Дискусія щодо втручання США та Ізраїлю в Ірані вже набуває звичного формату: чи стане Іран «ще однією Лівією»? Хоча Сполучені Штати та їхні партнери проводили тривалі повітряні операції на території обох країн, що призвело до загибелі їхніх багаторічних лідерів, між ними є очевидні відмінності. Іран і Лівія відрізняються за розмірами, інституційною міцністю, регіональним становищем та військовим потенціалом. Якщо розглядати втручання в Лівії як простий прецедент, існує ризик зробити неправильні висновки.
Кампанія НАТО в Лівії 2011 року часто згадується як приклад оперативного успіху, за яким послідував політичний крах. Але таке трактування не враховує глибшої проблеми. Кампанія провалилася не тому, що повітряні сили НАТО були неефективними. Вона зазнала невдачі, оскільки військовий успіх ніколи не був чітко пов’язаний із реалістичним кінцевим політичним результатом. Досвід Лівії висвітлює три проблеми планування кампанії, які залишаються актуальними, поки політики оцінюють хід подій в Ірані.
Визначення кінцевого політичного результату
Втручання в Лівії є прикладом того, як швидко може змінитися стратегія, якщо політичні цілі є нечіткими або змінюються під час кампанії. Місія НАТО розпочалася з метою захисту цивільного населення, що було санкціоновано резолюцією 1973 Ради Безпеки ООН. Однак у міру того, як операція тривала понад сім місяців, кампанія дедалі більше наближалася до мети усунення Муаммара Каддафі від влади. Захист цивільного населення, примушення режиму до переговорів та сприяння його падінню — це все окремі стратегічні завдання. Кампанія примусу, спрямована на переговори, може зосередитися на обмеженому військовому тиску та політичних шляхах виходу. Кампанія, що передбачає падіння режиму, повинна планувати набагато складніше завдання — встановлення політичної влади після конфлікту для забезпечення певної стабільності.
У Лівії це розмежування так і не було повністю вирішене. Після падіння Каддафі коаліція не мала спільної стратегії щодо того, як організувати політичний перехід у Лівії, як відновити безпеку або які інституції будуть керувати державою надалі. Влада швидко роздрібнилася між міліціями, регіональними гравцями та слабкими тимчасовими урядами, що зробило постреволюційну державу нездатною консолідувати контроль.
Урок для війни з Іраном полягає не в самій зміні режиму. Він полягає в чіткості мети. Якщо метою військових операцій є тиск на керівництво Ірану, політичні діячі повинні визначити умови, за яких тиск припиниться і почнуться переговори. Якщо військові дії ризикують дестабілізувати режим більш фундаментально, то питання політичної спадкоємності та інституційної безперервності не можна розглядати як другорядне. Тоді вислів генерал-майора Девіда Петреуса під час війни в Іраку «Скажіть мені, як це закінчиться» залишається актуальним питанням, яке варто врахувати.
Узгодити цілі коаліції
Політика коаліції може визначати хід втручання так само, як і військові можливості. У Лівії НАТО продемонструвало єдиний фронт під час повітряної кампанії, але держави-учасниці мали різні погляди щодо мети та меж кампанії. Деякі уряди розглядали втручання як вузько визначену місію захисту цивільного населення, тоді як інші бачили в ньому шлях до усунення Каддафі.
Ці розбіжності не завадили військовій координації, але ускладнили стратегічне узгодження. Члени коаліції дотримувалися різних напрямків діяльності, а відповідальність за планування політичної стабілізації в Лівії залишалася розмитою. Регіональна підтримка з боку Ліги арабських держав допомогла легітимізувати військову операцію, проте вона не вирішила розбіжностей між країнами-учасницями щодо довгострокових цілей кампанії.
Щодо втручання в Ірані, співпраця між країнами коаліції виходить за межі військової взаємодії. Сполучені Штати, Ізраїль та будь-які міжнародні партнери, що надають підтримку, повинні узгодити своє бачення успіху. Якщо один учасник прагне стримування, інший — примусових переговорів, а третій сподівається, що кампанія остаточно послабить режим, стратегія неминуче розійдеться.
Контроль ескалації
Кампанія в Лівії також ілюструє як силу, так і обмеження повітряної сили. Повітряні удари НАТО були ефективними для зупинки наступу Каддафі та зміщення балансу сил на полі бою на користь опозиційних сил. З суто оперативної точки зору кампанія досягла своїх безпосередніх цілей. Однак тактичний успіх не привів до стабільного політичного результату. У Лівії військова кампанія прискорила крах режиму, не створивши надійної основи для того, що мало б його замінити.
Втручання, що значною мірою покладаються на повітряні сили, також стикаються зі знайомою дилемою ескалації. Як тільки зовнішні сили здійснюють військове втручання, стратегія кампанії часто переорієнтовується на досягнення вирішальних результатів на місцях. Оскільки силові структури, що втрутилися, покладалися на лівійські повстанські сили для підтримання військового тиску на режим, ці актори отримали вагу в рамках стратегії коаліції. Зовнішня підтримка зміцнила окремі озброєні угруповання та фракції, визначивши політичний хід конфлікту.
Головне питання щодо втручання в Ірані полягає в тому, чи враховують ці операції стратегію, яка дозволяє контролювати ескалацію конфлікту та визначає реалістичні межі його припинення. Без чітких політичних обмежень навіть обмежена військова кампанія може вийти за межі своїх початкових цілей.
Розробка плану втручання в Ірані
Головний урок Лівії полягає не в тому, що втручання неминуче призводить до нестабільності, і не в тому, що використання авіації є стратегічно неефективним. Глибший урок полягає в тому, що військова ефективність не може компенсувати слабке планування втручання та розуміння політики. Коли зовнішні сили застосовують силу для формування політичних результатів, вони беруть на себе ширші стратегічні обов’язки та нестабільну політичну ситуацію. Вони повинні визначити кінцевий політичний результат, якого прагнуть, об’єднати партнерів по коаліції навколо спільної стратегії та встановити надійні механізми контролю ескалації, водночас враховуючи, як військовий тиск взаємодіятиме з політичними інститутами, які в кінцевому рахунку мають підтримувати порядок.
Поточна дискусія щодо Ірану могла б пожвавитися, якби зосередилася на цих питаннях. Чи схожий Іран на Лівію, зрештою, не має значення. Важливо те, чи засвоїли політики уроки щодо планування військових операцій, отримані з досвіду Лівії. Військові операції можуть змінити хід конфлікту, але без стратегії, яка пов’язує військовий тиск із політичним порядком, тактичний успіх може швидко поступитися місцем стратегічній невизначеності.
Джерело — Atlantic Council
