ONWF Ukrainian Nordic Walking Cup Zolochiv 2026 або, як я його ще назву, — Троянський кінь. Пізніше Ви зрозумієте чому =)
Тож заварюйте собі чай ☕️ беріть смаколик, влаштовуйтеся зручніше та насолоджуйтеся прочитаним. Не лякайтеся, що тексту багато — більше половини відгуку займають фотографії та деякі відео, щоб не просто прочитати про ці змагання, а хоча б частково поринути в їхню атмосферу.
Пані та панове, мої вітання!
Минуло рівно два тижні відтоді, як у Золочеві відбулися змагання, які, без перебільшення, були гучними — і далеко не лише через оплески та голоси вболівальників. Я навмисно не пишу відгуки одразу після фінішу. Зазвичай минає тиждень, а інколи й два. За цей час з’являються фотографії, відео, враження інших учасників і глядачів. Та й власні емоції встигають осісти.
А це важливо. Бо одразу після змагань ти ще перебуваєш усередині подій. Адреналін, втома, радість, розчарування — усе змішується в одну велику емоцію. А коли минає час, можна вже озирнутися назад і побачити картину цілком. Саме тому я пишу цей текст зараз. Хоча є один нюанс.
Те, що я думав про ці змагання, коли ми їхали додому одразу після фінішу, за два тижні не змінилося взагалі.
Але перш ніж зануритися в саму історію Золочева, хочу звернути Вашу увагу ще на двох людей, за якими, на мою думку, варто стежити. Це:
Юрій Коротєєв:
та Владислав Мазунін:
Юрій почав підхоплювати цікаві теми з європейської скандинавської ходьби й виносити їх на обговорення. Швидкість, техніка, особливості змагань, різні підходи спортсменів — іноді це вже не просто стаття, а справжня дискусія. Особливо цікаво читати коментарі. Якщо Ви цього ще не робили — раджу знайти час і прочитати хоча б кілька його матеріалів. Там є над чим подумати.
Владислав пішов трохи іншим шляхом — більше техніки та практики.
Як колишній діючий бігун, він добре знає, що таке швидкість, темп, ПАНО, витривалість і все те, що стоїть за красивими цифрами на годиннику. Тому поступово ділиться власними думками та рекомендаціями: як додати швидкості, збільшити довжину кроку, правильно підібрати темп, не «вмерти» на підйомі, краще розминатися, відновлюватися та розтягуватися.
І тут мені подобається найголовніше. Обидва хлопці — діючі спортсмени. А Владислав ще й регулярно забирається на найвищі сходинки абсолюту. Тобто все, про що вони пишуть, проходять не десь там, у теорії, а власними ногами — на тренуваннях і безпосередньо на змаганнях.
Тому, якщо вони й надалі продовжуватимуть свої публікації — читайте, коментуйте, ставте питання. Їм це приємно. А нам усім, думаю, буде цікаво спостерігати, як із таких розмов поступово народжується щось більше.
Повернімося до Золочева.
Пролог
Цю історію я розділю на дві частини.
У першій розповім про підготовку до змагань, сам день старту та мої короткі висновки після них.
У другій хочу підняти кілька особистих думок, які вже певний час літають серед спортсменів, але чомусь досі ніхто не виніс їх на загал. Думаю, настав час поговорити й про це. Але почнемо з першої частини.
Цього разу спробуємо трохи інший формат. Я не буду традиційно розкладати змагання на «плюси» та «мінуси». Натомість просто розповім, як усе відбувалося насправді — від підготовки до останніх хвилин змагань. А вже після кожного етапу дам максимально коротке порівняння з Брюховичами. Чому саме з ними?
Тому що організатори ті самі. А отже, маємо чудову можливість подивитися не просто на окремі змагання, а на динаміку: що змінилося, де стався прогрес, що вдалося покращити, а де ми, можливо, залишилися на тому самому місці.
Почнемо з того, як усе це виглядало ще до старту.
Українська ліга ONWF
Для початку — трохи контексту, особливо для тих, хто не стежив за подіями протягом року. У 2026 році ми вперше отримали від міжнародної федерації ONWF власну українську лігу — ONWF Ukrainian Nordic Walking Championship 2026 / Ukrainian League 2026. Фактично це два основні старти сезону: Чемпіонат України та Кубок України під егідою ONWF.
Чемпіонат України пройшов у травні в Брюховичах, а Кубок України — вже у вересні в Золочеві. І тут виникає цілком логічне питання: чому саме так? Чому Чемпіонат не залишили на кінець сезону, а Кубок не провели раніше?
Адже, як не крути, Чемпіонат України — головний старт. Підготовка до нього зазвичай займає більше часу, а в більшості видів спорту саме чемпіонат намагаються проводити тоді, коли спортсмени виходять на свій сезонний пік форми. А тепер згадаємо, що у нас було на початку травня. Після важкої та холодної зими спортсмени фактично мали лише два-три тижні нормальної підготовки. І вже треба було виходити на Чемпіонат України.
Золочівський Кубок у цьому плані опинився в значно вигіднішому положенні: вересень, середина сезону, вже накопичений тренувальний об’єм, проведені старти — і зовсім інший рівень готовності спортсменів. До того ж Кубок також мав міжнародний рейтинг, тому участь у ньому могли брати й іноземні спортсмени. Про те, наскільки важливою є ця ліга для української скандинавської ходьби та чому сама її поява — це справді крута подія, я вже досить детально писав у своєму відгуку про Брюховичі.
Анонс змагань.
Пам’ятаєте, я вище писав, що називатиму ці змагання «Троянським конем»? Так ось — це перший із них. Перший анонс змагань прозвучав ще на Чемпіонаті України в Брюховичах на початку травня.
Представник/організатор уже тоді запросив усіх охочих до себе на майбутній Кубок. І це, на мою думку, дуже правильний підхід: майже за чотири місяці до старту ми вже знали, де та приблизно коли будуть наступні змагання. Є час запланувати поїздку, підготуватися, забронювати житло, узгодити свої справи — словом, нормально підготуватися, а не вирішувати все в останній момент.
Привіт нашим київським туристам, які примудрилися анонсувати свої змагання за два тижні до старту=)))))
Але якщо Ви уважно прочитали анонс, то, напевно, звернули увагу ще на одну цікаву деталь. Нас запрошують у м. Золочів, а самі змагання при цьому проводяться у с. Зозулі. Це приблизно так, якби у травні нас запросили на змагання до Львова, а в результаті сказали: «Ну, взагалі-то старт буде в Брюховичах». Хоча тут є важливий нюанс: обидві локації справді розташовані недалеко від міста, і дорога займає в середньому близько 30 хвилин.
У результатах, відгуках та публікаціях змагання продовжують називати такими, що відбулися в Золочеві, хоча фактично вони проходили в селі Зозулі. Це не помилка і не претензія — просто моє особисте спостереження. Але, погодьтеся, ситуація вийшла цікава.
По анонсу змагань нічия, але Брюховичи виграють, там плутанини не було.
Реклама
Відверто кажучи, у скандинавській ходьбі я ще не бачив настільки гучного анонсу змагань. За останні три роки — так точно. Здається, про цей старт уже чула кожна собака. Інформація була буквально всюди: Facebook-групи, окремі Telegram-канали, дописи, нагадування, відеоанонси. Деякі з них були кумедними, деякі — відверто абсурдними, але, як то кажуть, реклама є реклама.
І ось тут я можу сказати однозначно: так і треба робити.
Гучні змагання повинні мати гучний анонс. Про них мають знати не тільки ті, хто вже займається скандинавською ходьбою, а й люди, які потенційно можуть прийти, подивитися, зацікавитися та зрештою самі стати учасниками.
Тут абсолютний виграш якщо порівнювати з Брюховичами.
Комунікація організаторів.
Після оголошення та реклами, звичайно, наступає наступний етап — комунікація організаторів зі спортсменами.
Питань завжди багато, і вони можуть бути абсолютно різними: як дістатися до місця змагань, який транспорт ходить, де переночувати, де можна нормально поїсти й не залишити там половину бюджету та багато іншого. Я знаю по собі, що це велика головна біль, але з великими змаганнями - велика відповідальність.
Щодо комунікації загалом — вона була. Але до ідеального варіанту, або хоча б до рівня, який ми бачили на змаганнях у Хмельницькому, ще далеко. Практично кожен анонс публікувався одразу в багатьох Facebook-групах. З одного боку, це добре: інформація розходиться максимально широко. З іншого — через алгоритми Facebook інколи знайти потрібний допис, особливо старий, стає справжньою проблемою.
Я, якщо чесно, не є активним користувачем Facebook і заходжу туди приблизно раз на місяць. Тому для мене пошук конкретної інформації часто перетворювався на окремий квест. Окремого сайту для змагань також не було. На прохання створити хоча б окрему Telegram-групу, куди можна було б централізовано скидати всі анонси та важливу інформацію, така група зрештою з’явилася. Але вже згодом.
І сказати, що вона повністю дублювала всю інформацію з Facebook, я не можу. Чи щось забували публікувати, чи просто не встигали — не знаю.
Наведу простий приклад. Захотів я подивитися трасу. У Facebook для цього потрібно було перелопатити близько десятка груп, знайти потрібну публікацію серед реклами та інших дописів — і, можливо, хвилин через тридцять ти її таки знайдеш. У Telegram я відкриваю одну сторінку, гортаю кілька повідомлень вниз — і за пару хвилин маю те, що шукав.
І таких ситуацій, коли потрібно було знайти якусь конкретну інформацію, було чимало. Під кінець я вже просто просив знайомих надсилати мені важливі новини особисто — так було швидше. Були й ситуації, коли я безпосередньо писав організаторам зі своїми питаннями. Зазвичай відповідь приходила протягом дня, і це абсолютно нормальний термін.
Але одного разу на відповідь я чекав вісім днів.
Я чудово розумію, що організація таких змагань — це величезний обсяг роботи, і не засуджую за те, що фізично неможливо відповісти всім одразу. Але якщо комунікація починає ставати окремим навантаженням, яке вже складно витягувати, його варто передати іншій людині. Організатори займаються своїми завданнями, комунікація — своїми.
Правильний менеджмент, одним словом.
Якщо порівнювати з Брюховичами, то тут я не побачив особливих змін — ситуація приблизно однакова.
Субота чи неділя?
Вище ми вже розібралися, де саме все відбувається: нас запрошують у Золочів, а траса та самі змагання знаходяться в селі Зозулі.
Але якщо Ви уважно подивилися на програму, то могли помітити ще одну цікаву деталь: змагання відбуваються в неділю, але всіх дуже наполегливо запрошують приїхати ще в суботу.
На суботу була запланована окрема програма.
Маємо приблизний таймінг, який, щоправда, вже безпосередньо на місці трохи змінився. Але загальна картина зрозуміла: у суботу проходили різні заходи, майстер-класи з техніки та ходьби, інші активності.
Фактично виходить цікавий формат: ти приїжджаєш у нове місто напередодні, маєш можливість погуляти, щось подивитися, поїсти, поспілкуватися з іншими учасниками, взяти участь у майстер-класах, а наступного дня — виходиш на старт.
Чи прикольно це? Однозначно так.
Але є один момент. Нам дуже активно «натякали», що приїхати потрібно саме в суботу. І ось тут у мене виникає питання вже не до самої програми, а до вибору дня проведення основних змагань. Я не раз про це говорив: великі змагання, особливо марафони чи інші масові старти, цілком можуть проводитися в неділю у великих містах із нормальною транспортною інфраструктурою та великою кількістю житла — Київ, Львів, Одеса, Дніпро тощо.
Але коли ми говоримо про село приблизно за 70 км від Львова, ситуація вже зовсім інша. І це, вибачте, жорстко. Я особисто знаю двох спортсменів, які цілком могли б приїхати, взяти участь у своїй віковій категорії та, можливо, поборотися ще й за абсолют. Але вони просто не поїхали через те, що змагання проводилися в неділю.
І тут навіть не потрібно далеко ходити за аргументами. Пам’ятаєте, з якою швидкістю всі покидали стартове містечко після завершення змагань? Минуло буквально 5 хвилин — і там уже практично не залишилося ні учасників, ні машин.
Причина зрозуміла: 16:00, неділя. Комусь потрібно встигнути на потяг, яких у таких місцях не так вже й багато. Комусь їхати 500 км+ і ще встигнути до комендантської години. Хтось поспішає додому, бо там сім’я, діти. А завтра — понеділок, робота, садочки, школи та звичайне життя.
А тепер згадайте Брюховичі. Там змагання були в суботу. Після фінішу ще приблизно годину-півтори люди спокійно залишалися на місці: спілкувалися, збиралися, фотографувалися, ніхто особливо не поспішав роз’їжджатися. І це дуже відчувалося. Бо попереду ще була неділя. Хтось міг залишитися на ніч і поїхати додому наступного дня, хтось одразу вирушав у дорогу, знаючи, що має цілий вихідний у запасі. А найголовніше — після змагань та дороги у тебе є неділя, щоб відновитися, а не приїхати пізно ввечері додому й наступного ранку героїчно виживати на роботі.
Тут для мене абсолютний виграш Брюховичів.
P.S. Я назву особисту думку, бо вже сам стикався коли організовував так змагання у Луцьку.
Перша теорія: місто допомагає організаторам: матеріальна або фізична допомога (зазвичай є в переліку організаційних потреб). А натомість місту було цікаво, щоб учасники приїхали не просто на старт і одразу поїхали додому, а залишилися ще на один день: відвідали визначні місця, погуляли містом, поїли в місцевих закладах, отримали позитивні враження та, можливо, повернулися сюди вже як туристи в майбутньому. А в неділю — позмагалися. Усі у плюсі: учасники отримують додаткову програму, місто — туристів, організатори — підтримку та цікавіший захід. А всі хто провів 2 дні там, були у захваті.
Друга теорія: зайнята у суботу чіпова система. Але в Україні їх з десяток різних а то і більше. Можливо була зайнята саме та з якою вже співпрацювали. Але тоді виникає наступне питання: чому не звернутися до іншої? Особисто вірю в першу теорію, бо сам мав справу з нею. Але це лише мої припущення. Думки, не більше.
Підготовка траси (маркування)
Чи була підготовка траси? Однозначно так. Звісно, це не рання весна чи пізня осінь, коли навколо купа опалого листя і різницю видно одразу. Але я особисто бачив один із поворотів, де було добре помітно, що трасу чистили.
Ще один цікавий момент — розмітка траси була повністю готова вже за день до змагань. А це, повірте, для наших змагань досить велика рідкість.
Загалом траса була чистою під ногами. На деяких ділянках було доволі багато коріння. Його пофарбували, але чому обрали саме такий колір, який чудово зливався із ґрунтом та гілочками ялинки, що вже впали на землю, — мені невідомо.
А ось що справді приємно здивувало — позначили кожен кілометр та небезпечні місця. Ба більше, були навіть окремі позначки, де повинні стояти судді або волонтери.
Саме огородження траси мені теж сподобалося. У більшості місць воно було з одного боку, а на складніших поворотах — з двох. Випадків, щоб хтось заблукав, я не чув. Здалеку було зрозуміло, куди рухатися, а судді та волонтери додатково давали впевненість, що ти йдеш правильно.
Звернути кудись не туди було практично нереально.
Тут це було на голову вище, ніж у Брюховичах.
Опис траси змагань
Ось цей пункт буде доволі об’ємним, але я постараюся максимально стисло донести факти й власні думки тим, хто не був на трасі. А ті, хто був, можливо, побачать у моєму описі деякі моменти, на які самі не звернули уваги.
Отже, що ми мали? Сосновий ліс, місцями ліс іншого типу, високі дерева. Доволі м’який ґрунт — у суботу весь день ішов дощ, у неділю зранку теж. Листя практично немає, місцями болото, пісок не грузне, корінці трапляються. Траса широка, удвох йти зручно, з обгоном проблем немає.
Тепер подивимося, що нам розповіли організатори.
Серед великих плюсів — одразу сказали, що коло буде близько 5 км, вся траса ґрунтова, а також додали карту з посиланням на сайт.
Був і окремий анонс із треком.
І ось тут знову з’являється наш Троянський кінь.
Який же насправді тут набір висоти? Сайт показує 120 м, в описі зазначено 114 м набору, а перепад висот — 95 м. Добре. А до чого тоді готуватися?
Але справжній фокус був зовсім в іншому. Нижче на графіку, можливо, вже помітили: весь цей набір висоти припадав фактично на першу половину траси.
І ось це, на мою думку, головний нюанс.
До організаторів тут особливо й не причепишся: був анонс, був трек, хто хотів — міг його відкрити й розібратися. Формально все правильно. І те, що було заявлено набір висоти на всю дистанцію — теж правильно, нехай це навіть 120+ метрів. Але ніхто окремо не акцентував увагу на тому, що ці 120 метрів ми фактично набираємо на половині дистанції, а другу половину потім будемо «бігти» вниз. А це вже зовсім інша історія.
Підготуватися до 120 метрів набору, розподілених на 5 км, і підготуватися до такого самого набору на 2,5 км — дві дуже різні речі. Особисто я після того, як побачив трек, досить сильно змінив свою підготовку. І тут я ще раз хочу віддати належне організаторам: дуже добре, що трек взагалі дали. Траса дійсно важка, і до неї потрібно було готуватися.
Але ті, хто цього не знав і просто приїхав на старт, думаю, добряче «кайфанули». Особливо ті, хто їхав за абсолютом.
А навіщо нам така траса? Тут уже трохи роздумів. Я маю на увазі саме такий набір висоти на 2,5 км.
Гадаю, ні для кого не секрет, що наші траси здебільшого замкнуті: старт в одній точці, фініш там само. А отже, якщо половину дистанції ти йдеш угору, логічно, що іншу половину будеш рухатися вниз. Мені часто наводять приклади інших трас, схожих на Золочівську. Але тут є нюанс. Наприклад:
Чемпіонат Польщі — якщо не помиляюся, 5 км і близько 35 м набору.
Бельчатов, Польща, який був не так давно — близько 30 м.
Я вже мовчу про наші Брюховичі — 80 м, Хмельницький — 92 м, чи навіть Бровари — 60+ м. Але ні, мені показують:
Чехія, Брунталь — Кубок світу, 160+ метрів набору.
Або буквально тиждень тому — Штрбське Плесо у Словаччині, де набір був приблизно такий самий. А тепер подивіться, де проходять ці змагання. Курорти. Гори. Тому зовсім не дивно, що там такі перепади висот.
Цікава траса, правда? Але справа навіть не тільки в підготовці, яка тут кардинально відрізняється. Тут уже змінюється сама природа змагання: далеко не факт, що перемагає просто той, у кого краща швидкість і темп на рівній дистанції.
Я навіть не хочу зараз повертатися до розмітки траси. Давайте поговоримо, наприклад, про суддівство та техніку.
Як нормально оцінювати техніку ТР на такому маршруті?
Ми зараз активно обговорюємо, сперечаємося, а інколи буквально воюємо за те, що спортсмен повинен правильно ходити, правильно працювати корпусом, ногами, руками та палицями. А тепер уявіть крутий підйом. Ти йдеш угору, коліно зігнуте, корпус нахилений, руки працюють уже не так, як на рівній або пологій ділянці. І це не тому, що спортсмен раптом забув техніку. Просто так працює тіло на крутому підйомі.
А спуск чого вартий? На ньому люди вже фактично біжать. Крутий спуск сам тебе розганяє, і ти змушений постійно себе гальмувати. Через це дуже сильно навантажуються коліна, забиваються ікри та стегна, особливо якщо неправильно ставити ногу. Про техніку ходьби в цей момент я взагалі мовчу. І тому я запитаю прямо:
Чи варта така траса того, щоб просто визначити, хто найшвидше підкорить цю гору й стане умовним «королем гори»?
Те, що подібні траси є в Європі, — окей. У них своя підготовка, своя атмосфера. І, зрештою, це етапи та Кубки світу — найсильніші змагання.
Але у нас це Кубок України. Якби така траса з’явилася наступного року або через рік, коли спортсмени вже поступово пройшли б подібні дистанції та висоти, я б це зрозумів.
А дати її зараз, коли більшість людей просто не мала досвіду підготовки до такого профілю, — на мою думку, занадто різкий крок. До подібних трас потрібно підходити поступово: тренуватися на схожих маршрутах, виступати на них, збільшувати висоту й навантаження.
Це приблизно як із бігом: якщо ти до цього бігав максимум 5 км, то просто взяти й пробігти півмарафон на 21 км ти, можливо, зможеш. Але питання не в тому, чи пробіжиш. Питання — якою ціною і що буде після цього.
А навіщо взагалі була потрібна саме така траса? Якщо це було зроблено для підготовки до європейських змагань цього сезону — навряд чи. Більшість таких стартів уже пройшла.
Можливо, це була підготовка до Словаччини, до Штрбське Плесо, яке проходило наступного тижня? Але й тут теорія не дуже сходиться. Ті, хто їхав туди, або не брали участі в Золочеві, або проходили дистанцію спокійніше, щоб не отримати травму перед наступним стартом. Тому й ця версія, на мою думку, не дуже працює. Тоді чому саме така траса?Чи можна було її змінити? Звичайно. Можна було використати інші ділянки. Або зробити коло близько 2,5 км — тоді набір висоти був би меншим, два кола дали б необхідну дистанцію, і цього питання взагалі могло б не виникнути.
А ще згадаємо тих, хто йшов 20 км. За їхніми треками вони набрали приблизно 480–500 метрів висоти за змагання. Це вже приблизно як підкорити невелику вершину десь у Карпатах.
Звичайно, до моїх слів можна ставитися скептично. Особливо коли я кажу, що люди були не готові до такої траси. Але тут є дуже простий спосіб перевірити мої слова — подивитися результати.
У більшості спортсменів результат на 5 км виявився приблизно на 2:00–2:30 хвилини більшим, ніж на інших змаганнях цього року.
Траса змагань
Мої думки про важку трасу та всі фокуси, які на ній були, ви вже почули. Але для тих, хто там не був, хочу окремо показати, якою вона була насправді. Бо якщо прибрати набір висоти, то сама траса — дуже файна й цікава.
На деревах були додаткові вказівники, які добре доповнювали основну розмітку. А від самого старту й аж до кукурудзяного поля нас фактично весь час чекав підйом.
Фото, напевно, не дуже передає його крутизну, але тут уже допоможе годинник.
Я вже згадував, що на трасі були позначені небезпечні ділянки. Їх було дві чи три, але найцікавіша — перша.
Ось вона. У суботу це була справжня ковзанка в багнюці. Дощ ішов цілий день, і навіть ті, хто мав шиповане взуття, мали проблеми. Обійти цю ділянку теж було не дуже реально — з одного боку кущі. У неділю, безпосередньо під час змагань, усе трохи підсохло, але слизько все одно було.
Далі ми виходили на відкриту ділянку між деревами — досить атмосферне місце.
Після цього були піщані відрізки. Чесно кажучи, я їх майже не помітив. І тут дощ, навпаки, допоміг: пісок став щільнішим, тому всі проходили ці місця без особливих проблем.
А далі починалися дві найцікавіші ділянки. Перша — більш полога, чимось схожа на підйом у Брюховичах.
А ось вигляд згори.
І далі — та сама «вишенька на торті». Я б навіть сказав, головна пам’ятка траси, яку всі точно запам’ятають — гірка в небеса.
Мені ще намагалися довести, що там можна йти по ТР на прямих ногах, не згинаючи коліна. Ага, вірю, повірив. Вище я вже показував приклад.
Насправді можна спробувати випрямитися. На другому кроці, щоправда, є всі шанси полетіти спиною назад. Годинник якраз добре фіксує і повний набір висоти на цій останній гірці, і саму дистанцію.
Після цього на нас чекав пункт гідратації. І тут мені дуже сподобалося, що його зробили окремим коридором, не створюючи зайвої тисняви.
Логіка розміщення теж була: місце дозволяло це зробити, а після останнього важкого підйому можна було нормально попити води тим, кому потрібно.
Гадаєте, підйоми на цьому закінчилися? А ні. Ще треба було пройти)
Кукурудзяне поле посеред лісу, ще й на горі, — особисто моя улюблена ділянка. І саме тут був пік підйому, який зафіксував годинник.
А далі весь час ішов спуск. Місцями досить крутий.
Трохи відволічуся на гумор. Наприкінці кукурудзяного поля, на спуску перед лісом, із кущів вистрибнув зайчик. Метрів за 70-90 він сумлінно знімав на телефон мене й усіх інших учасників, а потім щедро роздавав зауваження, кому картку, кому «усне попередження». Але головне, при цьому зауваженні до інших - не вийти на самого себе. Бо бити себе в груди, як Кінг-Конг, і кричати «у мене такого немає» вміємо всі, але ми ж знаємо, як воно насправді =). ВЗвичайно ми всі ці відео для особистого аналізу ніколи не побачимо. Але все одно дякую за старання, сил і натхнення вам надалі!
А взагалі, вся ця історія вигадана, щоб відволікти вас від мого нудного оповідання)))))
Далі ми зайшли в ліс, і ось тут спуски були дуже круті.
Усі потім казали, що там так розганяло, що хотілося вже просто бігти. Я не виняток. А от гальмування на такому спуску добре віддавало в коліна та стегна.
Потім спуск став уже не таким крутим.
І фінал — останні 700–800 метрів фактично перетворилися на спринт.
Я думаю, що так просто співпало, але рішення залишити останній кілометр або трохи менше прямим, без набору висоти, вийшло правильним. Для максимального видовищного фінішу — саме те.
Єдине, що тут заважало, — накатані автомобілями колії. У цих канавках іти було незручно, а фінішувати на максимальній швидкості — тим більше.
Ну ось і все. Ви щойно пройшли трасу разом зі мною — принаймні за моїми словами. Якщо говорити саме про мальовничість, то тут я не став би визначати переможця: траси просто різні й зовсім не схожі одна на одну.
А от якщо питання стоїть ширше — яка траса цікавіша саме для змагань, — тут для мене перемагають Брюховичі.
Суддівство
Нові обличчя — і це теж приємно дивує. Подобається, що люди набираються досвіду, а разом із цим поступово покращується і саме суддівство.
Так, окремі випадки та нюанси є, але вони будуть завжди. Хтось судить більш суворо, хтось — стандартно, а хтось після змагань може підійти, пояснити помилку та показати, як її виправити або покращити техніку.
Я б радив суддям частіше спілкуватися зі спортсменами й допомагати їм порадами. Спортсмени, у свою чергу, можуть давати свій зворотний зв’язок. У результаті всі тільки виграють, а головне — розвивається наш улюблений спорт.
Особисто для мене — суддівство тут було трохи кращим, ніж у Брюховичах.
P.S. Розповім про два попередження, про які сам раніше не знав. Можливо, комусь із вас вони знадобляться в майбутньому:
Якщо з якоїсь особистої причини ви не можете стартувати у своїй віковій категорії й вам потрібно терміново відійти або пропустити старт — треба попередити головного суддю. Після розгляду ситуації вона, найімовірніше, дозволить пропустити старт і направить вас у кінець черги на цій дистанції;
Після власного фінішу знімайте з себе номер або хоча б прикривайте його одягом, щоб номер не було видно. Я сам після фінішу пішов уболівати за команду та підтримувати всіх, хто долав цю трасу. Номер не сховав — і отримав попередження.
Стартовий коридор
Стартовий коридор був фактично таким самим, як у Брюховичах, лише з невеликими змінами. Стартували по двоє, приблизно кожні 10 секунд.
Сам коридор, як і раніше, формувався за віковими групами та дистанціями. Першими стартували учасники на 20 км, приблизно через 10 хвилин — 10 км, а одразу за ними — 5 км.
Великої штовханини чи черг не було, усе проходило досить спокійно.
Але для мене досі залишається загадкою, навіщо в ТР взагалі потрібне правило старту за віковими групами. Адже це не масовий старт, де всі одночасно рушили, а переможе той, хто першим перетнув фініш. Тут використовується чіпова система, і кожен фактично змагається сам із собою та своїм часом. Якась дискримінація за віком та статтю. Втім, це лише мої думки, які в мене залишаються й досі. Тим більше, що така система використовується не тільки в Україні, а й на міжнародному рівні.
Без змін порівняно з Брюховичами.
Чіпова система
З цим проблем не було.
Без змін порівняно з Брюховичами.
Затримка змагань
Якщо ви не знали, змагання були затримані майже на 1 годину 20 хвилин. Усе через довбойобів русню та їх шахедами. Знаєте, коли приїжджаєш із досить гучного останніми місяцями Києва, мимоволі думаєш: ну ось, нарешті Захід України, можна хоча б на два дні відпочити від тривог і всього іншого. А тут зранку п’єш каву, снідаєш — і чуєш та бачиш, як летить ця бляшанка.
Алгоритм проведення змагань був простий: якщо оголошується повітряна тривога — змагання призупиняються, чекаємо відбою і продовжуємо. Але реалії такі, що зараз тривога може тривати 17–18 годин на добу, а іноді й довше. І ось на випадок такої ситуації прописаного алгоритму, наскільки я зрозумів, немає. Можливо, організатори просто не очікували, що на Заході України може бути й таке. Бо реальність зараз проста: абсолютно безпечного місця немає. Навіть якщо проводити змагання в Золочеві, аргументуючи це тим, що тут безпечніше, зранку все одно можуть прилетіти ті самі бляшанки, які потім збивають. Через затримку змагань затримався і трансфер від Золочева до місця проведення — у село Зозулі. Люди чекали на відбій тривоги.
Але тут окремо хочу подякувати організаторам за те, що вони почекали учасників трансферу, коли ті нарешті приїхали, а потім дали їм ще близько пів години на реєстрацію та підготовку до старту. У такій ситуації це було правильне рішення.
У Брюховичах такого не було, тому тут немає з чим порівнювати.
Попередні результати
Попередні результати були, і чекати на них надто довго не довелося. Але коли після фінішу всі набігають до таблиці, починається окремий квест.
Проблема в тому, що результати там були представлені не за категоріями, у яких ми стартуємо. Тому спочатку треба знайти себе, розібратися в таблиці, а вже потім зрозуміти свій результат.
На майбутнє варто було б придумати якусь зручнішу форму подачі. Менше буде черг біля результатів, та й виглядати все це буде значно приємніше.
А про виведення результатів на велике табло чи TV поки залишається тільки мріяти. =)
Без змін з Брюховичами.
Результати змагань.
Попередні результати були доступні на сайті: загальний час, індивідуальний по чіпу, місце у категорії та інша інформація.
А фінальні результати вже опублікували на сайті ONWF.
Без змін з Брюховичами.
Нагородження.
Нагородження було розділене на кілька категорій:
нагородження за найкращу техніку — «зелена картка»;
нагородження Абсолюту на 20 км, 10 км та 5 км серед чоловіків і жінок;
нагородження у вікових категоріях;
окрема категорія для спортсменів з особливими можливостями;
сімейний забіг;
командний залік.
Можливо ще якійсь категорії були, але ніби помітив тільки ці.
На жаль, фото з 20 км так і не знайшов…
Нагородна атрибутика досі тримає марку. Медалі фінішера доволі гарні, як для такого формату. Кубки за вікові категорії теж красиві — чимось схожі на ті, що були у Брюховичах, як і сама медаль.
А ось нагорода за абсолют доволі цікава по-своєму. Не типова «штампована» нагорода — і це плюс. Але скляна нагорода з Брюховичів, особисто для мене, все ж була кращою ;)
І дуже дякую за те, що цього разу обійшлися без безтолкових грамот, яких у мене вже, здається, пів тисячі десь у ящику лежить.
Якщо дивитися зі сторони — нагороди на приблизно одному рівні в обох змаганнях. Особисто для мене — у Брюховичах трошки краще.
А тепер хотів би коротенько підняти тему нагородження за найкращу техніку — так званої «зеленої картки».
Цікаво, що ті, хто отримував її у Брюховичах, цього разу в Золочеві її не отримали. Причини можуть бути різні: хтось цього разу боровся за абсолют, комусь не допомогла складніша траса і техніка почала сипатися, а можливо, просто з’явилися інші конкуренти.
Минулого разу я за цим особливо не стежив, а тут уже знімав і дивився уважніше. І в мене виникло питання щодо двох нагороджених.
Розумію, що оцінка техніки річ до певної міри суб'єктивна, і я не суддя. Але поясніть мені один момент. Як одному «ведмедику» примудрилися видати нагороду за зелену картку, якщо на дистанції він устиг зловити штраф? Наскільки я знаю, у правилах чорним по білому написано: будь-який штраф анулює всі зелені картки.
Тож хто тут схибив? Суддя видав штраф, «ведмедик» його оскаржив і, судячи з усього, виграв протест. Виходить, суддя помилився? А де ж тоді Регламент, про який стільки розмов? І що робити іншим учасникам, яким за таку саму помилку дали такий самий штраф: їм теж треба було оскаржувати? Бо помилки лідерів ми вже знаємо. Тому питання просте: де тут провтик?
Найшвидший «ведмедик» Дикого Заходу хотів забрати все й одразу: і зелену картку, і абсолют. Коли абсолют почав вислизати, зелена теж раптом забуксувала, тож довелося битися до останнього хоча б за щось. Для мене це досі загадка. Але я ж не суддя й не організатор, тож це лише роздуми вголос, не більше.
А взагалі, це теж вигадана історія й маленький жарт. Просто треба було вас трохи відволікти від основної розповіді. =)
Стартове містечко та атмосфера змагань
Місцерозташування було ідеальне. А ось саме стартове містечко — не таке велике. Наприклад, сама стоянка була майже вдвічі більшою за територію стартової зони.
Але все необхідне було: де переодягнутися, зігрітися за потреби, проводилися якісь майстер-класи. Окремо була сцена та зона реєстрації, поруч — біотуалети. Можливо, через велику територію місцями й здавалося, що трохи пустувато. Але чи можна вважати це мінусом? Звичайно, ні. Загалом тут усе було нормально. Окремий плюс — безкоштовний трансфер від центру Золочева до місця проведення змагань і назад. Для тих, хто приїхав без автомобіля, це справді зручна річ.
Без змін порівняно з Брюховичами.
Частування
Тут, як завжди, приємно дивують і радують. Хотілося б, щоб такий підхід став постійною практикою на змаганнях. Протягом усього заходу для учасників були доступні вода, чай різних сортів, смаколики, печиво і, звичайно ж, куліш. Його готували пів дня, а потім він чекав на спортсменів перед оголошенням результатів. І після траси це було саме те, що треба.
Особисто для мене було краще ніж у Брюховичах.
Атмосфера
Атмосфера була щира, трохи прохолодна, драйвова й водночас виснажлива через важку трасу. Дружня — з підтримкою людей, які фінішували, і тих, хто залишався поруч та вболівав за інших.
Попри тривогу та ранкові «бляшанки», залишалося головне — відчуття свята. Спортивного, живого і справжнього.
Без змін порівняно з Брюховичами.
P.S. закину ще відео, як пройшов цей день
Меценати, партнери та лотерея
Я б назвав це однією з головних фішок організаторів: для великих змагань — великі подарунки.
А сама ідея з лотереєю — досить крута. Щоправда, за три змагання я так жодного разу нічого й не виграв, але щиро радий за тих, кому дістаються призи. =)
Без змін порівняно з Брюховичами.
Висновок про змагання вцілому
Ось так крок за кроком я намагався провести вас цим шляхом — від перших анонсів і передчуття старту до фінальних акордів нагородження та закриття. Це був не просто огляд, а спроба зазирнути за лаштунки, порівнявши цю подію з тим, що ми бачили від цих організаторів раніше.
Але є ще одна цікава деталь, про яку я досі не розповідав.
У середині літа я надіслав організаторам невеликий файл із рекомендаціями: що можна покращити порівняно з минулими змаганнями, що додати та як зробити захід ще сильнішим. Часу до старту було достатньо, тому просто залишив свої пропозиції — а тепер можу показати, що з цього в результаті було виконано.
Кожен пункт у тому файлі був розписаний детальніше, але навіть за назвами вже можна зрозуміти суть. Це загальні речі, які можна застосовувати практично на будь-яких змаганнях, якщо хочеш вивести захід на вищий рівень.
І що цікаво — майже всі пункти були виконані. Деякі частково, десь не вистачило можливостей або виникли інші обставини. Є лише один пункт, який не був реалізований, — об’єднання категорій на 10 км 40–59 років. Але тут навіть не вважаю це помилкою організаторів, оскільки сам ТР наголошує, що категорії потрібно проводити саме так, як це було зроблено на цих змаганнях.
Тому, якщо подивитися на таблицю, результат справді дуже хороший. А як саме все це було реалізовано — ви вже могли прочитати вище.
Якщо чесно, додати до самого змагання мені вже особливо нічого. Як і писав раніше, за ці кілька тижнів моя думка про нього не змінилася.
Місто невелике й компактне. Тим, хто встиг відвідати місцеві пам’ятки, вони також сподобалися. Готелі охайні та недорогі, їжа смачна й за цілком помірною ціною.
Так, залишилися певні нюанси в організації та комунікації. Так, траса важка, і до неї потрібно готувати учасників. Так, організаторам ще є над чим працювати.
Але самі змагання — досить круті. Я б навіть сказав — дуже круті, якщо порівнювати їх із туристичними заходами чи іншими фестивалями, які проходили цього року.
Різниця приблизно як між великим Boeing 747 і маленьким двомісним літаком для навчальних польотів. Настільки різний масштаб.
Але й занадто розслаблятися тут не варто. Я вже казав: великі змагання — це велика відповідальність. Чим вище піднімаєш планку, тим легше одним невдалим рішенням опуститися дуже низько.
Ці змагання показали, що організатори вже можуть робити захід такого рівня. І водночас показали, що є ще куди рости, що покращувати й куди рухатися далі.
P.S. Можливо, по деяких пунктах я й справді трохи «нив» та тупав ніжками. Думайте як хочете)))
Спочатку я й сам вважав, що все це, що я пишу у своїх відгуках, нікому особливо не потрібно і його читає десяток людей. Але за кілька років, а особливо цього року, я зрозумів, що багато хто справді чекає на цей відгук. Особливо ті, хто не зміг приїхати й хоче зрозуміти, як усе відбулося.
Хтось знаходить у ньому щось для себе, хтось робить власні висновки. А організатори, як виявилося, теж читають, щось беруть до уваги й намагаються виправляти. Звісно, не все й не завжди. Але якщо порівнювати з минулими роками — зміни видно. А це означає, що все-таки читають і прислухаються.
Якщо когось своїми словами образив або зачепив — прошу вибачення. Але все, що я описував у цьому відгуку, — це мої особисті факти, спостереження та враження від того, що я сам бачив.
Всім організаторам та тим хто їм допомагав — шана і низький уклін за роботу.
Учасникам — дякую за суперництво, емоції та круті два дні.
Особисті думки
Якщо Ви дочитали до цього моменту — вітаю! Гадаю, Вам сподобалася ця розповідь. Я намагався якомога коректніше передати все, що побачив, саме зі сторони спостерігача.
А все, що буде написано нижче, — мої особисті думки та те, що ми обговорювали між спортсменами протягом цього року. Тут усього кілька коротких пунктів.
Обговорення.
Я вже сьогодні згадував Юрія Коротеєва та теми, які він піднімає. Але ще не розповідав, яка саме дискусія навколо цього виникла.
Якщо Ви не читали його статті, коротко поясню, про що мова. Є певне обговорення — наголошую, саме обговорення та думки, — що з розвитком скандинавської ходьби й самих змагань зросли швидкості та темп. І на цих швидкостях абсолютно правильно, не порушуючи Технічний регламент, пройти вже практично неможливо.
Європейські спортсмени наводять чимало нюансів щодо техніки та того, що зі збільшенням швидкості вона дійсно починає страждати. Одна з основних помилок, яку вони виділяють, — PA (Push Active) — помилка активного відштовхування / контакту палиці з поверхнею/укол палиці за п’яту. Є й інші помилки, але ця — одна з головних.
Наведу конкретний приклад.
На нещодавньому Чемпіонаті Європи переможцями абсолюту на 5 км стали Marcin Rosak та Hanna Krajewska. Дайте наше суддівство — і, думаю, одразу на відео скажуть: тут помилка, тут немає уколу одночасно з постановкою п’яти, тут укол уже за п’ятою та ще декілька моментів.
А в офіційних результатах — жодного порушення. Чому так відбувається?
Тому що зі збільшенням темпу ноги починають працювати швидше, ніж руки. Руки просто не встигають повноцінно виконати весь цикл: хват, укол, відштовхування та відпускання кисті. Я це вже колись пояснював, тому не хочу знову розписувати фізіологію. Юрій назвав цей варіант техніки «4-тактною ходьбою».
З особистого досвіду та з того, що я спостерігаю в інших спортсменів, техніка у когось починає ламатися приблизно на темпі 7:20–7:30, у когось — вже на 7:00–7:15. А все, що швидше, як на мене, вже майже неминуче призводить до порушень через фізіологію.
Але цю тему піднімаю не я і не Юрій. Її активно обговорюють іноземні спортсмени. Вони наводять багато прикладів, відео світових лідерів, обговорюють техніку та думають, що можна змінити, аби вона не вважалася порушенням. Дехто навіть пропонує для змагань створити окремі правила й назвати такий формат, наприклад, «змагальною ходьбою».
Був ще цікавий ефір із Юрієм, де він усе це пояснював та цитував іноземних спортсменів, але чомусь зараз він «недоступний».
Свою думку щодо цього я тут розписувати не буду — я її вже давно висловив. Але якщо дивитися суто з боку правил, то особисто я відкоригував би буквально одне-два положення — і, можливо, ця історія нарешті завершилася б щасливим кінцем для всіх.
Бо зараз виходить цікава ситуація: лідер може порушити правило не тому, що хоче його порушувати чи не вміє ходити правильно, а просто тому, що рухається на такій швидкості, де технічно виконати все за регламентом стає надзвичайно складно.
Хтось скаже: «Ну то йди повільніше і не порушуй».
Тоді виникає просте питання: а який сенс у змаганнях?
Я вже неодноразово це казав і, мабуть, ще не раз повторю: ти або йдеш на Зелену картку на змаганнях, або на Абсолют. Іншого не дано.
А тепер цікаво: як, на вашу думку, відреагувала наша спільнота на ці дискусії, які тривають уже кілька місяців?
І тут починаються суперечки: чому світовим лідерам за подібні моменти картки не ставлять, а у нас вони є? Федерація ONWF одна, правила однакові.
То що виходить — у нас суддівство суворіше, ніж у Європі? Для мене це досі загадка. Можливо, не вистачає досвіду. Можливо, у нас просто судять по-іншому. А можливо, навпаки, саме у нас усе робиться правильно. Тут я вже навіть не знаю, що сказати…
Що зображено на цій картинці?
Правильно — біговий трейл у лісі.
Гадаю, всі знають, що біг буває дуже різним: стадіон, місто, пересічена місцевість, трейли в горах чи лісах, як на цій фотографії. Там хоча б намагаються розділяти різні формати. У нас — знову все одне.
Типу починається обговорення змагальної скандинавської ходьби — і одразу всі в штики. Тому я б сюди ще одну ідею закинув: скандинавський трейл. Бо що це було на Золочеві? Пів траси вгору, пів траси вниз. Як ідея? Жартую. Просто хотів поділитися думкою.
А якщо серйозно, то в нас уже вимальовується цікава традиція. Щороку — своя «гірська пригода»:
2024 — Буковиця, м. Трускавець;
2025 — Кропивницький, індивідуальні змагання, де половина траси мала дуже різкі підйоми;
2026 — Золочів, с. Зозулі.
Взагалі не здивуюся, якщо наступного року десь знову з’явиться така траса =) І об’єднує всі ці дистанції не загальний набір висоти за всю трасу. Їх об’єднують саме різкі підйоми та спуски, які спортсмену доводиться проходити по ходу дистанції.
Інші формати змагань крім класичного
Про Чемпіонат із техніки скандинавської ходьби у Кривому Розі мені говорили вже не раз. Кілька разів на YouTube мені траплялися відео, як подібні змагання проходять у «скандинавських країнах». У нас формат виглядає дуже схоже.
Суть проста: пройти квадрат на стадіоні приблизно 50 метрів, потім ще діагональ — і таким чином показати найкращу техніку на дуже короткій дистанції, буквально 100–150 метрів.
І тут я задумався. Тоді про що можна говорити коли від нас потребують техніку на класичних змаганнях на дистанції 5, 10 чи 20 км, а тут прям на дуже короткій розминочній дистанції.
Як змагання - мають існувати, як видовищність і драйв, ну таке… (чисто особиста думка, і всі з нею можуть не погодитися.)
Але якщо хочете атмосферу, драйв, емоції та реально побачити техніку, швидкість, темп, тактику й суперництво, спробуйте наступного року Елімінатор у Броварах. Цього року ми тестово провели перші такі змагання — і, судячи з реакції тих, хто приїхав, люди просто кайфонули.
Стадіон. Чотири гумові доріжки, кожен спортсмен іде по своїй. Два кола по 400 метрів. Стартове містечко, арки, прапори, палатки, трибуни для глядачів і вболівальників. А головне — все відбувається тут, поруч, на одному місці.
Усі бачать одне одного. Видно, хто як іде по техніці, хто додає, хто відстає, хто бореться за позицію. Суддівство відкрите. Ніхто не сховається десь за поворотом, не скоротить дистанцію і не «загубиться» на трасі. Та й питань про те, кому щось пробачили помилки, набагато менше — все відбувається прямо перед очима.
Не потрібно довго чекати спортсменів. Старти швидкі, один за одним. Глядачі постійно бачать боротьбу.
Є вікові категорії, чоловіки та жінки стартують окремо. Після жеребкування та кваліфікації починаються змагання на виліт — і так аж до півфіналу та фіналу.
Класичний формат, який ми добре знаємо з інших видів спорту.
Тому підведемо простий підсумок.
Хочете спокою, тиші та акценту на техніці — обирайте чемпіонат із техніки.
Хочете драйву, емоцій, тактики та справжнього суперництва — спробуйте новий формат «Елімінатор».
Федерації
Я вже колись згадував, що в Україні є три федерації, з яких фактично діють дві: Федерація спортивного туризму України та міжнародна федерація ONWF. Ще перебуває в процесі оформлення ГО «Федерація нордичної ходьби України». Але одразу уточню: пан Андрій Блануца вже давно не є її головою. Новий керівник має інший підхід до розвитку цього виду спорту, тому зараз там триває процес створення та оформлення документів.
Коли все буде більш-менш готово — буде анонс і тоді вже можна буде про це поговорити. Тому поки залишаються туристи та ONWF.
Про туристів поговоримо через два тижні, після їхнього чемпіонату України.
А ось ONWF Ukrainian League 2026, або просто Українська Ліга, — це, на мою думку, одна з найпомітніших змін останніх років. Як сказав Борис Слюсар: «змагання — бімба». Повірте, йому ой як непросто догодити в цьому плані. Від себе скажу простіше: саме ця ліга повернула мені цього року мотивацію. Минулого року в мене взагалі не було особливого натхнення чи розвитку — я фактично навіть не тренувався.
А цього року вже був розроблений план тренувань. Ба більше, наша команда теж отримала мотивацію і почала тренуватися. Бо з’явилася конкретна ціль: куди їхати, заради чого тренуватися і заради яких змагань викладатися. Чудові старти, нормальне суддівство, атмосфера турніру — усе це дійсно має значення.
Тому, будь ласка, не збавляйте обертів у цьому напрямку. Але й сильно не хваліться — працювати та вдосконалювати ще є над чим.
Ну, поки що це все.
Наговорив багато. Гикати, мабуть, буду довго, а коліна вже крутить і болять. =)))
Нордіку та Скандікам — окремий теплий привіт =)
До нових зустрічей. Обіймаю.
