Вона стояла біля вікна великого будинку та дивилась на вогні великого міста. Світ змінюється, змінюється природа, змінюються люди, змінюється потойбічний світ разом з його мешканцями.
Сотні років тому люди й потойбічні істоти співіснували, іноді мирно, іноді ні. На жаль, час все змінив. Тепер про них, які живуть за межами людського розуму, розповідають лише в казках. Якби тільки люди знали все, якби тільки можна було повернути ті часи назад. Тоді вона була щаслива, її боялися, любили, зневажали, але знали хто вона. Тепер у неї людське ім'я, чудова посада, великий будинок, але що вона має насправді? Відпустка! Це все, що залишилося в її житті справжнього. Тиждень відпустки, яку вона бере в один і той самий час на Зелену неділю.
Ще у неї є чоловік. Але чи надовго? Він був не першим чоловіком у її довгому житті, але вона сподівалася, що останнім. Вона кохала його. Дуже сильно кохала. Вони були разом десять років, але він нічого про неї не знав. Вчора він прийшов додому, і сказав, що це останній гребінець до її колекції, бо вона вже занадто велика і займає окрему кімнату. Ось тут вона вже злякалася, зрозуміла, що прийде час, коли він повернеться додому без гребінця. Якщо це станеться, їй доведеться бігти з валізою, яку вона приготувала заздалегідь. Їй доведеться бігти дуже швидко і дуже далеко, щоб врятувати його життя. Якщо раніше, у другому житті, вона б просто залоскотала за це його до смерті, то зараз вона просто зникне. Його серце буде розбите, але вона врятує йому життя. Зараз вона вже може контролювати свої надприродні сили, але не надовго. Чи думала вона розповісти йому все? Так, звичайно, думала. Але так і не наважилася. Колись вона довірила свої таємниці. В той час їй вдалося втекти, змінити зовнішність і уникнути того, щоб її не відправили в діагностичну лабораторію чи ще кудись. Вона не хоче, щоб над нею ставили експерименти. У цьому вся суть людського буття… Якщо ти чогось не знаєш, то треба експериментувати, препарувати, тестувати. Вона боялася цього.
Вона востаннє оглянула кімнату. Настав час вирушати.
Машина виїхала з міста і звернула на сільську дорогу. Століття тому тут була невеличка стежка, і вона милувалася природою, поки їхала. Тоді тут було маленьке село, але то було її село, саме чарівне у всьому світі. Маленькі білі будиночки, великі сади, по вулицях бігало і сміялося багато дітвори, на свята все село шуміло, жінки так гарно співали українські пісні. Вона любила сидіти на узліссі та слухати їхній спів, а іноді, якщо пощастить, вона причаровувала красивого парубка. Як же це було давно.
Вона під'їхала до лісу і зупинила машину. Вдалині, було видно тіні, що танцюють під знайомий мотив, це грала сопілка, її вона не сплутає ні з яким іншим інструментом. Усі вже були там. Вона вийшла з машини та подивилася на зоряне небо, на якому красиво сяяв Чумацький Шлях. Погода була ідеальною для свята. Це було єдине місце, де вона була щаслива. Це було місце, де вона належала собі. Вона зняла з себе весь одяг і розпустила білі коси, які колись були зелені. Оголена, з розпущеним волоссям, вона стояла біля лісу. Колись тут люди стрибали через багаття Івана Купали, а дівчата плели вінки біля озера, щоб знайти судженого. Їй залишалося зняти з себе те єдине, що давало їй змогу жити у світі людей. Вона зняла свою накладну силіконову спину й оголила велику діру, через яку було видно всі її нутрощі. Нарешті вона змогла дихати на повні груди, як це було раніше.
Прийшов час починати їх танок. Танцювати так, щоб витоптати всю траву, щоб ще довго на цьому місці нічого не росло, танцювати доти, поки сонце не зійде, поки півні не перекричать сопілку, поки триває час для темних сил, поки ніч, Зелена неділя та сопілка.
Чорт заграв веселу пісню і вона танцювала та мріяла, що колись прийде час, світ зміниться, і люди зміняться. Вона більше не буде приховувати свою сутність, знайде своє місце і відчує себе вільною. Вільною Мавкою серед Вільних Людей.
Світлана Польова
13.09.2023
