У ньому Чарлі хоче вбити одного кита. Та мені було сумно. Не стільки через факт вбивства, а через те, що чарлі думає що вбивство кита принесе йому полегшення. Але ж кит йому ні ворог, ні друг. А автор так ніби заставляв Чарлі дальше страждати, не даючи йому розуміння абсурду.
Це є... Знаєте колись робиш речі й ніби вони допомагають. Але приходить момент коли: "А тебе хто просив помагати?". І ніби то ти добрий був робив більше інших. Але все ж таки, це ранить. Потім ти тікаєш від цих людей, тікаєш від цього суму. Але можливо ті люди отримали все ж таки якесь добро. Просто вони говорять, так само як сльози. Здавалось сльози це горе, але деколи вони можуть бути від щастя.
Дивно є те що ми думаєм що маємо час. Ну може і не дивно, але точно загадково те що ми не згадуємо нашу смертність. Ну не в словах, а в постійних діях. Часто молитви мають частинки теми про людську смертність, але не наші дії. Коли нас кусає комар, ми навіть не усвідомлюємо що це міг бути останній укус в нашому житті. Та я не кажу про страх. Я скоріш про те що багато хто не цінує життя, не розуміє свою постійну смертність. Хотя чи треба розуміти смерть аби жити?
