🤷♀️Наш час відзначається культурою, яка не утверджує щирі прояви людської природи. Справді, наша природа пластична, але одна форма її розкриває, а інша — вводить у фрустрацію. Таким робом, мистецтво наразі — це ні що інше, як фіксація на собі, яке не виражає прагнення до реалізації творчого потенціалу в зовнішньому світі. Ситуація погіршується неконтрольованим ходом технологічного розвитку, але не димом фабрик, вдихаючи який робочий Англії ще щиро усвідомлював своє положення, а алгоритмами Штучного Інтелекту та іншими прибамбасами сучасного Суспільства, які намагаються — і це виходить цілком успішно — обкарнати діяльність людини.
✍️Ідучи по фабулі цього твору, я, можливо малознайомий вам як Кос Кук, згадую напрацювання культурних і політичних діячів, що посприяли становленню уявлення про метамистецтво, починаючи невеликим введенням у дух інфантильності українського театру та футуризму й закінчуючи спробою перенесення рапатої характеристики белетристики Йогансена на ігрову теорію виробництва ситуаціоністів, яку виразив ще Винниченко своєю прозою «Хочу!» Не обійшлося й без теоретичного матеріалу від двоякої практики існування ВАПЛІТЕ з особливим акцентом на гарбі політичного романтизму Хвильового.
📚Що ж, друже, давай спробуємо пустити автоматизований привид неофутуризму лібертарної творчості по Європі й Азії. Можливо, чтиво під назвою «Декілька слів про культурний поступ» на Низовині тобі сподобається:
Якщо тобі не сподобається.. Бу! Симулякри-симулякри, екзистенціальний вакуум, у-у-у!
ДАДА
уо
маленький хлопчик
ууо аа
прижмурюєш очі і смокчеш
аа аауо
маленький хлопчику
їж
уо уо
твоя цицата ненька
вся обійми
вся любов
— Ґео Шкурупій
І. ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ-БАНЕРА(ВИ — ЦЕ НЕ ВИ)
Сьогодні мистецтво знаходиться в такому положенні, яке з точки зору етики нагадує верцадло, що відображає інтереси крупного капіталу у всьому їхньому різноманітті.
Та що таке взагалі це «мистецтво»? Можна погодитися із Майком Йогансеном, який у тексті «Як будується оповідання» пише, що як таке мистецтво веде до двох результатів: а) дезорганізація через свій кінцевий ґрунт у вигляді емоцій публіки; б) відпочинок (з чим не все так однозначно). Тобто, по суті, мистецтво виконує функції горілки. Мистецтво несе за собою лише репрезентацію розвитку суспільних відносин, які вже мають бути зрозумілими для мистецького інструменту, а тому таке відображення здійснюється із запізненням. Але Йогансен у своїх роздумах не переносився до альтернативи ігрової децентралізації, до чого ми повернемось пізніше.
Попс-виконавці не можуть дозволити собі відобразити повноцінно ні характер місцевого настрою, ні свій власний, якщо він протиставляється інтересам індустрії. Максимум — маніпуляції цим характером (емоціями), яка, однак, може іноді набувати прогресивності, хоча і в обмеженій мірі. Один із чітких прикладів такого прогресу — це позиції антиросійських колективів по Майдану, який можна назвати незавершеною або ж зрадженою подією, попри героїзм народу і в основному самоорганізовану діяльність. Таким же зрадженим положенням можна назвати лозунг Французької революції: «Liberte, Egalite, Fraternite» (Свобода, Рівність, Братерство). Хоча й, безсумнівно, ця історична подія несла ліберальний поступ.
На жаль, серед локальних спільнот людей відсутня як така стихійно організована ініціатива, оскільки інтерес зберігається переважно до «вищої культури», що не відрізняється якістю, а бере лише своїм конвеєром. Тим самим пригноблені класи ведуться на адаптивну буржуазну ідеологію, яка манить своєю споживацькою відкритістю, тобто функціональною суттю самогону. Нею маніпулюють в рівній мірі так само, як і «юридичною свободою», оскільки це все — ідеологія, що продовжує танцювати на кістках Франції 18 ст., незавершеність положень якої замовчується, що є підкріпленням стану панівного класу.
Насправді, корпоративісти самі повинні, у чому я погоджуюсь з Альтюссером, увірувати у мораль, яка йде проти них, волаючи: «кожен має можливість встановитися новим Атлантом, адже, — так як ми самі “рівні та вільні”, — ніхто не забороняє цього!» Це необхідно для управління масами, яке укріплює позиції крупного капіталу. Таким же робом кожна протекціоністська політика повинна стверджувати, що захищає економічні інтереси цілої нації; кожна державна конституція обов'язково має наголошувати на тому, що функціонування держапарату відповідно до «верховенства права» є гарантією порядку та безпеки. Все антагоністичне до цього — антинаучна, варварська єресь, само собою.
Ми потрапили у парадокс кіно: коли сенс образу у самих фільмах поступається «вишуканій» буржуазній особистості актора, де сама суб'єктивніть не має значення, як у сфері музики, так і у сфері ораторського мистецтва, оскільки особистість витіснена клішованими акторськими вміннями. Система Станіславського, не менше. Та коли такі шаблони розриваються, індивідуальність відміняють, нібито й не підозрюючи, що це була вже не людина, а поп-арт.
Окрему кульмінацію цього дійства ми вже спостерігаємо у розвитку ШІ, який дозволяє накинути маску на когось ще більш насильно, ніж це реалізовувалось до цього. Але не думайте, що це надає якусь децентралізацію «образотворенню», адже воно відбувається на базі вже вираженої пластмаси за канонами буржуазного характеру. Що вже згадувати про віртуальну імітацію померлої особи: повне стертя унікальності прожитого життя, як і ексклюзивної ідентичності (треба ще поцікавитися, чи давали померлі на це згоду). Це симулякр не просто окремого образу, а цілого життєвого досвіду — найчіткіше відчуження особистості в абстракції. Тобто за допомогою нинішнього використання таких технологій відповідне вистояне маскування лише масово посилюється. Але така карикатура все ж може також обертатися проти домінуючої політики, по мірі чого ШІ стараються обмежувати.
Говорячи термінами Гудмана — того, який Пол — ми знаходимося в антиприродньому Суспільстві, яке не дає індивіду можливості розкрити себе, враховуючи весь поступ людства, а потребує від нього постійного відчуження щирого «Я». Особа здійснює своє буття у тотальності відчуженого устрою лише як рекламний продукт. І така ситуація – це міжнародне горе, міжнародний невроз, що підкріплюється постійною фрустрацією. По іншому й бути не може: уявіть, що ви — це не ви. Комедія — цього не треба й уявляти.
Як було описано вище, мова про те, що властиво панівному класу, який не може прямо стверджувати про свої інтереси, які базуються на експлуатації. Робочого це охоплює з часом у мірі того, як нові суспільні відносини все більше закріплюються, під впливом розвитку продуктивних сил, якому оновлена формація надала простір для розширення. Пропускаючи смердоту смогу від рідної фабрики через криваві від туберкульозу ніздрі, європейський робочий, якому трохи раніше відрізало на станку три пальці, щиро розумів убогість власного життя. Саме цей момент — час підтримки мінімальних для відновлення здібності роботи потреб, а такий стан усвідомлення дає духовний плацдарм для дій. Сьогодні ж ми переживаємо етап глобалізації споживчих алюзій, їхнє ідеологічне нав’язування культурою та епопеєю конвеєрного виробництва, де суспільні відносини обкарнали хід аналізу й відчуття (хоч і не всюди) потреби підтримки робочих через формування капіталістичних держав-метрополій наявного розвитку, в яких знаходиться відповідна робоча аристократія, що надихається попс-мистецтвом під тягарем приближення до корпоративістський цінностей. Відбувається зрада власних природних проявів, включаючи інтерес до досягнення можливої справедливості і зацікавленість динамікою праці.
Такий феномен набув характеристики, яка властива будь-якої афіші в принципі: її багато, вона всюди, тому ми не звертаємо на неї уваги, на відміну від таблички: «Стоп! Міни!». Але вона нас дратує, як токсично-жовта Аврора у культурному центрі міста монотонно коричневого кольору. Скоріше за все, перше — наслідок другого.
«Виходячи з цього, ми можемо говорити про дух війни як про епідемічне бажання вчинити масове самогубство, усім суспільством. Покінчити з фрустрацією! Позбутися всього цього барахла разом! Таким чином важливим поясненням суспільного паралічу у справі захисту від очевидної ірраціональності та небезпеки воєнної політики або просто відсторонення від неї є те, що люди внутрішньо віддалися бажанню катастрофи, проти якої на раціональному рівні вони виступають».¹
Концепція образів Леоніда Скрипника та Леся Курбаса² зіграла з нами злий жарт. Будь-який крок не туди дає підстави для усунення людини. Він є незаконним у Суспільстві.
Не обійтись не тільки без фрустрації, але й ноогенного неврозу³: всі сили йдуть на власне придушення, ніяк не реалізуючи природну потребу у праці, тобто творчості, яка проявляється через автономію. Яка ж тут достатність, якщо людина не має пристрасті до прояву на чомусь сторонньому, концентруючи всі зусилля на собі ж? Самі подумайте: більшу частину життя ви працюєте на небажаній роботі, що полягає у системних, однорідних, монотонних діях; результати вашої справи не належать вашому розпорядженню, тому ви торгуєте не продуктом, а собою; вихідні вганяють у задоволення фетишу, який не виходить за ваші рамки та є, по суті, підтримкою хворого хімічною терапією, що в цьому випадку нічого особливо не змінює; відпустки залишають вас один на один з тваринною тривогою перед неконтрольованим «Завтра», тривогою перед роботою, до якої вас примусово «мотивує» можливість отримати відпочинок під час праці від нудоти дегенеративних вихідних, що не виражають творчого потенціалу людяності; перспектива кар’єри відкривається тільки в тому випадку, якщо ви будете видавати себе за ідеалізовану ляльку, яка мусить відповідати культурним канонам.
Ситуацію поглиблюють наростаючі виробничо-культурні функції ШІ, які при подальшому розвитку зможуть цілком замінити ряд людських мистецьких професій. Вони у своїй формі «професійності» й без того втрачають елемент творчості, враховуючи всю нестерпну сірість і неспівпадіння роботи з особистим станом, а при заміні індивіда на машину монетизація подібної діяльності буде у вкрай плачевному положенні. А якщо зменшиться навіть така змога забезпечити хоч якийсь креативний розвиток, то як не обійтися без ряду психологічних і, відповідно, соціальних хвороб? Явно не найздоровіше те суспільство, де перспектива мистецьких або ж, ширше, інтелектуальних діячів — поповнити ряди дешевої робочої сили.
Це нескінчене коло буденності, яке доповнюється походами по одноманітних місцинах нашого урбанізму та неможливістю проявити себе. Думаю, що немає потреби вдаватися у деталі ситуацій, щоб зрозуміти, що ми — лише шарж самих себе.
Чому це саме самозрадження своїх бажань — один із найстрашніших гріхів, за Данте — а не вплив, наприклад, «детермінізму» обставин? Варто сказати, що людина в принципі детермінує себе своєю ж відчуженою життєдіяльністю. Але навіть якщо це приймає вигляд об’єктивної стихійності, то лише надає особі передумови формування. На доволі обширному для варіантів здійснення своєї особистості ґрунті, на тлі всієї кризовості суб’єктивних неврозів-фрустрацій, які підкріплюються опікою держави, західна глобальна людина обирає шлях самообману, як і омани інших. Це найлегший для інтеграції у хворе суспільство вибір, та все ж це вибір (як і сама обставина інтеграції в це болото). Найліпшим прикордонним станом для зворотного є саме хворобливий стан, що супроводжує європейський середній клас впродовж усього життя (звідси і з’являються категорії неврозів для кожного віку та соціального статусу). Та все ж при обмеженні продовження такого характеру на раціональному рівні ми отримуємо лише Маски-шоу повсякденної поведінки.
Трансцендентність — розумію, читаче, що складний термін, особливо у сартрівському сенсі — або ж «самовіддалення» особистості при прикордонній ситуації обертається лише зануренням ще глибше в себе, а не направляється на зміни, чи піклування про довкілля. Якщо пояснити на конкретному та яснішому прикладі: ні для кого, думаю, не буде таємницею, що збудження, яке здійснюється тільки з метою вичленити окреме почуття задоволення мастурбацією, з часом притуплює саму здатність сексуального задоволення. Це рідше стається при взаємному характерному зв'язку двох людей, які дійсно глибоко та усвідомлено кохають один одного.
Ні одна централізація, як наукова, так і юридична, чи культурна, неспроможна вмістити у себе всі аспекти багатьох контекстів різних соціальних верств, розташувань або окремих особистостей. Ця істина актуальна не тільки для креативної діяльності, але і в цілому для питань життя людства, які набувають все більше і більше ознак репресивності, не задовольняючи потяги самого суспільства, які залишаються за межами законності.
З етичної та практичної точок зору, особиста власність людини крадеться, але, як могло здатися, не Суспільством, а корпоративними монополіями на створення та нав'язування образів.
ІІ. ПРИКЛАДИ ВИРАЖЕННЯ У КУЛЬТУРІ: ВЗАЄМОДІЯ «АЗІЇ» ТА ЗАХОДУ В УКРАЇНЦЯХ (І НЕ ТІЛЬКИ)
То до чого ж тут мистецтво? До всього.
Я продовжу основну думку памфлету «Україна чи Малоросія?» Хвильового, яка полягає у необхідності розвитку місцевої культури, щоб створити можливість партнерського та еволюційного впливу на паралельні напрямки розвитку, тим самим контролюючи можливий монополізм за допомогою децентралізації, що зумовить взаємний розвій творчості та в цілому суспільства завдяки особливостям мистецтва, яке я нижче запропоную перенести на двигун соціуму — виробництво. Ця ідея встала в опозицію до політики сталінської доби, яка взяла свій на той час неявний початок в 1929-ому році. Її реалізація (цієї ідеї) необхідна на особистому рівні у всій своїй повноті.
Варто зауважити однак, що така думка не була близькою самому лідеру Хвильовому та, відповідно, політиці ВАПЛІТЕ, яка характеризувалася, якщо так можна виразитися, дуже сектанським підходом до творчості, якому опонував той же Йогансен. Її жертвами у свій час стали такі ваплітяни, як Шкурупій і Бажан, до яких були претензії за публікацію у футуристів, в яких ситуація була покраще.
Творчі проекти Семенка 1914-1927 рр. виділялися поштовхом до експериментів у відсталій економічно країні: експериментальний роман, функціональна поезія, література факту, поемофільми тощо. Це тісно стояло із висвітленням європейських видів мистецтва у «Новій Генерації», в яку входили, окрім літератури, також архітектура та малярство, що було новаторським ходом у довготривалій перспективі, хоча щось подібне вже й було у 22-ому році у журналі панфутуристів «Семафор у майбутнє». 1927-го року основа чітко змінилася із деконструкції поза «соціалістичним» суспільством на створення нового мистецтва та в цілому нової людини «після кризи» на ґрунті індустріалізації й науки, набувши характеру призову до нагальної практики. Такі зміни спровокувала Жовтнева революція. Однак акцент саме на ідеї конструкції метамистецтва описувався ще у газеті «Катафалк искусства».
Та все ж футуристи, як і прихильники інших напрямів (того ж романтизму, як Хвильовий) сиділи на фінансуванні вкрай суворого соціального порядку. Загострення протиріч між більшовицьким державним капіталізмом і темою дезорганізації старої стабільності виробництва вилізли потенційним метамитцям боком (якщо тільки ним), що призвело до цілої історичної трагедії розстріляного українського Відродження. Один в один за сюжетом гармонії інфантилізму та усвідомленої політичної амбіції головного героя винниченківської прози «Хочу!» Кроки Андрія Халепи, персонажа твору, у напрямку досягнення класичного марксівського мотиву творчого відтворення благ обривають вади непридатних суспільних відносин і, врешті-решт, війна.
Наразі ж українське суспільство рухається у напрямку національного відродження шляхом змішання народної ідентичності та західного прогресу. Зі сторони деяких російських (і не тільки) «колег» повторюються помилки логічного стрибку звинувачень у буржуазності такого процесу часів написання памфлетів боротьбістів у відповідь на подібні вибрики. Однак, варто погодитися, що це дійсно буржуазно-прогресивний рух у сторону вирішення вже накопичених протиріч іноземного гноблення.
Протиріччя сьогодні загострені, і це усвідомили люди після настання піку такого антагонізму у вигляді повномасштабного вторгнення на територію української держави. Заперечуючи визвольний характер акцентування на самостійності України, вульгарні ліваки (у всьому негативно правому значенні цього слова) не дають простору і для зростання класового питання, яке чітко видно й на нашому етапі українського розвитку, та котре може повстати в усій своїй рішучості лише при реакції на домінуюче у суспільстві протиріччя.
Без такого плацдарму неможливо підняти і довести до свого закономірного результату ліберальний настрій українців. Цим у свій час займалися американські анархо-індивідуалісти, виражаючи інтереси, які занесла до Сполучених Штатів європейська еміграція. В Америці ці інтереси передавали настрій поступу вільної власності та договорів, так само акцентуючи увагу на питанні історії, традиціях власного національного визначення та боротьби проти монархії, які зробили вагомий внесок в епоху Просвітництва, озброюючи власні ідеї в тому числі законодавчими документами, як тією ж Декларацією незалежності США. Їхнє і наше бажання здобуття творчої автономії, починаючи джазом, поетикою і закінчуючи релігією, є щирим проявом людського відстоювання власного екзистенціального суверенітету життєдіяльності, як і права на лібертарний розвиток інших. Це здобувається поступово, за законами суспільного руху, а не відповідно до догм виключно абстрактного мислення. Перед нашим рухом стоїть позитивна задача: активне теоретичне та практичне направлення українства до кульмінації його ж інтересів, які полягають у протистоянні будь-якому гнобленню (етичного, економічного, культурного і т.п.) що розгортається на тлі конкуренції прогресивних і реакційних тактик, закладаючи фундамент майбутніх і теперішніх змін у цей бік.
«Та шо таке, — запитає мене бабуся-сталіністка на виході з під'їзду, — це ваше “Пріродноє общєство”?». А я й відповім, а ви зі сторони підслухаєте: це те суспільство, де особи пов’язані екзистенційними узами взаємодопомоги глобально, що дає змогу реалізувати свою колективну потребу, але де люди також у змозі конкурувати своїми особливостями без відчуження особистості іншого. Такий стан речей зумовлений вкладом долі власної вільної праці. Це ті умови, які дозволяють направити людські щирі пориви в сторону вирішення проблем взаємовідносин та оточуючого середовища: пориви, як агресія та любов, котрі спрямовуються на раціональний контакт; як інфантильність, що якраз і придає всьому послідовний і правдивий характер. Але ці почуття мають бути зрілими, щоб вони були позитивними, тобто несли в собі функції солідарізації взаємин між людьми з подальшим розумовим продовженням, яке розв’язує протиріччя непорозуміння, а не поглиблює його ще більше. Це право, до речі, якщо так глянути, і надає Стаття 23 Конституції України, як і в якійсь мірі стаття 41. У результаті ми маємо анархістську концепцію плюралізму, котра не перекриває людські якості колективної та творчої істоти.
Якщо вкрай коротко: щирі емоції природного суспільства — людський стан і вираження в умовах відсутності неприродного примусу (того, який не є необхідним для розвитку).
Мистецька автономія потребує не перекриття індивіда⁴ образом особи⁵, а його повноцінного втілення зі всіма унікальними рисами особистості, якщо вона ніяк не загрожує етично, тобто коли її дії не несуть невиправданого насилля та агресії. Конкретніше: якщо особисте вираження не придушує істинних інтересів людини, то воно здорове і нешкідливе.
Насправді, багато елементів ранньої аматорської української культури дають нам приклади такого втілення. Наприклад, водіння Кози чи Народна драма, де в процесі акторської гри в результаті ненавченості граючих проявлялися особисті риси акторів, які напряму впливали на зображення сцени, що межувало зі специфікою народних традицій.
Обряд Кози, який пішов ще від грецьких оспівувань бога Діоніса в образі козла через символізм тварини, несе в собі відразу два початки: колективний, який являє собою сам обряд, та індивідуальний, виражений в образі оспівування, тобто кози.
У Народній драмі, яка полягала у постановці сюжетів в умовах тих можливостей, які були безпосередньо під рукою (з чого навіть втілювали деякі видовища, як відрізання голови), різноманіття сюжетів було доволі обмеженим, тому основний інтерес будувався саме на образах у перемішку з особистими якостями людей, а тому й у можливості кожному взяти участь у дійстві. При цьому Народна драма відрізнялася своєю колективністю в акціональному плані⁶, який моментами зливався з вербальним: як приклад, для відіграшу однієї зі сцен потребувався човен, який конструювали безпосередньо мімікрійно — ігровими рухами акторів. Драма так і називалась: «Човен».
Народні скоморохи перелому 13 ст., які перекочували в якійсь кількості після заборони у подальшу фольклорну традицію, полюбляли те ж саме, при цьому будуючи свою діяльність на протесті проти офіційної церковної лінії методами маргінального мандрівного театру. Ці скоморохи конструювали свої втілення з легкодоступних матеріалів, які легко знищувалися як докази діяльності, що часто будувалася на вульгарних прийомах інфантильності та позитивної агресії, найпростіший з яких — лайливі вірші. Це вже не згадуючи про такі напрями української фольклорної культури, як Вертеп, Маланка і т.д і т.п.
ІІІ. ДІАЛОГ З РАПАТИМ ПОСІБНИКОМ ЙОГАНСЕНА ТА БОРОДАТОЮ УПЕРЕДЖЕНІСТЮ ЗЕРЗАНА
Було би невіглаством заявити, що весь розвиток українства до професійного театру був пройдений даремно. Скоріше, у подальшому цей театр має стати суспільно доступною альтернативою для розвитку своїх умінь, продовжуючи досвід створення локальної інфраструктури зі своїми особливостями. Такий творчий муніципальний праксис може бути досягнутий тільки при відповідному розділі матеріального фундаменту та його децентралізованій організації. Крупні культурні підприємства, як і будь-які інші, будь то державні, чи приватні з урядовою підтримкою, до якої необхідно прибігати для розвитку таких масштабів бізнесу, мусять знаходитися у кооперативній власності трудового колективу, який безпосередньо вкладає в нього свої зусилля.
Стосовно мистецької ролі та специфіки.. варто повернутися до Йогансена. Настільки, наскільки креативність будується на як таких емоціях публіки, тобто залишається на їхньому рівні без виведення на раціональне направлення, вона несе в собі дезорганізацію та стихійність, так як не має стійкого, розміреного соціального фундаменту у вигляді повноцінного масового осмислення і не менш осмисленого втілення емоційності на практиці. Але при цьому всьому креативність несе в собі відпочинок, який без потрібної форми більше втомлює через свою примітивність за мірками творчих потреб індивіда, що вигідно централізованій стабільності виробництва, оскільки швидше та «вмотивованіше» відбувається повернення до роботи. При цьому всьому, як і писалося на початку, мистецтво займається по більшій мірі пасивною репрезентацією людського прогресу, але із запізненням, тому мало годиться для пізнання актуального середовища. Та це все про капіталістичну, держкапіталістичну формації, у виробництві яких домінує відчуження мас від прийняття рішень і розпорядження виробами власної праці, через що Майк і відтісняє мистецтво від якогось шанобливого місця у процесі вирішальної життєдіяльності.
Джон Зерзан категорично заявляє в інтерв'ю Олександрі Пушній та Олександру Мігурському з видавничного кооперативу «Э́ГАЛИТЕ́»: «Книжка Теодора Качинського “Індустріальне суспільство та його майбутнє” чудово розкриває втрату смислів, а також втрату свободи як наріжного каменю масового технологічного суспільства. Тиск стресу, занепокоєння та депресії продовжує зростати, але можливо, що вони сягнуть межі, і неправдиві обіцянки цього суспільства розглядатимуться як брехня, якою вони і є»⁷. Висновок можна вважати правдивим, та все ж діло не в розвитку технологій як таких, а в відчуженні, яке вони породжують; де це відчуження задає характер експлуатації цих засобів. Подолання цього можливе тільки через потенційно апокаліптичний розвиток цивілізації, тобто безпосереднього розвитку методів відтворення, який б’є відповідним впливом на психіку — це непрямо в інтерв'ю визнає й сам Зерзан.
Ідея прихожу до примітивістської надмірної «дикості» як до кінцевого ментального налаштування є онотолічно такою ж зрадливю помилкою, як і приклад сучасного споживацького суспільства у першому розділі. Забуття в ірраціональному та ігнорування розумових розв'язок Еросу — це порушення природної унікальності індивіда та його працьовитої сутності й здатності до соціальних змін (яка потребує спланованості). Така тактика впадає у передумову невротичної безконтрольованості апріорної власності. Антиподами такої помилки є елементи філософських тем Канта й Верлена, до яких варто періодично звертатися.
Я вважаю, до чого і веде хід технічного поступу, що творчість як заперечення старої, дезорганізованої суті мистецтва має тісно пов’язатися із самоорганізованим виробництвом (стати одним цілим; виробництво має стати мистецтвом), яке при цьому прийме ігровий формат у результаті стертя ієрархічних рамок. Тобто, це буде раціонально сплановане вкладення зусиль у зовнішній об'єкт через насамперед особисту відповідальність за умов радикальної демократизації форми організації. Якоюсь мірою це та сама Народна драма, якби діючі особи у вигляді скоморох 13 ст. (трохи змішуємо етапи) відігравали п'єси прямо в процесі виробництва. Таке виробництво при цьому невідчужене від індивіда та його емоцій, що забезпечується за рахунок права і можливості розпоряджатися використовуваними засобами праці та її результатами.
Йогансен розрізняє мистецьку (художню) літературу та всю останню в основному за «fictitious» (ознакою уяви). І якраз за горизонтального устрою ми можемо втілити ідеї творчої праці у виробництві, так як за такого порядку речей рішення людини, безпосередня теоретична і практична фантазія, на подобі до родового ладу, встають в основу суспільного руху на рівні, чи навіть вище рівня розвитку засобів виробництва, оскільки за таких умов його розвиток завдаватимуть в основному індивіди. Відбувається союз «fictitious» (уявного) і «scientific» (наукового) підходів. За рахунок такого злиття понять белетристики і підходу до матеріальних сил утворюється злам детермінізму при ході життя, яке не належить суб’єктам; відбувається контроль гегемону сучасної техніки, що на поточний момент робить людину лише своїм придатком у межах суспільних відносин капіталізму, заперечуючи інфантильність повсякдення.
Це є повноцінна творчість, заперечення мистецтва архаїчного світу, що віддаляє прогресивний спосіб організації та вже не відповідає розвитку об’єктивних чинників. Дійсно креативна та позитивна діяльність, оскільки не порушує ні нового підходу до раціональної організації, ні емоційно влаштованого задоволення-відпочинку під час влаштування устрою, зливаючись через людину з ядром матеріального відтворення. До того ж такий характер діяльності людини не вводить в оману глобальні когнітивні можливості, так як немає більш актуального джерела суспільного стану, ніж його рушій — продуктивні сили. Ціль цієї діяльності: злиття емоційного відпочинку з процесом творчої праці; реалізація виробництва не як каральної роботи, а як творчості, в якій кожен зможе брати участь.. відповідно до теми вищезгаданої прози Винниченка.
Не вийде в якійсь мірі перечити погляду Йогансена, так як наразі він дійсно несе характер нищівної дезорганізації — як потенція заперечення українських футуристів по відношенню до «просвітянства» та іншого популістичного мистецтва; як лайки войовничих скоморохів, сконструйованої на викидах глибинних потреб людини у кризових ситуаціях. Перетворення характеру способу виробництва потрібне заради створення нової системи відносин, що не заперечуватиме індивіда, а буде функціонувати відносно нього і для нього. Це абсолютно інший підхід до справи, який знаменує завершення усіх напівздійснених революцій, починаючи ще Реформацією і закінчуючи Сексуальним піднесенням.
ІV. ТРОХИ ПРО СХІДНИЙ ФИТИЛЬ ТА ОБРІЇ ВІЛЬНОЇ ЄВРОПИ: ДО ЩИРОСТІ ШЛЯХОМ СИНТЕЗУ КОНТРАСТНИХ СВІТІВ
І все ж своєї максимальної реалізації такий підхід зможе набути не відразу, а тільки за умов достатнього технічного розвитку, підпорядкованому самим індивідам у формі творчості, яка дозволить стерти вузький розподіл праці, надаючи змогу вільно обирати собі рід діяльності заради задіяння своєї ж суті, а значить і для зацікавлення та задоволення, як побічного на фундаменті розвиненої автоматизації. Тому потенційно революційні Азія, Латинська Америка й Африка, жителі яких чіткіше виражають себе справжніми діями та словами з причини кризовості свого положення (на подобі до давнього європейського робочого, описаного ще на самому початку), життєво потребують послідовного піднесення розвиненої Європи, як і останній необхідний запал фитиля вищезгаданих куточків світу. Це взаємозалежність двох контрастних світів: з однієї сторони — тенденція щирого піднесення, з іншої — продуктивний базис і напрямок для культурної надбудови.
Стан речей на базі такої організації надає суспільству також відповідну організаційну опору у вигляді ідеології, але вже не інтересів панівного класу, а в цілому людства, плацдарм для чого надає право долі у засобах виробництва настільки, наскільки конкретна людина може експлуатувати засіб своїми силами (детальніше згодом). Це створює автономію власності в колективі, яка зумовлює необхідну можливість конкурентного плюралізму, як і відсутність атомізації в результаті демократизації мистецького виробництва. Така надбудова критикує та ліквідує вади капіталізму ззовні так само, як і внутрішні недоліки тимчасової домінації в революції азійської «відсталості», яка проявляється у ході становлення плацдарму для подальшої трансформації під впливом європейських моральних та продуктивних наративів, щоб довести цінності, прославлені «ліберально-раціональною» революцією, до кінця. Вважаю, що популістично та в принципі неправильно заявляти, що такі зміни можуть пройти гладко.
Хиби, наприклад, має сьогоднішня Рожава: воєнний стан, аграрні відносини (потреба індустріального розвитку), минуле за теорією ленінізму, все ще вагомі релігійні позиції дають про себе знати. Це такі витоки, як: наявність деяких елементів централізації (вони не такі великі, як раніше, але все ж специфічна форма уряду є), цензура, мобілізація, наявність законодавчого примусу згори, санкції, аскетизм, присутність капіталістичних підприємств зарубіжного капіталу⁸ через кризову ситуацію та нерозвиненість продуктивних сил, слідством чого є й високі податки на продукцію (як на той же одяг)⁹, у деякій мірі нетолерантність. Та все ж історія цього соціального експерименту показала, що Рожава відкрита для критики та перетворень, доказом чого стала зміна марксистсько-ленінської тактики на демократичний конфедералізм під впливом американського лібертарія Букчина, що обернуло значущу долю організації відносин, в тому числі самооборони, на самоуправління (по суті, на ньому Рожава й стоїть). Вагомі зміни похитнули й реакційні положення етатистського ісламу: рожавські курди активно боряться із патріархальними устоями, впроваджуючи у всі сфери феміністичні стандарти (25, 26 статті «Суспільного договору Демократичної Федерації Північної Сирії»), в тому числі у теологію. Сам Апо Оджалан дуже цікавиться темою мусульманських міфів та їх прогресивної реінтерпретації. Заклади ж освіти надають знання всупереч їхній спеціалізації, а також включають 3 департамента: соціології та курдської мови, юриспруденції, історії. У кожному з департаментів навчання триває менше року.
«Конституційно» всі люди на території Рожави однаково захищаються законом, попри те, що на цих землях все ще зберігаються економічні класи під впливом не тільки іноземного, але й місцевого дрібного капіталу через потребу, як можна припустити, у розвитку економічного стану через зріст місцевого бюджету шляхом податків, що поглиблює складна ситуація для кінцевої зміни виробничих відносин. Відмова від ленінізму призвела не тільки до відмови від терору як визнаної тактики боротьби, але на якийсь час навіть відвела акценти від озброєного протистояння: Рожава не брала участі у збройному поваленні режиму Асада, як робила опозиція, заміть цього зосередившись на залученні людей саме до створення економічної альтернативи, у тому числі документом, схожим на Конституцію: «Суспільний договір демократичного федералізму Північної Сирії», що є добровільною згодою людей в автономних кантонах без конкретної ідентичності (див. ті ж 20, 21, 33 статті Суспільного договору). Це все — ще 2012 рік. У деяких частинах Рожави таку інфраструктуру Сирії, як школи, університети та шпиталі, на територіях, населення яких було лояльним до влади, ніяк фізично не зачепила революція. Однак обговорення та боротьба продовжувалися. Але такі кроки, як й інші, все ж не дав здійснити повною мірою вплив ІДІЛ у Сирії.
Хоча зі сторони доволі обмеженого уряду й зустрічаються антигуманні акти, населення все ще вагомо впливає на нього у процесі боротьби за свої права: так, наприклад, жителі Манбіджі вийшли на протест через мобілізацію молодих чоловіків та плачевну економічну ситуацію в місті. У ході акції був застрелений один молодий протестувальник, через що ще більше людей з’явилось на вулиці та атакувало блокпости сил безпеки, у результаті чого загинуло ще п'ять людей. Хоча до цього з мобілізацією не було проблем, а криза розповсюдилась на всю територію через санкції США. Уряд в результаті діалогу з жителями розпочав розслідування стосовно вбивств і призупинив мобілізацію в місті¹⁰.
У ході подальшого поступу остаточного відмирання елементів централізації та класів, вірогідно, актуальним стане повноцінне становлення не тільки ідеології соціалістичного гуманізму, яка наразі ціннісно мається у рожавської революції, але й необхідного економічного розвитку для здійснення на практиці встановлення акценту на справжній людині та її вільному розвитку шляхом відходу від домінації хижої необхідності виживання й заміною її на баланс сторони «особи» та сторони «індивіда» в уособленні людини. Надбудова для цього вже сформована.
Соціалістичний гуманізм — це, по своїй суті, і є анархія. Рожава пройшла шлях від направлення на однопартійну «пролетарську державу» до демократичного конфедералізму з максимально демократизованим урядом, і, закономірно, за оптимального розвитку подій трансформується в анархічну територію. Почнеться хід перетворення країни в тяжкому становищі саме на людський край з вищенаведеним доповненням базису, а також із виробленням нової суспільної теорії у безкласовому глобальному метамистецтві.
Саме це, на мою думку, є задачею Мистецької Революції: створення метамистецтва як заперечення гегемонії якостей «горілки» у креативній справі над частинами дійсного людського вираження, що не забуває про обидві крайні частини душі, не забуває ні про одного платонівського коня. На жаль, український авангард прагнув і прагне цього при формаціях, які якісно непридатні до втілення такого. І все ж авангард до цього йшов і йде.
V. МАЙЖЕ КІНЕЦЬ
Але ці обрії відкриває ділове партнерство по контрактному працевлаштуванні всередині конкретної одиниці, що через низову структуру не відчужує людину від розпорядження своїми творіннями, відрізняючи це якіно від найманої праці. Шляхом орієнтації на попит і суспільні перетворення вплив на такі формування також знаходиться у доступі для споживачів, що фінансують кооперативні заклади та підприємства. Це все не може обійтися без гомстеду¹¹ засобів виробництва як інструменту політичного, а значить і культурного впливу на суспільство. Індивіди мають право на своє Життя, а тому вони мають і право самодостатньо обирати свій творчий курс, для чого їм треба контролювати ґрунт суспільних перетворень глобально та розпоряджатися результатами власної праці (у самому широкому сенсі) як основної частини особистості на рівні власних потреб.
Такий погляд на питання збігається як із інструментом соціалістичної експропріації, так і з ротбардівським принципом гомстеду, не порушуючи жодних чеснот перед індивідом. Істинна конкуренція на основі дійсно суб’єктивних переваг можлива лише тоді, коли не виникає загрози критичної нерівності на основі домінації через відчуження та маніпуляції обмежених особ над більшістю за рахунок приватизації в умовах безвиході і самонарощування капіталу.
Практичним досвідом вищеописаної структури можна вважати, насправді, досить багато ініціатив, але приведу одну конкретну, щоб менше витрачати ваш час. Болонський університет — це той приклад, що став результатом самоорганізованих споживацьких асоціацій 12 ст. (що формували єдину систему) із іноземних набувачів освіти у приватних викладачів, які набули масштабу повноцінного навчального закладу, передумовою чого стало протистояння місцевій політиці боргового зобов'язання приїжджих за своїх співгромадян. Заклад будувався на організованому, по суті профспілковому протесті проти урядовців; рівноправному відносно своїх потреб взаємному економічному регулюванні окремих асоціацій студентства та професури. Сам університетський лад складався шляхом прямої демократії у визначальних рішеннях і вибору відповідальних осіб за побутові справи закладу серед студентів. У пріоритеті стояли інтереси споживачів навчання, організація процесу якого була за повноваженнями викладачів. Цю суть й описував Мюррей Ротбард у Confiscation and the Homestead Principle. Зрештою Університет перестав існувати у своїй самоврядованій формі через втручання держави¹².
Якщо говорити про поточний стан речей, то вже мотивовані люди мусять організовувати різного роду культурні заходи, обов’язково будуючи їх на залученні місцевого населення з вільним простором для вибору підходів, надаючи їм плацдарм для втілення діяльності. Таку діяльність можна почати з мінімальним обладнанням, як ноутбук для монтажу і камера для зйомок. Практика самоорганізованого кінофестивалю, в якій я особисто брав участь, показала, що за правильного підходу до учасників досить і половини від мінімуму, так як основну роботу можуть виконати і самі залучені, якщо дійсно їх зацікавити. А заохотити певну кількість, як не дивно, було не так важко, оскільки кожному в якійсь мірі хотілося спробувати себе в одному з найпопулярніших видів творчості, яким є створення кіно, хоч і аматорського. Теми сюжетів були самими різними, але найголовніше — вони були близькими самим учасникам. Під час реалізації своїх прагнень учасники активно допомагали один одному за потребою, розділившись по командах, при цьому не забуваючи про інших. Демонстрація готових виробів також відбулася успішно та публічно, оскільки місцеві заклади освіти зацікавилися в такій ініціативі, що виділилась із картини буденного стану. Нам надали простір у тому числі тому, що це не позиціонувалося як щось політичне: не прозвучало ні одного лозунга; акцент суто на мистецтві.
Деталі проведення заходу тут лишні, так як кожне місце треба оцінювати відповідно до конкретного складу ситуації, створюючи на цьому полі свої культурні проекти, які повинні відповідати настроям публіки й умов.
Антимонопольний розвиток мистецтва у тому числі твориться шляхом вільного натхнення, яке доступне настільки, наскільки покриті матеріальні витрати на конкретний інформаційний екземпляр початкових автора/авторки/авторів, оскільки авторське право не можна вважати дійсним, так як інформація, вилучена із творчого матеріалу, зберігається безпосередньо в пам'яті, як усередині апріорного майна, а тому таке не можна назвати крадіжкою будь-якої власності. Пряме копіювання — діло чисто етичне, але при підході, описаному тут, безсоромним плагіатом це також вважати і сприймати не вдасться при прояві індивідуальних рис.
Це, скоріше, запозичення напряму для реалізації, яким для Хвильового і в цілому для ВАПЛІТЕ була Європа. Те ж саме і в учасників журналу «Нова Генерація», лівий напрямок яких, включаючи роль відповідального редактора у вигляді Семенка, настоював на інтернаціональній відкритості українського футуризму та на ворожнечі до національної обмеженості, продовжуючи погляд італійських колег. Але унікальна рефлексивна семантика, як особиста, так і народна — це наша азійська канонада.
Згадаємо момент із Луї Альтюссера, де він описує етап ідейного розвитку Маркса під впливом Фейєрбаха у «Марксизм і гуманізм»: «Історія — це відчуження і перетворення з розуму в нерозум, зі справжньої людини у відчужену людину <...> У кінці історії цій людині, котра стала нелюдською об’єктивністю, залишиться лише знову заволодіти як суб’єктом своєю власною відчуженою сутністю, реліґією та державою, щоб стати повноцінною людиною, справжньою людиною».
Невиправдана незаконність багатьох випадків самовираження (де така незаконність окреслює неетичне придушення позитивних можливостей) втілює постійну неможливість задоволення самоорганізованих потреб на тлі апраменту державницького контролю. Ця незаконність переборюється особистим і колективним щирими вираженнями, які змінюють соціальне середовище — в чому і полягає дійсно творча діяльність — і які розповсюджуються на всі сфери життєдіяльності, вводячи людину в постійний екзистенціальний жах¹³ через автономність, що тільки розвиває творчі вміння, не замикаючи індивіда на потребі у гіперопіці з боку вищих інститутів. Подібне можливе через еволюцію обставин і самого людського підходу, що провокують поступову революцію бажань та їхніх втілень у контролі власного життя і плодів, у руйнації недієздатного середовища та створенні нового за принципами футуристичної агресивності — постійної динаміки заперечення старого детермінізму тонами гусениць підконтрольного прогресу акумуляторів і мікросхем.
Пояснення та основні ідейні джерела:
[1] Пол Гудман, «Несколько ремарок насчет духа войны» (1962):
https://syg.ma/@egalite_magazine/pol-gudman-neskolko-remarok-naschet-duha-voyny-1962
[2] Концепція полягає в тому, що акторський образ, який відповідає контексту потреб фільму/театральної вистави, мусить переважати над особистістю самого виконавця.
[3] Психологічний недуг, що породжується фрустрацією через неспроможність знайти зовнішній об'єкт, в якому людина може побачити сенс життя (екзистенціальна фрустрація).
[4] Мається на увазі людина як природна істота зі своїми початковими потребами та правами.
[5] Мається на увазі людина з особистістю, що формується вже у процесі суспільного становлення.
[6] Декоративна композиція, в якій відбувається та розвивається вербальний план, тобто безпосереднє акторське театральне дійство.
[7] «Я хочу целостности»: интервью с антропологом и философом Джоном Зерзаном, интервьюировали Александра Пушная и Александр Мигурский (для Э́ГАЛИТЕ́). – 21.07.24:
[8] Kenneth R. Rosen, Who Benefits from a U.S. Oil Deal in Northeast Syria?– Sep 18, 2020: https://www.washingtoninstitute.org/policy-analysis/who-benefits-us-oil-deal-northeast-syria
[9] North Press Agency, Afrin IDP women take up sewing for living in Syria’s Aleppo.– 5 February, 2022:
https://mesopotamia.coop/afrin-idp-women-take-up-sewing-for-living-in-syrias-aleppo/
[10] Законодавчий акт, що надає право на отримання державної власності приватним користувачам, які вкладали працю у цю власність, на умовах її подальшої експлуатації (у контексті статті поняття вживається дещо розширено).
[11] Rojava authorities temporarily suspend conscription in Manbij following deadly protests.– 02.06.2021: https://www.rudaw.net/english/middleeast/syria/02062021
[12] Родерік Лонг, Університет, збудований невидимою рукою, перекл. Ешлі ТК.– 8 листопада, 2024 (ориг.– January 18th, 2015):
https://telegra.ph/Un%D1%96versitet-zbudovanij-nevidimoyu-rukoyu-11-08
[13] Стан глибокого усвідомлення ролі впливу своєї волі на власне життя та життя інших людей у результаті «дистанціювання» за межі своєї особистості, що призводить до специфічної форми жаху (але не обов'язково страху) перед відповідальністю і мінливістю буття.
Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію. Як будується оповідання. Поезії / Майк Йогансен, упоряд. і передм. Віри Агеєвої. — 2-ге вид., випр. - К.: Віхола, 2024-360 с.- (Серія «Неканонічний канон»).
Лекція Ярини Цимбал: Майк Йогансен.
Мандрівник, мисливець і філософ, якого ми не знаємо: https://youtu.be/-r9XKyiblcQ?si=9gyeP6YF1iTUBCAK
Roderick Long, Why Objective Law Requires Anarchy.– September 12th, 2012: https://c4ss.org/content/12581
Roderick Long, The Libertarian Case Against Intellectual Property Rights.– November 29th, 2012: https://c4ss.org/content/14857
Roderick Long, In Defense of Public Space.– November 25th, 2012: https://c4ss.org/content/14724
Murray Rothbard, Confiscation and the Homestead Principle (1969): https://www.panarchy.org/rothbard/confiscation.html#:~:text=The%20homesteading%20principle%20means%20that,the%20pioneer%20and%20virgin%20land
Filippo Tommaso Marinetti, I manifesti del futurismo (February 5th, 1909).– February 20th, 2009: https://www.gutenberg.org/files/28144/28144-h/28144-h.htm
Микола Хвильовий, «Україна чи Малоросія?» (1926): https://www.google.com/url?sa=t&source=web&rct=j&opi=89978449&url=https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php%3Ftid%3D2740&ved=2ahUKEwio0u77u-mJAxVyORAIHft1E1UQFnoECAgQAQ&usg=AOvVaw0YYqW8dTrK6YqhAl6VVv-z
Запись первой лекции из цикла «Социальная философия американского анархизма» редактора Эгалите Александра Мигурского — Корни американского анархизма (лекция 1) | Социальная философия американского анархизма:
https://youtu.be/mJ6CO6MB68w?si=_Vfs3xGPzBoICFrG
Лекції по історії українського театру від Mystetskyi Arsenal із курсу «Український театр: від кози до постдрами»:
Ярина Цимбал, Нова генерація: апогей і фінал українського футуризму:
https://chytomo.com/ekzempliary-xx/nova-heneratsiia/
Тетяна Калитенко, Михайль Семенко: лідер, урбаніст, деконструктор. – 2016: https://archive.chytomo.com/news/mixajl-semenko-lider-futurist-urbanist-dekonstruktor
Раны Африна, обещания Рожавы: интервью с Назан Устундаг, перев. Олеси Покровской на Havale. – 26 березня 2018:
http://telegra.ph/Rany-Afrina-obeshchaniya-Rozhavy-intervyu-s-Nazan-Ustundag-03-26
Відредагував Денис Хромий
