В ті дні я був певен, що нормально жити можна де народився, але щасливим бути можна тільки десь там. Там де інша країна і інші люди. В ті роки я чомусь думав, що проживу остаток свого життя красиво і проживу його або в Іспанії, де майже завжди літо, океан і апельсини з мандаринами,- куди не ступи босою ногою по гарячому іспанському піску. Або, ще неодмінно щасливим можна жити в Швеції, чи в Ірландії. В тих північних країнах де літо не жарке і зими не надто холодні і часто туман, хмарне сіре небо і теж море. Тільки не жарке іспанське, а ностальгічне, задумливе і якесь трагічно сумне. Чомусь мені думалось що я буду неодмінно здоровий, веселий і щасливий саме в цих місцях. І по дорозі в ці місця я опинився у Франції. Я подорожував сам і думав чи спуститись в низ, в Іспанію, чи податись на північ, в Швецію. Зрештою я нікуди не подався, так як всі гроші програв у рулетці у Франції, в одному тихому і невеликому містечку.
-До чого тут Франція ? Я просила вас дорозказати мені про цю Полю ? - істерично перебила мене А. Федорівна.
Прийшлось її заспокоїти і попросити потерпіти, так як перебування моє у Франції має пряме відношення до Полі. Переконання мої і прохання крім закочування очей А. Федорівни не дали ефекту, але вона все ж мовчала і вже не перебивала мене. Тільки деколи обома руками взмахувала і покручувала,- цей жест мав означати щось типу - “швидше розказуйте “, або “ це не важливо і можна пропустити “ і ще час від часу закочувала догори свої розумні і широко відкриті очі.
-Тепер я переконаний А. Федорівна - продовжував говорити я,- що щастя людини не залежить від географії. І в Швеції я б був щасливішим не більше ніж де інде. Бо де б ви, чи я не був, навіть якби я пив холодний чай десь на іспанському пляжі під мандариновим деревом, то там без сумніву теж помирають люди. Там навіть і хворіють вони. Там, так само як і в нас чоловіки кидають жінок. І іспанки, як і наші жінки, регулярно змочують свої подушки сльозами. Там теж є й старість. Непорозуміння, сварки, розчарування,бідність - все це є усюди, де б ти не був на цій землі. І я тепер дійшов висновку А. Федорівна, що є два види людей, люди бджоли і люди мухи. Бджола всюди знайде мед, а муха всюди знайде смердючі помиї. Так і людські душі, одні завжди знайдуть собі щось хороше, світле, чисте, солодке, а інші кругом себе бачать тільки бруд, живуть ним і думають що це і є щастя, і чим брудніше і нижче, тим краще.
А.Федорівна відвернулась в інший бік. Я так зрозумів - у знак протесту! І так не дивлячись на мене щось сама до себе пробурмотіла : Франція, мухи і бджоли, я все розумію, я все розумію, але…це щось не нормальне…
Я тут же привскочив, обійшов А.Федорівну так що вона знов могла бачити мене і продовжив, але вже швидко і без філософії :
-Ось там у Франції, на рулетці, за одним столом сидів один чоловік, із Мокрого, із того самого Мокрого де живе Поля. Я одразу серед французької мови почув нашу і підійшов. Там було декілька англійців і два наші. Наших я впізнав по мові і по світлих лляних сорочках. Я прислухався до них. Вони говорили мало, так як були зайняті грою і програвали постійно, але в один момент я почув як один із них, старший, років під 60-сять, сказав до молодшого років на 20,- сказав : В Мокрому я перезимую, а весною, з теплом ми ще сюда приїдем, не дам цим скнарам потішатись нами, і подиви які в них туповато-пихаті морди !
Я був не певен чи це саме те Мокре, але по їх сорочках, я такі бачив в Мокрому, я надіявся що це саме те Мокре. Треба було заговорити з ними і взнати щось про Полю. Але вони програвали, англічани потішалися з них, а вони тільки покусували губи і були червоні зі злості як два раки. Підійти до них в такому настрої… ? Я вирішив прийти завтра. Я чув що вони ще будуть два дні знаходитись тут.
На другий день ситуація була майже така ж сама і я знову не підійшов заговорити з ними, переконуючи себе що справа делікатна і легко може бути спорчена.
На третій день я прийшов з думкою що сьогодні все вирішиться. Вони довго не приходили і я вже почав себе винити що все таки треба було не бути таким роздумливим і нерішучим і ще вчора потрібно було під приводом рідної української мови підійти до них і пригостити випивкою, а потім ненав’язливо розговорившись розпитати про Полю.
Спочатку я не повірив своїм очам коли побачив їх. Вони обоє поспішали за стіл, і я підозрював що вони ненадовго. Я підійшов знову, як у минулі рази поблище до них. Вдаючи що тільки цікавлюсь грою і не більше.
Та тут з криками і майже біжучи ввірвалась якась стара, груба і не красива жінка і направилась прямо до моїх двох персонажів. Ця жінка була дружиною одного з них, і з позором і регулярними підзатильниками обох вигнала ззали.
Вона говорила на нашій мові, тому французи і вся інша загранична публіка не розуміла слів обуреної жінки. Але судячи з реакції усіх присутніх, нікого ця сцена не вразила і я подумав що такі сцени тут не новина.
Я кинувся за ними і побачив як вони вже сідають у карету. А за кілька хвилин карета рушила і я чув як жінка сказала своєму кучеру -InterContinental Le Grand. Це була назва одного дорогого готелю на бульварі Капуцинок біля опери Гарньє. Я став як громом вдарений і мовчки дивився як моя надія тане на очах. Вони вже зникли за поворотом і я не вірив в те що все так закінчилось. Розчарування ніби фізично нило у моїх грудях. Але в той час я подумав що готель розташований не в тому напрямку куди поїхав кучер. І тоді мене підбодрила надія. Справа в тому, що кучер чим більше намотає кілометрів тим більше візьме за свою послугу. Кучери народ проникливий і бачачи що людина не місцева і тут не довго, везе своїх пасажирів не тою звичайною дорогою, а везе їх якби по кругу, щоб намотати більшу відстань і мати причину назвати більшу суму. Я знав що якщо він їх повезе покругу, то мені необхідно перебігти через дві вулички і я їх зустріну, навіть ще чекати буду.
Через хвилин 7-8, я вже захеканий і підпершийся одною рукою під бік, а другою до краю будинку бачив як карета з моїми незнайомими знайомими прямісінько прямує до мене.
Жінка ще щось бурмотіла, а чоловіки дивились по сторонах з такою притворною цікавістю, ніби там має відбутись от-от якесь чудо. Я вискочив посеред вулиці так що кінь аж підняв обоє передніх лап до гори,заіржав і різко зупинився. Я бачив на собі перестрашений погляд кучера, байдужі погляди в мою сторону обох чоловіків і розлючені очі жінки.
Я перепросив їх усіх, підійшов до жінки і спитав чи можу я її про щось спитати, про то що хотів уже три дні спитати її чоловіка, але так як сьогодні я міг його і всіх вас втратити на вічно, тому і змушений був піти на такий крок.
Жінка із гнівливого погляду змінила на здивований і майже що не настрашений. В своєму зверненні до неї я задихався, не міг підібрати простих прямих слів, а через те що не міг підібрати правильних слів почав жестикулювати руками, так ніби це допомагало, одним словом А. Федорівна картина була комічна. Але на моє щастя ця зла жінка змінила свій гнів на милість, попросила мене заспокоїтись, потім почала переконувати мене що я з кимось переплутав їх і це якесь непорозуміння, але все ж таки погодилась вислухати мене.
Я почав говорити їй що колись давно, роки чотири тому мені пощасливилось побувати в Мокрому. Я пояснив що там є велика популярна гостинниця з озером. Усмішка розлилась по губах жінки і я зрозумів що вона саме з цього Мокрого і що вона не зла, а навпаки досить мила і навіть сентиментальна, бо вона тут же перебила мене і подякувала за мій такий рішучий вчинок, заявила що вона завжди цінує і поважає в чоловіках рішучість, потім поправилась і сказала - в хлопцях. Сказала що рішучість в хлопцях це зараз така рідкість, і похвалила мене за мій сміливий вчинок і завірила що це така радість зустріти серед цих пихатих і нахмурених іностранців, зустріти живу і рідну людину. Та коли я почав говорити що мета моя в моїй розмові з нею полягає в іншому. Що я 4 роки тому мав радість і честь знайомитись з Поліною, яка живе близько, майже навпроти цієї уже нині згаданої гостинниці, лице жінки як я міг замітити построгішало і погляд похолоднішав. Коли я попросив чи може ця жінка, яка уже назвалась мені - Серафимою Йосипівною, передати невеличке усне послання Поліні, то обличчя Серафими Йосипівної, яка уже встигла попросити називати її Сіма, то обличчя її взагалі прийняло якийсь грізний, майже ворожив вигляд. Вона мовчала і по цьому мовчанні я не міг визначити, чи вона погодиться передати моє усне послання Полі чи ні. Але так як вона продовжувала мовчати, я вирішив продовжувати.
-Скажіть їй, скажіть що Іван Сергійович, той самий, ні, не так, скажіть що Іван, іменно, Скажіть не Іван Сергійович, а Іван, що Іван пам’ятає, пам’ятає, щоб і нічого не думала, нічого не думала а знала що пам’ятає, і що тоді не зайшов пам’ятає. Що все пам’ятає і пам’ять його ріже, по живому ріже. Боляче ріже, але пам’ять солодка. Пам’ятати боляче, боляче і солодко і що не достойний, не достойний її руки. Не достойний тому і приїхати не сміливий. Не сміливий приїхати бо недостойний і бідний. Що я бідний як і вона скажіть. Що я за душою крім маминих грошей своїх не маю і сто рублів ще своїх не заробив. Ви їй скажіть що я не прийшов тоді, як обіцяв, бо я не я був, що не чесний я був. Вона думала я багатий, а я за душою нічого не мав. Я не тим себе їй показав,- вот чому я не прийшов. І ще я думав що таких Поль ще багато буде. Я тепер знаю що не буде. Тепер я вже багато чого знаю і розумію чого тоді не знав і не розумів. Ви їй скажіть що жалію, що пам’ятаю і що ще вона співати буде. Вона співати буде а я танцювати. Що хай і вона пам’ятає Івана. Хай і вона не забуває.
Лице жінки зовсім осунолусь, похмурніло. Так що я замовчав.
-Пізно уже молодий чоловік послання передавати. Померла твоя Поля. При родах. При перших своїх родах.
Я розвернувся і пішов. Просто розвернувся і йшов кудась і йшов. Я дивився на людей, на часто щасливих людей і не розумів, чого одні щасливо живуть а інші все життя боряться з бідністю, боряться з бідністю і вмирають молодими. Пару днів у мене не було ні настрою ні якихось думок. Я жив і не розумів для чого живу і для чого живуть усі ці пусті люди кругом мене, а вона вже давно як лежить в могилі. І якось в один момент я подумав що вона в раю. Що все життя вона б боролась з бідністю, лікувала дітей, сварила за п’янство і невірність чоловіка, а так вона в раю. Я чомусь думав що Бог неодмінно їй рай дасть. Ця думка оживила мене і я почав жити як жив і раніше. Я і зараз Анна Федорівна думаю що вона в раю.
Після цієї моєї сповіді я зрозумів що А.Федорівна дуже практична жінка, а не сентиментальна,як мені завжди думалось.
-Получається,- сказала вона, коли після моєї історії встала і декілька раз мовчки обійшла кімнату, получається ви навіть якби були з нею, одружились, ви б разом прожили не більше чотирьох років, а потім стали вдівцем. Перспектива не дуже… Не дуже… Але судячи з того як ви говорите про неї, як ви говорите про неї провівши з нею лиш вечір і ніч, то провівши з нею чотири роки вам би на все життя стало. Чотири роки щастя вам би на все життя вистарчило. Дехто з живою жінкою і цього не має. Скажіть Іван Сергійович - Як би ви любили свою жінку і вона після чотирьох років вашого спільного життя померла, ви б у знак світлої пам’яті її, обрали б бути все життя самим, не шукати уже іншої собі жінки, щоб цим не осквернити все хороше, що було у вас з першою вашою жінкою ?
-Не знаю А.Федорівна…!
-Ви б точно змогли ! Більшість б не змогла, а я чомусь певна що ви змогли,-задумливо і тихо проговорила А.Федорівна.
Потім вона відвернулась від мене і дивилась в вікно, а я мовчав. Тоді тишу порушив її тихий, майже шепочучий голос :
-Знаєте чого я вас буває ненавиджу ? Я вас деколи ненавиджу за те, що ви говорили зі мною про все. Я говорила з вами як з собою. Я говорила з вами про все. Я всю душу свою перед вами вилила. Я нічого не втаїла. Це було так високо і так вперше в моєму житті. Це було свято ! А ви поїхали і не вернулись. Ви вже на другий день, коли мене не бачили, жили так якби мене не було на світі. Франція, рулетка, вино, Поля, а мене для вас не було. Ви її бачила пару годин. А мене знали від малку. Ви мені обіцяли ! Ви мені обіцяли і так жорстоко зрадили мої очікування ! Ви і не уявляєте що я пережила в ті дні, місяці ! Ви не уявляєте і знати не будете ! А ви сміялись і вино пили. А я живцем згорала. Згорала і згоріла. Любити можна лиш раз. По-справжньому любити можна лиш раз. Біда всіх людей що вони помиляються, що любити можна кожного разу коли вздумається. Ви ще когось полюбите. Бо ви ще не любили. Я вже полюбити нікого не зможу. А тепер прощайте. Прощайте. Я не можу і не хочу більше говорити.
