Коротко про загальне становище жидів на католицькому Заході
Давніші спорадичні загострення юдейсько-християнських взаємин у Візантії набули системного характеру після візантійсько-перської війни 612–630 рр., коли євреї, як спільники персів, знищували та грабували християнське населення. Помстою за це став едикт імператора Іраклія 632 р. про примусове охрещення юдеїв і на сході, і на заході імперії, що супроводжувалося повстаннями. Цю політику продовжили імператори Лев ІІІ Ісавр (717–741) та, активніше, Василій І Македонянин (867–886): він, щоправда, домагався конверсій юдеїв не силою, а пільгами й грішми. Але за імператора Романа І Лакапіна у Візантії знову дійшло до насильницьких акцій. На Заході, натомість, аж до початку ХІ століття євреї, як люди зі статусом «слуг короля», не зазнавали утисків. Проте з появою «нових єресей» ситуація змінилася і тут, бо мірою наростання релігійного фанатизму юдеїв стали ототожнювати з єретиками. Новий спалах ворожості припадає на злам ХІ–ХІІ століть. Причини цього пов'язують із Першим Хрестовим походом 1096–1099 рр., коли хрестоносці на теренах, якими вони простували до Святої Землі, громили євреїв як «ворогів Христа» й примушували до охрещення. Врешті, потужний поштовх до антиюдейських погромів дала епідемія чуми («Чорна Смерть», зокрема її перша фаза 1347–1352 рр.), коли євреїв звинувачували в отруєнні колодязів. Це супроводжувалося різаниною у Франції та Бургундії, а в Центральній Європі переслідувань зазнали дві третини з понад 300 громад.
На XII–XIII століття, у контексті реформування Католицької Церкви та становлення схоластичної теології, припадає зародження «доказової» полеміки проти юдаїзму як віровчення, яке нібито відхилилося від біблійного шляху. Унаслідок цього юдеїв слід було або навернути до «правдивої віри», або категорично ізолювати від християн. Саме на це були спрямовані декрети III Латеранського собору 1179 р.: канон 24 забороняв християнам служити «сарацинам» і євреям, канон 26 забороняв спільне проживання християн із тими чи іншими в одному домі, а канон 27 зобов’язував вважати «perfidus haereticus» тих новонавернених християн, які брали участь у юдейських церемоніях. Ці приписи IV Латеранський собор 1215 р. доповнив новими обмеженнями: конституція 67 забороняла євреям виходити на вулиці пишно вбраними протягом Страсного тижня та займати публічні уряди; конституція 68 передбачала ношення євреями одягу, що відрізнявся від християнського. Утім, не йшлося про радикальні нововведення: відмінність у одязі передбачали ще ухвали III і IV синодів у Толедо 589 і 633 рр. (Королівство вестготів мало окремий «порахунок» із євреями) та III і IV синодів в Орлеані 538 і 541 рр., а заборона євреям обіймати публічні посади була прописана в ухвалах Клермонського синоду 335 р., Маконського синоду 581–583 рр. і обох щойно згаданих синодів у Толедо.
Позицію Церкви, підсилену внутрішніми соціальними й економічними причинами, розвинули відомі королівські едикти про вигнання євреїв із Англії (1290 р.), Франції (1394 р.), Іспанії (1492 р.) і Португалії (1497 р.). Паралельно з цим наростав, за визначенням Вільяма Монтера, «простонародний антисемітизм», який розпалювали домініканські та францисканські проповідники, хоча Римський престол уже від середини XII століття засуджував такі крайнощі. У цей період євреїв звинувачували у ритуальних убивствах християнських дітей для отримання їхньої крові з магічною метою, а також у профанації причастя. Вважається, що поширенню таких звинувачень сприяли твори євреїв-неофітів, які нібито описували канонічні для юдаїзму підстави подібних дій.
Легенда про забивання дітей для отримання їхньої крові виникла раніше. Найпершим її задокументованим проявом став судовий процес щодо ритуального вбивства хлопчика Вільяма з Норвича напередодні Страсної п’ятниці 1144 р. Тіло дитини з проколотим боком і слідами розпинання, за переказами, було чудодійно знайдене «за вказівкою» небесного променя. Від другої половини XII століття хвиля таких звинувачень охопила Англію та Францію, із середини XIII століття поширилася на німецькі землі, а наприкінці XIII століття охопила майже весь католицький Захід.
В англійських версіях легенди жертвою зазвичай виступав побожний хлопчик, який символізував Христа. Злочин припадав на переддень Великодня або єврейське свято Песах, а мотивом називалося нібито бажання повторити хресні муки Ісуса. Німецькі варіанти легенди акцентували на тому, що головною метою було отримання крові невинної дитини для ритуальних (зокрема, приготування маци) чи магічних цілей.
З часом мордування невинної дитини заради отримання християнської крові доповнилося ще й звинуваченням у тому, що євреї використовують її для потреб власного лікування та чарування, наприклад, уже згаданого отруєння води в колодязях під час «Чорної Смерті». Упродовж XV–XVI століть (на думку Джошуа Трахтенберга, суголосно підвищенню ренесансного інтересу до кабали, алхімії та магії) цей психоз став масовим, а єврея почали сприймати як за означенням чарівника, що, серед іншого, заклало основу довгій, аж до кінця XVII століття, традиції шукати саме в спрейських чарах причини спалаху пошестей.
На сусідніх з Україною польських теренах звинувачення у ритуальному вбивстві фіксується пізніше, ніж на Заході, гадано, за німецьким взірцем, а в цілому між 1547 р. і кінцем XVII століття дослідники нараховують 49 судових процесів над оскарженими у цьому євреями. За частотністю виразно домінує проміжок між кінцем XVI – серединою XVII століття, до чого, як вважають, могли підштовхнути активізація культу мучеництва Христа та поява зініційованих єзуїтами кальварій і процесій, що відтворювали страсті Христові. Свою роль, звісно, відіграло й суттєве збільшення кількості та обігу антиюдейської літератури, яка поруч із проповідями нагнітала сприйняття євреїв як винуватців смерті Христової, причому адресувалася вона, зазвичай, висловом Майера Балабана, не освіченим верствам суспільства, а «peмісникові, студентові й жакові».
Що ж до осквернення причастя, то це святотатство тлумачили як зло-чин проти Бога, присутнього в Євхаристії. Появу звинувачень такого роду пов'язують із ухваленим на IV Латеранському соборі 1215 р. догматом пересуществлення Святих Дарів та встановленням Папою Урбаном IV у 1264 р. празника Божого Тіла, а отже, з «потребою» відповідних чуд, які би переконували у реальній присутності Тіла Христового в хлібі причастям. Взі- рцем для наступних легенд, повторюваних із незначними локальними ва- ріаціями по всьому Заходу, стало чудо й наступний за ним судовий процес у Парижі 1290 р. (т. зв. miracle de Billettes). Тутешній лихвар Йонатан нібито пообіцяв християнці-боржниці повернути заставу в обмін на те, що вона принесе облатку, бо хотів побачити, чи в ній справді є кров Христова, але розрізана ним облатка стала кровоточити й знову та знову зроста- лася. Особливому поширенню оповідок про профанацію євреями гостії прислужилася збірка відповідних прикладів, укладена наприкінці ХІІІ століття домініканцем Рудольфом Шлетштадтським, а загалом антиюдейські трактати, переважно з німецьких теренів, згадують лише між серединою ХІІІ - серединою XV століття 47 випадків оскверення гостії. На польських теренах про це вперше оповідає Ян Длугош під 1399 р., а до середи ни XVII століття дослідники нараховують 17 судових процесів чи згадок в антиюдейській публіцистиці із такими звинуваченнями.
Православна церква та жиди
Православна Церква на стежку антиюдаїзму вступила пізніше, ніж Католицька. Після розказаної у Києво-Печерському патерику легенди про мученицьку смерть розіп'ятого «жидовином» на хресті в Херсонесі Євстратія Посника, що його взяли в полон та продали туди половці», оповідей про ритуальні насиль ства євреїв над християнами у середньовічних православних текстах немає. Це, звісно, не означало браку випадів проти юдеїв як противників Христа, проте ці інвективи «не актуалізовано вони повторюють сформовані у патристичну добу загальники щодо єврейської провини в хресній смерті Ісуса та їх покаранні за це Богом (пор, обіговий пасаж такого змісту в рукописному Учительному Євангелії 1641 р.: «Отож их панство избоурено и зопсoвано, иж ся розсѣяли по свѣту якобы насѣня, иж их тепер того часу и по чюжих землях досыт, а нигде волности своей не мают и поныженыи сут»). Однак від початку XVII століт тя інвективи починають «конкретизуватися» у судових скаргах на євреїв за зневажання християнських святошів (як, приміром, скарга 1636 р. одного зі священиків Володимира: коли він ніс ув'язненим злочинцям причастя, то зустрічні євреї буцімто «смиялис» із причастя, називали Його «трутизною» і «чарами», а його самого «чаровником»). Скупість давнішої джерельної бази не дає змоги сказати, чи конфлікти такого роду між православними та євреями траплялися і доти, чи взаємини було загострено лише в XVII столітті під впливом єресей за «образу віри» в католицьких середовищах.
На користь другого свідчать поодинокі згадки попереднього століття про приязньовання євреїв і християн, до чого Церква ще не ввела антагонізму, хоч пробувала. Ось показові під цим кутом зору два епізоди 1561 та 1563 рр. із судових книг Луцького замку, які трапилися мені принагідно (цілеспрямованих пошуків, можливо, дав би більше). Отож у 1561 р. під час бійки «на бесіді» загинув плебан замкового костела Ма¬шков під ударом «барвірника» Житмота. Сварка між ними почалася з того, що ксьондз сказав Житомотові, який зайшов випити разом зі своїм при¬ятелем-євреєм Данчиком:
«Хоч єси, повідаєт, мій замок, але ми на тебе жал, як ти єси, з тим жи¬дом ходиш». На то ему барвир Житомот отвечал: «Ти, ден, его мене з сих хочеш, я єго собе за брата мало, бо-м с ним пришол и до горла моего не хочу его перестати»
А ось епізод 1563 р. — теж із бійкою. Скаржник, луцький єврей Яхно Левісевич, оповідає, як він та його приятель, слуга луцького замкового пісаря Йозеф, «мовечи с собою», гуляли по місту та як «пошли єсмо на мост замковый и слисьмо собе на кагакну и видпочивали», аж доки луцький піддекан Томаш Хоєнський не наслав на приятелів «жаков костельных», і ті поранили єврея.
Це, звісно, не означало суцільної ідилії. Проблему звинувачення євреїв у ритуальних мордуваннях християнських дітей на теренах ранньомодерної України історики досі взагалі не заторкували, що обертається курйозними твердженнями на зразок того, ніби найперший такий епізод стався у Чернігові аж 1702 р., причому буцімто під опосередкованим впливом «Месії правдивого» Галятовського (автор це і не поміщає полкову столицю «в России»). Насправді було далеко не так. Зокрема, у щойно згаданих переписках Зенона Гульдона і Яцека Віякула згадано епізоди першої половини XVII століття в Дунайгороді на Поділлі 1623 р., Перемишлі 1630 і 1646 рр. та Фастові 1648 р., а в другій половині цього ж століття додаються Володимир і Жоква. Зауважу, що до цього переліку потрапили тільки гучніші судові процеси, доведені до звинувачувального вироку, тоді як насправді локальні ексцеси фіксуються починаючи від кінця 1560-х рр., тобто власне відтоді, коли проблема загострилася й на польських теренах (вони не набували розголосу, бо, можливо, їх гасили «приятельським єднанням», приклад чого буде наведено далі). Так, на 1567 р. припадає звинувачення у лютовбивстві двох євреїв із Володимира, яке показує дивний несуджений ніт тих, хто про те чув, дві виставили плутаними («одні по¬казали, що знімали з себе серце винесли стекли й зъєли, а другиє: толко лизали»), що королівський вердикт виправдав оскаржених, до того ж розсудливо наголосив, що «крови детєй хрестіянских жидове не потребуют и в Закон их змєнки жадное о том нєт». Схоже, так само безболісно завершилася пригода єврейки із Заслава, яку замковий маєтник 1575 р. звинувачував у тому, «яко би она добывала крови хрестіанскои», замордувавши хлопчика, і навіть передав її на тортури, але свідки та сама мати дитини злочин заперечили (продовження історії невідоме, бо справу відіслали «до науки» тодішнього власника Острозького замку Олександра Ходкевича, на чому текст джерела уривається).
Ще два випадки, що сталися у Володимирі 1586 й 1587 рр., цікаві не стільки звинуваченням, скільки тим, що вони засвідчують добру обізнаність тогочасних мешканців Волині із природою та «доказами» ритуального єврейського злочину. У першому з епізодів ця підозра виникла, коли єврей Мордухай втопився під час нападу епілепсії, що й вивела суд на тієї підстави, «же є тот жид… отправовал святе сакраменты и уживал крови хрестіанскоє».
Натомість показовою є реакція єврейської громади, яка негайно по знахідні тіла підписала його до огляду уряду, аби не було «помови якое от хрестіан», а до того ж євреї були «готові» до таких звинувачень, бо:
«…оказали привилєи Его Королєвское Місти Жигимонта Аугуста на кшталт декрет, на вєчние часи уціненого, потом и право короное, всем жидом надланає, которое их от всіх бобей урядов въ обвиненю и жалобах о речі светє и о кров хрестіянскую волними чинит, але то только самоі особыбе Его Королевское Милост є то на семє судити уступает, просячи, аби были при правах и приимках своим заховани, а на семє за поруку певною обеслали, хотячи се во всем воле прав писаних заховати, а там се и того на семє пред Его Королевскоє Милостце справити»
У другому випадку слуга-християнин єврея Менделя Тройфкіна вчинив самогубство (повісився), що підтвердило кілька сусідів-свідків, але в реєляції возного, який оглядав тіло, наголошено на характері підкресленої відсутності «знаків» на тілі («телди есми... того трупа ни во всім члонках якох знаков кривавих або ни колотих, на ним видіти жадного знака не могл кривавого або ли колотого»). Однак на четвертий день після події батько покійника звинуватив єврея у замордуванні сина і подав покази «трьох верных», які все-таки буцімто бачили «кров з того труна на персах и ранку на языке, с которого ж яко кровь залилася на губы». Судді, змусивши свідчення, оголосили єврея невинуватим. Серед аргументів слушності свого вироку вони називають «публічність» смерті хлопця, добру славу єврея, привілеї Александра Ягелончика («ним король “от обвиненя около умышленного для крови детей христианских забиян жидов вымуветь”), а також сумнів ще раз вказаного браку головного доказу — «знаков и крови» на трупі. Це повторно й детальніше підтвердив возний, звідки, вбачимо, до яких «знаків» він приглядався: «Там пришедши гледел раны яко на языке и под языком, также и по губах». Батько хлопця цей вирок опротестував, але за день перед терміном апеляції добровільно відкликав скаргу (за чим возний очевидь стояло «приятельське єднання»).
Ино дей бачечи тот Пашко [батько покійника. — Н. Я.], реч в тои мере вонтъпливую и на жида то вел з жалю яко отец, так теж и з намов людских, а тепер, обачивши се в том и ничого не хочачи на сумненые свое братя, то апеляцию отмътячи, рече приъятелю жида Менделя яко от повинности и помовы, так и от присяг, з декрету скасавав, вольным его и все дом его, так же и поручников от поруки вольными учинил.
Звинувачення у дитоговірстві, як уже згадувалося, автоматично передбачали віру в те, що євреї «знають чари», бо ж власне для магічних цілей їм потрібна християнська кров.
Звинувачення у дітовбивстві, як уже згадувалося, автоматично передба- чали віру в те, що євреї «знають чари», бо ж власне для магічних цілей їм потрібна християнська кров. Прояви такої переконаності у Київській ми- трополії за домодерними джерелами ще не досліджено, хоч її настільки широко фіксує новітній український фольклор, що це мало би зародися набагато раніше. Серед поодиноких прикладів можна згадати виняткове рішення свого часу Майером Балабаном при обговоренні маргінальних сервітів; також побіжна нотатка про багатого єврея-купця другої половини XVII століття, що його вигнали як «чарівника з Дрогобича». На поширеність віри в єврейську магію вказує вже цитоване в попередньому розділі звинувачення Галіятовського на адресу тих християн, які зняли в скрутні звертання до єврейських ворожбитів:
«Дьявол зачарованых в пѣклѣ, либо теж к крещатым, жиды потаемнѣ ховают и людем иншим продают, по повѣдают тыи, которыи згубишли яку редь, до жилоѣм продав хюзя; либо в потребах своих рады и помощи от них дужакают».
Що ж до офіційної позиції Православної Церкви, то вперше антиюдейські пункти було внесено до ухвал Київського собору 1640 р., зокрема, про заборону євреям наймати в служниці жінок-християнок, а християнам – купувати м’ясо у різників-євреїв: «Вилити перший принцип у життя», як видається, спробував лише слуцкий архімандрит Тесарій Василевич-Баєвський, і то аж у 1669 р. Не виключено, саме з його спробою пов’язано поширення антиєврейських інвектив Галіятовського, який після 1669 р. тісно контактував із Баєвським. «Невѣсти християнски, которыи жиды дом служат, заганывают гноиго грѣху телесного приводят из иным телесом», у «Месії правдивому» доволі детально переказано ще й ексцес у Празі 1530 р., коли єврея за «гріх» із християнкою примусили під тортурами самокаструватися (МП, 803-804). Утім, попри намагання Баєвського та застереження Галятовського, христи янські слуги євреїв фігурують у судових процесах про дітовбивство ще й століттям пізніше, отож ця акція Церкви не увінчалася успіхом. Однак хвиля антиєврейських настроїв, інспірованих Церквою, таки докотилася до православних Київської митрополії. Зокрема, 1621 р. в Білій Церкві стався перший погром, зініційований козаками та викликаний буцімто тим, що, як писав представник короля ксьондз Оборницький, «в домі найбагатшого єврея... знайшли в коморі ікону Спасителя, прибиту до землі чотирма цвяхами». Вплив православних священиків, на думку Сергія Плохія, стояв і за нападами на єврейські оселі та крамниці під час козацьких повстань 1630-х рр., а особливо повстання 1638 р., яке призвело до перших людських жертв.
Дещо з “Месії правидної” Йоаникія Галятовського
Найбільше прикладів (13) у «Месії правдивому» присвячено ритуальному мордуванню християнських дітей, що й не дивно, бо, завершуючи свій перелік, Галятовський «актуалізує» цей злочин: «А так ваши жиды кождого року сдно принамнѣй дитя хрстіанское повинны мучи ти и замордовати, на которых жидов ліос падет, що старшіи жиды ваши в Тирнавѣ на муках вызнали» (МП. 796). На «кожний рік» прикладів, мабуть, забракло, але «системність» дітовбивств від цього не постраждала: Галятовський вибирає по кілька епізодів на століття з різних країн, і завдя ки цьому вони постають як безперервні й географічно повсюдні. Відкриває цей похмурий список замордування дитини 1172 р. у Франції «в місті Блезенском» (МП. 795); далі йдуть: іспанська Сарагоса («в мѣстѣ Цесаравгуста») 1250 р. (МП. 793); англійський Лінкольн 1255 р. (ΜΠ. 793-794); Пфорцгайм у Бадені 1267 р.; баварський Мюнхен 1285 р. (МП. 793); Обервезель у Тюрингії 1286 р. (МП. 793); швейцарський Берн 1287 р. (МП. 793); Краків 1407 р. (МП. 793); італійське Тренто («в мѣстѣ Тридентѣ») 1475 р. (МП. 795-796); литовське містечко Пуня 1574 р. (МП. 794); село Возники на Підляшші 1598 р. (МП. 795). Ще два епізоди мені датувати не вдалося: в «мѣстѣ венгерском» Тирнаві (МП. 793) та в Празі, де певний єврей, викравши дитя, не встиг його замордувати, але на тортурах визнав, що нібито хотів виточити з нього кров і переслати до Італії «на якїись чары » (МП. 798).
Найбільше прикладів мордувань узято з додатку до медичного трактату краківського професора Шимона Сиреніуca Zielnik herbarzem z języka łacińskiego zowią (додаток: 0 Żydziech rzecz krótka), що вийшов друком у Кракові 1613 р., а також із «Церковних анналів» продовжувача Баронія Одоріко Рінальді (Рим, 1646). Оповідаючи про мучеництво півторарічного Симона з Тренто, Галятовський посилається на Passio Beati Simonis доктора медицини Йогана Тіберина (Б. м., 1475), проте насправді переказує цю історію дослівно за Петром Скаргою, який, своєю чергою, повторив її з Лаврентія Сурія, а той із Тіберина. Власне тільки в цьому випадку «реєстраційну стилістику», притаманну описам решти епізодів, Галятовський розцвічує драматичними подробицями, що їх полюбляв красномовний Скарга: дитину євреї «в божници своєй вночи замордовали, ножем горло єго прокололи и ножицами на твари єго и на нозѣ правой тѣло рѣзали, и двома иголками от головы аж до ног кололи, и кров єго в широкую мису виливали», потім «посеред школы на высоком мѣсцу распяли, ручки єго и ножки пробивши» (МП. 795-796).
Щойно зус Шой Галятовський не так уболівреям християнськи про «до не, не лов для пояснення, чому євреям потрібна християнська кров. Це зведено ним до чотирьох основних причин ;
Першая теды причина ест чары ваши, для которых вы... кров хрстіанскую выливаєте и ховаєте... для чаров (далі приклад із Праги). Другая причина єст... же кров хрстіанскую в покармах и напоях жиды звыкли давати хрстіаном, жебы собѣ их милост и пріязнь зъѣднали (далі приклад із Тирнави). Третяя прічина єст, же з тою кровю опрѣсноков своих заживаєте, жебысте волны ми зостали от смроду, которым смердите з прироженя своєго [далі приклад із Тренто]. Четвертая прїчина єст, ... же тая реч згола єст таємная межи жидами, о которой нѣкто иншій не вѣдаєт, тылко рабинове найпереднѣйшіи, а тоєй крви до того оуживают, если бы жид барзо тяжкою хоробою был зложеный так, ижбы юж оумерти мѣл, теды в той час рабинове, которыи бы там пры нем были, тоєю кровю жида конаючого намазуют, мовячи слова такіи (далі текст закляття) (МП. 797-800).
Кожну з перерахованих «причин» Галятовський підкріплює, окрім прикладів дітовбивства, епізодами з нібито реального життя, що їх розкидано по багатьох сторінках книжки. Скажімо, кров для чарів, у здійсненні яких не обходиться без допомоги нечистої сили (МП. 811), євреї застосовують, аби труїти воду в колодязях та викликати пошесті (МП. 801- 802), а також для приготування євреями-лікарями отруйних ліків. Цей поширений антиюдейський топос проілюстровано трьома випадками: у Вероні, де єврей-лікар нібито «лѣкарствами своими забил» понад 600 чоловік (МП. 804); при дворі імператора Карла (якого, не сказано), що його єврей-лікар «лѣкарством отруил» (МП. 804); у Франкфурті, де лікар «Шайстоп» визнав на тортурах, що давав християнам отруту замість ліків, а також убивав їх за допомоги отруєного перстеня, коли ма- цав пульс (МП. 804-805). Використання християнської крові в опрісноках для усунення «юдейського смороду» Галятовський підкріплює апеляцією до анналів Баронія, де під 178 р. розказано, як імператор Марк Аврелій, приїхавши до Юдеї, емоційно зреагував на сморід, «от жидов походячій» (МП. 103). Що ж до використання християнської крові для лікування «єврейської хвороби», то оповідку з Цезарія Гейстербахського про зізнання англійського єврея «єдному хрстїянинови», нібито всі євреї щороку на Страсну п'ятницю слабують на «теченіє крови» (МП. 106), Галятовський підкріплює ще й власними «польовими спостереженнями»: йому буцімто в Слуцьку 1668 р. двоє євреїв-конвертитів оповідали те саме (МП. 106-107).
Дещо менше уваги присвячено розпинанню євреями християн з ме- тою блюзнірського повторення Христових мук, за першовзірець чого, як уже згадувалося, слугував епізод із «Церковної історії» Сократа Схоластика 415 р. в сирійському Інместарі (у Галятовського: МΠ. 792-793). Відкриває шерег прикладів такого змісту оповідка із патерикового житія Євстратія Посника, розіп'ятого євреєм із Херсонеса «на самый день Воскрснія Хва», чиє тіло, кинуте в море, «дивною провиденцією Бзкою» було знайдено «в печерѣ Кїєвской» (МП. 680-681; ДУ. 416). Ще два приклади (з «Вандалії» Альберта Кранца та «Хроніки Чеського королівства» Яна Скали з Дубравки) переказують два празьких епізоди, відповідно, 1289 й 1305 рр. У першому євреї «на крстѣ прибили» якогось убогого християнина, «выполнивши над ним все тоє, що вѣдали, же ся на Христѣ гдѣ выконало» (МП. 356-357), а в другому те саме з подро- бицями: євреї буцімто, обступивши розіп'ятого, «єден плвал на твар его, другій пястю бил в губу, иншїй бил розгами, другїи зась все на нем выразили, що ныдысь Христови жилы» (МП. 357). Врешті, про два ви падки згадано лише побіжно в прикладах мордування хлопчиків Г'юго з Лінкольна 1255 р. (євреї «корону терновую на голову єму вложили и на крстѣ сто прїбили и оумерлому копією бок пробили»: МП. 793-794) і Симона з Тренто 1475 р. (його «посеред школы на высоком мѣсцу распяли» (ΜΠ. 795-796).
Як видасться, оповідки про дітовбивство мали передусім «утилітарну» мету - переконати, що християнська кров потрібна євреям для чаклування, натомість приклади розпинання демонструють «вищий градус» звину вачень - доказ затятої ненависті євреїв до християнської віри взагалі та її носіїв зокрема. Під цим кутом зору набувають ваги напозір «повсякденні» наголоси вже в передмові до читача, де Галятовський оцінює ентузіазм євреїв на чутку про появу Сабатая-месії як «перехвалки» християнам:
На той час глупыи жиды будучи ошуканыи трыумфовали, веселилися и сподѣвалися, же местя на оболок их озмет и до Ієрслиму на оболоку запрова- дит. [...] На той час жыды хрстіанами юж погоржали и наругалися и смѣялися з них, и перехвалки на них чинили, грозячи им своим месіяшом фалшивым, и обѣцали мститися над хрстїанами, который над ними пануют, и мовили: «Юж мы вашими панами будемо, а вы будете подданими ншими, юж ваши кролѣ, кизѣ, гетманы, воєводы и сенаторове иншїи и всѣ панове хрстіанскїи, црѣ и цесарѣ, будут оу жидов наших возницами, будут пастухами, орачами и женца- ми нашими, будут жидом нашим дрова рубати и в печи палити, и все чинити, що им жиды наши роскажут. Юж мусите жидовскую вѣру приняти и нашому месїяшови ся поклонити» (МП. 8-9).
Тотальну єврейську зневагу до християнських святощів Галятовський ілюструє «узагальненим» прикладом із трактату De conversione omnium gentium проповідника-кармеліта XIII століття Томи Брюсельського: євреї, що наймають годувальницю-християнку, буцімто примушують її у той день, коли вона приймає причастя, виливати своє молоко «до выходка», тобто в нужник (МП. 837). Що ж до конкретних єврейських підступів та змов проти християн, то їхній перелік розпочато здалеку — від візантій ської доби. Зокрема, Галятовський переказує за анналами Баронія: про спалення 363 р. з дозволу імператора Юліана Відступника храмів «в Дамаску, в Газѣ также, в Аскалонѣ зась и в Беритѣ» (МП. 823-824); про нічну різанину християн в Александрії 415 р., де кожен єврей буцімто мав на руці «з коры палмовои перстен», аби не забивали своїх (ΜΠ. 790-791); про нишення храмів та різанину в Кесарії Палестинській 525 р. (МП. 824); про масові вбивства християн євреями 614 р. після здобуття персами Єрусалима (МП. 790); про те, як євреї-астрологи за обіцянку знищити ікони напророкували Леву Ѵ Вірменину (813-820), що він стане імператором, а коли це здійснилося вимагали виконати обіцяне (МП. 442-443). Далі приклади стають різноманітнішими та густішими. У Королівстві вестготів примушувані до охрещення євреї 694 р. нібито «сприсяглися на кроля и на всѣх хрстїан» та закликали собі на допомогу арабів з Африки (МП. 845-846). Коли Толедо 716 р. взяли в облогу «сарацини з маврами», місцеві євреї відкрили перед ними «брамы мѣсцкїи» (МП. 806). Євреї з Орлеана («Авреліи») у 1009 р. підступним фортелем передали прохання «князю вавилонському» Амуратові, аби той спалив у Єрусалимі храм Гро- бу Господнього, що він і зробив (МП. 824-825). Давні приклади підсилено «сучасними» оповідками про змови євреїв із татарами й турками. Так, у довгій новелі оповідається, як «єден жид здрайца» видав татарам узятого в полон шляхтича Госліцького, котрий приховав своє ім'я, аби не платити завеликого викупу, і татари його як обманщика «на штуки розсѣкли в полях Подолских на горѣ» (МП. 805), а ще один єврей виказав туркам «титул» князя Криштофа Радзивила «Сирітки», утаєний при отриманні паспорта для паломницької подорожі, і цим «єго в великоє впровадил небезпеченство» (МП. 806).
Оповідки про перераховані вище «єврейські злості» підсилено при- кладами фанатичної затятості євреїв у дотриманні своєї віри та помсті відступникам від неї. Як і в попередніх сюжетах, Галятовський починає здалеку й доводить до «актуальних» випадків, нагнітаючи драматизм ситуацій. Так, коли 529 р. в Оверні («в Арвернѣ») охрещеного єврея лише облили «смродливым олѣйком» (МП. 829), то в Констанці 1349 р. примусово охрещений єврей уже вчинив разом із двома синами самоспалення, оголосивши, що «статечне в жидовской вѣрѣ оумираєт» (МП. 339). До сучасності відсилає епізод у польському Бедзині, де місцеві євреї зарізали краківського «школника» Левека за те, що «был хрстїаном прихилный и зычливый» (МП. 917), а в Любліні покарали вихреста, вирізавши йому язик (МП. 828-829). Врешті, ситуацію «і тепер» підкріплено «польовими записами» самого Галятовського: Йому в Слуцьку 1668 р. буцімто розповідали двоє євреїв-конвертитів, що дехто з юдеїв перед смертю, коли їм «діяволи показуются», осіняє себе хресним знаменням, однак інші євреї таких душать, зокрема, саме так задушили подушкою хвору матір одного з оповідачів, коли та перехрестилася (МП. 293-294).
Така тверда віра вимагала спростування. У передмові Галятовський «привідкриває» подвійну мету свого твору: «жебым невѣрных и заблужд ших жидов привѣл до познаня Хрста правдивого Месїи и на дорогу правую навѣл» (МП. 12), і «жебы всѣ хрстіанє православный... тоєю працею моєю могли реплѣку жидом невѣрным давати на их фабулы, софїзма- та и стратагемата, который оны против Хрста... вымышляют» (МΜΠ. 13). Першу мету реалізовано в богословських доказах трактату, а другу, адресовану, схоже, проповідникам, у розвінчанні юдейських марновірств та «єврейських злостей». Залишаючи на розгляд теологів розлогу богословську «дискусію» Християнина з опонентом-Рабином, принагідно підкреслю хіба те, що Галятовський загалом дотримується більш-менш коректних форм її провадження. Так, коли Рабин просить назвати «фігури», які в Старому Завіті «презначали» пришестя Христове, Христия- нин відповідає йому цілком миролюбно: «Которыи всѣ фѣгуры єсли бым хотѣл выличати, мусѣл бы нас обох спрацовати и змордовати, для того з тых фѣгур мало нѣкоторых тобѣ припомню» (МП. 531). Коли Рабин апелює до юдейських тлумачень старозавітних пророцтв, Християнин заперечує в стилістиці коректного диспуту: «З таким аргументом з герцу мусиш преч оуступити» (МП. 176), або: «Ваших рабинов толковане на пѣску басней фундуєтся, которїи латво вѣтер правды здмухнет» (МП. 353). Так само доволі приязно звучать заклики типу: «Гляди, Жиде, оком здоровым» (МП. 459); «Наклони уши свои, Жидовине» (МП. 513); «Вложи, слѣпый Жидовіне, окуляри на нос» (МП. 97); «Озми, Жидовине, перспективу, поневаж тупый взрок маєш» (МП. 100). Однак лагідної терпимос- ті до опонента на весь трактат не вистачило, тож подеколи натрапляємо й на різкіші випади: «Глупая то мова твоя, Жидовине» (МП. 59); «З своим дышкурсом скрыйся, Жидовине, под лаву» (МП. 601). Однак лагідної терпимості до опонента на весь трактат не вистачило, тож подеколи натрапляємо й на різкіші випади: «Глупая то мова твоя, Жидовине» (МП. 59); «З своим дышкурсом скрыйся, Жидовине, под лаву» (МП. 601). Не обійшлося і без ритуальної лайки: «Маєш, дурню, вѣдати» (МП. 55); «Як безмозгїй шалѣєш и плетеш ледащо» (МП. 672); «О голова, чемерици годная!» (МП. 694), ба, навіть до випаду ad personam (щоправда, єдиний раз): «Такои мудрости [красти гроші. — Н. Я.] от Ґюды научилесся и ты, Жиде, же мѣшок маєш и, гроши от хрстїан крадучи, в том мѣшку ховаєш, а яко Їюда злодѣй сам обѣсився, так и ты, злодѣєм будучи, сам обѣсишся, албо тебе как повѣсят» (ΜΠ. 348).
Що ж до наративних прийомів, розрахованих на читача-проповідника, то в них опукло вирізняються два способи оповіді: «реалістичний» та са- тиричний. До першого, зокрема, треба віднести не лише конкретні при- клали «єврейських злостей», про які йшлося вище (адже немає сумніву, що й сам Галятовський, і його читачі вірили в «реальність» цих байок), але й популярні оповідки про єврейську жадібність, шахрайство та «економічні» злочини. Своєрідною «заставкою» до цього блоку є переказаний з «Історії юдейської війни» Йосифа Флавія епізод облоги Єрусалима римлянами 79-81 рр.: обложені євреї, спонукані безмірною жадібністю, «пожирали червонцы золотыи», аби не втратити своїх грошей, однак коли їх притис голод і вони почали перебігати з міста до противника, римські вояки розпо- рювали їхні животи, «червоных золотых шукаючи», і так загинуло близь ко 2 тис. захланних євреїв (МП. 816). Решту прикладів, узятих із памфлета Себастяна Мічинського (МП. 811-814), «актуалізовано»: як лікар-єврей баварського князя, запрошений до хворої християнки, узяв у неї печатку нібито «до цедулы для вѣри», аби виготовити в аптеці дорогі ліки, а насправді підробив від її імені «мембран на великую суму грошей»; як краківський єврей продавав «мосіондзовый и желѣзныи, штучне приправленыи» лан- цюжки під виглядом золотих; як краківські євреї на монетному дворі підмі шували до золотих і срібних монет «матерію иншую»; як краківські та лю- блінські євреї продавали християнам підробки замість якісних речей, тощо. Серед решти «економічних» закидів, адресованих безіменним євреям, чи- мало місця приділено лихварству (МП, 802, 815, 817), а також зловживанням в орендах і митних зборах (МП. 818).
Цілком реалістично Галятовський описує і покутні практики євре- їв, що повірили в пришестя Сабатая-месії, хоч, звісно, представляє їх як девіантні:
На той час жиды для месташа своєго по килка дній в тыдню, иншіи цѣлый тыжден постили и малым дѣтем своим исти не давали, и под час зимы срогои в зимной водѣ в полонках под ледом купалися, новозмышленую там млтву якуюсь мовячи, и много жидов померло для срогого зимна, под час срогои зимы в водѣ зимной купаючися. И кождого дня и ночи ходили всѣ до божниц своих и там волали, блюзнерскоє своє набоженство отправуючи и Бга просячи, жебы яко найпрудше местяш до них пришол и их на оболоку до отчызны их, до Кролевства жидовского, запровадил. О тоє Бга просячи, розныи собѣ мортификацїи задавали (МП. 8-9)
Натомість коли мова заходить про суть юдейського віровчення, Галятов- ський відступає від «реалістичної» розважливості, а його ударною нара- тивною зброєю стає безпрограшний «пропагандистський» прийом - висміювання. Для цієї мети в хід ідуть комічні байки про юдаїзм взагалі та анекдоти про дотримання його приписів зокрема. Ось, для прикладу, що читач міг дізнатися про створення Талмуду (анекдот запозичено із памфлета Яна Ахація Кміти Ein Send Brief abo List od Żydów po Messyasza, który iako Żydzi wierzą, w Raju siedzi czekając czasu przyścia swego. Б. м., 1601):
Талмут написал Іозвебен Леви, рабин так барзо оучоный, иж гды на него жид грѣшный пойзрѣл, зараз оумерти мусѣл. Що видячи Б[о]г просил рабина оного, жебы з-посродку людей выйшол, бо много бы жидов для него помер- ло. Выйшовши теды з-посродку людей, Іозвебен Леви пустился до раю з ба- хором єдным и пришол до Дамаску, и там закопался по шію в пѣску, и меш- кал в ним тринадцят лѣт, а в кождую суботу барана собѣ створил, которого им [йому й бахору. — Н. Я.) огонь оупѣкл, з нба зступивши. Там же Талмут писал, а гды муха албо комар на папери оусѣла, зараз єго пломень, з нба зступивши, спалил (МП. 876-877).
А ось узята теж із Кміти (можливо, з врахуванням львівського хро- нографа 105) довга новела про хитрого рабина, який зумів, надуривши ан- гела, «вскочити» до раю. Початок легенди оповідає, як краківські євреї вислали чотирьох послів до месії, який мешкає «в раи», з листом-проханням, аби він «пришол на свѣт и их з утрапеня вызволил, в котором ся межи розными народами знайдуются». Месія передав їм через Іллю Пророка «певныи артикулы», після виповнення яких він нібито прийде в світ. Але ще перед тим, підійшовши до райської брами, посланці просили ангела, «з мечем огнистым стоячого», аби викликав до них рабина Йосве- бена Леві, щоб той навчив їх правильно виконати посольство та передав принесені для месії подарунки. Далі оповідається про те, яким «фортелем» цей рабин потрапив до раю, обманувши ангела:
[...] гды пришол до раю и обачил аггла, просил єго, жебы єму дал мѣч огляда- ти, чи з доброго желѣза оучиненый. Аггл ошуканый дал єму мѣч оглядати, и зараз на оном мечу до раю жид вскочил, бо иншим фортелем не могл того до- казати. Просил єго аггл, жебы выйшол, але он присягл не выходити. Теды аггл пошол до Б[о]га скаржїтися, а Б[о]г казал пытатися, если не присягал на свѣтѣ рабин против кого. Дано знати, же нѣ. Б[о]г теж, абы єго крывоприсяжцею не учинил, мусѣл єго терпѣти (МΠ. 151-153)
