Боятися, не можна спокійно!
Боятися не можна, спокійно!
Дув холодний осінній вітер, крізь хмари зрідка пробивалося сонячне світло, а дощ то припинявся, то починав накрапати сильніше. Осінь закінчила своє панування і настав час зустрічати Зиму. І якою вона буде цього разу? Життя продовжується, навіть коли на вулиці найлютіша Зима. Адже після неї завжди приходить тепла та весела Весна.
Марія Василівна була ще на своєму робочому місці, хоча знала, що в таку погоду ніхто не прийде. Вона працювала в маленькій бібліотеці, яку сільська влада намагалася закрити вже багато років. Але бібліотека була справою її життя, і не просто словом - її життя, її минуле і, як не дивно, її майбутнє були в цих стінах.
Надворі вже стемніло, була сьома вечора. Вона не любила виходити з бібліотеки, але вдома на неї чекав кіт, тож це була єдина причина, чому вона щовечора йшла додому. Зачиняючи двері закладу, її завжди охоплював страх та хвилювання, а чи відчинить вона їх завтра. Коли Марія Василівна йшла порожніми, темними сільськими вулицями, лише смуток наповнював її серце. Що буде далі? Що станеться з нею? Що станеться з потойбічними істотами, такими як вона, з тими, хто живе поза людським світом?
- Вибачте, дозвольте вас запитати ?
Вона не одразу зрозуміла, що то звертаються до неї. Хто міг в таку погоду ходити по вулиці? Пані Марія озирнулася та побачила дівчину, років 25, яка стояла біля неї. Вона була мокра наскрізь, краплі дощу стікали по її обличчю та волоссю.
- Дитино, що ти робиш на вулиці в таку погоду? Ти ж наскрізь мокра!
- Вибачте, ви не підкажете, де я можу зняти кімнату до ранку?
- Ніяких кімнат! Ви йдете до мене, а то захворієте, пішли швиденько, он мій будиночок, за тим великим деревом.
- Я не зможу вам багато заплатити.
- Які гроші? Ви у своєму розумі? Вам тепло треба та гарячий чай. Ви головне не лякайтеся в мене кіт є, він зараз буде на вас шипіти, не любить він чужих людей, але потім звикне, та ще й буде ластитися до вас.
Вони увійшли до будинку. Тут було тепло і затишно, пахло квітами та невідомими, але знайомими з дитинства запахами.
- Давай швиденько знімай свій мокрий одяг, я зараз принесу тобі сухий.
- Мене звуть Лариса, а вас?
- Я Марія Василівна, але можеш мене звати баба Марія.
Пані Марія повернулася з одягом. Вона принесла теплий джемпер, шкарпетки та довгу спідницю.
- Вибач, модного одягу в мене не має. Коли я ще була молода, я одягалася в інші речі, час пливе, а з ним і мода. Зараз ви інші, світ інший та й одяг у вас інший. Але ви дуже гарні всі.
- Аби було сухо і тепло. Від мене вже достатньо неприємностей.
- Менше слів! Поговоримо за чашкою чаю. Ходімо у вітальню, там має закипіти вода.
Вони зайшли до вітальні.
- Як у вас гарно, та дивно водночас. Наче тут поєдналися всі віки. Ой, у вас фотографії красиві на стіні. Це ваша мама? Ви дуже на неї схожі! Ось тільки якщо одягнути її у ваш одяг, буде точнісінько ваша копія.
- Може й мама, а може ні. Світ не завжди такий, яким здається, він набагато цікавіший, треба лише придивитися до нього. - Мовила пані Марія та всміхнулася.
Лора пройшла по вітальні та зупинилася перед шафою з книгами.
- У вас так багато казок. Мабуть, внуки частенько до вас приходять?
- У мене немає ні дітей ні нащадків. Я живу одна у цьому світі, якщо не рахувати мого улюбленого кота.
- Дивно.
- Що для тебе дивно?
- В мене таке відчуття, що я тут вже була. Он на полицях стоять мої улюблені казки. І мені здається, я чула вже десь ваш голос, але я впевнена, що ніколи не була у вашому селі, та що там у селі, я ніколи не була у вашому краї.
- Іноді дива трапляються, і те, що здається дивним, і є справжнісінькою правдою. А ну розкажи но мені, дитинко, чого ти до нас приїхала, та й ще в таку погоду?
- Це теж дуже дивна історія.
- Тож сідай пити чай та розказуй, я полюбляю дивні історії.
Марія Василівна взяла з серванта красиву чашку і налила в неї чай, на столі вже стояли млинці та печиво. Вони з'явилися так, ніби завжди там були, бо пані Марія нікуди не виходила, та й в будинку до цього не пахло млинцями. Лора подумала, що то вона дуже захопилася книгами на полиці та й не помітила, як вона їх принесла.
Великий рудий кіт тихим поступом зайшов до вітальні та заплигнув на диван. Він дивився на Лору так пильно, примруживши свої жовті очі, ніби роздивляючи її душу та перевіряючи, чи можна їй довіряти чи ні. Дивно все було в цьому домі, дивно, але спокійно. Такого спокою вона не відчувала давно.
Останній раз, так спокійно їй було коли вона приїздила до бабусі, на жаль її вже не має, і Лора давно забула, що таке родинний спокій, вона пам'ятала бабусині обійми, слова, дотики й млинці. Вона росла у бабусі все своє життя. Мама померла, коли Лора була маленька, а тато, а тато може й не знає, що вона існує. Саме заради нього вона і приїхала сюди.
- А млинці, з сиром та малиною?- спитала Лора роздивляючи начинку в млинцях.
- Так, а як ти здогадалася? - пані Марія уважно подивилася на Лору.
- Пані Марія, а Ви хто така?
- Я бібліотекар, чи ти маєш на увазі щось інше?
- У мене зараз таке відчуття, ніби я боюся, але мені не треба боятися, бо мені тут добре та затишно, і наче я в чужому домі, а наче, що я в самому рідному місці на Землі. Ви тільки не думайте, що я якась божевільна. Може, я застудилася чи втомилася? - Лора тримала чашку чаю в руках та зосереджено дивилася на неї, ніби хотіла знайти в ній відповіді на всі свої запитання.
- Лоро, тобі треба відпочити, мабуть, в тебе жар. Випий чай, я тобі постелю біля грубки.
Вона озирнулася та побачила маленьку начисто вибілену піч. Вогонь у ній потріскував, і відблиск кожного язичка полум'я випромінював іскристе сяйво, наче розбитий коштовний камінь. На дивані вже спав, згорнувшись калачиком, кіт. Пані Марія прибрала зі столу, а Лора все ще роздивлялася будинок. Тут було тихо та затишно, але якось дивно і не по людські. Так колись жила її бабуня. Вишиті рушники, глечики, ще, мабуть, якоїсь козацької доби, покривала, таких вона у своєму житті не бачила. Все було дивне, але своє, таке рідне. Вона вже не боялася, вона почувалася розбитою та втомленою і не тільки за сьогодні. Десятилітня втома, з самого дитинства, ніби прийшла до неї в цей самий момент, і все що їй було потрібно це - постіль, грубка та міцний сон, а ще.. Ще казка. Казка, яку читала їй бабуня.
Постіль, яку їй постелила баба Марія, була наче хмаринки. Лора заснула, як тільки но опустила голову на подушку. І снився їй дивний сон:
" У цьому сні все злилося воєдино. Тепле весняне сонце, ліси, поля та озера. Навколо - старі українські хати та солом'яні паркани. Вишитими рушниками були вистелені стежки від полів до озера і від озера до лісу. Між трав гуляли Польовик з Полудницею, Водяник пускав великого розміру бульбашки та смішив маленьких Потерчат. Мавки та Русалки танцювали свій веселий танок. Чугайстер сидів під деревом, курив люльку та спостерігав за Вихором, який розганяв хмари. Домовик сперечався з Лазником, хто ж з них у домі важливіший.
Лора озирнулася і побачила Марію Василівну яка стояла поруч.
- Тепер ти бачиш світ так, як бачимо, його ми. Інколи наші світи перетинаються. - сказала пані Марія, та подивилася на Лору. - Зараз тобі не страшно?
- Ні, мені зовсім не страшно. А ви хто є бабуся Марія?
- Я, така як і вони, і у всіх нас є своя робота, та своє призначення, хтось охороняє будинки, хтось охороняє ліси та озера. Ви ж люди боїтесь нас, то ж приписали нам якихось страшних вмінь, магії, зла. Спочатку нас це ображало, потом трішечки злило, але тепер ми вже звикли до ваших казок про нас, та вашого бачення нас, як істот. Тепер ми сміємося над цим і іноді хизуємося один перед одним, хто найстрашніший у світі людей. Ти не повіриш, ми навіть анекдоти складаємо один про одного.
- А чого саме я вас всіх побачила? Чи всі люди вас можуть побачити?
- Ні, не всі можуть нас бачити, на превеликий жаль, чи може, не на жаль, а на краще. Рудий бачив тебе учора і сказав, що тобі дуже потрібна ця зустріч. Він дав тобі, так би мовити, перепустку в наш світ.
- Ну дякую йому. А за що ?
- Ти втратила віру в себе, ти втратила своє коріння. Людина без коріння - це не людина, її життя - просто існування. Твоє коріння — в тобі, твоя сила — в тобі, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей — в тобі. Зазирни у себе і знайди коріння своїх предків, чия кров тече в тобі.
- А можу я побачити маму та бабуню?
- Ні, не сьогодні, це вже забагато для першого разу. Можливо, колись, коли ти станеш тою Лорою, якою ти прийшла в цей світ. А зараз не втрачай віри в себе, не шукай того, що від тебе приховано, бери те, що тобі дається в житті, і не відвертайся від допомоги, навіть якщо вона з іншого світу. Найголовніше - пам'ятай, хто ти є. Ти - нащадок своїх предків. А батька свого ти обов'язково знайдеш, але не тут, а в місті, і він дійсно нічого не знає про твоє народження, і у тебе буде чудова сім'я. Твоя мама не розказала йому нічого, щоб не ламати йому життя, бо він саме пішов вчитися. Це її вибір і її рішення, не ображайся на неї, колись вона тобі все пояснить. А зараз тобі вже час прокидатися. Мені треба йти до бібліотеки. Не запізнюйся, автобус до міста о дев'ятій. Там на тебе чекає твоє майбутнє"
Лора прокинулася так само швидко як і заснула. Рудий кіт спав біля її ніг, а в будинку стояла повна тиша. На приліжковій табуретці лежав чистий і сухий одяг. Увійшовши до вітальні, вона побачила на столі сніданок і записку.
" Лоро, тепер ти все зрозуміла. Сон не завжди є сном, пам'ятай це, піклуйся про себе. Поснідай, та іди на автобус, будинок не зачиняй, Рудий за ним придивиться.
ПС. Передай, будь ласка, людям, що Бабайки дітей не крадуть і досить нами лякати дітей. Ми їх дуже любимо, і все що ми можемо робити, це читати їм казочки під віконцем, поки вони не заснуть, адже у батьків на це не завжди є час. А у нас часу ціла вічність... "
Лора посміхнулася, Рудий підійшов і почав тертися об її ногу, вона підхвалила його на руки та почала з ним кружляти. Вона була щаслива.
- Дякую тобі, Рудий охоронець.
Кіт незадоволено муркнув і зі стрибнув на підлогу.
Лора вийшла з дому. На вулиці було прохолодно, але дощ закінчився, і останні промені осіннього сонця ласкаво зігрівали її. Вона йшла до автобусної зупинки. До свого майбутнього, до щастя, до себе.
Світлана Польова
24.09.2023
