Культ наступу

Перша стаття “французького циклу”, написана в березні 2024. Саме з неї почався довгий шлях до “Кайзершлахту”.

Навіть в нашому столітті будь-яка повномасштабна війна між сторонами, достатньо сильними, щоб виставити на поле бою сотні тисяч солдат, рано чи пізно повторює історичну спіраль Першої світової. Оскільки ми вже в нашому столітті знаходимось в схожих обставинах, буде не зайвим згадати в деталях історію 1914–1918 років. В наступному циклі статей ми розглянемо події Західного фронту Першої світової з перспективи однієї з її головних учасниць, а саме Франції. У Великій війні Франція вистояла проти більш сильного ворога і провела найбільш криваві битви століття, з якими ми несвідомо порівнюємо вже наші війни. Але ціна, яку Франція заплатила за перемогу, стала причиною глибокої травми цілого покоління і зневіри в усіх ідеалах держави та суспільства. Але про все по порядку.

Розмову про Велику війну логічно почати з подій, що їй передували. Багато в чому характер майбутньої світової війни визначила війна Франко-Прусська 1870–71 років. І для її учасників вона виглядала зовсім інакше, ніж про неї прийнято згадувати зараз. Описуючи якою була Перша світова, генерал Еріх Людендорф, один з авторів концепту Тотальної війни, в своїх мемуарах пише:

Чому Людендорф так високо оцінює порив французів у війні, що за загально прийнятою думкою була ними ганебно програна? Після розгрому кадрової армії при Седані та здачі в полон Наполеона III у Франції була проголошена Третя Республіка і Уряд Національної оборони, що її очолив, прийняв рішення битись до кінця. На заміну армії, що загинула чи потрапила в полон, Франція формувала нову. Був проведений масштабний призив всіх чоловіків від 21 до 40 років, до війська масово пішли добровольці. На лютий 1871 Франція мобілізувала 900 тисяч чоловік. Нова республіканська армія стикнулась з цілим шквалом проблем, найбільшою з яких була повна відсутність часу — німці не чекали поки французи зберуться з думками, а наступали стрімким темпом, і через два тижні після Седану вже були під Парижем. Облога Парижа є найбільшою сухопутною операцією 19 століття, в якій 250 тисяч французьких солдат і 150 тисяч ополченців без малого 5 місяців захищали свою столицю. У армії був гострий дефіцит зброї та боєприпасів, погано розвинена система залізниць сповільнювала мобілізацію, офіцерів та інструкторів не вистачало настільки, що довелось в масовому порядку екстерном підвищувати у званнях тисячі молодих командирів — капрал міг стати капітаном, а капітан — генералом. Часу готувати новобранців не було — нові підрозділи йшли в бій погано навчені, погано озброєні, з командирами, для яких все було нове, і як результат — суїцидальні і нескоординовані атаки і врешті решт програш. Тим не менш, для всіх учасників війна залишилась в пам’яті не як бліцкриг і гра в одні ворота, а як важка боротьба.

По закінченню війни, обидві сторони спершу зробили з неї правильні висновки. Оцінивши досвід її завершального періоду, фельдмаршал Хельмут фон Мольтке (старший), засновник німецького Генштабу та один з головних творців Перемоги 1871 року, почав готувати Німеччину до важкої затяжної війни, що мала статись в майбутньому. Мольтке не дав засліпити себе тріумфом в Парижі. Він тверезо оцінив, що його ворог спромігся провести яку-ніяку, але мобілізацію, підтриману суспільством, і в інших обставинах Францію не вдастся здолати так же швидко, особливо після вступу в альянс з Росією. При плануванні гіпотетичної війни майбутнього, маючи тепер два потенційних фронти, Мольтке бачив можливість перемоги в тому, щоб нанести головний удар на схід — по Росії, яка мала слабку військову промисловість, погану транспортну мережу і мала зачатки внутрішньої нестабільності. Проти Франції Мольтке збирався на перших етапах оборонятись — для цього була переобладнана мережа фортів в тільки що приєднаних Ельзасі і Лотарингії. Велику увагу німецький генштаб приділив покращенню системи призиву і підготовці резерву. Зрештою, події Першої світової розвивались шляхом, який Мольтке-старший і передбачив — війна затягнулась на багато років, в якій першою посипалась саме Росія, західний фронт став в тупік, а кінцевий результат визначив несподіваний перебіг обставин, які неможливо було передбачити на початку.

Наступники Мольтке-старшого, серед яких були Шліффен та Мольтке-молодший, так само вважали, що у війні на виснаження проти колоніальних імперій світу затиснута в Європі Німеччина вірогідно програє — не вистачить ресурсів. Виходячи з обставин, актуальних для їх часу, вони розробили новий військовий план. Шліффен та його оточуючі вважали, що головний удар має бути здійснений по Франції через прогноз, що вона встигне мобілізуватись і атакувати набагато швидше, ніж Росія, а отже становитиме головну загрозу в перші місяці. Канонічна версія стверджує, що “План Шліффена” передбачав швидкий розгром Франції за 39 днів шляхом великого обхідного маневру через Бельгію, захід в тил французької армії з її лівого флангу з подальшим її знищенням. Після війни “План Шліффена” та його інтерпретація від Мольтке-молодшого стали предметом суперечок та спекуляцій у військовій літературі — причетних до військового планування генералів було прийнято звинувачувати в наївності та недооцінці можливого спротиву Франції та Бельгії, нібито неправильному напрямку зосередження зусиль, спірних рішеннях Мольтке, який нібито своїм втручанням в замисел Шліффена випустив з рук перемогу. Проте, Теренс Зубер в книзі “Inventing the Schlieffen Plan: German War Planning 1871–1914” висуває тезу, що німецький план війни на заході зовсім не передбачав бліцкриг. Німці очікували, що французька армія розпочне великий наступ на Ельзас і Лотарингію, і також здійснить маневр через Бельгію. Приорітетом німців було відбити цей наступ, розбити французькі війська та перенести бойові дії на ворожу територію. Зубер вважає Шліффена реалістом і стверджує, що план перших місяців війни як максимум мав на меті завоювання стратегічної ініціативи та завоювання вигідних рубежів для подальшої оборонної війни на заході. Як брати далі Париж чи Москву німецькі генерали мали визначити вже по ходу бойових дій. Бажаючих детально розібратись в планах сторін перед війною я відсилаю до згаданої книги. В будь-якому варіанті, з позиції сьогоднішнього дня зрозуміло, що які б рухи Німеччина не робила, у випадку великої війни її неодмінно чекало криваве божевілля. Саме тому Мольтке-старший у свій час так часто говорив про важливість збереження миру. Так чи інакше, головні події війни мали відбутись на французькому фронті.

Незважаючи на те, що Німеччина мала такі ризики у випадку затяжної війни, з усіх країн-учасниць вона була мабуть найкраще до неї підготовлена. Німецька промисловість розвивалась великими темпами, Німеччина збудувала прекрасну систему залізниць, в короткий термін був збудований великий флот, армія постійно перебувала в стані готовності. Найбільш сильною стороною Німеччини була її сухопутні війська та організація армії в цілому, яка передбачала широке використання Резерву в повномасштабній війні. Кожен громадянин Німеччини проходив обов’язкову військову службу 2 чи 3 роки в залежності від роду військ, після чого 5 років перебував в резерві, 12 років в ландвері і у віці 39–45 років числився в ландштурмі. Крім того існував ерзац-резерв з частково придатних. Резервна служба передбачала регулярні збори та стрільби, які у випадку Німеччини проводились не на папері, а по-справжньому з повним розумінням для чого це робиться — в майбутній війні німецькі воєначальники покладались саме на кількість і якість резервістів. Рівень підготовки солдата резерву в Німеччині був таким, що німецьке командування розраховувало застосовувати корпуси резерву у військових операціях на одному рівні з кадровими. Без врахування ландштурму, резерв Рейху на 1914 рік при населенні в 67 млн нараховував 3 млн чоловік, які могли бути мобілізовані в межах двох тижнів. Разом з кадровою армією сукупна чисельність військ Німеччини на початок війни досягала 3 800 000 чоловік.

Цікаво, що німці, які з 1871 року не вели війн подібного масштабу, взяли для себе найбільше уроків з тодішніх конфліктів інших держав. Німецькі військові спостерігачі ретельно вивчали хід англо-бурської, російсько-японської та балканських війн. Так, німці краще за багатьох оцінили перспективи кулеметів та важкої артилерії, оснастивши ними війська в порівняно більшій кількості, ніж більшість армій того часу. Ці фактори німецької підготовки значно вплинули на перебіг Великої війни, зокрема її першого року.

А що ж Франція? Після війни 1870–71 років Франція переживала складний період. Раптове повалення імперії, народження Республіки, криваві події Французької комуни та політична боротьба партій на фоні економічних проблем створювали у Франції нездорову атмосферу, яка розповсюджувалась і на армію. Уряд, значну частину якого складали соціалісти, завжди боявся можливого військового перевороту, оскільки багато генералів лишались роялістами та консерваторами. З 1872 року у Франції почала функціонувати Вища військова рада (CSG), в якій засідали військовий міністр, начальник Генерального штабу і маршали. Формально цей орган мав на меті узгоджувати дії цивільного та військового керівництва, фактично — тримати військових під контролем уряду. До 1911 року у Франції фактично не було єдиного військового керівництва, адже Військова рада і Генеральний штаб не могли узгодити межі повноважень один одного. Недовіра між цивільними і військовими підсилилась в знамениту “епоху скандалів” 1890-х, тому аж до років, що передували Великій війні, однією зі стратегій кожного президента було призначення вигідних і пригнічення неугодних генералів, аби ті не могли стати достатньо впливовими в суспільстві. В скорому майбутньому це матиме свої наслідки.

Проте, кожен політик розумів, що Франції все ж потрібна сильна армія, оскільки загроза війни з Німеччиною не зникала ніколи, про що не давали забути кризи на кордоні та військові приготування сусіда. Нація не змирилась з поразкою і мріяла про реванш. Республіканці, в тому числі найбільш ліві з них, вважали себе наступниками революціонерів 1789 року і виступали за ті ж цінності, серед яких була, зокрема, загальна військова повинність громадян. Республіканці, зокрема соціалісти, рішуче просували військові реформи, оскільки обіцянки реваншу та внесок, який робили французькі політики у відновлення армії, дуже підіймали їх в очах електорату, що підтримував реванш. Тому не дивлячись на політичні розбіжності, Франція зробила дуже багато в довоєнний період — була покращена система доріг і залізниць, армія була розширена і переозброєна, а найголовніше — по аналогії з Німеччиною був сформований резерв на випадок нової повномасштабної війни.

Один з вагомих аспектів готовності Франції, який чомусь дуже часто ігнорується, це досвід її колоніальних війн. Франція воювала фактично завжди, завойовуючи нові колонії та придушуючи повстання у вже існуючих. При цьому, війна в колоніях для французів була ніби іншим всесвітом — ніхто з притомних людей нею не цікавився. Але був важливий аспект — якщо війська метрополії приваблювали офіцерів, які хотіли служити, то в колонії відправлялись ті, хто хотів воювати.

Війна в колоніях відрізнялась від європейських. Французькі війська були розкидані на великих територіях серед потенційно ворожого населення, вели бойові дії в важких погодних і кліматичних умовах, в пустелях, джунглях і горах, де втрачала своє значення артилерія і де частіше перемагав ближній бій та характер. В Африці французи привчились квартируватись не у цивільних, а в бівуаках, і вести маневренну війну проти ворогів, що не знали строю, але добре використовували місцевість. Колонії були місцем, де кожен ініціативний міг проявити себе.

Загалом, колоніальні війни сформували у Франції певну касту військових фанатиків, які вже не мислили свого життя без армії та війни. Поступово саме такі офіцери зайняли вищі посади у військах. В очах політичного керівництва незнатні і незаможні офіцери, self-made men (в колонії рвались в основному такі), у вдячність за своє підвищення і визнання заслуг могли забезпечити політичну лояльність армії. Більшість майбутніх генералів першої світової пройшли цей шлях.

Втрата Лотарингії та Ельзасу була для Франції важкою не лише з моральної точки зору. В Лотарингії знаходився найбільший у Франції залізнорудний басейн, який відтепер служив на користь Німеччини. Без додаткового імпорту Франції було важко зберігати паритет в гонці озброєнь з металургійним гігантом Європи. Щоб компенсувати цю слабкість, французьке військове керівництво обрало ставку на мобілізацію і національний дух.

Франція мала на 40% менше населення, ніж її ворог — 40 мільйонів проти 67, і в тій самій пропорції менший мобілізаційний потенціал. Відповіддю на цю загрозу був призив на військову службу всіх придатних чоловіків в довоєнні роки з перспективою їх залучення в армію в час війни. У 20 років громадянин Франції призивався в армію на 2 роки, 11 років знаходився в резерві, після чого два терміни по 7 років перебував в Територіальній армії (Armée territoriale) та Територіальному резерві. На 1914 рік в розпорядженні французького командування було 880 тисяч кадрових військ, а також 3 млн резервістів. Франція розраховувала збільшити Північно-східну армію до 1 900 000 людей, 800 000 розмістити в гарнізонах фортець і 940 000 для охорони тилів та у Територіальних військах.

Французький підхід до використання резервів дещо відрізнявся від німецького. Якщо у німців резервні дивізії створювались, щоб воювати одразу і по-дорослому, то військовий план Франції передбачав швидку і блискавичну кампанію силами військ першої лінії, гарнізони та територіали призивались “на чорний день” якщо виникне необхідність поповнювати передові дивізії за їх рахунок. Тобто, якщо німецький ландвер створювався щоб рано чи пізно діяти в складі своїх же батальйонів в бою, то солдати французьких територіальних військ повинні були нести “внутрішню службу” поки не прийде їх час. Деякі резервні дивізії Франції також передбачалось застосувати в перший місяць кампанії, але в зовсім незрівнянному масштабі. Цьому були вагомі причини: відправивши стільки військ на фронт, Франція фізично не могла ні озброїти їх належним чином, ні забезпечити їм стабільне постачання без перевантаження своїх доріг. Ще до війни Франція мала труднощі з забезпеченням сухопутних військ достатньою кількістю артилерії, територіали ж були озброєні лише стрілецькою зброєю, часто старих зразків. Пройде трохи часу і військова необхідність змусить кинути їх з тим що є під Верден.

1871 рік став для Франції приводом для переоцінки цінностей і свого минулого, з властивою для французів манерою кидатись в крайнощі. З військової точки зору поразку пояснювали перш за все пасивністю генералів, які дозволили загнати себе в котли більш ініціативним генералам Пруссії, які не боялись йти на ризики. В противагу цьому, серед французьких командирів нового покоління набув поширення культ наступу — перемогу у війні, на їх думку, можна було здобути лише рішучою атакою. Ідейно вони надихались спадщиною Наполеона — в цей період набула поширення наполеоністика і великий інтерес до слави предків. Серед імен, які просували культ наступу в військах, був майбутній Маршал Перемоги Фердинанд Фош, викладач академії Генерального штабу, який ще будучи молодим офіцером поклявся повісити свою шаблю на стіну собору в Меці. Серед сучасників Фош вважався великим фахівцем, людиною дуже глибоких знань і аналітичного розуму, який все ж намагався поєднувати відвагу зі здоровим глуздом. Проте, на відміну від Фоша, більшість причетних сприймала досвід Наполеона вибірково — всім сподобалась його теза, що на війні моральний фактор переважає матеріальний 3 до 1. Чим далі в минуле уходила Франко-Прусська, тим більше серед вищого офіцерства зростала самовпевненість і віра в перевагу французького духу і французької техніки над всім німецьким — вважалось, що французька 75-мм гармата буде домінувати на полі бою, а французька піхота за батьківщину знищить будь-якого супротивника. Наслідком цих іллюзій стало неадекватне планування війни.

Перші роки після поразки французьке командування планувало вести війну з Німеччиною виключно від оборони — завдяки цьому були збудовані мережі фортів вздовж кордону (система Séré de Rivières), зокрема в районі Нансі і Вердена. Проте, на фоні військового відновлення та реваншистської демагогії французьке командування дуже швидко перейшло до ідей наступу вглиб території ворога. Починаючи з 1880-х французькі плани війни передбачали розгортання військ для атаки на Лотарингію і Ельзас з розрахунку, що Росія буде наступати на другому фронті.

Військова доктрина Франції напередодні Першої світової увійшла в історію як Offensive à outrance, або “Тотальний наступ”. На стратегічному рівні це відображалось в наступі на всіх можливих напрямках. На тактичному це означало, що основним способом застосування піхоти — головної ударної сили армії — полягало в стрімкій атаці.

Тактика всіх армій того часу була приблизно однаковою. До поля бою піхотні полки наближались в колонах і за кілька кілометрів до противника розгортались в бойовий порядок. Основним бойовим порядком піхоти була розсереджена стрілецька лінія. Як видно зі схеми бойового порядку французького батальйону зр. 1875 року, взводи та роти мали наступати в глибоко ешелонованих порядках, один за одним. Цей же принцип глибокого ешелонування в наступі зберігався на рівні полків та дивізій.

З дистанції 1500–1000 м піхота починала рух в напрямку ворога під прикриттям вогню польової артилерії, роблячи короткі зупинки для стрільби. З дистанції 400–200 м по противнику відкривався максимально щільний вогонь, після чого піхота переходила в стрімку атаку. Основною формою бою і логічним завершенням атаки був штиковий бій, до якого і намагались звести всі боєзіткнення.

Подібної тактики дотримувались всі без виключення армії тієї епохи.

Французька піхотна дивізія зразка 1914 року включала в себе 4 піхотні полки по 3 батальйони кожен, артилерійський полк, інженерну роту та кавалерійський ескадрон для розвідки. Кожен французький батальйон мав по 2 станкові кулемети (переважно системи Гочкісс). Сумарно дивізія мала до 18 тисяч солдат, 36 польових 75-мм гармат Mle 1897 і 24 кулемети.

Німецька піхотна дивізія мала ідентичну організацію, з тією різницею, що кулемети були розподілені не по батальйонах, а зведені в кулеметні роти по 6 MG 08 при кожному полку (24 кулемети на дивізію). АЛЕ, німецька піхотна дивізія мала значно більше артилерії — 54 польових 77-мм гармати та 18 гаубиць калібру 105 мм.

Тобто, при прямому зіткненні, німецька піхотна дивізія вже мала кратну вогневу перевагу над французькою. Але це не заважало французькій стороні розраховувати на перемогу в наступі.

Німеччина, крім того, мала значний парк артилерії великих калібрів:
1710 150 мм гаубиць, 304 210 мм мінометів, які були включені до складу корпусної артилерії, а також значну кількість облогової артилерії калібру більше 300 мм.

На цьому фоні французька армія виглядає в максимально невигідному становищі. Франція мала непогані 105 мм гармати Шнейдера, але у військах її майже не було. В маневренній війні, на яку спиралась французька військова доктрина, логістика важкої артилерії значно б сповільнювала “рішучий наступ”. Тому у французькій армії 1914 року панувало повне засилля калібру 75-мм. На 75-мм гармату французи мали особливе сподівання через її скорострільність (15 пострілів на хвилину), ігноруючи її малу (до 7 км) дальність. Досвід перших битв змусить нарощувати кількість великих калібрів вже не рахуючись з ціною виробництва.

Фраза “Генерали готуються до минулих війн”, як і більшість подібних афоризмів, виникла саме на фоні Першої світової. Дуже популярною темою в літературі стосовно перших місяців війни є недооцінка з боку “старших начальників” ролі кулеметів.

Вогонь кулеметів було прийнято порівнювати з вогнем піхотного взводу — однакові 300–400 пострілів на хвилину. При цьому військові теоретики, у яких був лише обмежений досвід застосування кулеметів в колоніальних війнах, вважали, що ефективність вогню піхоти в масових боях буде вище, оскільки з їх практики при стрільбі на дальність, що перевищує дальність прямого пострілу, кулеметники робили помилку в визначенні відстані до цілі і випускали боєкомплект внікуди. Був зроблений помилковий висновок, що вогонь стрілецького взводу з дистанції 500–1000 м мав більший шанс вразити ціль. З точки зору сучасності, віра в ефективний вогонь на таку відстань вже є безумством, але тоді це було нормою. Зброєю перемоги все ще вважався багнет.

Проте, у французькій армії були і офіцери, які ще до війни передбачали крах існуючих доктрин і намагались щось змінити. Характерним є приклад Еміля Дріана (Émile Driant).

Дріан закінчив військову академію Сен-Сір в 1875 році і, незважаючи на зразкову службу протягом довгих 30 років, у відставку пішов всього лише капітаном. Причиною цьому були як його політичні вподобання — Дріан був консерватором і відданим католиком, так і єретицькі погляди на військову науку. Все, що потрібно, щоб поховати свою кар’єру в часи Третьої республіки. Дріан не поділяв захопленням культом наступу і штикового бою — будучи командиром батальйону, він вишколював солдат перш за все влучній стрільбі та бою у взаємодії з засобами вогневої підтримки. Будучи неугодним, Дріан мав мужність не приховувати свої погляди, а навпаки — активно їх просував через книжки. Під псевдонімом “Капітан Данрі” (Capitaine Danrit) Дріан написав кілька десятків книжок в жанрі “альтернативна історія”, в яких виклав своє бачення майбутньої війни. Перший цикл книжок Дріана так і називався — “Війна завтрашнього дня” (La Guerre de demain). В ній Дріан передбачив, що війна з Німеччиною зайде в позиційний кут, і ключову роль у виживаємості Франції будуть грати форти та якісно організовані лінії оборони. Дріан чудово зрозумів характер майбутнього конфлікту: в його книжках фігурує динамічний розвиток війни в повітрі, масове застосування отруйних хімікатів на полі бою, “необмежена підводна війна” проти Англії і нові підходи до застосування піхоти.

Деякі ідеї Дріана зовсім випередили свій час. Так, у своїй книзі “Чорне вторгнення” (L’Invasion noire) 1889 року він описує вторгнення народів Чорної Африки за підтримки османів на європейський континент, зупинити яке конвенційними методами європейці виявились не в силах.

Не знайшовши підтримки серед військових начальників, Дріан на пенсії зайнявся політикою. Будучи депутатом у французькому парламенті, Дріан боровся з масонством та крайніми лівими, активно підтримував збільшення терміну служби напередодні війни і активно повстав проти ліквідації прикордонних опорних пунктів — у 1912 році він врятував від роззброєння фортецю Лілль. В 1914 Дріан повернеться в армію і впише своє ім’я в історію вже на реальній війні.

Навесні 1911 року сталась так звана “Агадірська криза”, коли кайзер Вільгельм спробував здійснити акт “політики канонерок” в Марокко, відверто провокуючи Антанту на війну або значні поступки в колоніях. Інцидент змусив замислитись над дійсною готовністю до великої війни, що спричинило низку подій і перестановок у французькій армії. Начальником генерального штабу Франції був призначений Жозеф Жоффр, генерал інженерних військ, який зробив кар’єру в колоніях і значно просунувся по службі завдяки сприянню свого начальника Жозефа Галлієні, під командуванням якого він служив. Сам Галлієні, який мав найбільший авторитет як серед військових, так і серед політиків за свої успіхи в колоніях, пішов у відставку через похилий вік (йому було вже 62). Мессімі погодився з тим, що у Великій війні Франції потрібне єдине військове командування, тому Жоффр одночасно очолив і Вищу військову раду.

Жозеф Жоффр

Вперше з часів Франко-прусської війни командування армії опинилось в єдиних руках. Відтепер на Жоффра лягала вся відповідальність за підготовку до війни. За три роки, що їй передували, Жоффр доклав зусиль для доозброєння армії новими зразками і підготовки до мобілізації. Жоффр зміг донести до політичного керівництва необхідність збільшення терміну служби, в результаті чого в 1913 році було прийнято закон, що збільшував строк з 2 до 3 років. Солдатам, які замість демобілізації отримали ще один рік в казармах, дуже не пощастило, але вони і близько не уявляли наскільки.

Іншим напрямом діяльності Жоффра стало встановлення взаємодії з союзниками. Найбільшим успіхом на цьому полі стало те, що Англія взяла на себе зобов’язання відправити на континент війська, які будуть оперативно підпорядковані французькому командуванню. Робочі поїздки Жоффра в Росію та запевнення, які він почув від російських вищих чинів, вселили в Жоффра впевненість, що Росія зможе здійснити успішний наступ в перші місяці, і ця впевненість додавала йому віри в успіх свого власних задумів.

В роки Першої світової під командуванням Жоффра французька армія зазнала як найгірших в історії катастроф, так і одержала найбільш славетні військові перемоги. Сприйняття фігури Жоффра у Франції з часом змінювалось: в очах суспільства він встиг побути і героєм-рятівником нації, і м’ясником-самодуром. В роки війни преса малювала його добрим і привітним дядьком з вусами, батьком всіх солдат. Поза публікою він був прихильником авторитарних і жорстких методів управління. У сучасників був настільки різний досвід взаємодії з Жоффром, що в післявоєнній літературі він предстає наскільки це можливо різною людиною в залежності від ставлення авторів.

Жоффр ніколи не пояснював свої накази ні підлеглим, ні політикам, і не терпів сперечань. В дискусіях з президентом чи урядом він завжди залишав за собою останнє слово і наполягав, що ніхто інший не володіє обстановкою на його рівні. Слід погодитись, що масштаб діяльності і відповідальності Жоффра був настільки великим, що давати йому оцінку було б забагато для будь-кого зі смертних людей. Але саме йому належить головна ідея і подальша реалізація найбільш суперечливого в історії військового плану.

Затверджений Жоффром План XVII, за яким Франція почне діяти в Першу світову, передбачав мобілізацію 3 млн чоловік та розгортання 5 армій на німецькому кордоні. Французький генштаб знав про плани обхідного маневру німців через Бельгію. Французький план передбачав зосередження військ для наступу на Лотарингію в обхід укріпрайону Меца, та удар по комунікаціям німецьких військ в Арденнах і Бельгії. Сумарно планувалось задіяти 71 піхотну, 10 кавалерійських і 12 територіальних дивізій.

Найбільш повну оцінку Плану XVII дає в своїй книзі “The Real War” ветеран Великої війни та військовий теоретик сер Безіл Ліделл-Гарт:

Цікаво в цьому розрізі вивчити книгу начальника розвідуправління Генштабу Франції генерала Шарля Дюпона “Вище німецьке командування в 1914”. В ній Дюпон аналізує операції першого місяця війни і захищає вище французьке командування від критики. Дюпон пише, що французи чудово знали деталі плану Шліффена-Мольтке, передбачали наступ німців в Бельгію, широке використання ними резервів і розуміли перевагу ворога в озброєнні. При цьому Дюпон не пояснює чому Генеральний штаб Франції, розуміючи загрози, не придумав кращої протидії, ніж фронтальний наступ. Градус божевілля додає те, що поразку німців Дюпон пояснює їх тупістю і вузьколобістю. Книга просичена зверхністю і зневагою до ворога, не дивлячись на те, що була написана вже після війни і її жахіть. На цьому прикладі легко уявити, хоча і важко прийняти, наскільки Генштаб Франції до війни недооцінював ворога в своїх планах.

Війна, яка незабаром почалась, перетворить ці плани у військове безумство.