Йога слухав доповідь Лома. За два дні він втратив на фабриці двох братків. Їх застрелили. Хто і як — невідомо. Ніхто нічого не чув і не бачив. Йога відправляв десяток людей прочесати фабрику. Недослідженими залишилися два місця — кімната за «електрою» і лаба. Ні туди, ні туди братки лізти не хотіли. В лабу нема ключа. Тунель, через який на фабрику лізли снорки, підірвали, і він обвалився. Йога розпорядився на фабрику не заходити. Тримати периметр. Час від часу бандоси чули звук дзвіночків з фабрики. Один з них, що ходив з Артом на зачистку, розповів, що він чує його не перший раз. Братки тримали периметр. А Йога не знав, що йому робити далі. Скоро до нього мав прийти сквад «Волі». Вони не були в приязні між собою, але і не ворогували. Йога отримав повідомлення по закритому каналу. Це значило, що в Зоні назрівало щось недобре. Він сподівався, що сквад «Волі» щось прояснить.
На базі «Долгу», в дворі біля вогню, сиділи Петренко, Воронін, Зулус і Макс. Решта скваду «Волі» розташувалася біля поста. Вони здали зброю і розмовляли з бійцями «Долгу». Раз у раз долинав сміх. Хоча поза базою такого б не було.
Макс розказав свою ситуацію, Зулус — свою. Воронін уважно вислухав Макса. Потім сказав:
— Нас зіштовхувати лобами не треба. Ми й так не дружимо. Але причин для агресії у нас немає. Вже який рік ми не воюємо. І не хочемо. Кожен займається своїм. Тепер все стає на свої місця. Ви розмовляли з Душманом? І це не його люди напали на вас?
— Ні, не його. Душман хоч і відморозок, але він не ідіот. Тим більше, щось таке вичудити йому б не дав Вовкодав. Душман тільки замовлення приймає. А по факту, бойовий лідер не він. Так що ні. Це не мерки. У вас із Синдикатом останнім часом траблів не було?
Воронін поморщився. Він не любив жаргону і сленгу.
— Ні, не було, — відповів Зулус. Він, як не частина ієрархії, плювати хотів на субординацію. Воронін і Петренко закривали на це очі. — Ми обходимо їхню точку на Дикій території боком, або по договорняку. Конфліктів не було.
— Тоді це не вони, — Макс відкрив банку енергетика. — Вони не дурні, розуміють, що ви запросто їх можете вибити звідти. Ваші думки, кому це вигідно?
Петренко знизав плечима.
— Без поняття. Немає клану, який би виграв з цього. До речі, сьогодні наш сквад приніс з болота якийсь мотлох. На «Чисте небо» теж був такий напад.
— Тю. Та кому ті ще ботани здались? В них ні сили, ні впливу. А що за мотлох?
— Консервна банка, недопалки і гільзи.
— Ви встановили, де було куплено консерву?
Воронін подивився на Макса з деяким роздратуванням і повагою одночасно. Всупереч байкам і міфам, що «Воля» — це банда наркоманів і п'яниць, він сам, як толковий тактик, визнавав, що організація клану була не гіршою від «Долгу», а подекуди й кращою. Питання не було випадковим.
— Ні. Партії ніхто не переписує. Та це і так нічого б не дало. Ми взагалі думаємо, що це фальшивий слід. В нашому і вашому випадку було спрацьовано чисто, без слідів. А тут — такий букет.
Воронін логічно прийшов до того ж висновку, що й трійця в хатині Дока.
Макс був змушений погодитися. Пискнув КПК. Макс прочитав повідомлення від Душмана:
«На днях у нас був конфлікт з одинаком на Смітнику. Загинуло троє моїх людей. Одинак і ми дістали замовлення на аномальну рослину. Але замовник відправив нас саме на перехоплення одинака. Він виявився не один, і мої люди загинули. Одинака ми вирішили не чіпати. З ним в парі ходить дівчина-ветеран. Поганяло — Ліра. Можливо, це звено з цього ж ланцюга. Ми з Вовкодавом, принаймні, так думаємо».
Макс показав повідомлення Вороніну. Той задумався.
Макс знав, хто така Ліра. Вона не один раз була на їхній базі. Йому добре запам'яталася струнка дівчина, тиха на вигляд. Така тихоня, поки Повар не вирішив помацати її за сідниці. В той день Повар втратив половину зубів з лівого боку щелепи. Удар дівчини був такий, ніби його прибили битою. А от що за одинак, Макс не знав. Варто було б поговорити з ним.
Воронін теж знав, хто така Ліра, хоча не був знайомий особисто. Про доньку Видри з групи Стрільця знав багато хто.
— Зулус!
— Га?
— Не гакай. Забирай сквад. Таких же відморожених, як і ти сам. Бери Анубіса і його дуболомів. Підете на Смітник. У Прапора дізнаєтесь про одинака. Якщо він на Смітнику, Прапор повинен бодай щось знати. Поговоріть з дігерами й Бісом. Тільки нормально. Бо я знаю Анубіса. Старший ти. З тебе і спитаю.
Зулус мовчки підвівся і пішов. Воронін повернувся до Макса.
— Будемо обмінюватися інфою. Ваш сквад пішов до Йоги. Ми прошерстимо Смітник. Ніякого електронного сліду. Все через посильних. Відсьогодні я забороню відкривати вогонь по ваших сквадах по всій Зоні. Поки не вирішимо спільну проблему — у нас мир. Петренко — виконуй.
Полковник пішов. Воронін продовжив:
— Сподіваюсь на такий же крок від вас.
— Без проблем, генерале. Лукаш погодиться.
— То вирішено. Твої люди голодні? Зараз нагодуємо.
Воронін дав зрозуміти, що їм тут раді. Принаймні, поки що...
Лукаш отримав повідомлення від Макса. Прохання заборонити вогонь в бік «Долгу». Приклав файл — сканкопію наказу Вороніна. Лукаш видихнув. Тепер вони мали вільний прохід повз пости «Долгу». Макс зробив велику справу. Лукаш покликав Кремня.
— Передай задроту, щоб на всі КПК «Волі» передав наказ: заборонити вогонь по «Долгу». Дозволити вхід на базу, але здавати зброю. Все, йди.
Кремінь вийшов. Тепер треба було дочекатися новин з Темної долини...
У Лісника в кімнатці було багато людей. Багато, як ніколи. Він жив тут останні 40 років. Не виїхав в евакуацію ні після другого вибуху. Він був старший за Дока. І так само Зона берегла його. Він дивився на чотирьох гостей.
— Ти не знайшов? — глухо спитав сталкер в «Севі».
— Не так все просто, — відповів другий, в «Зорі».
Більше питань не задавалося. Всі розуміли: якщо чогось не зробили, то не було можливості.
— Що робимо?
— Шукаємо цих стрілків. Знайдемо хоч одного — знайдемо відповіді на всі питання. Тепер окреслимо коло пошуку.
Сталкер в «Севі» окинув всіх поглядом.
— Це не «Долг» і не «Воля». Сьогодні Макс був у Вороніна. Вони домовились про спільні пошуки.
— Які в них плани? — спитав Лісник.
— «Долг» перевіряє Смітник, «Воля» — Темну долину і Йогу. Вчора Макс і Лукаш зустрічались з Душманом і Вовкодавом. Теж мимо. Вовкодав обіцяв підтримку. Але там є нюанс — Ліра.
— Твою ж дивізію...
Сталкер в армійському бронекостюмі потер обличчя.
— Вона яким боком до цього?
— Поки не знаю. Але ми це вияснимо. Тепер задачі: я беру на себе Дику територію. Ти, — показав на сталкера в армійському бронекостюмі, — провентилюй вояк. Чи не їхня це комбінація. Ти, — сталкер в «Зорі», — знайди Ліру і поговори з нею. Тоді ми складемо пазл. Лісник і Док — обробка результатів.
Група розійшлася. Задачі визначені. Треба було виконувати...
Ліра і Арт підходили до «Агропрому». Здалеку побачили Грунта. Підійшли до нього.
— Привіт, Грунт.
— Привіт. Я допоможу. Всі питання потім.
Тільки він це сказав, як з-за кущів повиходили солдати і взяли Ліру і Арта в кільце.
— Здайте зброю. І не смикайтесь.
— Грунт, якого хера? — крикнула Ліра.
— Ліро, довірся мені.
— Та хера з два!
Вони здали зброю. Їх взяли в кільце і повели. Дорогою до НДІ Артур мовчав. З'явилося відчуття, що гра закінчена...
В НДІ їх замкнули в кімнаті. Ліра сіла на ліжко і закрила обличчя руками. Артур сів поряд. Вона поклала йому голову на плече.
— Вибач. Я... Я не знала. Я думала, він допоможе з транспортом.
— Забий. Може, це й на краще.
— Тепер нас пов'яжуть — і за периметр. І в кутузку... Що я наробила...
— Не панікуй. Може, все обійдеться.
— Треба було спробувати відбитися.
— Без шансів. Там не строковики були. Скоріше, група оперативного реагування. Ти бачила, як вони стояли?
— Взяли в кільце.
— Не просто в кільце. Вони стояли таким чином, щоб уникнути лінії дружнього вогню. Навіть не враховуючи їхньої броні. Ми б поклали двох. Решта — нас. Просто кільце — то не проблема. Таке кільце — без шансів.
Скрипнув замок. В кімнату зайшов солдат, поставив на стіл туристичну плитку з балоном газу, казанок і два пайки. Мовчки вийшов. Ліра хотіла щось спитати, але Арт зупинив її.
— Не треба. Давай поїмо. Скоро все дізнаємось.
— Може, трахнути тебе? — Ліра примружила око.
— Не зараз. І не тут. Згодом обов'язково.
— Ти впевнений, що буде наше «згодом»? Втрачаєш можливість.
— Я в тобі бачу набагато більше. Тому давай краще поїмо.
Артур обняв дівчину. Вона сильно притулилась до нього.
— Добре, — прошепотіла вона...
Ліра звичними рухами запалила плитку, розігріла пайки. Їли мовчки. Їм залишилося тільки чекати...
