00
Є сни, які я бачу майже кожної ночі.
Вони приходять до мене за час до світанку, коли тиша наймертвіша і темрява непроникна.
Вони ідуть один за одним сонною погребальною ходою, і кожний наступний тримається за того, хто йде перед ним.
Вони заморожують моє тіло та паралізують душу, відбираючи навіть можливість прокинутися, щоб не бачити їх.
В одному з них я – мешканець зовсім іншого світу, який квапиться кудись у своїх справах. Я йду швидко, цілеспрямовано, не озираючись по боках – я майже біжу, хоча і не знаю, насправді, куди чи від кого. За моєю спиною сяє сонцем у ясному небі теплий день і квітнуть дерева – переді мною густішає непроглядною ніччю темрява, і на безмісячному небі немає жодних зірок. Та я швидко, цілеспрямовано і не озираючись іду в цю пітьму – іду, біжу, лечу, аж поки тьма не спухає світлом, білим, сліпучим, жахливим світлом, яке поглинає все: мене і темряву, і квіт дерев за моєю спиною...
У другому сновидінні я... прокидаюся. Розплющую очі на ліжку в незнайомій кімнаті. Озираюся та помічаю незнайому жінку, що стоїть наді мною. Її довге чорне волосся падає прямими пасмами на біле вбрання, підкреслюючи та обрамляючи білу шкіру обличчя з чарівними червоними вустами та темними, як вугілля, очима. Варто лиш раз зустрітися з ними поглядом, – лише раз зазирнути в їх темряву, – як ця темрява захоплює, починає манити до себе, не відпускає. Як кролик, який піддався на гіпноз змії, я сам, із власної волі роблю крок за кроком уперед, туди, де палають криваво-червоним на білому губи. Крок за кроком, швидше і швидше – іду, біжу, лечу...
Третє сновидіння позбавлене світла. Там є лише я, пітьма, гострі зуби та довгі пазурі. І все це складається та змішується у неймовірних жорстоких комбінаціях – темрява випускає кігті, як кішка, і видирає ними клапті шкіри з моєї спини; тьма розриває іклами мою плоть... І це повторюється, це не припиняється – і ласкавий язичок темряви злизує краплі крові, що тече з мене; пітьма живиться нею, вона не хоче більше нічого, вона вгризається глибше, і...
...І я ніколи не пам’ятаю цих снів, коли прокидаюся.
01
...Я перелякано розплющив очі, прокинувшись.
Насправді, перелякало мене те, що я тільки що побачив уві сні (не пам’ятаю, що саме, але воно було лячне) – та жахіття не припинялося і після пробудження.
Воно продовжувалося.
У тьмяному світлі місяця наді мною виблискував піднятий для удару кинджал. Тонкий, довгий, тригранний клинок ось-ось мав зануритися в моє тіло... У нічній напівтемряві я ніяк не міг роздивитися його зовсім детально, але чомусь мені здавалося, що я бачу кожну нерівність на гранях, деяку кривину вістря, що було сточене з лівого боку більш, ніж з правого, і вищерблене ребро, де кинджалом, скоріш за все, спробували відбити удар важчої за нього зброї...
“Що ти робиш, дураче? Навіщо очі напружуєш – кричи давай!” – з’явилася і зникла в голові думка. Зникла миттєво, повернувшись туди, звідки з’явилася, із приміткою “адресат вибув”.
Справа у тому, що нічого, крім очей, мене не слухалося. Кошмар, який я тільки що бачив уві сні, та жах від побаченого наяву залишили мене нерухомим, повністю паралізованим. Я не впевнений навіть, що продовжую дихати...
Може, тоді мені вдасться вдати з себе вже мертвого?
Навіщо вбивати мертвого ще раз?
...Мертвого. З широко розплющеними очима – от якраз.
Ніж почав опускатися. Повільно, ніби вбивця нікуди не поспішав, ніби знав, що навіть із такою швидкістю укол буде достатньо глибоким, щоб досягти серця...
Ні, я знаю, що насправді він робив це швидко.
Але для мене час ніби вповільнився – ніби навмисно, ніби для того, щоб розтягнути мою смерть...
Час уповільнився...
Уповільнився...
Що ж, ось так мені і настане...
– Гап! Лик!!! – від цього дикого крику час зірвався з місця й побіг не озираючись.
Я нарешті вдихнув.
Разом із часом зірвалися з петель і двері до моєї кімнати – зірвалися, перекинулися та впали на невдаху, який мав бути моїм убивцею. А зверху на двері приземлилася невисока худорлява дівчина, чий одяг зараз складався лише з нічної сорочки.
Хм. Неочікувано.
Вона підстрибнула у повітря, ще раз припечатала дверима того, хто був під ними, до підлоги (судячи з короткого різкого “хрусь!”, так він під дверима і залишиться), труснула довгим світлим волоссям та розлючено проговорила, дивлячись угору:
– Ну що, задоволений? – вона показала стелі вказівний та середній пальці. – Може, коли наступного разу якогось привабливого недовершника рятувати треба буде, мені й цього не одягати, га? Що, прибігла б зовсім гола – чудова ілюстрація б вийшла, так, о великий Авторе!?
– По-перше, не кажи, що я привабливий, – я несвідомо підхопив її невдоволено-жартівливий тон розмови. – У мене на це алергія. По-друге, це ти зараз із ким розмовляла? І по-третє, що за дідько це був з ножем?
– По-перше, о привабливий вершнику, – нахабна яка! – До кого я розмовляла – не важливо. Ліньки пояснювати те, чого ти все рівно або не зрозумієш, або не повіриш. А хто у мене під дверима... (“туп!” ногою, “хлюп!” з-під дверей) Не знаю. Поки що не знаю. Але до біса їх! Це через них я тут перед тобою в одній сорочці викрашаюся! І ти оченята-то підведи...
– Та я ж не...
– Ну, звісно! Ти на мене дивись, а не мені під ноги, я хотіла сказати, – вона хіхікнула, струсивши довгим розпатланим волоссям. – Хм... Треба було хоча б зібрати його... Чи тоді б не встигла? Ох... До речі, я – Тора. Тора Хафкор, королівська чарівниця. І тобі варто це запам’ятати, бо в наступному місяці я викладатиму вам теорію магії. Але поза аудиторією можеш звати мене просто Торою, я не проти.
– Я проти, – сказав голос позаду чарівниці. Я перевів погляд туди, де у відкритому (а двері, мабуть, мені самому чіпляти на місце доведеться...) отворі дверей, у світлі газових ліхтарів у коридорі, стояла вершниця Івонна: полум’я рудого волосся над льодом зелених очей... одягнена у польову форму вершника... із Сяючим списом у руці... І закривавлена.
– Івонно! – я зістрибнув з ліжка, наступивши на двері (з-під них вже не було ні звуку), відпихнув чарівницю в бік та кинувся до вершниці. – Ти...
– Все гаразд, – вона погасила Спис. Потім, здається, зрозуміла, чому я так злякався за неї. – Кров не моя. Це... одного невдахи. Як той, що у тебе під дверима. Тільки до мене півголі чарівниці на допомогу не з’являються. Тому він трохи... вибухнув.
– Ой-й-й-й-й... – пискнула у мене за спиною Тора. – Яка ж вона миленька, так, Гіє?
– ...
– Ну добре, як ви обоє живі та навіть вже прокинулися, то я чекаю на вас на першому поверсі – є що обговорити, так? От тільки нехай Гій штани натягне на себе – і приходьте, – тобто, як це... Ох, так. – Нічого, пане вершнику, я чарівниця, я і не таке бачила...
– ...
– Я чекаю, – повторила вона, і... І не зрушила з місця. Я ж очікував, що вона, договоривши, пройде повз мене, Івонну, та піде коридором. Натомість, вона залишилася, де була. Але це явно була мить, коли чарівниця мала піти звідси, залишивши нас із вершницею наодинці (на тіло під дверима можна не зважати). Невже вона може, наприклад, взяти і зникнути тут, миттєво опинившись на першому поверсі...? Ну ні, це ж просто неможливо...
Я озирнувся, але там, де тільки що стояла Тора, тепер швидко розчинялася у місячному світлі хмарка білого диму...
– ...Дякую! – чи мені почулося, чи хмарка прошепотіла саме це перед тим, як зникнути?
02
Відтоді, як ми з Івонною залишили дім пані Жоржини, пройшло вже... Трохи більше, ніж два тижні. Два тижні. Чотирнадцять діб. Чотирнадцять днів та чотирнадцять ночей.
Ніхто навіть уявити собі не може, як приємно нарешті мати можливість сказати, скільки часу минуло від тих подій. Після життя, коли день у день час був схожим на кашу, коли кожна година була такою ж, як і попередня; коли хвилини можна було звати секундами – бо летіли вони так само швидко... Я радію вже від того, що знаю, що було позавчора, що вчора, а що я сподіваюся побачити завтра.
Але коли я намагаюся порахувати, скільки годин, хвилин та секунд минуло з мого приїзду до Столиці, то починаю перейматися дурними питаннями на кшталт “а чи дорівнює година у цьому світі годині того світу, з якого я родом?”
Так... Я пам’ятаю, що я – з іншого світу.
Спогади почали повертатися до мене вже наступного дня, у домівці Еместа.
Інший світ. Чи, може, це цей світ – інший? Чи в такому випадку треба вживати пару “цей”-”той”?
Як я і казав: дурні питання...
Проблема у тому, що пам’ять повертається до мене поволі, спалахами – картинки, образи, звуки, запахи... Як різнобарвні скельця вітража, які розсипалися на підлозі – знайдеш три чи п’ять, і все одно не зможеш зрозуміти, що ж було на вітражі зображено. Але здогадаєшся, що у порожній рамі було не просте прозоре скло... Або цеглини, яких все ніяк не вистачає, щоб побудувати стійку споруду: я складаю її і так, і сяк, а вона все одно валиться.
І, що ще більш цікаво, спогади-цеглинки знаходяться лише до тієї миті, поки я не опинився у будинку пані Жоржини. Після того вони перетворюються на густу суміш, в якій перемішане все-все-все, і від того вона втратила і колір, і форму, і твердість. Моя пам’ять з того часу – не цегла, а рідка глина, з якої я вперто намагаюся виліпити щось, щоб зрозуміти, що ж тоді відбувалося, але не можу.
Хочеться сказати: “глину треба обпалювати, щоб вона стала цеглою.” Але, по-перше, як це? А по-друге, це вже буде випадок того, коли аналогія заходить занадто далеко і втрачає сенс.
Перший тиждень був найважчим. З в’язкої суміші, якою тоді була моя пам’ять, один за одним виринали кавалки-спогади, так, ніби хтось кидав ними мені в обличчя. У ті дні я міг несподівано застигнути на місці посеред вулиці, охоплений несподівано пригаданими відчуттями, картинами минулого, ситуаціями та подіями, які найчастіше не мали сенсу, але колись зі мною відбувалися.
І на додачу до цього внутрішнього хаосу, мені треба було розміститися у Столиці, пережити розмову за розмовою із головою вершників, – майстром Марчоґіоном Барфауром, – і, що було найскладніше, почати відвідувати Академію.
Якби я був більш романтичним, то сказав би: “Як добре, що поряд зі мною була Івонна!” Але насправді її присутність поруч зі мною майже весь цей час (принаймні, вдень) має зовсім інші причини. Та вона дійсно багато у чому допомагала мені – вже хоча б тим, що виявилася донькою майстра Барфаура. Відповідно, я виявився кандидатом у вершники, якого привела до Академії донька майстра. Неабияка рекомендація насправді. Завдяки цьому, інші студенти хоча б не звали мене “безрідним простолюдином”. Принаймні, в очі.
Так, більшість студентів, які навчалися в Академії вершників, були дітьми родин з родоводом, який уходив у минуле на сторіччя. І більшість із них не мали ніякого бажання ставати у майбутньому королівськими вершниками. Більше того, вони і не могли ними стати – бо для цього треба було б, принаймні, вміти створювати Сяючу зброю. Нескладна по суті магічна навичка, але, виявляється, вона з тих, що у людини або є, або немає. Можна було бути найсильнішим чарівником у королівстві, а все одно не вміти запалити навіть Сяючої голки. І навпаки, як у моєму випадку, не мати ніяких здібностей до магії, окрім цієї – окрім мого Сяючого леза.
– Цікавий клинок, дуже цікавий... – сказав майстер Барфаур, погладжуючи розлогу чорну бороду, яка зовсім не відповідала його прізвищу. – Де це такими користуються?
– Я... Я не знаю, майстре, – розгублено відповів я.
– Батько, я ж казала, що ця людина не зовсім... – Івонна звала майстра “батьком” лише у такі миті, коли ми опинялися за зачиненими дверима, і окрім нас трьох тут більше нікого не було.
– Так, так, я пам’ятаю, – Барфаур зупинив її. – Але цікаво, як такими мечами користувалися у його світі.
– Дивись, Іві, – продовжив він. На обличчі Івонни пробігла тінь невдоволення. – Клинок прямий, довгий, таким найкраще колоти, але і різати він теж здатен.
– Звичайний клинок. На півночі користуються майже такими ж, тільки цей гострий з обох боків, а північні – лише з одного.
– Так, твоя правда. Але головне все ж не саме лезо, а те, як він його тримає... Не втомилися, Гіє?
– Ні-ні, нічого, продовжуйте... – насправді, Сяюча зброя набагато краща за справжню не тільки тим, що ріже і рубить таке, що сталі не подолати ніколи, а ще й тим, що не важить майже нічого. Якась вага у руці все ж відчувається, але здебільшого це тільки ілюзія, викликана напруженням м’язів.
– Я навіть не уявляю, як користуватися таким же, тільки залізним... Рука, що його тримає, чудово захищена – це правда. Поперечна рукоятка забезпечує силу колючого удару – скоріше за все, він буде сильнішим, ніж у звичайної зброї. Але обмежень у нього... Ні, я не знаю. Звіть мене старомодним, та я не зміняв би свого старого меча на такий. Ну, може, якщо б він був золотий...
– ...І ти б його негайно продав, так?
– Саме так, Іві. Бо навіщо мені така цяцька... До того ж, у мене і так довший, – майстер Барфаур підняв руки над головою та запалив свою Сяючу зброю. Це був дворучний меч, завдовжки майже такий самий, як майстер на зріст. Він був і дійсно... довший за мій.
– Ох, батьку, ну невже не можна... без цього, – Івонна хитнула головою, витягнула руку і дістала з повітря свій Сяючий спис. Він був... вищий за майстра.
Той хмикнув, посміхнувся та погасив клинок.
– Добре, доню, твоя взяла. Гаси зброю Гіє, вершницю Івонну з її сарисою нам не перемогти, – я послухався, і Сяюче лезо розчинилося у повітрі. Івонна теж недовго вихвалялася своєю зброєю – відпустила спис, і той зник, згаснувши. На її обличчі не з’явилося ні краплі задоволення чи гордості.
Така вже вона, вершниця Івонна – моя рятівниця і моя наглядачка.
Як би не був майстер Барфаур переконаний у тому, що мене безпечно випускати на вулиці міста (принаймні, якщо вірити його словам), та залишити “дикого мага” без нагляду вони не могли. Принаймні, у найближчі півроку мені суворо забороняється надовго залишати компанію Івонни (не те, щоб я був проти...), а їй, відповідно, відпускати мене від себе.
Ось і головна причина того, що я, якби був романтичною людиною, міг би сказати “ці два тижні ми провели разом” – і майже не збрехати при цьому.
І це ще одна причина того, що майстер Барфаур добре ставився до мене: моє навчання в Академії вершників прив’язало його доньку до Столиці, і він помітно радів тому, що вона хоч на деякий час припинила подорожувати островом та наражатися на небезпеку. Зрозуміло, що вголос він цього ніколи б не визнав, – тим більше, якщо б це могла почути Івонна, – але так я зрозумів його поведінку.
– Добре, Гіє, вистачить на сьогодні, – до того, як ми почали мірятися зброєю, майстер намагався навчити мене хоча б азам фехтування, про яке я, як з’ясувалося, не знав майже нічого. Мабуть, у минулому моєму світі воно було не потрібне... – Продовжимо післязавтра. Хвалити тебе поки нема за що, та бачив я і гірших учнів, не сумуй.
– До речі, про учнів, – він подивився мені прямо в очі. Цей гострий погляд Івонні дістався саме від нього. – З іншими студентами у тебе все гаразд? Не кепкують наші гаманці з тебе?
– ...Гаманці?
– А ти не зрозумів? – майстер посміхнувся. На жаль, такої відкритої усмішки від нього доньці не дісталося... – Більшість з тих, хто зараз відвідує заняття разом із тобою, робить це лише для того, щоб отримати престижну військову освіту. І віддає за це золотом – у казну Академії, звичайно. Вершників з них все одно не вийде, але, може, хоч якісь знання в голові після випуску залишаться... Ну і такі як ти матимуть змогу навчатися безкоштовно.
– Принаймні, поки навчаєтеся, – додала Івонна.
Я її зрозумів. На термін навчання мені дозволялося безкоштовно жити у приміщенні Холу вершників, – хай насправді жилі кімнати у ньому призначені для перебування тих, хто або тільки-но повернувся, виконавши завдання, або ось-ось вирушить його виконувати. А от коли цей термін завершувався... тоді з попереднього речення зникало слово “безкоштовно”. Навіть не зникало, а мінялося на “за непомірно великі гроші”. Краще вже було або вирушати подорожувати країною, або підшукати та зняти кімнату в місті.
Але для мене все це було ще попереду. Поки що маленька кімната (поруч із такою ж маленькою кімнатою, в якій зупинилася моя наглядачка-Івонна) мене повністю задовольняла. Все одно, більшість часу я проводив або в аудиторіях, прослуховуючи довгі лекції про історію держави, занотовуючи, які з законів цієї країни стосуються мого майбутнього як вершника, і які з них мені необхідно вивчити напам’ять або тренуючись на подвір’ї чи в залі, або відпочиваючи за кухлем пива у невеликому, доволі затишному пабі, що знаходився неподалік Академії. Здається, його і побудовано було саме для цього – не здивуюсь, якщо дізнаюсь, що частина його прибутку теж іде до казни майстра Барфаура.
– Ой, пане вершнику! – несподівано почувся жіночий голос. Звернення було б ввічливим, якби не було таким уїдливим. – Щось ти зовсім засумував. Чого б це так?
Я подивився на неї, відірвавшись від споглядання кухля з пивом, – так, голос я впізнав одразу. Тора Хафкор, королівська чарівниця – із чарівною посмішкою від вуха до вуха. Чи, скоріше, від хвостика до хвостика, в які було зібране її золотаве волосся. Пам’ять підказує, що ця зачіска зовсім не пасує епосі, в якій, здається, перебуває цей світ. Але двома хвостиками анахронізми не обмежуються: одягнена чарівниця теж зовсім не так, як личить поважній леді. Ну добре, можливо, що тугих корсетів цей світ позбавився раніше нашого (пощастило жінкам), а кумедні накладні подушечки на сідницях у ньому не з’явилися (пощастило мені), але ця її спідниця... Довга з боків та ззаду, спереду вона закінчувалася трохи вище колін, відкриваючи погляду ноги у чоботах з високою шнурівкою. (пощастило...?)
– Пощастило, аякже, – вона всілася напроти мене за стіл, цапнула мій кухоль та зробила великий ковток. Образ поважної та розумної королівської чарівниці щез остаточно. – Та невже? Поважна та розумна? Ха-ха, ви таке чули?
Не знаю, до кого вона зверталася, але від цього питання всі присутні у пабі негайно заходилися вивчати дно своїх кухлів або, за їх відсутності, поверхню столів, стільців, власних нігтів чи навіть підлоги.
– Ну, не відповідаєте – і не треба, – ще ковток – і пиво залишилося лише у моїх спогадах.
– Ой... – вона розгублено подивилася на мене. – Дійсно, це ж твоє... Іще хочеш?
Я б не відмовився. Тільки чого вона питає? Невже збирається пригощати? Чи, може, місцеві чарівники опанували мистецтво творити пиво з чистого повітря...? Та ну ні, дурні думки, неможливо.
– Дякую! – посміхнулася Тора, витягуючи з-під стола кухоль, повний пива. – Ось, тримай, пане вершнику. А то щось ти зовсім з лиця спав. Чи з тебе, “гаманці” наші академічні кепкують? – вона кивнула на компанію студентів Академії, що сиділа на протилежному від нас боці пабу. Не зважаючи на те, яка відстань між нами була, звідти все одно було чутно розповіді про їх хвацькі пригоди на вуличках Муґніту, одного з найбідніших районів Столиці. Здається, серед багатої молоді з’явилася мода вирушати туди на пошуки пригод, розваг, колотих ран, різноманітних захворювань та інших неприємностей.
– Та ні, – дивно, як її питання повторювало слова майстра Барфаура. – Взагалі, від мене намагаються триматися подалі. Не те, щоб мене цуралися... Скоріше, побоюються.
– Ну так ти ж у нас герой...
– Я?
– Що, не чув студентських балачок? – Тора хіхікнула. – Послухав би при нагоді... Багато чого про себе дізнався б. Наприклад, те, що ти самотужки поклав у могилу три десятки північних вояків з клану Лоеріґ.
– Три десятки?
– Аякже! Може, ще й пару-трійку зверху, та ніхто ж з тих, хто міг би порахувати, в живих не залишився... І це ще тільки найлегше з того, що ти зробив.
– Кхем... – то я, виходить, знаменитість? – А що ж тоді найскладніше?
– Ну... Як би так сказати, щоб мені потім одна вершниця голову не знесла... а то ж видумають собі мстивих істеричних героїнь... – і знову вона розмовляла незрозуміло з ким. У такі моменти з’являлося відчуття, що невідомо, що вона зробить наступної миті. Тепер я починаю розуміти, чому Івонна радила бути з нею обережніше... – Це ще кому з ким обережніше треба бути? Ну добре, скажімо, так: найскладніше з твоїх досягнень прямо пов’язано з тією рудою вершницею. І жодних слів більше. Хочеш накликати біду – можеш сам розпитувати, а я у це лізти не буду. Чутки та балачки мене мало цікавлять.
– І саме тому ти знаєш їх набагато краще, ніж я.
– І саме тому я ходжу радісна, а ти – сидиш сумний та невеселий, як сотник Горведд.
– А це – тому що не тебе намагалися нещодавно вбити уві сні!
– То ось воно що...
– Саме воно... З голови не йде. Тим більше, що ти сама нам тоді казала, що вбивці були скоріш за все з півночі.
– Так, замах на вас з Івонною скоїли люди з того самого клану Лоеріґ.
– От бачиш: б’юся об заклад, це ті ж самі дикуни, які напали тоді на дім пані Жоржини...
– Дику-хто!? – вона несподівано підвищила голос. – Де це ти такого набрався? Хоча навіщо я питаю – і так зрозуміло: у своєї пані... як її... Жоржини! Аристократка напундючена, трясця б її взяла. Ну так, для неї дикун – будь-хто, хто не живе у двоповерховому будинку з двома покоївками! Та ще й не підтирається надушеним папером – дикун же!
– Тора, а от тепер ти зовсім невідповідно до історичного періоду...
– Та на... начхати мені на ті твої періоди! – вона помітно стрималася на слові “начхати.” – І стрималась я лише тому, що ми за столом, ось. Ненавиджу, коли інших людей звуть дикунами лише за те, що у них немає того, що є у тебе, розумієш? Ти сам би побував на півночі, подивився б на власні очі, як ті “дикуни” живуть... Чесно сказати, зовсім не гірше, ніж наші “цивілізовані” поселенці з Тірґледу, а місцями ще й краще. Уяви собі зелені схили гір, по яких розкидані маленькі біленькі хатинки... Уяви, як вночі на горах запалюються десятки вогників, кожний з яких – віконце до теплої, затишної домівки, де у печі булькає казанок із гарячим та смачним. Тільки уяви! А то ж наслухався балачок – чи книжок дурних начитався... Часом “Історія” Конна Ірая тобі не траплялася? – вона підозріло примружила очі, вивчаючи мене поглядом. Я вдав, що зовсім не знаю, про що йдеться.
– То, може, не треба було з ними битися? Може, треба було їх чемно запросити, посадити за стіл, поїсти-поговорити, віддати їм Івонну і відпустити додому, до маленьких, біленьких, гарячих та смачних?
– Ні. Але зрозумій: вони зовсім не дикуни. Можуть бути клятими покидьками, так, а от дикунами – ні, і від того стають ще більш небезпечними. Вони ворожі, з ними треба інколи битися насмерть, але насправді така потреба виникає набагато рідше, ніж ти думаєш. Ось, наприклад, чого Івонна та її загін взагалі до них полізли?
– Пані Жоржина щось казала... Якийсь заколот на півночі, так? Магічний за природою?
– Зрозуміло, що магічний – інакше відрядили б не вершників, а простих солдат. Але те, що там “заколот” – це ще не привід втручатися в їх політику, власних проблем вистачає. Та справа у тому, що з теперішньою королівською династією Півночі у нашого королівства угода... Корона мала надати допомогу, коли на трон Півночі почав зазіхати пройдисвіт-чаклун, розумієш? Угоди, політика, перемовини – ми з ними сусіди, і живемо, як водиться. А ти “дикуни” та й “дикуни”...
– То, може, Корона ввічливо запитає у того, хто там на Півночі головний, хто і чому нас вбити намагався?
– А ти не хвилюйся – запитають. Із належною сумішшю ввічливості, вибагливості та зверхності. Так, щоб було зрозуміло, що ми тут не дуже цим задоволені і можемо, раптом що, образитися дуже-дуже.
– То можна розслабитись і пити пиво?
– Лише якщо ти підготувався до завтрашніх занять, – Тора кивнула. – Я ж дуже хочу тебе побачити через місяць на теорії магії. Такого піддослідного втрачати мені не хочеться.
Я пропустив повз вуха “піддослідного”. Насправді, я вже зовсім її не слухав.
Чесно кажучи, я почув вже все, що мені було треба.
Тепер залишалося вирішити, що робити з почутим.
І, здається, досить мені вже сидіти та пити пиво...
– Ну... Тоді через місяць побачимося, Торо! – я піднявся з-за столу, залишивши на ньому кілька монет.
– Набагато раніше, пане вершнику, – але я вже не чув цих слів, зачиняючи за собою двері пабу та вирушаючи гомінкою вулицею до одного непримітного будиночку поряд з міським базаром. – Набагато раніше...
Королівська чарівниця Тора Хафкор, провела Гія поглядом, поки він не зник за дверима, розгублено похитала головою та зробила добрячий ковток з кухля.
– Написав би хоча б, яке воно... – сказала вона комусь, піднявши очі до стелі. – А то ж п’ємо хто зна що.
Нічого так.
Смачне.
03
Дзелень!
Голосно дзеленькнуло щось (дзвіночок, зрозуміло...), коли я відчинив двері та зайшов усередину.
Середина була невеличка, порівняно чиста та доволі стара. Дерево, з якого були зроблені меблі, – стіл, кілька крісел, полиці на стінах, – справляло таке враження, що живими деревами воно було задовго до того, як я народився на світ. Килим, що закривав підлогу, теж був не набагато за нього молодшим. Єдиним, за що я був у цій кімнаті значно старшим, був пил, який не витирали десь близько доби. Може, двох. Але це дійсно було єдине, перед чим я міг похвалитися власним віком.
Бо господар цієї кімнати (і всього будинку, до речі, немаленького) теж був за мене набагато старшим – і, мабуть, дивився на деревину власних меблів, як на свіжі паростки. Принаймні, таке враження справляв цей невеликий на зріст сивий чоловік. Маленький, кругленький, одягнений у костюм із жилеткою, (костюм намагалися прасувати – і це майже вдалося) з кишені якої звисав ланцюжок годинника; кругле обличчя, рідкі залишки сивого волосся, які обрамляють його, і позолочене пенсне на носі.
Чесно кажучи, на перший погляд він здавався карикатурою.
Його ніби витягли зі сторінок столичного сатиричного видання з кошмарною назвою “Пвнш” (“голосні – для слабаків!” було його неофіційним гаслом), надали форми та поставили переді мною.
З іншого боку, згадуючи всіх, кого мені довелося зустріти до цього дня, я вже не дивувався. Якщо наш світ – театр, то цей був більше схожим на комедію дель арте. Питання, чи є вона “аль імпровіозо” – залишалося відкритим (здається, у Тори була з цього приводу якась особлива думка).
– Доброго дня, пане... – ввічливо привітався я.
– Ой, доброго, пане вершнику! – радісно відповів він, жвавими короткими кроками перебігаючи кімнату мені назустріч і повністю ігноруючи питальний тон мого вітання.
– Вибачте, але ви мене з кимось плутаєте, – якщо б мене запитали, я б, мабуть, не зміг відповісти, чому вирішив приховати свою справжню особу. – Пане...
– Ох, вибачте, вибачте, переплутав. Старий, розумієте, очі вже не ті, – він показав пальцем на своє пенсне. В очах за ним грали жартівливі спалахи. І ще – моє непоставлене питання знову виявилося марним. – Тож, чим я можу вам допомогти?
– Я чув, що ви займаєтеся благодійністю, пане... – питання. Ось. Чуєш?
– Та так, це одна з небагатьох моїх спроб зробити світ дещо кращим. І поки що єдина, що мала якийсь успіх, – ні, не чує. – А ви точно не вершник Гій, якого нещодавно привела до Академії донька майстра Барфаура Івонна звідкись з півночі?
– Ні, я точно не вершник Гій, якого Івонна, донька майстра Барфаура, привела до Академії. Пане...
– Ой, біда-біда... А у мене якраз була справа саме для молодого вершника Гія, якого Івонна, донька майстра Барфаура, привела до Академії і якому зараз зовсім не були б зайвими гроші.
– А чи може бути, що я зможу допомогти вам із справою, яку ви збиралися запропонувати вершнику Гію, якого до Академії привела Івонна, донька майстра Барфаура, пане...
– Хм... А ви впевнені, що хочете взятися за справу, з якою я збирався звернутися до вершника Гія, якого Івонна, майстра Барфаура донька, Академії привела до?
І на цьому місці розмови я зрозумів, що ноги мене більше не тримають, і гримнувся в одне з крісел із старого дерева. Господар кімнати, як ні в чому не бувало, сів у крісло навпроти, чекаючи на мою відповідь.
– “Майстра Барфаура донька”? “Академії привела до”? Ще скажіть, що вас звуть пан Йо...
– Йожеф, так! – перебив мене він. – Йожеф Кнедлік. Я так і знав, що ви знаєте, пане не-вершник, не-Гій, якого не-Івонна...
– Пане Кнедлік, я готовий взятися за це, – це треба було завершувати, поки воно не перетворилося на кілька сторінок повторень одного і того ж речення на різні лади. – Щось мені підказує, що я впораюся.
– Ну, як щось вам, пане не-Гій, не-вершник...
– Пане... Йожеф...! Я... зрозумів...! Вас...!
– Йой-йой-йой, що ж ви так ображаєтеся, навіть речення крапками засипали, як сіллю... – тепер, несподівано, пан Кнедлік став схожим на одну нахабну королівську чарівницю, про що я його негайно і запитав.
– Ні-ні, що ви... – його обличчя осяяла посмішка. – Ви мене улещуєте, але ні, ми із панною Торою зовсім не рідня. Зовсім-зовсім ніяка не рідня із панною Торою ми.
Ну от і добре, що підозра моя не виправдалася. Було б цікаво, якби він був таким собі старичком-чарівничком у позолоченому пенсне, але, якщо чесно, на мою думку, одної Тори цьому світові вистачить.
– Та все ж таки, все ж, ви ж хочете послухати мою пропозицію, яку я хотів зробити пану вершнику Гію... ну, і так далі, – здається, ця послідовність слів утомила і самого пана Йожефа. Він закашлявся, дістав звідкись з кишень невелику фляжку, зробив кілька ковтків, сховав її на місце та питально подивився на мене.
– Так, пане Йожефе, я б хотів.
– Ви знаєте, чим ми тут займаємося?
– Організовуєте постачання та розповсюдження благодійної допомоги, переважно їжі, у Муґніті?
– Так-так, саме так. І знаєте, що нам потрібно зараз?
– Вершник Гій?
– Ой-ой, яка чудова дедукція, пане! Як ви тільки здогадалися? – він подався вперед до мене, буквально зазираючи мені у рота. Я у відповідь міг тільки відчути, як почали червоніти від сорому мої щоки. – То, може, ви ще й знаєте, навіщо вершник Гій, якого... кхм... навіщо він нам потрібен?
– Якщо вже ви питаєте... – ех, була не була! – Ваша, з вашого ж дозволу, організація, кожного дня перевозить неабиякої ваги вантажі, щоб розподілити їх серед мешканців одного з найбільш небезпечних районів Столиці. Більшу частину вантажу складає їжа, проста й нехитра, але на вулицях саме така й ціниться найбільше: добре зберігається, нешвидко псується, непогано набиває шлунок. Те, що на додаток до неї можна отримати, наприклад, одяг, – знову ж, простий, надійний, цінний, – ще більше підвищує цінність вантажу.
Пан Йожеф дивився на мене зачарованими очима крізь пенсне, що повільно відхилялося від перенісся вперед, до мене. Але він, здається, цього не помічав, тільки ворушив вустами, ніби повторюючи слова за мною. На словах “набиває шлунок” він коротко плямкнув губами та знову приклався до фляги.
– Це, якщо хочете, вхідні дані, інформація, яку я маю перед собою та з якої маю робити висновки, – сказав я, розвівши руками перед собою над столом, ніби демонструючи, що ось вона, інформація, розкладена. Пан Кнедлік кинув на стіл оком, ніби очікував щось на ньому побачити, та нарешті здогадався поправити пенсне. “Оце ти загнув, Гіє,” – подумав я, але відступати було пізно. Слово “висновки” прозвучало – треба їх робити.
– І ось, ґрунтуючись тільки на наявній інформації та власному досвіді, я хочу сказати, що там, де є більш-менш цінний вантаж, який пересувається містом, неодмінно знайдеться хтось, хто захоче його привласнити. І не “щось із нього”, як ті, кому він призначений, а все-все-все, і все собі.
Тепер вже пан Йожеф розвів руками. Тільки, на відміну від мене, винувато і трохи розгублено. Мовляв, така вже людська природа, такий вже світ, в якому ми живемо. А у мене несподівано прорізався голос – я навіть встав із крісла і почав жестикулювати, підкреслюючи окремі слова своєї промови.
– І ось у такій ситуації, пане Йожефе, вам доводиться працювати, намагатися, як ви кажете, робити світ кращим хоча б для когось. Ось із чим вам доводиться стикатися кожного дня, ось на що доводиться наражати і себе, і своїх працівників.
Ну що ж, майбутній Великий Детектив, тепер – до фіналу!
– Єдине, що може вам допомогти зробити вашу працю безпечною – і не на один день, не на два, а надовго, якщо не назавжди – це зробити так, щоб до вашого вантажу ніхто навіть і не подумав би підступитися. І що можна придумати для цього кращого, ніж вершник-охоронець?
– Останні два слова теж треба курсивом, пане...
– Холмс, – не втрачаючи темпу, відповів я. – Бенедикт Холмс.
І одразу ж, розгублено:
– А як це – курсивом?
04
Я не знаю, навіщо мені було приховувати власне ім’я. І тим більше, я не знаю, навіщо було називатися першим, що спало на думку. Можливо, колись я навчуся того, що першою у моїй голові з’являється найдурніша з думок – бо вони, зазвичай, найшвидші та найнахабніші, кидаються вперед, розштовхуючи інші, розумні думки, ліктями, відпихають їх у боки, кидають униз, аби тільки встигнути на поверхню мозку першими. Але довго там не затримуються – шкереберть злітають прямо на язика та вистрибують з рота: ось, дивіться всі, яка я чудова думка і який мій господар ідіот.
Чому “ідіот”, запитаєте?
Розумієте, чесно кажучи, ніхто мені не повірив. Жодна людина, якій я назвав своє нове видумане ім’я. Всі вони на мить відводили очі, ледь помітно посміхалися та кивали головою: “Приємно познайомитися, пане Холмс.” Це вони вголос казали, а про себе вочевидь думали: “Ну добре, ще-не-вершнику Гіє, пограємо у твою гру. Принаймні, поки що.”
Не саме приємне у житті – починати працювати із людьми, які вже знають, що ти їм брешеш. Може, заради якоїсь високої доброї мети та через поважні незалежні від тебе обставини, але – брешеш все одно.
Все, що залишається – втішати себе тим, що ти і дійсно робиш це заради мети. Не дуже високої, не вищої за себе, і зовсім якоїсь недоброї, але все ж таки мети. Нехай після тієї ночі замахів ні на моє, ні на Івонине, життя більше не було, та все одно – я не міг змиритися з думкою, що буду сидіти без діла, коли десь існувала людина, яка хотіла нашої смерті. Я мав робити хоч щось, щоб знайти її, викрити мотив, зрозуміти, чому вона цього хоче...
Звісно, мені спадало на думку, що пара невдах, які “завітали” до нас тоді і більше не вийшли з наших кімнат, могла виявитися одночасно і замовниками, і організаторами, і виконавцями замаху. У такому випадку всі мої дії були марними, і ніякої небезпеки більше не існувало.
Була і така можливість.
Але я у це не вірив.
Переважно тому, що це тільки у студентських балачках я винищив увесь клан Лоеріґ до останнього чоловіка. Насправді, тих чоловіків залишалося ще багато. І якщо вже вони так образилися за те, що відбулося у помешканні пані Жоржини, то й те, що сталося у Холі вершників інакше як образу не сприймуть. І, скоріше за все, намагатимуться завершити те, що почали. Навряд чи хтось скаже: “Ну, як з першої спроби не вдалося, то, мабуть, краще залишимо все, як є.” Я більш очікую чогось на кшталт: “От паскудник! Але цього разу ми напевно його вб’ємо!”
Інша річ, що відомості про те, чим закінчився замах, могли ще не дістатися Півночі... Але й у це я не дуже вірив. Більше того, сумнівався, що вони мали діставатися аж туди.
Саме тому я вибіг тоді з пабу, залишивши проти всіх правил етикету Тору саму.
Саме тому я почав шукати роботу у пана Кнедліка.
Справа у тому, що з розмови студентів Академії я зрозумів: десь у Муґніті нещодавно оселилися люди, прибулі з Півночі. Люди клану Лоеріґ.
Занадто зручно, щоб бути простим збігом, так?
До Столиці приїздить півтори дюжини дикунів (вибач, Торо) з клану, який має привід ненавидіти пару королівських вершників... Ну добре: одну вершницю та одного студента.
Не важливо.
Важливо те, що вони приїздять, оселяються в одному з великих будинків, а невдовзі хтось із їх клану зчиняє замах на тих самих вершницю та студента.
Підозріло?
Та не те слово!
Звичайно, я міг би уявити себе незрівнянним бійцем, вломитися до того будинку, де вони оселилися, запалити Сяюче лезо та винищити там усіх і все...
Але насправді – не міг.
По-перше, якщо я і дізнався щось під час тренувань з майстром Барфауром, так це того, що “незрівнянним” мене можна назвати лише у поєдинку із противником, руки та ноги якого будуть міцно зв’язані мотузкою. І все одно, у нього будуть всі шанси закусати мене до смерті. Особливо, якщо “він” – це Міра... Міра-Міра, де ти там, білява нахабо?
Ой-йой...
По-друге, і головне: я гадки не мав, який саме з будинків немаленького Муґніту вони зайняли. А ходити там по вулицях і розпитувати людей “а де тут у вас північні переселенці мешкають?” означало привертати до себе зайву увагу і одночасно наражатись на велику кількість найрізноманітніших небезпек.
Звісно, мене таке не влаштовувало.
Але і тут мені на допомогу прийшли довгі вуха, якими було дуже добре чути балачки на іншому боці пабу. Якщо пам’ятаєте, наші “гаманці” вихвалялися походеньками по бідняцьких кварталах і тим, що їм там під час походеньок зустрічалося. Серед переліку розваг різного ступеня небезпечності було і те, що викликало в усіх голосний регіт: якісь люди взялися допомагати мешканцям Муґніту. Яка дурня та нісенітниця, ха-ха! Ха-ха-ха, ой дивіться, тої Івонни любчик у наш бік зиркає, давайте тихіше, бо зараз ще пошматує, він же скажений...
Залишаючи поза дужками “скаженого” та “любчика” (Серйозно? Це все, на що вас вистачило!?), інформація була надцінною. Пристати до цих людей, навідатися з ними до Муґніту, обережно розпитати: що, де та як...
Я вважав найскладнішим – знайти собі серед них місце.
Але виявилось, якщо це – найскладніше, то далі все мало йти як по нотах...
І, здавалося, так воно і йшло. Принаймні, якщо події навіть і відхилялися від тих нот, то не настільки, щоб мій поганенький музичний слух ці розбіжності відчув. Пан Кнедлік радо прийняв мене до себе; розклад праці дуже вдало ділив день із заняттями в Академії; сама праця виявилася не дуже складною...
Як і очікувалося, вже самої присутності вершника вистачало, щоб відібрати у будь-кого бажання лізти до наших речей. І коли я зрозумів це, то став приділяти значно менше часу загрозливому позуванню біля фургону пана Кнедліка та набагато більше – вивченню вулиць, на яких ми працювали та розмовам із людьми, з якими спілкувався.
Люди ставилися до спілкування приязно. Можливо, це було якось пов’язано з безкоштовною допомогою, яку ми надавали... Будь там як, вже через тиждень я більш-менш уявляв, як облаштоване життя у Муґніті, хто тут насправді має владу, хто – повагу, кого краще оминати, а до кого треба звертатись у разі небажаної вагітності (не те, щоб мені це загрожувало...).
А головне – я точно знав, де живуть ті самі люди з півночі.
І що вони нікуди з того будинку не поїхали.
І що до них лиш кілька днів тому приїхало ще кілька співвітчизників.
І що це все погано скінчиться, от побачите, пане Ве... Ой, вибачте, знаю-знаю. Не хвилюйтеся, пане, я про вас – нікому, мовчатиму як риба.
05
Правда, що Муґніт був найбіднішим із кварталів Столиці. Правда і те, що він був найнебезпечнішим та найбруднішим. Але, парадоксально, він був і найрізнобарвнішим з них.
Ну добре, можливо, це правда тільки тоді, коли не враховувати великий столичний базар – особливо ту його вуличку, на якій продавали квіти... Та все одно: кольори у Муґніті були в усьому. Ними неначе намагалися прикрити той бруд, який неможливо вже було відмити, якого вже неможливо було позбутися.
Кольоровим був одяг, що сушився на мотузках, іноді натягнутих просто через вулицю від будинку до будинку. Кольоровими були завіси на вікнах цих будинків. Кольоровими були латки на одязі місцевих мешканців – їх ніби обирали так, щоб вони найбільше не відповідали кольору одягу, на який були нашиті.
А що вже казати про місцевих дівок, кожна з яких намагалася перевершити всіх інших (і привернути увагу можливих клієнтів) красою своєї сукні. А якщо не красою, то хоча б строкатістю стрічок, які трималися купи лише якимось дивом – смикни одну і, здається, весь наряд розсиплеться, відкриваючи жадібним поглядам...
Цікаво, це враження – вони навмисно його створюють, чи це лише моя уява розгулялась?
– Що, пане Гіє, запалало Сяюче лезо? – голос з-за спини був несподіваним, але знайомим. Я обернувся, вже розуміючи, що перед моїми очима постануть два солом’яних хвости волосся, маленький носик та гостре підборіддя, прикріплені до тонкого тіла.
Тора Хафкор, власною персоною.
– Тора? Оце так несподіванка! Радий тебе бачити у місті – невже у замку справ не залишилося вже?
– Ох, та якби ж... Чого там не залишилося, то це нормальної їжі – панове вершники сіли пообідати, та як взялися... Ще й свіжий північний загін повернувся з докладом, і зрозуміло, що для кухарів це було повною несподіванкою – найповнішою навіть! Тому королівська чарівниця має ходити містом у пошуках чогось їстівного... Ти нічого смачного не бачив тут, пане Гіє? Я погано орієнтуюся на вулицях...
“Погано орієнтуюсь,” – це м’яко сказано. Як я нещодавно дізнався, базар був взагалі в іншому боці міста. Але Тора...
– Ох, пане вершнику, пане вершнику, ти коли дурню думаєш, ти такий кумедний!
– ...?
– Чесно скажу: те, що ти почав вивчати місто – це дуже добре, це знати варто. А от те, що ти почав це робити, намагаючись виконувати чужу роботу – це дуже і дуже погано. Не можна так. Не. Можна, – наголос на останніх двох словах вона зробила, тупаючи ногою по мостовій.
– Та ми ж вже це обговорювали... Я, зі своїми навичками вершника...
– Це ще якими? Ти, крім колоти-рубити лезом своїм Сяючим, ще щось вмієш?
– Ну...
– Розумієш, Корона не дарма платить гроші поліцейським пана Чарлі Мейна. Розумієш? Вони треновані спеціально на такі випадки, вони місто знають набагато краще, ніж ти можеш собі уявити. І головне: вони людей у цьому місті знають. Столиця велика, але не настільки. А що можеш ти запропонувати?
– Так у тому й справа, що не знаю! А, може, я теж... спеціально тренований? Я ж навіть не знаю, ким був у тому світі, з якого прибув. Ще не знаю, принаймні. Як думаєш, є ж імовірність, що там я був поліцейським, і саме тому мене так тягне розкрити цей замах...
– Будьмо чесними: те, що тягне тебе розкрити цей замах, зазвичай спить у кімнаті поруч із твоєю. Я не знаю, ким ти був у своєму світі, та у цьому ти – звичайнісінький чоловік, якому дуже хочеться показати себе перед жінками з кращого боку.
– А у цьому що поганого? Сама кажеш, що це звичайна поведінка!
– У цьому – нічого. А ось у тому, як ти це робиш... Слухай, пане вершнику, ти ось сам кажеш, що не знаєш, ким був, і дуже хочеш дізнатися. Мабуть? Мабуть. Але ось тобі питання: ти зовсім не знаєш, що ти вмів там, але вже дещо розумієш, що ти вмієш тут. То чи не варто зосередитися саме на цьому? Стати, нарешті, вершником? Може, навіть кілька занять з теорії магії відвідати?
– Звісно ж, як приклад ти пропонуєш те, що сама викладаєш... Але ж погодься, те, що я вже знаю, що вмію, ніяк не суперечить можливості того, що я вмію ще щось. І, можливо, краще. Ймовірність існує, так?
– Так. Але невже ти збираєшся перепробувати всі можливі заняття?
– Чому ні? – чесно кажучи, це я сказав виключно для того, щоб піддражнити її. – Може, я насправді був у тому світі всемогутнім божеством і вмію робити все!
– Якби ти був божеством, з тебе б покоївки кров не пили. Скоріше навпаки було б, – відрізала чарівниця. – Ну добре, припустимо, що ти випробуєш всі можливі роботи і більш-менш навчишся виконувати всі з них. Я кажу “більш-менш”, тому що часу на все тобі не вистачить... Невже це буде добре?
– Так! Хочу вміти все, – я підшукав аргумент. – Хочу бути самодостатнім!
– Знаєш, Гіє... – Тора раптово зробилася серйозною. Навіть свого жартівливого “пана” забула. – Є у мене один знайомий... Так от він уміє робити все. Ну, точніше, не те, щоб зовсім усе – але багато. Принаймні, в одній царині: він тобі і друкар, і письменник, і поет, і перекладач... Все в одному. І ти думаєш, допомогла йому ця самодостатність? – і, не чекаючи на відповідь... – А от і ні. Коли людина хапається ось так за все, коли вона вміє робити все, але все однаково погано...
– Тоді я буду робити все однаково чудово! Ось тобі і рішення.
– А життя тобі вистачить, вершнику? – вона опустила плечі та похитала головою (солом’яні хвостики описали півкола у повітрі). – Ну, бувай, четверта стіно...
– Що? Яка ще стіна? І чому саме...
– Слухай, дурнику! Слухай, що тобі каже Тора Хафкор, королівська чарівниця острова Інис! Ти можеш думати собі все, що завгодно, але зрозумій – те, що ти головний герой цієї історії, ще не значить, що ти все вмієш, все знаєш, чи, навіть, що ти все можеш пригадати! Навіть те, що тобі все вдасться – ще не гарантовано. Така вже ця історія! Тому, пане ще-не-вершнику, будь гарним хлопцем, повертайся до замку і не заважай поліції робити роботу, як ти збирався тільки нещодавно зробити і від чого мені довелося тебе відволікати пустими розмовами!
– Тора... – ці слова ніби виснажили її. Вона ніби осунулася, ссутулилася, обличчя посіріло... Що з нею? Якби я ще зрозумів, що саме вона хотіла сказати... Ні, думку в цілому я вловив. І те, що, здається, я ледь-ледь не вліз у щось, що робила поліція – теж зрозумів. Але більшість слів...
– Добре, Тора, повертаємось до замку, так? Давай, я допоможу тобі...
– Їс-с-с-с-сти... – крізь зуби просичала чарівниця. Здається, про надзвичайний стан на кухні вона все ж не брехала.
06
– А тепер і поїсти можна, – сказала Івонна, наповнюючи свою миску супом з казанка над вогнищем. Сказала, чесно кажучи, більше собі ніж мені, бо я вже наминав це вариво, аж за вухами лящало. Здається, і у цьому світі люди зберегли один із найдавніших рецептів: м’ясний бульйон та все, що було під рукою. І, скажу я, якщо приготувати це...
– А якщо ти зараз скажеш щось на кшталт “а я і не думав, що ти так смачно готуєш!” – я тобі голову відріжу. Списом, – вершниця виразно подивилася на мене, набираючи повну ложку супу. Дмухнула на неї, більше за звичкою, бо остудити цю гарячу та багато приправлену смакоту так було неможливо, і додала. – Його древком.
– Мгм-м-мгмгмг! – промимрив я щось у відповідь, бо з повним ротом дуже не поговориш. Потім прожував те, що було у роті та проковтнув його разом із фразою “а я і не думав, що ти так смачно готуєш!”, яка вже висіла у мене на язиці.
– А чому було не заночувати у селі, яке ми кілька годин тому минули? – запитав я замість цього.
– Тому що там довелося б ділитися їжею з місцевими? – навіть того світла, яке давало вогнище, було достатньо, щоб побачити, як Івонна награно підняла брову. Мабуть, причина того, що вона вирішила провести цю ніч у чистому полі, була у чомусь іншому...
– А може, тому що ми з тобою дуже-дуже квапимося відвідати твою улюблену пані Жоржину? – а ось це вже більш схоже на правду...
– Ні, я розумію, але невже аж настільки, щоб пожертвувати більш-менш нормальною ночівлею?
– Так, настільки. Ти ж чув усе, що оповідала Тора. Уважно слухав, студенте? – я кивнув, забувши витягнути ложку з рота. Думаю, вона це помітила. Не ложку, а те, що я кивнув, звісно ж. – Тоді ти маєш розуміти, якою загрозою є існування цього... будинку... якщо його можна так назвати... та його мешканців. І чому королівські вершники мають втрутитися у це.
– Але чому ми? Навіщо було ганяти туди цілий патруль? Лише для того, щоб вони подивилися здалека та повернулися до Столиці? І...
– І з’їли всі припаси Холу вершників? – мені здалося, чи вона і справді посміхнулася? Мабуть, із цим світом таки щось не так... – Бачу, спілкування із Торою не пішло тобі на користь...
– Та не важливо, – продовжила Івонна. – Розумієш... Якби патруль вдерся до будинку з наміром усіх там повбивати, ми, скоріш за все, втратили б увесь патруль. Якщо те ж саме зробимо ми – скоріш за все, нам це вдасться. Розумію, це неабиякий розрахунок імовірностей, та коли у справі замішана магія, навіть така гра слів має значення. Інколи лише вона має значення. Тому, поки ти бігав містом вдаючи детектива, вершники обережно перевірили мою підозру.
– Ох, не нагадуй мені про “детектива”...
– Чому? Ти ж майже розв’язав справу. Дійшов абсолютно неправильних висновків, але, принаймні, логіка твоя була непохитною...
– Дякую, але дійсно, не треба. Якби не чарівниця, я б наробив дурні...
– Але ж не наробив, так? До того ж, вивчив трохи місто і знайшов собі роботу. Теж результат.
– Мабуть... – я нарешті покінчив із супом та відклав тарілку. – І все ж... Скажи, ви впевнені, що більше на тебе замахів не буде?
– Та якби ж... – вона помовчала. – Тобто... Майстер Барфаур...
– ...
– ...Батько, – виправилася Івонна. – Каже, що у цьому випадку він впевнений щодо того, хто і чому намагався нас вбити. Ніколи не цікавилася столичною політикою, а от ця політика вирішила зацікавитися мною... І прийшла вночі з ножем, щоб їй.
– Хотіла б сказати, що ідея представити все так, ніби вбивці були з півночі, а причиною замаху – наші з тобою вчинки, була цікавою... Але, насправді, ні. Нічого у цьому цікавого не було. І саме на цьому вони й погоріли: якби облишили її одразу, як тільки справжні переселенці звідти відмовилися співпрацювати...
– А вони відмовилися?
– Так, ти що, не знав? Це перше, про що дізналася поліція – ніхто з північних переселенців не погодився спробувати вбити вершника. Навіть сплячого. Отакі ми страшні, Гіє, отакі от... А ще вони радо розповіли, хто приходив до них із такою пропозицією. І звідти вже потягнулася ниточка, аж до кімнат королівського палацу та шляхетних неуків, чиїм синам не вистачило розуму, щоб до Академії вступити...
– І лише через це вони вирішили помститися майстрові Барфауру... Та ще й так... Дурня якась.
– Авжеж дурня. Розумієш тепер, Гіє, чому я не люблю у Столиці затримуватись? А через тебе...
– Якраз через мене ми зараз не у ній, до речі.
– Але поспішаємо так, що немає часу навіть заночувати нормально, – відрізала вершниця.
– Теж правда... – розгублено сказав я. – Ще б знати, що робити, коли допоспішаємо до нашої мети...
– Батько тебе навчив із Лезом твоїм поратися? Навчив. Ось і зробиш... що треба буде. Тільки не починай мені оце звичне книжне “не знаю, чи зможу”, або “а, може, є інший шлях”...
– Не буду, Івонно, не буду. Але, кажучи про “книжне”...
– Що?
– Коли повернемося, обов’язково доведу Торі, що ні в якій ми не у книжці, що б вона там собі не думала.
– І як ти це зробиш? – тон її слів не залишав сумнівів у тому, що вершниця вважала це неможливим.
– Ну от подумай... Якщо вірити Торі, я тут щось на зразок головного героя. Але з тої миті, як я приїхав до столиці, скільки часу минуло? І що я за цей час зробив, га? Нічого, і ще більше нічого... Відвідував нудні заняття, відвідував трохи менш нудні заняття, ледь не вмер, бігав як дурний містом у пошуках вбивці, якого там не було, та копирсався у бруді Муґніту. От і все.
– Так, подумала, що далі?
– Ну от хто про це все буде писати? Навіщо?
– ...
І дійсно.
