Два роки тому, 6 серпня 2024 року, Збройні Сили України здійснили неймовірне: вперше з часів Другої світової війни відбулося вторгнення на територію Росії. В операції брали участь найкращі з'єднання української армії, серед яких були і підрозділи 45 окремої артилерійської бригади імені генерала Мирона Тарнавського.
Капітан Олексій Гребініченко, родом із Києва, на момент Курської операції командував батареєю у 45 ОАБр. Про свій бойовий шлях Олексій розказує з властивим йому оптимізмом.
- Розкажіть, як для вас усе починалось?
- У перший же день війни я вивіз сім'ю з Києва і далі пішов до військкомату. Потрапити тоді до армії було не складно, людей брали без особливих перевірок і проблем. А я мав військову кафедру, був офіцером запасу, то до мене взагалі питань не було. Так я потрапив до лав 45 бригади. Сім'я спочатку не знала, куди я пішов. Сказав уже як прийняли в частину.
- А за якою спеціальністю закінчували військову кафедру?
- Політолог. Там ще смішна історія була, дали мені тимчасове посвідчення офіцера запасу. Я питаю: "А коли можна нормальне отримати?" А мені кажуть: "Ніколи"! Але я хлопець цілеспрямований, через знайомих вдалося зробити собі посвідчення офіцера Збройних Сил. Знаю, що багато хто з випускників військових кафедр так і почали війну з тими тимчасовими посвідченнями.
- Що ви робили, коли потрапили у бригаду?
- Тут ще одна смішна історія. Відправляє мене начальник штабу бригади супроводжувати зенітників до Яворова. Сказав, відвезеш і повернешся. Так я потрапив у ППО на рік. Бо коли ми приїхали в Яворів, сказали отримувати зенітки. Я хотів їхати назад, але мені сказали "Куди зібрався? Отримуй". Я і отримав. І аж до кінця 22-го року їздив з тими зенітками, допоки не захотів перевестись у штат одного з дивізіонів, до якого ми були прикомандировані. Мене взяли, і так я став командиром артилерійського взводу.
- Важко було навчитися артилерійській справі?
- Та я вам скажу, я і досі не навчився! В артилерії безліч нюансів і особливостей, без спеціалізованого навчання сам всього не вивчиш. Але я знав головне, що потрібно: як наводити і як командувати. У цьому дуже допомогла «Кропива». З нею проводити розрахунки було значно легше, я всіх своїх обчислювачів і навіть людей, які приходили пізніше, навчив. Працювали як треба. Головне — мати бажання і клепку в голові.
- Що відбулося після переведення в артилерійський дивізіон?
- Приїхали ми на Донеччину, яку я зараз вже називаю своєю рідною. Саме закінчився Херсонський контрнаступ, всі вірили, що зараз поженемо і до Різдва вже будемо вдома. Але тут почалися важкі бої за Соледар, Бахмут. У мене у день гармати могли вистрілювати по 150 снарядів. Стріляли допоки стволи дозволяли, а потім охолоджували як могли. Важкі, але дуже веселі часи. Так я воював до осені 23-го року. Йду у відпустку, і вже там мені дзвонить командир і каже: вітаю, ти будеш командиром батареї, і показує мені наказ. Я кажу, у моєму прізвищі 9 помилок, а він сміється і каже, що помилки немає. Все правильно. Багато мобілізованих йшли на війну не кар'єри будувати, а робити роботу, я в тому числі. Тому від підвищення був не у захваті, але що поробиш, наказ.
- Як відбулося ваше прийняття командування батареєю?
- Не без проблем, звісно. Були недокручені моменти, люди не на своїх місцях. Я прийшов наводити порядок, і гадаю, у мене це вийшло. Дуже допомогли толкові офіцери і сержанти, підказували все що можна. У роботі командира дуже важливо мати надійних помічників. Самотужки все робити – так можна дахом поїхати. Ось з цією батареєю я, врешті-решт, і поїхав на Курщину.
- Розкажіть про свою участь у Курській операції.
- Ніхто не сказав нам, куди ми їдемо. Вишикували колону і повезли на полігон. Там нас перевіряли, дивились, наскільки точно ми стріляємо і моя батарея себе добре показала. Висунулися на Сумщину, і там, у придорожній кафешці, старше начальство провело нам брифінг. Сказали, що зв’язку не буде, старлінки по той бік кордону не працюють. Дали команду за три дні провести розвідку і виставити гармати на позиціях. Увійшли у взаємодію з іншими бригадами, а там хлопці нам кажуть: ось є маршрути, вони безпечні. Але це не точно. Поїдете і перевірите. Порівняно з Курськом Донеччина вже здавалася такою рідною, знайомою, а тут усе невідоме, незрозуміле.
Розвідку ми провели дуже швидко, за один день, і почали виставляти гармати. Були проблеми з інженерною технікою, а копати капоніри під наші гармати, FH70, лопатами нереально. Коріння в землі, а копанір треба викопати шириною 11 метрів, ледве знайшли інженерну техніку і змогли вкопатися.
Перший постріл моїх хлопців влучив точно в ціль. Багато дружніх підрозділів бачили гармату західного зразка вперше і були в захваті. А я тоді перебував на пункті управління артилерією, за мною сиділо велике начальство, і мою спину потом вкривало.
Перший місяць все було добре, ми працювали, нам підвозили боєприпаси, все йшло як по маслу. За цей час сталась смішна ситуація, за яку я прозвав свою батарею «штурмовою артилерійською». Нам треба було зайти в одне село і зайняти позиції між будинками. Ну то мої хлопці, артилеристи, ще декілька хлопців з піхоти взяли зброю, декількох саперів і разом пішли займати село. Так я їх і прозвав «окрема штурмова артилерійська батарея».
В жовтні все різко змінилось. Противник прорвав наш лівий фланг, дійшло до того, що артилеристи і пілоти приймали стрілецькі бої. У мене гармата попала в облогу. Коли стався прорив, ворожий танк заїхав нашій гарматі в тил і почав її розстрілювати, а хлопці тримали кругову оборону біля гармати. Танк той швидко спалили, а хлопці загалом шість діб пробули в напівоточенні. І вони ще примудрялись з гармати стріляти, майже прямою наводкою на три з половиною кілометри, бачили власні розриви. Гармату не покинули і з часом всі евакуювались. Всі з цього розрахунку живі, здорові, отримали ордени «За мужність» ІІІ ступеня.
Коли ми вертались з Курська назад на Донеччину в жовтні, то відчували, що вертаємось додому. Після того хаосу донецькі ліси і степи здавались такими рідними. Ми навіть заїхали на ті самі позиції, з яких нас перед Курськом знімали. Ті самі місця, викопані нами ж окопи і капоніри. Отак я зрозумів, що ми вдома, зі своїми.
- Із якими гарматами вам довелося працювати?
- Гаубиці М777, FH70 та наша «Богдана». Скажу одразу, М777 – це любов на все життя. Найкраще, що у нас було. Дуже точна, дуже зручна, відносно неважка. Гаубиця FH70 не поступається М777 за точністю, але вона значно важча. На нетвердій землі може добряче провалитись, і тоді витягувати її – то цілий квест. А «Богдана» – наша рідна і вітчизняна – роботу робить, але є багато моментів, які треба докрутити.
- Після Курщини як склалась ваша доля?
- Через півтора року мене знову несподівано перевели на пункт управління артилерійською розвідкою, де я і служу зараз. Робота цікава, бо часто я можу бачити, як працюють наші. Був цікавий випадок наше крило надавало відео. І от ми бачимо, що на нашу пташку летить ворожий перехоплювач. І зав'язується справжній повітряний бій. Не такий, як у старих кінострічках, де літаки один за одним ганяються. А два БпЛА, один намагається збити, інший — втекти. Така в нас зараз війна: на землі — НРК, у повітрі — БпЛА.
- Наскільки сильно масова поява дронів вплинула на роботу артилерії?
- Дуже сильно. Якщо раніше ми могли в посадках, грубо кажучи, смажити шашлики, а гармати ставити просто на землю, то з появою дронів з'явилася і потреба окопуватись, і сітками затягувати взагалі все, навіть підходи до гармат. А ще це сильно вплинуло на логістику. Раніше виїзд до гармат був звичайною справою, а тепер тобі треба РЕБ на машину і ще для гарантії стрільця з рушницею. Кожна поїздка – це справжня бойова місія. Статися може що завгодно. Одного разу у мене хлопці були змушені з машини на ходу вискакувати, коли дрон за ними летів. Машину розбили, але всі хлопці лишилися живі й здорові, і це головне. Машини можна купити, відремонтувати, а от втрачене життя вже ніяк не повернути.
- Як ви себе почуваєте на п'ятий рік війни? Чи є ще сили боротись?
- Звісно! До перемоги. Знаєте, є різні стадії переживання горя, п’ять стадій, здається. Так от у мене настала стадія прийняття. Я розумію, що це все швидко не закінчиться. Ми десь на екваторі, на мою думку. Але нічого, ще працюємо. Про СЗЧ чи переведення у мене думок немає, я на своєму місці. Не словом, а ділом боремося щодня і потроху наближаємо перемогу. Як і має бути.
