Сліди матча лате розповзаються по оббивці стільця, як химерне зображення Роршаха, у якому я бачу праву лапу кінця своєї кар'єри. Меркурій шепоче: "Будь вдячна, що не на свого директора", а я лиш можу сказати йому "відвали".
Я здійснила свою мрію - поміняла роботу, але я не вдовольнила своїх бажань. І от я стояла біля колони із подарунком і вдивлялася у віддзеркалення людей у склі, щоб вчасно подати пакет. Я бачила розмиті помахи рук і не могла розусвідомити там відбитка своєї реальності: рух без чіткості й ясності, залишився лише здогад, хто за ним стоїть.
Не можу позбутися відчуття, що я є втрата себе у собі. Намагаюся перекрутити вперту стрілку думок із "невже це є те все, на що я здатна" на "що я здатна себе навчити". Щось інше шепоче у вухо, що це лиш гріх гордощів промовляє в мені. Потішний він, не хочеться загнуздувати його.
Питання "Ось це й воно є?" не полишає мене. Щось дитяче у тому: прилипло, як наліпка з хуба-буби до дверей, що більше не можеш її віддерти, бо ж сама суть вже між скалок. Щось підказує: та гусінь лиш прилягла відпочити, незабаром її зуби стануть гостріші й вона ще більш ненаситно почне вигризати путь. Можливо почистити їй шлях?
Третій тиждень трьох місячного випробувального терміну. Щось магічне є в тому, а як помножить, то й всі дев'ять життів кота. Шкода, я не він.
