Львів — місто, де старовинні вулички та затишні кав’ярні створюють ілюзію світу, не зачепленого війною. Я приїхав сюди на кілька днів, щоб вирватися з пекла постійного стресу: виття сирен, повідомлень у Telegram про атаки "Шахедів", швидких перебіжок вулицями рідного міста. Життя під загрозою — це маленьке пекло, до якого неможливо звикнути. Сирена в голові завжди означає небезпеку, і організм реагує, навіть якщо розум намагається чинити опір. Але ця історія не про війну. Вона про те, як легко ми перестаємо помічати, що відбувається довкола, і про світи, які існують поруч, але залишаються невидимими.
Ми вечеряли в "Анчоусній" — затишному закладі в самому серці Львова. Смачні морепродукти, м’яке світло, жваві голоси — усе нагадувало довоєнне життя. О дев’ятій вечора вулиці оповилися сутінками, і ліхтарі засвітилися, надаючи місту романтичного тепла. Моя супутниця відійшла до вбиральні, а я залишився на вулиці, роздивляючись перехожих. Усміхнені обличчя, яскраві вивіски кав’ярень, переповнені заклади — острівець безтурботності посеред четвертого року війни. Дівчата в ошатних сукнях робили селфі з дорогими телефонами, викладаючи в Instagram чергову історію про відвідини модного місця.
Я мимоволі опустив погляд і помітив на узбіччі сіро-смугасте кошеня — маленький клубочок із очима-намистинками, котів такого окрасу жартома ще називають "скумбрією". Я — затятий любитель котів. Удома мене прозвали "Хрещеним Котцем" за те, що я підгодовую бездомних пухнастиків, будую їм укриття або, якщо є гроші, відвожу до ветклініки. Там ветеринар уже посміюється: “Ну, якого бандита приніс цього разу?”
Поруч із кошеням на бордюрі сидів чоловік у зношеному одязі, оточений потертими сумками, у яких, здавалося, було все його життя. Він насипав котячий корм із пачки "Клуб 4 лапи" в раковину з-під устриці, мабуть, підібрану в "Анчоусній". Кошеня жадібно їло, а до нього підійшла дівчинка років шести-восьми в бруднуватій смугастій сукні. Вона гладила кошеня з такою ніжністю, ніби воно було її найбільшим скарбом — тим, що вона не віддасть ні за що на світі. Кошеня згорнулося в її долоньках, уткнувшись носиком, наче вона стала для нього цілим всесвітом.
Чоловік подивився на них, а потім, без тіні сорому, доїв залишки корму з раковини. Відрази я не відчув — лише важкий смуток. Вулиця, сповнена світла й сміху, наче завмерла. Дівчинка, кошеня і чоловік ніби існували в іншому вимірі, невидимі для натовпу. Люди проходили повз, не помічаючи їх, наче ті були нижче рівня їхнього зору. На тлі ошатних дівчат із телефонами ця картина — брудна сукня, зношений рюкзак, маленьке кошеня — здавалася вирваною з іншої реальності.
Мене охопили смуток, злість, безсилля. Що я міг зробити? Дати грошей? Це вирішило б проблему вечері на день-два, але не більше. Як допомогти таким людям? Мабуть, почати треба з себе — помічати тих, хто став невидимим, дивитися під ноги, де теж є люди, діти, коти, життя, трагедія, історія. Поки я боровся з клубком у горлі, а в грудях стискалася невидима пружина, чоловік зібрав свої сумки, дівчинка пригорнула кошеня, і вони пішли вулицею. ЗДавалось що їх ніхто не помічає крім мене, вони були наче тіні. Їхні силуети розчинялися серед натовпу, освітленого ліхтарями, чиє світло відбивала столітня бруківка. Дівчинка в смугастій сукні, чоловік у вицвілій фіолетовій кофті, кошеня на руках — три істоти, яких об’єднує невидимість для інших.
Найстрашніше — вони також не помічали цього ситого, яскравого світу. Він був їм недоступний. У той момент я зрозумів, як виглядають паралельні реальності, між якими стерлися межі. Ця картина — дівчинка, чоловік, кошеня — залишиться зі мною назавжди. Я сподіваюся, у них усе добре.
