Гуляю я в пісочниці, беру свою улюблену лопатку, підходжу до дівчинки. Кажу:
— Сашко, ти гарна, давай зустрічатися?
Сашка відповідає:
— А давай.
І ми разом ідемо копатися в пісочниці, будуємо наші замки з піску, дозволяючи дитячим рукам творити без жодних страхів. Просто творити.
А потім я стою з гітарою під вікном однокласниці та на все горло співаю їй серенади. Підгледівши кілька акордів у старших хлопців у дворі, з натугою бринькаю якусь мелодію своїм писклявим, ще не сформованим голосом. Однокласниця живе на дев’ятому поверсі, тож мої музичні таланти чує весь двір. З першого поверху визирає чоловік у вікно, явно напідпитку, й пропонує мені «джахнути по сто грамів» для покращення вокальних даних. На що я йому відповідаю: «Я ще маленький, у школу ходжу. Алкашів зневажаю й тобі не раджу». Після цього продовжую свою музичну вакханалію…
Спалахи спогадів, думки крутяться виром. Чому мені так сумно у мої 30+? Що мені заважає відчувати себе щасливим? Поринаючи дедалі глибше в самокопання, їдучи у задушливому тролейбусі, штовхаючись із злими людьми, інколи приходять цікаві висновки…
То що ж заважає жити? Перша думка — мені страшно, бо час минає, а запитання накопичуються. Стоп. Ось вона — ключова думка. Розмотуємо клубочок. Що це? Страх. Так, саме страх — базова емоція, яка по суті й керує життям людини.
Скільки всього ми могли б зробити, якби наші серця й думки не обросли страхами? Підійти до тієї самої красивої дівчини в школі й познайомитися — а раптом вона цього чекала? Але ти злякався. Сказати рідним слова, які ти так і не сказав, бо боявся — а цих людей, може, вже й немає. Сказати своєму начальникові, що ти заслуговуєш більшого? Але досі боїшся й за це себе постійно з’їдаєш.
Скільки всього зав’язано на цих простих п’яти літерах. Скільки всього можна було б зробити, якби навчитися не боятися — або хоча б керувати своїм страхом.
Але, на жаль, ці емоції нам прищеплювали з дитинства, поступово, непомітно. І що старший ти стаєш, то більше обростаєш цим почуттям. Воно огортає тебе, наче броня: «Не роби того, вже пізно, нічого не міняй, там нічого не вийде. Ти вже обпікся, хочеш ще раз? Мовчи, нікому не кажи, тебе неправильно зрозуміють, із тебе сміятимуться. Сиди в чотирьох стінах із телефоном і думай, яким крутим ти міг би бути. І жалій себе за все, що міг зробити, але не зробив. Бійся. Не виходь із дому. Не розвивайся. Нічого не пробуй…»
Цей демонічний шепіт особливо сильний із розвитком технологій, коли в соцмережах бачиш купу «успішного успіху». Він роз’їдає тебе, як кислота зсередини. Але треба бути сильним. Ризикувати. Давати своєму внутрішньому дитині волю — хоча б інколи.
Бо навіть у дрібницях страх сковує нас і не дає нічого робити. Навіть працювати над собою. Але в мене є рецепт, як перемогти цю темряву. І почати повертати собі того сміливого й безстрашного маленького тебе! Тому не соромся, пиши коментарі!
