кілька років тому жило собі дерево. і нікого воно не чіпало. жило собі й вчилося насолоджуватися життям., бо ж багато зламаних гілок у нього було і багато опалого листя. часом дереву здавалося, що воно зовсім не дерево, а що навіть якщо і так, то гілки ніхто йому не ламав, а воно саме у всьому винне. саме давало їх ламати, а той саме ламало. і листя через це опадало. навіть одного разу про себе написало вірша.
*
іній дерево
зацвіло на початку
зими
і всі дивуються
проходячи
повз
і решта дерев
з острахом
тамують листя
бо ще зарано
цвісти
бо це бачте
панове
іній дерево
зрубане
*
аж доки однієї ночі не прогримів страшний грім із блискавицями. і не побачило дерево як палають інші дерева десь зовсім недалечко в лісі. і на якийсь час воно повірило, що воно таки дерево. що йому варто щось із цим робити. якось рятуватися. рятувати гілки й листя. і дерево втекло, щоб через якийсь час повернутися наповненим страхом, але все ж наважилося. далі дерево знову жило, принаймні намагалося. час від часу не вірило, що воно дерево. відпускало нові гілки. позбувалося старих., але від дечого просто так не позбудешся. і воно просто забувало про них на якийсь час. і ця боротьба із забуттям із власним я в дерева точиться і понині. і ліси паралельно горять. і дерево вже міцне настільки, щоб іти зі своїм страхом далі., щоб побачити той вогонь., а може він про щось більше, ніж лише про руйнування. може дерево зовсім не дерево., а може воно вода чи земля, чи повітря, чи навіть осінь, а чи просто іній.
