Столітня війна та епідемія чуми
Столітня війна спалахнула 1337 року, але першу крупну кампанію проти Франції Едуард ІІІ розпочав лише у 1346 році. З 10-тисячною армією він висадився у Франції та дійшов до самого Парижа, але його стіни виявилися неприступними для англійців, до того ж військо Едуарда почала косити дизентерія. Королю довелося відступити до річки Сомма, де біля містечка Кресі його зустріла французька армія.
Битва при Кресі
Точна кількість військ на полі бою не відома, але вважається, що французи мали перевагу в кількості у півтора-два рази. Основу їхньої армії складала важка броньована кавалерія, кістяком якої були представники французького дворянства. Кілька тисяч арбалетників та піхоти грали допоміжну роль у французькій армії.
Англійська армія в свою чергу покладалася на важку броньовану піхоту, списоносців та знаменитих англійських лучників. У якості підтримки англійці покладалися на легку кавалерію. Також армія Едуарда мала у своєму розпорядженні кілька органних гармат.
Наступала епоха пороху.
Серед очільників війська був і син Едуарда ІІІ, який керував обороною на правому фланзі.
Англійці зайняли оборонні позиції на невеличкому пагорбі та звели барикади, в очікуванні наступу французів. Наступ розпочався близько шостої години вечора, коли в бій пішли французькі арбалетники. Саме в цей момент над полем бою розігралася короткочасна але потужна гроза. Розмокле поле бою уповільнювало французів, а волога негативно вплинула на арбалети, багато з яких вийшло з ладу та не змогли вести прицільний вогонь.
А от з англійськими довгими луками все було більш ніж добре. Лучники били точно і кучно, та за лічені хвилини нанесли своїм візаві значних втрат.
Не витримавши масованого обстрілу арбалетники почали відступ, що розлютило графа Алансона Шарля ІІ, який сприйняв цей відступ за прояв боягузтва. Повівши свою кавалерію вперед він виголосив:
“Зімніть цей натовп, який блокує наш наступ”
після чого французька кавалерія почала безцеремонно добивати свої ж відступаючі війська. Цей хід був більш ніж нерозумний. І без того уповільнений через негоду наступ зовсім застопорився, і дав англійським лучникам змогу нанести значних втрат атакуючій кавалерії.
За градом стріл пролунав залп трьох органних гармат, які своїм вогнем та гуркотом наводили жах та завдавали втрат вершникам, що здіймалися пагорбом. Врешті решт, частині кавалерії все ж вдалося дістатися оборонних позицій ворога, але тут їх зустріла, і майже повністю знищила англійська броньована піхота. Сам граф Алансон загинув в бою, атакуючи позиції Чорного Принца.
Не дивлячись на розгром свого авангарду французька кавалерія здійснила серію потужних атак на англійські ряди, особливо концентруючи свою увагу на правому фланзі, яким керував спадкоємець трону. Під час однієї з атак принц Едуард майже потрапив у оточення та ледь не загинув у запеклій сутичці. Він навіть послав гонця до батька з проханням про підкріплення, але Едуард ІІІ відмовив, вимовивши знамениту фразу:
“Нехай хлопець сам виборе свої шпори”.
Згодом король все ж відправив до сина невеликий загін, однак Чорний Принц вже зміг відбитися самотужки.
П'ятнадцять разів французи здійснювали атаки на позиції англійців. Під час однієї з них, сліпий король Богемії Іоанн особисто повів свої війська на ворога. Йому навіть вдалося пробитися крізь ряди лучників, але в кривавій рубці з англійської піхотою король Богемії загинув. Вражений цим сміливим вчинком, Чорний принц, у пам'ять про почесного ворога використав чорний герб і девіз богемського короля як елемент власного герба.
З тих пір три білих пера та девіз “Ich dien” (Я служу) є невід'ємною частиною герба принца Уельського.
Кожна наступна атака ставала все більш дезорганізованою та безнадійною. Врешті решт король Філіп особисто очолив останню атаку на ворога, однак і вона не мала успіху. Під королем було вбито кілька коней, а сам він був поранений ворожою стрілою. Врешті решт, один з васалів Філіпа, аби запобігти тотальній військовій катастрофі, вмовив короля відступити.
На полі бою французи втратили щонайменше 4000 вершників, а втрати серед піхоти взагалі ніхто не рахував. Окрім графа Алансона та короля Богемії, у битві при Кресі також загинули герцог Лотарінгії Рудольф, граф Фландрії Луі І, граф де Блуа Луі Другий, а загалом 1542 представники високого французького дворянства.
Після перемоги при Кресі, Едуард взяв у облогу місто Кале, ключовий порт, з якого французи робили піратські напади на англійські кораблі, що перевозили вовну. Облога тривала цілий рік, але у серпні 1347 Кале все ж таки здався, і Едуард з тріумфом повернувся на батьківщину. Однак, хоча кампанія і була вдалою остаточно перемогти французів англійцям не вдалося. Війна вимагала колосальних ресурсів, які дуже швидко закінчувалися. До того ж дуже скоро всі ці воєнно-політичні проблеми відійшли на другий план.
1347 року в Європі спалахнула нечувана епідемія чуми.
Чума
Чорна смерть прийшла в Європу зі сходу. Спустошивши Великий степ, 1347 року хвороба разом з торговими караванами проникла до південної Європи. Протягом наступних двох років вона охопила всю центральну та західну частину континенту, а ще за два роки її північні, та північно-східні регіони. 1352 року, зробивши коло Європою, чорна смерть досягла Києва.
Перший випадок чуми на території Англії зафіксовано 24 червня 1348. Хвороба проникла на острів разом із торговим кораблем що прямував із Гасконі, та почала швидко поширюватися півднем країни. Вже восени епідемія вдарила по Лондону, а влітку наступного 1349 року чума дісталася до північних графств, та нещадно спустошила їх.
Хвороба не щадила нікого, ані селян, ані найвищі верстви населення. Від чуми загинула графиня Кентська Маргарет, Лорд Канцлер Джон Оффорд та архієпископ Кентерберійський. Не оминула чорна смерть і королівську родину. 1 липня 1348 року померла 15-річна донька короля Едуарда принцеса Джоана.
Чума вирувала в країні півтора роки, відпустивши свою смертельну хватку лише на початку 1350 року. Точної кількості жертв ми ніколи не дізнаємося, та більшість оцінок коливається в діапазоні від 30 до 50 відсотків жителів країни. Це означає, що тодішня Англія за півтора роки втратила від 2-х до 3-х млн. від свого 6-мільйонного населення.
Та окрім демографічного, чума мала ще й колосальний соціально-економічний та навіть релігійний ефект. Нестача робочої сили призвела до збільшення заробітної плати майже вдвічі і водночас скорочення ціни на землю та орендної плати. Працівники відмовлялися коритися своїм лордам і перебиралися в нові місця у пошуках вищих заробітків. Орне землеробство, яке вимагало величезних трудових затрат, змінювалося вівчарством.
Сталі економічні зв'язки почали рушитися. Парламент, опинившись у відчайдушному становищі, прийняв статут, який забороняв працівникам переходити з місця на місце, закріплював феодальні договори, а оплату праці найманих робітників фіксував лише на рівні, що існував до епідемії. Ці заходи принесли короткочасний успіх, але незабаром закон впав, ставши жертвою ринкових відносин. Наявність вільних земель за відсутності потреби годувати зайві роти призвела до скорочення цін на продовольство, і багатьом землевласникам довелося продати свої ферми орендарям. Таким чином епідемія сприяла появі двох нових соціальних груп – дрібних землевласників йоменів та ремісників-фахівців.
З поширенням вівчарства, вовна стала для середньовічної Англії тим самим, чим нафта для сучасної Аравії. Вона перетворилася на головну статтю англійського експорту та основу процвітання країни. Саме з того часу лорд-канцлер у палаті лордів сидить на мішку з вовною, аби не забувати, на чому ґрунтується його влада.
Важко сказати, чи мала чорна смерть прямий вплив на церковно-релігійні відносини в країні, та релігійні групи, критично налаштовані до пануючої католицької церкви почали з'являтися саме у після чумні роки. Величезну популярність у другій половині XIV ст. набула секта лоллардів (в перекладі з голландського “буркотунів”) на чолі з її лідером Джоном Вікліфом. Він відкрито критикував практику та вчення католицької церкви та став першим, хто переклав Біблію на Англійську мову. Ще багато років після його смерті, вчення Вікліфа зберігали популярність серед нижчих верств населення, аж до початку реформації.
Поновлення бойових дій
1355 року полум'я Столітньої війни спалахує з новою силою. Сини Едуарда ІІІ Едвард, також відомий як Чорний принц, та Іоанн, також відомий як Джон Гонт, висадилися Франції, та майже рік займалися грабіжництвом та мародерством у Бретоні, Гасконі, Арман'яці та Лангедоці. Лише 1356 року, французський король Іоанн ІІ Добрий зміг зібрати військо та дати англійцям генеральну битву біля містечка Пуатьє, недалеко від того місця, де за 600 років до того Карл Мартел зупинив навалу мусульманського війська на землі франків.
Битва при Пуатьє стала однією з найвизначніших битв у Столітній війні, та однією з найболючіших поразок для Французів. Англійці змусили більш чисельне військо французів накивати п'ятами, а сам король Іоанн потрапив у полон, та був відправлений до лондонського Тауеру.
Це був пік слави для Едуарда ІІІ, однак цього разу він відкусив більше, ніж між проковтнути. Штурм Парижа знов не вдався, епідемія косила англійське військо, а захоплені французькі провінції були начисто розорені війною і не могли постачати провіант до армії.
Все це змусило короля відступити та погодитися на мирний договір, який і був підписаний у 1360 р. біля французького села Бретіньї. Короля Іоанна викупили, а Едуард отримав значну частину колишнього герцогства Аквітанія, яке колись належало Генріху II. Зі свого боку, англійський король відмовився від Анжу, Бретані, Нормандії, а також від претензій на французький престол.
Однак ненадовго.
За десять років Едуард знову заявляє свої права на французький престол та посилає синів у чергову військову кампанію до Аквітанії, і кампанія ця була затьмарена жахливими діяннями англійських принців. У 1370 р. Чорний принц жорстоко розправився з жителями Ліможа, вбивши всіх до останньої людини, що остаточно позбавило його репутації шляхетного лицаря. На додачу, військова фортуна полишила англійців. Французи використовували величезні розміри території та відсутність запасів продовольства, щоб виснажити ворога, і голодуючі англійські солдати поступово перетворювалися на справжніх бандитів.
Англійці навіть почали втрачати нещодавно набуті території в Аквітанії. За п'ять років кампанії, через хвороби і голод армія Джона Гонта скоротилася на половину і принци повернулися до Англії, де вони зіткнулися з потужною опозицією в особі баронів та купців, які вимагали звіту за безглузду і руйнівну війну, що тривала вже майже півстоліття. 1376 року парламент відмовився виділяти гроші на війну та вступив у пряму конфронтацію з прибічниками Джона Гонта.
Назріла чергова політична криза, спусковим гачком для якої послужила трагічна подія. У червні 1376 року від дизентерії помирає Чорний Принц, спадкоємець престолу Едуард. Здоров'я пристарілого Едуарда ІІІ не витримало подібної звістки, і вже наступного року король помер. Він залишив країну майже на піку військової слави, але нескінченна війна, величезні борги та смерть спадкоємця прискореними темпами штовхали країну у вирій смути.
Річард ІІ
Влада перейшла до Річарда ІІ, 10-річного сина Чорного Принца. На коронації юного короля всім заправляв його дядько Джон Гонт, хоча йому було відмовлено у офіційному регентстві.
Річарда ІІ часто порівнюють з його прадідом Едуардом ІІ, і не стільки через підозри у гомосексуальності обох цих королів, скільки у невідповідності їхніх особистостей королівському титулу.
Хоча на початку правління Річард ІІ здавалося зміг проявити певні лідерські якості: під час повстання, що спалахнуло 1381 року проти підняття податків, 14-річний король особисто вийшов до повсталих та пообіцяв задовольнити їхні вимоги, зокрема звільнити від подушного податку та скасувати кріпацтво. Однак, коли повстання вщухло, всіх бунтівників покарали, а домовленості відмінили.
Чим далі король дорослішав, тим менше він проявляв здатність до стратегічних рішень. Як і Едуард ІІ, Річард оточив себе фаворитами, заради яких готовий був піти на конфронтацію із баронською опозицією, на чолі з його дядьком герцогом Глостером та сином Джона Гонта Генріхом Болінгброком Ланкастером. Справа дійшла до збройного протистояння, у якому король зазнав поразки та змушений був відіслати своїх фаворитів з королівського двору. Цю поразку король не забув та при першій же нагоді почав мститися аристократії за приниження.
Спочатку, по досягненні 22-х років король спробував зробити крок до абсолютизму, заявивши, що управління усією країною тепер лежить на ньому особисто, а через кілька років почав активно прибирати кривдників. 1397 року за його наказом був вбитий герцог Глостер, а Генріха Болінгброка було вислано з країни, що викликало лють навіть у лояльного до короля Джона Гонта.
Але король, який прославився своєю недалекоглядністю, не зважав на це і після смерті Гонта у 1399 році конфіскував усі володіння Ланкастерів які міг успадкувати Генріх Болінгброк. Цей крок став соломинкою, що переломила хребет верблюда, адже місцева аристократія дуже швидко ставала нелояльною до короля, коли над її володіннями нависав дамоклів меч конфіскації.
В тому ж 1399 році Річард ІІ особисто очолив невелике військо задля придушення повстання в Ірландії, але до поля бою король не доїхав. Скориставшись ситуацією, Генріх Болінгброк за підтримки місцевої знаті, висадився в Англії та перехопив армію короля в Уельсі. Річард ІІ був взятий в полон та доставлений до Лондона.
Останньою паралеллю із долею Едуарда ІІ стало зречення Річардом престолу на користь Генріха, та його ув'язнення у замку Понтефракт, де він і загинув взимку наступного 1400 року.
Генріх IV
Генріх IV хоча і був коронованим королем, проте, по суті, був узурпатором і ця незаконність становища переслідувала його весь період правління. На додаток до цього у 1400 році в Уельсі спалахнуло повстання під проводом Овайна Ґліндура, до якого доєдналося багато нелояльних королю аристократів. Повстання тривало цілих вісім років, а Овайн навіть був коронований як принц Уельський. Однак у 1409 році воно таки було придушене, коли під гарматним вогнем впала повстала фортеця Харлек. Цю осаду очолював молодий син короля, майбутній король Генріх V.
Хоча Генріху було всього сорок п'ять років, до 1413 р. він вже був серйозно хворим. Король в усьому бачив змови проти себе і поступово почав впадати в безумство. Він навіть впевнив сам себе, що захворів на проказу, послану йому в покарання за узурпацію влади. У березні того ж року він знепритомнів у Вестмінстерському абатстві і дуже скоро помер.
Корона перейшла його 26-річному синові Генріху V.
Далі буде…
Підпишись на Patreon: https://www.patreon.com/HistoriaSimplex
Підтримати автора також можна за реквізитами:
Monobank - 4441 1144 2125 6510
Privat - 4149 4993 7233 4225
Ваша підтримка важлива, як ніколи! Але не забудьте підтримати ЗСУ ;)))
