Липневий вечір, я їду від бабусиної домівлі на своєму велосипеді. Хмари згущуються, утворюючи одну сіро-синю масу, що перекриває сонце. Ураз потемніло, я сідаю на велосипед та щосили кручу педалі, аби дістатися додому. Ураз потепліло, це відчуття ніби затишшя перед справжньою бурею. Вітер б‘є у моє лице, колеса скрипуче їдуть по асфальту.
Я дісталася додому. Вулиця ніби накрилася чорним полотном, чути лише гуркіт темно-синього неба. Починає накрапати дощик, його краплі відбиваються на бруківці, що укладена на моєму дворищі. Дощ все посилюється, до нього доєднується блискавиця, що раз у раз освітлює кімнату.
Цей резонанс звуків, кольорів, відчуттів заполонило мої очі та вуха. Все навкруги ніби нереальне, лише блиск та гуркіт. Це навіює на знайоме почуття незрозумілого дитячого страху та тривоги. Ще дитиною я ховалася у покривалі мого ліжечка, а зараз стою та дивлюся у вікно по якому б‘є холодний дощ. Цікаво чи проб‘є він колись це вікно?
Дощ різко припинився, небо посвітлішало, сонечко знову завітало у мою оселю. Я відкрила вікно. Від грози нічогісінько не залишолось, лише сльози що стікали по чолу мого будинку.
