Культура сінематографу на Заході формувалась впродовж всього двадцятого століття. Стандарти, закладені іменитими режисерами, сценаристами та іншими творцями, допомогли сформувати смак у середньостатистичного американського глядача. Україні в цьому плані пощастило набагато менше – наша культура кіно спочатку була майже повністю знищена в першій половині двадцятого століття, пізніше – в 60-80-х роках – піддавалась жорсткій цензурі. Західні фільми до нас не доходили, і більшість екранного часу кількох телеканалів займали фільми радянського виробництва з простою мораллю та сюжетами, а також відсутністю небезпечних для партії ідей – стерильні продукти, найчастіше – побутові комедії або історичні драми.
Після розпаду СРСР на тепер окремому українському телебаченні утворився вакуум, який довгий час залишався незаповненим. Тільки з кінця 90-х років на українському ТБ виокремились кілька каналів зі своїми самобутніми поглядами на медіакультуру, і всі вони зіткнулись з однією проблемою: «А що пускати в ефір?».
Виявилось, що права на дубляж та трансляцію фільмів потрібно купляти, і не дешево. Щоб заповнити ефір з нуля, потрібно було закупити цілу копицю фільмів, а інакше був шанс втратити глядача – за нього з кінця 90-х на українському телебаченні вже велась повноцінна боротьба.
Не довго думаючи, більшість українських телеканалів знайшли оптимальне (для самих себе) рішення: вони вирішили використати відсутність смаку в пересічного українця і замість покупки прав на кілька хороших фільмів, купили права на кілька сотень жахливих стрічок майже за безцінь – кіна настільки трешового, що студії, котрі займались продажем прав, повинні були б покупцям ще й доплачувати.
Таким чином, з кінця 90х – на початку 2000-х розпочалась темна ера жахливих західних фільмів на українському ТБ, до якої наївний пересічний глядач був не готовий – для останнього ці фільми були популярними, відомими та багато в чому єдиними, адже кращого він просто не знав. Тому досі в пам’яті багатьох ці фільми залишаються приємним спогадом з періоду юності чи дитинства, хоча на батьківщині – в США, – вони очорнили не один десяток кар’єр.
Сьогодні обговоримо десять таких фільмів, поностальгуємо і спробуємо розібратись, чому вони такі хрінові.
Ґарфілд (2004)
У фільмі Зомбіленд (2009) Білл Мюррей, — актор озвучки Ґарфілда, — мав камео. Він з’явився там в ролі самого себе, отримав кулю в груди і помер. Перед смертю його запитали, чи шкодував він про щось у своєму житті?
— «Мабуть, Ґарфілд» — відповів той.
Ґарфілд — це помірно поганий фільм. Він не став катастрофою, як деякі наступні фільми у списку, і в цілому його можна назвати «безпечним» для перегляду. В ньому немає нічого виразного, окрім посередності — в цьому він найкращий. Посередні жарти, посередній візуал, посередня режисура та посередня акторська гра.
Але трагедія Ґарфілда полягає в тому, що цей персонаж — не оригінальний персонаж фільму, а відомий в поп-культурі герой коміксів. Мабуть, якби це був просто пересічний поганий фільм, ніхто б і не звернув на нього уваги, але таке «знущання» над улюбленцем багатьох викликало хвилю обурення та критики, а пізніше — мемів та відсилок.
Пітер Г'юїт — режисер фільму, вважає його однією з найкращих своїх робіт. Технічно це правда — решта його фільмів ще гірші, тож Ґарфілду в якісь мірі пощастило.
Зараз Ґарфілд вважається одним з найгірших фільмів, хоча за своїми середніми оцінками на популярних сайтах-агрегаторах, присвячених кіно, він не входить навіть в топ-100 найжахливіших. Його оцінка на Imdb складає 5.1/10 і це — чудовий результат для такого посереднього фільму.
Іронічно, що, незважаючи на шквал критики, фільм окупився в прокаті і навіть зібрав достатньо коштів, щоб отримати продовження — сиквел «Ґарфілд: історія двох кошенят», що вийшов на великих екранах у 2006-му році. Сиквел зібрав ще гірші оцінки, рецензії та менше грошей, ніж перша частина, і про кіно-франшизу помаранчевого кота забули на довгий час.
Українському глядачу Ґарфілд зайшов і загалом у більшості про ненависника понеділків залишились переважно хороші спогади. Так, багато відвідувачів популярних онлайн кінотеатрів в Україні зазначають, що стрічка є одним з найулюбленіших фільмів дитинства, а також чудово підходить для сімейного перегляду.
Поле битви: Земля (2000)
Якщо ви в дитинстві бачили незрозумілий фільм з дивакуватими яйцеголовими акторами, в темно-синьому фільтрі та з постійним нахилом камери під кутом 25 градусів — це точно був «Поле битви: Земля». Цей фільм Джон Траволта, один з продюсерів, намагався зняти впродовж багатьох років. Він ходив від дверей однієї студії до інших, але ніхто не відгукувався на його пропозицію зняти кіно за посереднім романом саєнтолога Р. Габаррда. Сам Траволта був відданим фанатом письменника, тому продовжував свої пошуки бідолах, які допомогли б йому перенести сюжет книги на великий екран. В кінці-кінців йому вдалось вийти на студію Franchise Pictures, яка відома тим, що береться за будь-які недолугі ідеї. І вони взялись за цю, на превеликий жаль. Еллі Самаха, голова Franchise Pictures, в одному з інтерв’ю газеті Chicago Sun-Times сказав: «(Цей фільм — прим.ред.) змусить людей у Голлівуді звернути увагу на Еллі Самаха. Я більше не збираюся бути посміховиськом.» Життя сприйняло ці слова як виклик.
Поле битви: Земля — це жахливий фільм. Настільки жахливий, що деякі критики, котрі присвятили багато років перегляду поганих фільмів, не могли переглянути цей фільм до кінця і покидали кінотеатри. У фільмі погано все: акторська гра на рівні шкільного спектаклю, крива постановка сцен, голландський кут в більш ніж половині кадрів, від чого глядачів до середини фільму починало нудити; сміховинний сюжет теж не додавав балів картині.
Уявіть собі оригінальний фільм «Планета мавп», з якого забрали всі цікаві алюзії та метафори, хорошу режисуру і сценарій, і залишили тільки сцену де горили ганяються за дикунами. Тільки замість горил тепер смішні прибульці з велетенськими головами.
Фільм закономірно провалився в прокаті, отримав кілька десятків нищівних відгуків та оцінку на Imdb всього 2.5/10. Він виявився настільки поганим, що навіть на телебаченні в США його майже не показували, бо боялись що глядачі будуть масово перемикати канали.
В Україні цей фільм часто можна було побачити одразу на кількох відомих телеканалах, найчастіше – на Новому Каналі. Багато глядачів згадують його як специфічний науково-фантастичний бойовик, не здогадуючись, якою катастрофою він обернувся у себе на батьківщині. В українських онлайн кінотеатрах у фільм збирає переважно позитивні відгуки.
Жінка-кішка (2004)
Динамічний бойовик з граційною Жінкою-кішкою в головній ролі пам’ятають усі. Також більшість пам’ятає, наскільки дивними та незграбними були багато сцен у цьому фільмі. І лише дехто згадає, наскільки недолугим був сюжет цієї стрічки.
Жінка-кішка, що з’явилась на великих екранах в 2004 році, пройшла тернистий шлях перед тим, як вийти у світ. Впродовж більше двадцяти років ідею фільму футболили як м’яч від одного режисера до іншого; постійно переписували сценарій; на головну роль за останні двадцять років претендувало більше п’яти акторок. Тільки на початку двохтисячних, після того як студія Warner Bros. відмінила один зі своїх пріоритетних на той момент проєктів «Бетмен проти Супермена», вони дали добро на початок зйомок фільму про Жінку-кішку.
І ось нарешті зібралась команда «мрії». Режисером стрічки став Жан-Крістоф «Пітоф» Комар, який зняв такі відомі картини як . . . А що він зняв взагалі? Головну роль віддали Галлі Беррі, котра, за словами багатьох, була єдиною хорошою частиною фільму, але навіть її талант не зумів врятувати його від провалу.
За місяць до прем’єри Пітоф повідомив, що їм терміново довелось перезнімати великий шматок готового матеріалу, оскільки на етапі монтажу виявилось, що деякі сцени просто неможливо пов’язати між собою. Через це їм, за словами режисера, навіть довелось повністю змінити кінцівку фільму.
Реліз стрічки обернувся повною катастрофою для всієї команди — його розгромили нищівними рецензіями критики та закидали низькими оцінками глядачі. Серед найбільш часто згадуваних недоліків фільму були надмірна сексуальна об’єктивація головної героїні, незграбний монтаж, крива постановка сцен та жахливий сценарій.
Галлі Беррі отримала Золоту малину — нагороду, яка по своїй суті протилежна Оскару, — за найгіршу жіночку роль. Цікаво, що Галлі особисто прийшла отримати свою «нагороду»: для акторів таке — рідкість.
Зараз фільм тримає стабільні 3.4 бала з 10 на Imdb і не претендує на велику художню цінність. Біля нього утворився своєрідний культ, в основному завдяки ностальгічним почуттям молодих глядачів, але поява невеликої фан-бази не допомогла фільму стати краще. І хоча режисер стрічки на момент релізу говорив про те, що фільм просто «випереджає свій час» і «глядачі ранніх 2000х просто не готові прийняти фільм з афро-американкою в головній ролі», самій стрічці час не допоміг – вона так і залишилась одним з найгірших голлівудських фільмів.
Українська аудиторія, що виросла на супергеройському кіно кінця 90-х — початку 2000х, переживши зустріч зі Спавном та Зеленим ліхтарем на Новому Каналі, в цілому ставиться позитивно до Жінки-кішки. В коментарях стрічку хвалять, акцентуючи увагу на цікавих та динамічних екшен-сценах та екстравагантній головній героїні.
Кенгуру Джек (2003)
Вперше цей фільм я переглянула в дитинстві: в той день я сильно захворіла і мені дозволили залишитись вдома. Мене мучили сильний жар і біль по всьому тілу, і єдиною радістю для мене тоді став необмежений перегляд телевізора. Фільм про двох друзів, що ганялись за смішним кенгуру по всій Австралії, здався мені тоді дивакуватою, але такою захоплюючою пригодою. Так, для мене ця стрічка — це буквально уособлення вислову «сон при температурі 39 градусів.»
Кенгуру Джек ніколи не претендував на високі оцінки від глядачів та критиків: ще на етапі сценарію він повинен був бути злегка трешовим фільмом про переслідування, наркотики та насилля. Так, ви правильно прочитали — першочергово стрічка не планувалась бути сімейним кіно, і повинна була виходити у світ під рейтингом R. За словами Джеррі О’Коннелла, одного з зірок фільму, вони навіть відзняли сцену, де було повністю видно його оголене тіло спереду.
Відзнятий впродовж шести місяців в Австралії матеріал не сподобався продюсерам фільму, тож вони змусили режисера вирізати більшість еротичних та насильницьких сцен. Продюсери хотіли, щоб фільм зумів привабити молодшу аудиторію завдяки гумористичним сценам та мультяшному головному герою — кенгуру Джеку.
Отримавши рейтинг PG-13, стрічка увірвалась в прокат і зібрала достатньо, щоб покрити вартість власного виробництва.
Більшість критиків засудили фільм за слабкий сюжет і наявність насильницьких тем у фільмів, які не підходили навіть для такого рейтингу. Один з таких на ім’я Ґарі Слеймейкер в своїй колонці у виданні The Western Mail напише: «Кенгуру Джек - це безглузда, пуста, без сенсу та змісту маячня, яку виливають на нічого не підозрюючу публіку.»
Джеррі О’Коннелл назве цей фільм найгіршим у своїй фільмографії, і це багато про що говорить, враховуючи що він до цього знявся у фільмах «Квартира Джо» та «Боді-шоти», які також були сильно розкритиковані.
Зараз кіно тримає оцінку 4.5/10 на Imdb і згадується вкрай рідко. Кенгуру Джек – це приклад низькоякісного кіно ранніх двохтисячних, яке виходило з метою заробити грошей і не несло в собі багато художньої цінності.
Для української аудиторії цей фільм залишився загалом теплим спогадом, навіть незважаючи на його об’єктивні недоліки. Найбільше нашим глядачам у стрічці запам’ятались веселі діалоги, гострі жарти та кумедні головні герої.
Примарний вершник (2007)
Ніколас Кейдж мабуть навіть не здогадується, наскільки популярним йому довелось стати в Україні. В 2000х — 2010х роках потрібно було докласти зусиль, щоб знайти телеглядача, котрий не бачив хоча б однієї стрічки за участю цього актора. Неабияк допоміг впізнаваності актора фільм «Примарний вершник» 2007-го року.
Справа в тому, що на батьківщині Кейдж до недавнього часу не був визначним актором. Тільки з кінця 2010х в його репертуарі почали з’являтись схвально сприйняті критиками картини. Кінець 90х — 2000х роки були для актора періодом «рок-н-роллу», коли він погоджувався на будь-які драйвові проєкти, попередньо не надто вчитуючись в сценарій. Однією з таких робіт і став фільм про полум’яного мотоцикліста прямо з пекла.
Як це часто бувало з фільмами Марвел того часу, сценарій Примарного вершника ходив з рук в руки, від студії до студії, поки нарешті не осів біля дверей Columbia Pictures. Ніколас Кейдж давно мріяв про роль гонщика Джонні Блейза, тож пропозицію студії прийняв радо. Тим не менш, він наголосив, що хоче стрічку бачити максимально наближеною до коміксів, з рейтингом R — «тільки для дорослих».
До створення фільму команда підійшла завзято: більшість екшн-сцен у фільмі були відзняті без зеленого екрану, Ніколас Кейдж навчився кататись на байку, а Кевін Мак, експерт з візуальних ефектів, створив унікальний на той час палаючий череп Гонщика, який приніс фільму кілька номінацій у сфері комп’ютерної графіки.
Нажаль, як показала практика, ентузіазму виявилось недостатньо: «запал» команди не зміг перекрити поганої акторської гри, сумнівної якості сценарію, тривіального сюжету та слабких діалогів.
Критики розгромили фільм, назвавши його недолугим і нецікавим, особливо в порівнянні з широковідомим в США першоджерелом. Ніколас Кейдж отримав нагороду «Золота Малина» за найгіршу чоловічу головну роль в 2007 році. Режисер Марк Стівен Джонсон, для якого це був вже другий поспіль провал у спробі зняти стрічку про відомого героя коміксів Марвел (першим був «Шибайголова» 2003-го року), втратить свої позиції на ринку праці в Голівуді і до сьогодні зніматиме тільки маловідомі фільми з мізерними бюджетами.
Сьогодні фільм тримає заслужено низькі позиції на сайтах-агрегаторах: так, на сайті Imdb його оцінка складає всього 5.3/10.
А українцям сподобалось! Наш глядач був настільки захоплений акторським талантом Ніколаса Кейджа, що той дуже довго залишався на слуху, а кожен фільм за його участі автоматично вважався хорошим. «Примарний вершник» в Україні має статус культового, і досі залишається одним з найулюбленіших фільмів аудиторії популярних онлайн кінотеатрів.
Джуніор (1994)
Фільм про Арнольда Шварцнеґґера, котрий виносив і народив здорове немовля, здобув в Україні велику популярність. Чи полягала причина в зірковому касті (Арнольд Шварцнеґґер та Дені ДеВіто були вкрай відомими у нас акторами), чи в чомусь іншому — важко дати однозначну відповідь. Тим не менш, заперечувати любов українського глядача до цього фільму було б марно.
Сценарій фільму було написано в ранніх 90х, і, що не дивно для такого концепту, він гуляв Голівудом впродовж кількох років, не знаходячи підтримки у великих студій. Деякі актори відмовлялись навіть поглянути на нього, виражаючи огиду до самої ідеї. Але не Арнольд: він та його дружина так захопились сценарієм, що самі стали шукати продюсерів для майбутньої стрічки.
Процес виробництва фільму за увесь час зібрав довкола себе багато талановитих митців: зірок Арнольда Шварцнеґґера («Термінатор») та Дені ДеВіто («Близнюки»), іменитого режисера Айвана Рейтмана («Мисливці за привидами»), композитора Джеймса Говарда («Утікач») та багатьох інших. Всі, а особливо спонсори, були переконані, що кіно стане комерційним успіхом. Але сталось не так як очікувалось.
Після релізу стало очевидним, що не варто було очікувати успіху. В перші дні прем’єри критики відзивались про фільм в основному холодно, акцентуючи увагу на слабкому гуморі та дитячому сюжеті. Сайт-агрегатор Rotten Tomatoes виділяє наступний відгук анонімного критика: "Навіть з великою кількістю талантів за камерою і перед нею, "Джуніор" не може видати достатньо сміху, щоб підтримати свою дивакувату висококонцептуальну ідею". На Imdb фільм має рейтинг всього 4.7/10.
Поки на батьківщині фільм так і не зміг здобути популярності та визнання, в Україні він навпаки став справжнім культом. Тридцять років після релізу стрічка все ще посідає одні з перших місць в категорії «Комедії» в багатьох популярних онлайн кінотеатрах нашої країни.
Син Маски (2005)
Переглядаючи цей фільм в день релізу в кінотеатрах США, у більшості глядачів виникало два закономірних питання: «Чи можна повернути кошти за квиток?» і «Хто в біса дав цьому режисеру грошей?»
Повернення легендарного Маски у виконанні улюбленця публіки Джима Керрі з нетерпінням чекали мільйони. Коли видання Nintendo Power анонсувало продовження культового фільму про чоловіка з зеленим обличчям, всі фанати затамували подих в очікуванні. Однак роки йшли, а новин про продовження більше не з’являлось.
Коли Джиму Керрі запропонували повернутись до ролі Маски, той відмовився, мотивуючи це тим, що повторення старих ролей не дає йому можливості розкрити на повну свої акторські здібності. Відсутність головного актора оригінального фільму поставила продюсерів в тупик, і виробництво другої частини Маски відклали в далеку шухляду.
Тільки через майже десять років з моменту виходу першої частини виробництво сиквелу зрушило з мертвої точки: сценарій було написано, і агенти New Line Cinema почали шукати бажаючих зіграти головну роль. За слухами, копії рукопису дійшли до Раяна Рейнольдса, але той відмовився, як і більшість акторів до та після нього. Не інакше як від відчаю компанія звернулась до Джеймі Кеннеді, котрий не мав за собою майже жодного досвіду на великому екрані. Режисер також був обраний за схожим принципом — ним став Ловренс Ґутерман, відомий (в поганому сенсі) за фільмом «Кішки та собаки», котрий також був розкритикований глядачами та критиками.
Зйомки фільму протікали ліниво: члени зйомочної команди рідко давали інтерв’ю чи ділились подробицями з майданчика. Для багатьох фанів оригінального фільму це вже було поганим знаком, але навряд чи вони здогадувались, що чекає їх потім.
Користувач на популярному ресурсі Letterboxd під ніком Will Walker після перегляду фільму пише: «Ні. Навіть не "такий поганий, що добрий (фільм — прим. ред.)". Просто агонія. Цей фільм щиро, глибоко ненавидить тебе. Тримайся від нього, бляха, подалі.»
Син маски об’єктивно жахливий фільм. В ньому погано абсолютно все: акторська гра, сценарій, візуальні спецефекти, гумор та декорації. Rotten Tomatoes у своєму заключному відгуку відзивається про картину наступним чином: "Фільм надто нестриманий, до болю несмішний, котрому дуже не вистачає присутності Джима Керрі."
Вихід Сина маски розтрощив кар’єри Ловренса Ґутермана та Джеймі Кеннеді. Акторка Трейлор Говард також після дебюту в цьому фільмі більше ніде не з’являлась. Джеймі Кеннеді настільки загнобили за його жалюгідний перформанс, що він навіть зняв документальний фільм «Хулігани», де розповів про свою боротьбу з булінгом.
В Україні стрічка, що за безцінь потрапила до рук українських телеканалів, часто демонструвалась в прайм-тайм як веселе кіно для перегляду всією родино. І хоча оцінки на популярних українських ресурсах у Сина маски змішані, коментарі переважно хвалять картину за… Хороший гумор.
Сам удома 3 & 4 (1997, 2002)
Сам удома 3 було анонсовано ще на релізі другої частини, однак виробництво продовження затягнулось. Режисер перших двох частин відмовився повертатись до роботи над франшизою, як і головний герой минулих двох фільмів — Макалей Калкін. Обоє знайшли зовнішні причини для відмови, але більшість журналістів вважають, що вони відмовились через особисте небажання брати участь у продовженні.
Студія 20th Century Fox, котра була відповідальною за виробництво фільму, кілька років намагалась допомогти проєкту пробитись, але потерпала від невдач. Тільки в середині 90х їй вдалось знайтись людей, котрі погодились взяти участь у зйомках фільму.
В режисерське крісло посадили Раджа Ґоснелла, котрий до цього зняв ціле нічого. Буквально: до Сам удома 3 він не зняв жодного фільму, працюючи в основному монтажером та асистентом режисера. Акторів також обрали непримітних: головні герої фільму відігравались переважно маловідомими акторами або ж взагалі акторами без досвіду. Словом, було помітно, що продюсери намагались зекономити кожну копійку — в успіх продовження без Макалея Калкіна не вірив ніхто.
Потрапивши в прокат за два тижні до Різдва, Сам удома 3 зайняв там комфортну позицію — він був єдиним сімейним фільмом два вікенди поспіль. Заробити грошей йому це, однак, не допомогло: стрічка була «втоптана в землю» фільмом Крик 2; останній обігнав сімейну картину по зборам більш ніж втричі, будучи кіно з рейтингом R.
Критикам стрічка також не приглянулась, її розкритикували за тривіальний гумор, нецікавих персонажів та репетативний сюжет.
Тим не менш, якусь копійку Сам удома 3 все-таки вдалось заробити, тому правовласники вирішили йти цим шляхом і надалі — знімати низько бюджетне продовження відомої класики.
Так з’явився на світ Сам удома 4: абсолютно безідейний та сирий продукт, головна мета якого — трішки збагатити продюсерів.
Виробник діяв по вже виведеній схемі: брали мало відомого режисера, ноунейм акторів та намагались зекономити на кожному етапі виробництва. Економія дійшла до того, що всю стрічку було знято в Кейптауні, ПАР — бо так дешевше.
На виході ми отримали прісний фільм без граму креативності чи завзятості, тільки стерильний продукт для заробітку. Навіть не намагаючись потрапити до кінотеатрів, попередньо усвідомлюючи потенційний провал, виробник одразу пустив фільм на телебачення та DVD.
Критика обійшла фільм стороною по цій причині, адже більшість відомих критиків оцінювали тільки те кіно, що виходило на великих екранах. Тим не менш, ті, хто все-таки подивився Сам удома 4, в основному відзначали лінивий сценарій, акторську гру та відсутність динаміки.
На Imdb обидва фільми мають рейтинг 4.6/10 та 2.6/10 відповідно.
В дитинстві ми з моїм братом часто сперечались з приводу канонічності цих фільмів. Через деякий час ми зійшлись на думці, що ці фільми не можна вважати канонічними, адже головним героєм не є Кевін. Тобто, головного героя цих фільмів звісно звуть Кевін, але це “не той” Кевін.
Сприймаючи ці стрічки таким чином — як самобутні фільми, а не продовження культового кіно, — можна помітити, що вони не такі вже й погані. Тобто, вони все ще жахливі, але загалом «дивитись можна». Таким і є вердикт українського глядача: кожен грудень у багатьох сімей починається з марафону Сам удома, котрий включає в себе всі чотири частини.
Дикий Дикий Захід (1999)
Провал цього фільму став неочікуваним для всіх, хто чекав на нього чи працював над ним. Хто ж міг подумати, що фільм, знятий легендарним режисером Баррі Зоненфельдом («Люди в чорному», «Сім’я Аддамс») та за участі зірок Вілла Сміта («День Незалежності») та Кевіна Клайна («Дейв»), може обернутись такою катастрофою?
Про все по порядку.
Почалось все на студії Warner Bros., котра захотіла зняти кіно-версію популярного на той час серіалу «Дикий Дикий Захід». Оригінальний сценарій було написано Шейном Блеком та Мелом Ґібсоном, а на роль режисера спочатку розглядали Річарда Доннера («Омен», «Супермен»), але всі троє з пізніше відкинули пропозиції та подались працювати над іншими проєктами. Як і Том Круз, якому пропонували головну роль, але той надав перевагу фільму «Місія Нездійснена» (правильне рішення, адже саме цей фільм принесе актору світову популярність).
Неправильне рішення прийняв Вілл Сміт, відмовившись від головної ролі у фільмі «Матриця» заради «Дикого Дикого Заходу». На захист Сміта можна сказати, що «Ворнери» звучали переконливо, коли обіцяли йому роль в цьому кіно, особливо коли на режисерському кріслі поруч сидів вищезгаданий Баррі Зоненфельд, з котрим актор нещодавно працював над фільмом «Люди в чорному.»
Студія покладала величезні надії на цей фільм, намагаючись просувати його всіма можливими методами: реклама фільму була повсюди, показ трейлерів не зупинявся, в якийсь момент могло здатись, що не існувало жодного американця, котрий не чув би про цю стрічку. Колосальний бюджет в 170 мільйонів доларів було влито у виробництво та ще бозна скільки — в рекламу. І ось він настав — день релізу: всі затамували погляд, сидячи в переповнених кінотеатрах, і все було добре, поки не відбулась демонстрація фільму.
Більшість глядачів не могли зрозуміти, як те, що відбувається на екрані, можна пов’язати з таким зірковим кастом. Здавалось, що це якийсь недолугий жарт — потенційно єдиний смішний жанр за весь фільм, адже у самій стрічці не було нічого смішного. У стрічці, котра заявлялась насамперед як екшн-комедія.
Покинувши кінотеатри в повному розчаруванні, критики поставили закономірну «нижче середнього» оцінку фільму та засудили його за знущання над оригіналом, несмішний гумор, поганий екшн та кривий сценарій. На Imdb рейтинг картини складає всього 4.9/10.
Якщо говорити про українського глядача, то йому фільм зайшов. Вілл Сміт завжди був привабливим для української аудиторії актором, а сама стрічка володіла колоритним для нашого співвітчизника сеттінгом Дикого Заходу. До написання цієї статті я і сама не здогадувалась, що фільм був комерційним провалом, адже коментарі про нього в українськомовному просторі несуть виключно позитивний характер.
Норбіт (2007)
У вас бувало таке, коли після перегляду фільму хотілось вийти на вулицю, поглянути на небо і прошепотіти: «Боже, за що?», після чого впасти на коліна і розридатись? Отже, Норбіта ви ще не переглядали.
Ідею фільму, котра полягала в тому, щоб «Велика чорна жінка знущалась над своїм дрібним чоловіком», вигадав сам Едді Мерфі. Названий концепт здався йому неймовірно смішним, після того як він переглянув кілька таких відео в інтернеті. Оскільки актор на той час вже був відомим завдяки фільмам «Доктор Дуліттл» та «Божевільний професор», ніхто не посмів сумніватись в його обізнаності в комедійному жанрі. Тож йому дали грошей, і не мало: Джеффрі Катценберґ, голова DreamWorks, дав особисте добро на зйомки цього фільму, виділивши йому бюджет 60 мільйонів доларів. Пост режисера зайняв Браян Роббінс — маловідомий режисер низькобюджетних комедій.
Одразу три ведучі ролі зіграв Едді Мерфі: головного героя Норбіта, його дівчину Распутію та батька пана Вонга.
Загалом процес зйомки протікав добре, і вже у 2007-му році стрічка вийшла у широкий прокат.
Відомий критик Тобіас Скотт у виданні The A.V. Club після перегляду Норбіта напише наступне: «Напевно, неможливо, щоб один фільм повернув назад весь соціальний прогрес, досягнутий довгими століттями боротьби за громадянські права, але "Норбіт", остання стрічка Едді Мерфі, робить все можливе, щоб відкинути нас назад… Огидні чорношкірі стереотипи — це лише верхівка айсберга.»
Повальна більшість критиків завалила Норбіта поганими рецензіями, рідко коли даючи йому оцінку більше двох зірок з п’яти. На противагу їм Роббінс, режисер стрічки, сказав: «Хороші відгуки отримують лише ті фільми, які ніхто не дивиться. Я не думаю, що можна зробити кіно, яке сподобається всім критикам.»
Переповнений таким спектром стереотипів, котрі зачіпають незліченну кількість соц. меншин, Норбіт не міг не привернути до себе величезну кількість уваги, в основному негативної. Він був номінований на вісім нагород Золота Малина, з яких «виграв» три: за найгіршу чоловічу роль, найгіршу жіночу роль, найгіршу роль другого плану (всі нагороди отримав Едді Мерфі).
Розгромні оцінки та критика не зупинили фільм на його шляху до касового успіху: Норбіт не тільки окупився, але і зібрав достатньо коштів, щоб вважатись касовим успіхом — це єдиний фільм з нашого списку, котрому це вдалось.
В серденьку українського глядача Едді Мерфі посідає особливе місце, адже саме його фільми через піратські касети в 90х познайомили нас із жанром чорної американської комедії. Більшість глядачів згадують фільм тільки в контексті обговорення чогось хорошого, а його оцінки зазвичай складають неймовірні 7-8-9 балів з 10, на противагу 4.2/10 на Imdb.
Що у висновку?
Результати мого дослідження не були для мене неочікуваними: цікавлячись кіно вже багато років, я знала, що всі згадані у статті фільми були жорстоко розкритиковані. На них знятий не один десяток оглядів відомими і не дуже ютуберами, про них написано не одну сотню статей та не одну тисячу рецензій.
Однак, змиритись з такою низькою оцінкою цих стрічок західною аудиторією навіть зараз, дистанціюючись від ностальгічних почуттів, мені дається важко. Більшу частину життя я, як і багато з вас, була переконана, що ці фільми якщо не найкращі представники жанру, то хоча б просто нормальні.
Можливо, переглянувши їх зараз, моя думка змінилась би. Скоріш за все, кардинально. І саме тому я цього не робитиму: я дозволю цим фільмам залишитись теплим спогадом з дитинства в моїй пам’яті, приємним доповненням літнього вечора двадцятирічної давнини, котрий ми з сім’єю провели перед блакитним екраном за переглядом Нового Каналу.
Колись відомий критик кіно на ютубі Nostalgia Critic сказав, що немає нічого поганого в тому, щоб любити погані фільми. Головне не соромитись визнати, що вони погані. Дослухаючись до його поради, зізнаюсь, що Кенгуру Джек досі мені неймовірно подобається, попри всі його недоліки.
І мені приємно, що більшість українців в цьому погодяться зі мною.
Над статтею працювали: авторка Лей; редакторка martsypane; дизайнер Kuro.
Доєднуйтеся до наших соц. мереж: Telegram та Instagram — там на вас чекає ще більше смачного контенту!
