Ідея створення єдиного меморіального військового кладовища, як відповідний проєкт постанови у Верховній Раді, з’явилася ще у 2011 році і мала на меті створити дієву систему «увічнення пам'яті загиблих воїнів-визволителів у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років, учасників війни в Афганістані, інших військових конфліктах та під час виконання службових обов'язків і присяги на вірність народу України, забезпечення вшанування та гідного поховання ветеранів війни, учасників бойових дій, військовослужбовців».
Необхідність реалізації актуалізувалась з початком російської агресії в 2014 році, хоча справжній рух у цьому напрямку розпочався саме в умовах повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році. Проте увесь процес будівництва Національного військового меморіального кладовища лише загострював дискусії та викликав протести. Так, громадськість обурювали затримки у будівництві, неузгоджена з родинами загиблих зміна місця з Биківні на Гатненську громаду на Київщині поблизу Мархалівки, невраховані застереження місцевої громади та екоактивістів щодо спеціального природоохоронного статусу земельної ділянки, а згодом громадськість звернулась із висловленням недовіри щодо відсутності конкурсу на ескізний проєкт кладовища.
Попри відкриття НВМК у серпні 2025 року, через пів року Верховний суд визнав виділення землі поблизу села Мархалівка на Київщині незаконним, зважаючи на особливе природоохоронне значення відповідно до Бернської конвенції 1979 року, яку підписала Україна. Якщо питання дозволу на користування ділянкою землі можна вирішити юридично, то проблема ризиків підтоплення поховань через відсутність ефективного водовідводу, про яку неодноразово попереджала громада та фахівці, швидко проявилась. Це вкотре поставило під сумнів рівень якості реалізації меморіалу, що має гідно вшановувати загиблих військових.
Дещо схожа ситуація сталася в лютому цього року в Запоріжжі – стихійний меморіал загиблим Героям, як виявилось після раптового прориву та затоплення, облаштували над каналізаційною мережею. Ліквідація наслідків такого затоплення вимагає надзвичайно делікатного підходу до простору пам’яті. Несхвалення викликала і новина про розкрадання бюджетних коштів під час будівництва Алеї Пам’яті Захисників України в Ірпені. Було встановлено, що посадовці Ірпінської міської ради разом з представниками приватного товариства організували тендер із заздалегідь визначеним переможцем і переплатили понад 2,8 млн грн.
Суспільне обурення викликала також незадовільна реалізація проєкту Алеї Героїв в Деснянському районі, яка змусила деякі сім’ї відмовлятись розміщувати фотографії своїх загиблих родичів. За словами родин полеглих та активістів, адміністрація не враховувала їхню думку взагалі, громадські обговорення були майже відсутні, а остаточний результат не відповідає попередньо представленому. Неодноразова відсутність конструктивного діалогу та нехтування принципами відкритості та прозорості з боку керівництва призвели до акції протесту з вимогою звільнити голову Деснянської районної державної адміністрації.
Цей та інший негативний досвід свідчить про недосконалу систему впровадження меморіальних практик в Україні та відсутність довгострокової державної стратегії. Пам’ятники чи меморіальні комплекси не можуть з’являтися хаотично, оскільки вони є невіддільною складовою ширшого явища – державної політики пам’яті. Це цілеспрямована, унормована державна діяльність з управління суспільною пам’яттю в процесах розбудови нації. Вона реалізується через конструювання смислів, деконструкцію нав’язаних наративів або актуалізацію забутих подій задля формування стійкої суспільної свідомості. А об’єктивність в контексті власного минулого не лише консолідує націю зсередини, але й визначає суб’єктність держави на міжнародному рівні.
Загалом, формування політики пам’яті України було тривалим процесом, що змінювався залежно від соціокультурних та політичних реалій. Суспільно-політичний запит на переосмислення національної історії з’явився в Україні ще до проголошення незалежності. У 1990 році активізувались дискусії навколо гострих тем та відбулися перші очищення символічного простору від радянського впливу. Однак перші десятиліття незалежності характеризувалися певною суперечливістю. З одного боку, держава впроваджувала україноцентричний курс освіти та сприяла декомунізації символічного простору. Водночас влада не була готова повноцінно підпорядковувати державну політику формуванню саме національної пам’яті, тому ознаки радянської традиції зберігалися. Так, за президентства Леоніда Кучми, попри удосконалення стандартів історичної освіти та методики викладання, міцний зв’язок з радянською традицією не зникав. Найбільшим прорахунком була нездатність переосмислити радянський міф «Великої Вітчизняної війни» та оминання контраверсійних подій української історії, що лише сприяло перетворенню історичної пам’яті на інструмент політичних маніпуляцій.
Спроби розриву із тоталітарним минулим та встановлення нових стандартів державної політики пам'яті відбулися після подій Помаранчевої революції. У 2006 році було створено інституційну базу – Український інститут національної пам’яті (УІНП). Знаковим стало й ухвалення Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», яким трагедія була визнана геноцидом українського народу. Однак після 2010 року відбулося повернення до радянської теми та відхід від національного відродження. УІНП втратив майже всі попередні повноваження і перетворився на науково-дослідну бюджетну установу при Кабінеті Міністрів України. Така наруга над пам’яттю, зокрема, стала одним з каталізаторів Революції Гідності.
Події 2014 року та початок російської агресії підтвердили необхідність утвердження україноцентричного історичного наративу. Державна політика пам’яті набула нового змісту – в межах національної безпеки. До 2019 року УІНП повертає статус центрального органу виконавчої влади з реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті. На державному рівні було переосмислено роль українців в Другій світовій як рівноправних учасників антигітлерівської коаліції, проведено радикальну декомунізацію, інтегровано питання історичної пам'яті у зовнішню політику. Тоді ж постав новий виклик – інституалізація пам’яті про захисників від російської агресії.
Зміна влади після виборів 2019 року не вплинула на загальний курс. Продовжились процеси декомунізації та захисту державної мови. Так, до повномасштабного вторгнення 2022 року Україна підійшла з уже сформованим базисом національної пам’яті, а з його початком відбулася остаточна трансформація політики пам’яті у безпекову складову. До декомунізації додалися деімперіалізація та дерусифікація, поширилися практики та процедури зміни топонімів, розбудови відповідних секторів і меморіальних комплексів. УІНП закріпив статус органу зі спеціальними повноваженнями.
Однак сьогодні постав ще один виклик – пошук форм та інструментів вшанування героїв та жертв сьогодення. І на цьому етапі виникають проблеми, коли функції розподілені між різними міністерствами та установами без чіткої координації. Наслідком відсутності синхронізації і є згадані вище проблеми. Це доводить, що існує необхідність вивчення дієвих міжнародних практик.
Європейський досвід
Польща першою серед країн Східної Європи інституціоналізувала свою політику пам’яті, заснувавши у 1998 році Інститут національної пам’яті (ІНП). Головними його завданнями стали підтримка та розвиток патріотизму, формування конкретного наративу минулого, що, зокрема, фокусується на позитивних аспектах національної історії та досвіді поляків як нації-жертви (зважаючи на поділ Речі Посполитої, німецьку та радянську окупації часів Другої світової, депортації).
Меморіальна складова політики у Польщі чітко врегульована на законодавчому рівні. Держава визначає конкретно, які об’єкти визнаються військовим похованням, визнає їх недоторканими, а витрати на спорудження та утримання покриваються з державного бюджету незалежно від національності та віросповідання похованих. Закон «Про військові могили та кладовища» неодноразово доповнювався й адаптовувався відповідно до політичних реалій. Наприклад, після Другої світової війни додалось положення про жертв нацистського терору, після падіння Польської Народної Республіки – про захист місць поховання жертв комуністичного режиму. Система управління є децентралізованою, але контрольованою. Міністерство культури та національної спадщини має обов’язки від інвентаризації та історичних досліджень до реставрації. Йому щорічно звітує щодо витрачених коштів представник Ради Міністрів у воєводстві, який займається питаннями права власності на землі, обліком та благоустроєм військових поховань та кладовищ. Фактичний нагляд за станом поховань здійснюється завдяки окремим угодам, якими розподіляються ресурси та окреслюються чіткі завдання. Вони укладаються між воєводами та громадами (іноді громадськими чи релігійними організаціями). Інститут національної пам’яті здійснює загальний нагляд: контроль стану догляду за похованнями та якості виконання завдань, покладених на воєвод. Також окремий підрозділ, Комісія з розслідувань злочинів проти польського народу, відповідає за пошук та вшанування місць поховання польських військових за кордоном, їх ексгумацію та перенесення на меморіальні місця в Польщі. Навіть попри таку структурованість, польська система на рівні громад стикається з недостатнім фінансуванням та проблемою місцями застарілого відносно сучасних умов законодавства, наприклад, щодо вимог ведення обліку поховань чи застосування процедурних рішень.
На відміну від Польщі, німецька модель грунтується на ідеї осмислення трагічного досвіду минулого та вихованні відповідальності за мир і демократію. Догляд за військовими похованнями в Німеччині закріплено в Основному Законі як прямий державний обов’язок. «Загальні адміністративні правила про могили» чітко регламентують проєктування, спорудження, облік, ремонт та утримання поховань.
Як і в Польщі, відповідальність розділена: на Федеральне міністерство у справах сім’ї, людей похилого віку, жінок та молоді покладено обов’язок забезпечувати всі процеси фінансуванням, на федеральні землі – безпосередньо процеси виявлення, обліку, утримання та догляду за військовими похованнями, які делегуються підпорядкованим адміністративним одиницям. Питаннями, що стосуються догляду за військовими похованнями за кордоном, відповідає Федеральне міністерство закордонних справ, що в основному налагоджує міжнародне співробітництво. Безпосередню ж опіку над могилами там здійснює Народний союз Німеччини з догляду за військовими похованнями, що є гуманітарною організацією, яка діє за дорученням федерального уряду. Особливістю німецького підходу є концепція «могил жертв війни та тиранії», що була закріплена законом 1965 року. Вона забезпечує особливий, але рівний охоронний статус і для загиблих військовослужбовців, і для інших визначених категорій жертв, що охоплюють цивільних осіб та переслідуваних нацистським та комуністичним режимами. Загалом німецька модель зазнає критики через недостатнє фінансування та надто універсальне трактування статусу «жертви», що іноді розмиває межу між постраждалими та агресорами, які можуть бути поховані поряд.
Азійський досвід
Японська меморіальна політика демонструє намагання держави повернути міжнародний авторитет, уникаючи зіткнення із суворою реальністю імперського та колоніального минулого. Існує позиція стосовно вибачень перед жертвами японської агресії та позиція щодо переосмислення історії без почуття провини. Країна не має єдиного всеосяжного закону про пам’ять, однак активно формує наративи через законодавчі акти та державні рішення про підтримку мереж національних пам’ятників, музеїв, освітніх програм та державних церемоній.
Яскравим символом внутрішньої дихотомії є храм Ясукуні («Мир у країні»). Створений у 1869 році на честь полеглих за імператора, він став уособленням мілітаризму, незважаючи на назву, і швидко перетворився на національне місце вшанування полеглих в імперських війнах Японії до 1945 року. Статус святилища змінився після капітуляції Японії в Другій світовій війні, коли у 1946 році воно стало релігійною організацією, відповідно до Директиви союзників про синтоїзм, що юридично відокремлювала святилища від держави. Попри це, храм Ясукуні залишається внутрішньополітичним символом, а офіційні візити японських політиків до нього стають джерелом дипломатичної напруги з Південною Кореєю та Китаєм. З іншого боку, Японія використовує історичну пам’ять для формування іміджу пацифістської держави, що слугує інструментом її м’якої сили.
Особливим є японський досвід відновлення постраждалих територій. Згідно з ідеєю, представленою чинним тоді мером Хіросіми, у 1949 році був ухвалений закон, яким проголошувалась розбудова Хіросіми як міста-меморіал миру, що мало стати символом ідеалу реалізації вічного миру. Місто безкоштовно отримало колишні військові об’єкти для фінансування відбудови та додаткову підтримку уряду. Окрім просторових рішень, Японія запровадила особливий інституційний підхід до збереження руїн як об’єктів живої пам’яті. Практика «катарібе» історично позначала стародавніх оповідачів міфів. З часом термін закріпився за людьми, які діляться власним досвідом війни та катастроф, формуючи колективні знання про ризики, готовність до них та відповідальність. Зокрема, свідки бомбардування Хіросіми почали публічно розповідати про те, що їм довелося пережити. Поступово держава та музеї розробили програми передачі досвіду, готуючи молодших оповідачів до продовження місії свідчень. Тому в Меморіалі миру в Хіросімі розповіді відбуваються в рамках організованих заходів. Практика трансформувалась в структуровану форму громадської освіти, яку підтримують місцеві організації та меморіальні установи.
На відміну від японського підходу консолідації суспільства навколо єдиного антивоєнного наративу, у Південній Кореї історичний дискурс перетворився на поле політичного протистояння. Перехід до формальної демократії став рушієм «війни пам’яті» в країні. Предметом суперечки між лібералами та консерваторами є «правильне» визначення минулого для формування цінностей і норм політики, суспільства та економіки. Історично національні меморіали слугували виключно урядовими ідеологічними апаратами, а їхня тематика зводилася до боротьби за незалежність від Японії та протистояння Північній Кореї. Яскравим прикладом є Сеульське національне кладовище, призначене переважно для вшанування пам’яті загиблих у Корейській війні. Його ретельно продумана композиція та офіційні ритуали мали на меті поєднати мілітаристське й цивільне, згладжуючи історичні розколи. Водночас це не суто військовий цвинтар: тут поховані як борці за незалежність, так і колаборанти, а також президенти з ворогуючих політичних таборів. Концепція планування комплексу ґрунтується на корейській традиції гармонійного розміщення (пунсу-джірі). Розташування та дизайн могил жорстко ієрархізовані за статусом і званнями померлих. У відповідь на цю жорстку державну монополію просторова пам'ять почала формуватися ініціативами знизу. Сучасний етап відзначається увічненням опозиційних постатей, яких суспільство згодом переосмислило. Меморіали робітнику Чун Те-ілю, «жінкам для розради» та руху за демократію деконструювали традиційне значення пам'ятників, які раніше присвячувалися лише монархам чи диктаторам. Оскільки їхня тематика зосереджена на суперечках щодо влади, вони перетворили публічний простір на форум для демократичних дебатів.
У результаті цілеспрямованої державної політики за часів послідовних диктатур громадськість довгий час не мала змоги говорити про історичні трагедії. Лише через понад півстоліття почалися зрушення завдяки науковцям і журналістам, які привернули увагу до масових вбивств. Тоді було усвідомлено необхідність офіційної інституції для розслідування, перевірки фактів та інформування громадськості. Переломним моментом стала трагедія на острові Чеджу, яка отримала широку увагу місцевих ЗМІ, інтелектуалів та активістів, що зробило її національним пріоритетом. Незважаючи на опір консервативних сил, цивільні уряди ухвалили низку законів, зокрема Спеціальний акт про розслідування інциденту 3 квітня на Чеджу та загальний закон «Про відновлення честі жертв». Офіційне визнання урядом цивільних жертв зняло з них стигму «комуністичних бунтівників». Усвідомлюючи несправедливість вирішення лише окремих випадків, лідери інших об’єднань сімей загиблих домоглися ухвалення Рамкового закону, який у 2005 році заснував Комісію з істини та примирення. Вона мала не лише відповідати на запити щодо індивідуальних справ, а й розслідувати передумови, причини та юридичну відповідальність урядів. Комісія надавала рекомендації щодо відновлення честі, сприяння примиренню, створення дослідницьких інститутів та проведення поминальних служб. Згодом ці рекомендації були закріплені законодавчо, що дозволило створити Меморіальний парк миру «Чеджу 4.3», встановити офіційну дату пам'яті та запустити механізми фінансової та медичної підтримки родин загиблих. Однак Комісія не має повноважень карати винних, що нівелює стимули для їхньої співпраці, а до того ж десятиліття залякувань вплинули на кількість жертв, готових подати заяви. Глибоку залежність політики пам'яті Південної Кореї від ідеологічних розломів у суспільстві підкреслює така динаміка меморіалізації: прогресивні президенти сприяли державним розслідуваням, а консервативні часто саботували меморіальні заходи.
Висновок
Український контекст є особливим, оскільки формування державної політики пам’яті відбувається в умовах тривалої війни та згуртованого громадянського суспільства. Важливо усвідомлювати, що ні один з цих досвідів не є повноцінно правильним чи вичерпним. Наприклад, Німеччина та Японія історично набули роль переможених держав-агресорок. Відповідно, одна модель пам’яті формувалися на почутті колективної провини, інша – віктимізації; і обидві не є співставними з оборонним характером війни за збереження суверенітету, яку веде Україна. Ані німецьке розмиття меж між «усіма жертвами війни», ані японський повоєнний пацифізм не здатні забезпечити перемогу та стійкість нашої держави в таких умовах.
Головна цінність полягає у здатності оцінити можливості застосування окремих підходів, які можна вважати доречними для українського контексту. Так, польська та німецька моделі можуть запропонувати необхідний Україні досвід законодавчої та фінансової бази. Чітко впроваджений розподіл обов'язків між міністерствами, адміністраціями та громадами здатен запобігти хаосу, подібному до того, що охопив створення НВМК. На відміну від європейських моделей, що фокусуються переважно на історичному минулому, досвід Японії в роботі з живою травмою є актуальним для здорової інтеграції у суспільне життя наслідків руйнацій, спричинених російською агресією. Такий підхід дозволить трансформувати фрагментовані ініціативи у державну стратегію, де текстовий виклад заміниться живими історіями, адаптованими під кожну цільову авдиторію. Це, зокрема, сприятиме застосуванню «м’якої сили» під час іноземних візитів різного характеру. Досвід Кореї демонструє небезпеку ігнорувати ініціативи знизу чи маніпулювати суспільством з боку держави, аби нав’язати єдиний ідеологічний наратив. Так, синтез європейської інституціалізації та уроки корейського громадянського суспільства свідчать про необхідність створити в Україні гнучку модель, за якої держава фінансує та захищає меморіали, а сенсами їх уже наповнює суспільство.
Аналізуючи міжнародний досвід та дотримуючись сформульованих принципів меморалізації війни, Україна може визначити практичні кроки, що покращать систему державної політики пам’яті. Необхідно створити єдиний координаційний орган, аби позбутись дублювання та розпорошення функцій між Мінкультом, Мінветеранів та місцевою владою. Обрати особу, відповідальну за комунікацію з громадою та населенням. За польським та німецьким прикладами, державі треба делегувати операційне управління і нагляд за похованнями на рівень територіальних громад із залученням громадянського суспільства, а також законодавчо закріпити гарантії фінансового утримання військових поховань. Україні варто імплементувати концепцію міст-меморіалів, включивши у законодавство положення про збереження ключових руїн у їхньому автентичному стані. Важливо інтегрувати їх у новий місцевий простір як згадки про ціну свободи та їхнє міжнародне значення для демократії. Можна залучити експертів з Японії і спільно з ними розробити програму для адаптації практики катарібе під український контекст та підготовки оповідачів. За державної підтримки таку практику можна інтегрувати в освітній та туристичний процеси, що триматиме пам’ять живою та розвиватиме міжнародну співпрацю України. Аби запобігти можливим внутрішнім «війнам пам’яті», закон про цензуру не повинен розповсюджуватись на цю практику, а суспільство повинно мати дозвіл на формування власного наративу. Політика пам’яті має окремо відповідати і зовнішньополітичній доктрині України. Догляд за іноземними військовими похованнями в Україні та українськими за кордоном повинні супроводжуватись якісною дипломатичною роботою, щоб меморалізація слугувала інструментом демонстрації міжнародної суб’єктності України. Подальша реалізація цих кроків активізує зрілу державну стратегію меморалізації та довгостроково забезпечить контроль над історичним наративом на противагу всебічній російській загрозі.
