не їздимо на роботу під час повітряних тривог? Не тренуємося? Не ходимо до школи, дитячого садка чи магазину? Звісно, ходимо не всі й не завжди. Але я не бачив, щоб усі масово сиділи в укриттях по 17–18 годин на добу, хоча саме стільки, за моїми спостереженнями, сумарно триває тривога в столиці та області.
Ми пристосовуємося. Це наше життя, наші реалії на шостому році повномасштабної війни. Що буде далі — краще чи гірше — побачимо. Але ми живемо тут і зараз. Організатори спортивних заходів також намагаються пристосуватися до нових умов. І ми не перші, не останні. Багато учасників приїхали з областей, де повітряні тривоги й вибухи давно стали частиною повсякденності. Подивіться на Харківщину чи Сумщину. Для людей звідти це вже, на жаль, звична реальність. Дехто навіть не повертав голови до неба. Київ поступово звикає до того самого.
Ті, хто приїхав із західних областей, іноді звертали увагу на звуки вибухів, але здебільшого не більше того. І підсумовуючи все сказане, я бачу два варіанти: або ми проводимо змагання, враховуючи реалії, у яких живемо, або просто скасовуємо їх.
Чому рухаємося по колу?
На самому початку я вже згадував, що це четвертий Чемпіонат України, який проводять туристи. Нагадаю, як усе розвивалося:
Київ, 2023 — ВДНГ.
Буковиця, 2024 — гірськолижний спуск біля Трускавця.
Кропивницький, 2025 — два дні змагань.
Ірпінь, 2026 — цьогорічний чемпіонат.
Якщо коротко, то чим запам’ятався кожен із них?
2023 — Київ, Голосіївський ліс, ВДНГ. Пам’ятаю важкі, довгі підйоми. Але найбільше запам’яталося, як рахували результати за чіпами майже шість годин! Нагородження розпочалося вже після 18:00, коли надворі стемніло. Романтика)) А ось щодо організації особливо нічого не пригадаю.
2024 — Буковиця. Старт і фініш розташували на горі, біля спуску. Половина траси — вниз, а потім половина — крутим підйомом назад угору. Напевно, найгірша траса з усіх, які в нас були. Організація, втім, була непоганою. Ще й трансфер до міста забезпечили.
2025 — Кропивницький. Першого разу змагання перенесли за день до них, але з другої спроби все-таки провели. Два дні змагань: першого — естафета, другого — індивідуальні старти. Траса важка: спека під +40 °C, відкрите сухе поле, а в лісі — дуже круті підйоми. Маркування слабке, через що чимало учасників загубилися. Зате були безкоштовні трансфер і проживання для учасників, а нагородження проводили в окремому місці. Якщо оцінювати організацію загалом, то, мабуть, це був найкращий чемпіонат за всі роки.
2026 — Ірпінь. Увесь відгук вище — про нього. Але якщо коротко, то за організацією це один із найгірших чемпіонатів за 2024–2026 роки. Щодо 2023-го вже не пам’ятаю, тому порівнювати не буду. А ось траса — найкраща з усіх чотирьох чемпіонатів.
Тому я й назвав цей розділ «Чому рухаємося по колу?». Бо за всі ці роки змін майже немає. Єдина справді помітна зміна цього року — сама траса. Усі попередні чемпіонати проходили гірськими маршрутами з різкими підйомами та спусками, а цього разу організатори приємно здивували. Тут справді є за що похвалити. А ось усе інше — стабільно якось… або навіть гірше.
Для порівняння просто відкрийте мої відгуки за 2024 чи 2025 рік (на жаль, у 2023-му я ще не писав) і перечитайте їх. Побачите, що 70–80% проблем повторюються з року в рік. Міста різні, траси різні, історії та події різні, а помилки — ті самі. І ніхто, схоже, не поспішає їх виправляти.
Чотири роки чемпіонатів, плюс обласні змагання, на яких теж можна набувати досвіду. Здавалося б, за цей час організація мала б ставати кращою. Помилки мали б зникати, рішення — ставати продуманішими, а досвід — перетворюватися на результат. Але чомусь цього не відбувається.
Я ще міг би зрозуміти таку ситуацію на перших змаганнях: бракує досвіду, щось не врахували, десь помилилися. Це нормально. Для цього досвід і потрібен. Але коли це вже четвертий рік поспіль, виникає цілком логічне запитання: чому немає прогресу?
Це небажання щось змінювати чи просто впевненість, що й так усе нормально? Чи, можливо, є інші причини? Відповідь, гадаю, кожен для себе знайде сам…
Висновок про змагання в цілому
Я навів основні тези про ці змагання. А тепер — загальний рейтинг і мої особисті оцінки за кожним пунктом:
Траса — 8/10
Підготовка траси — 3/10
Маркування траси — 5/10
Комунікація — 2/10
Стартове містечко — 5/10
Обчислення результатів — 8/10
Таймінг змагань — 6/10
Нагородження — 5/10
Подарунки — 6/10
Суперництво — 8/10
Суддівство — 6/10
Підтримка та атмосфера — 9/10
Організація змагань загалом — 6/10
Також хочу повернутися до однієї доволі цікавої теми.
Гадаю, не секрет, що на проведення чемпіонату України Міністерство виділяє кошти. Які саме суми й куди вони зрештою йдуть — це вже окреме питання. Але припустімо, що фінансування недостатнє. Я вже про це говорив, та повторю ще раз: якщо коштів не вистачає — підніміть вартість реєстрації. Нехай це буде не 500–600 грн, а 1000 чи навіть 1200 грн, пільгові категорії залиште. Один раз на рік, гадаю, більшість охочих зможе заплатити таку суму, особливо якщо про змагання оголосять за три місяці, як це було раніше. Але разом зі збільшенням внеску зростуть і очікування учасників. Вищими мають бути й вимоги до організації: маркування траси, облаштування стартового містечка, нагородна атрибутика та все інше, що формує якість заходу.
Та найцікавіше, що більшість проблем, про які я писав, узагалі не потребують додаткових витрат.
Візьмімо хоча б комунікацію. Створіть доступну для учасників групу, чітко пропишіть регламент, спокійно відповідайте навіть на ті дурні запитання, які комусь можуть здатися очевидними чи недоречними. Тим паче в чаті було чимало активних організаторів, тож розподілити обов’язки між собою ви вже могли. Так, це потребує часу. Але не значних фінансових витрат. А результат — менше непорозумінь і задоволеніші учасники. Або інший приклад — пофарбувати коріння та інші небезпечні місця на трасі, щоб спортсмени могли краще їх бачити. Чотири балони фарби коштують приблизно як дві-три реєстрації учасників. Шкоди для лісу ніякої, лісники нічого на це не скажуть, а спортсмени тільки подякують за це. І навіть банальний чай. Генератор був — арка ж працювала. То що заважало поставити стіл, купити два-три, а то й п’ять коробок чаю та кілька коробок печива? У холодний день можна було б просто пригостити охочих гарячим чаєм. Здавалося б, дрібниця. Але саме з таких дрібниць і складається ставлення до людей. І подібних прикладів можна навести ще чимало.
Атмосферу змагань створюють передусім учасники та глядачі. В Ірпені це було добре помітно: підтримка на дистанції та біля фінішу заслуговує на окрему подяку. Але ця атмосфера не скасовує організаційних недоліків. Це різні речі, і плутати їх не варто.
Підведемо підсумки
Більшість описаних проблем можна виправити без значних фінансових витрат і без колосальних затрат часу. Потрібні увага до деталей, бажання вдосконалюватися та, найголовніше, нормальне ставлення до спортсменів.
Спробуйте хоча б на мить поставити себе на місце учасника. Подумайте, чого він очікує від змагань, за що платить гроші, заради чого тренується й сотні кілометрів чи пів країни, щоб приїхати на старт. Чомусь інші організатори та федерації можуть це робити — і в них виходить.
Усі розуміють, що зараз дуже непростий час. Але змагання проводяться в тих самих реаліях, у яких живемо всі ми. Воєнний стан діє по всій країні, хоча ситуація в різних регіонах і навіть у різні дні може суттєво відрізнятися. Ми вчимося жити сьогодні, дивлячись у майбутнє з холодною головою. Бережімо себе, дбаймо про рідних і друзів.
Можливо, я написав забагато. Але це мої особисті погляди й думки про змагання. Якщо когось мої слова образили чи зачепили — прошу вибачення. Я описав те, що сам бачив і знав. Не претендую на абсолютну істину, тож, як завжди, висновки робіть самі.
Організаторам і всім, хто допомагав у проведенні змагань, — дякую за роботу! Учасникам — дякую за сильне суперництво, емоції та крутий день!
Ще побачимось! ;)
P.S. Є інформація про зимові змагання. Ось вам і безпека, і, можливо, сніг=) Але поки що все на рівні обговорень.
