Автор: Алекс Вершинін для RUSI
Оригінальний допис був опублікований 18 березня 2024 року
Якщо Захід серйозно ставиться до можливості конфлікту між великими державами, він повинен ретельно оцінити свою здатність вести затяжну війну і дотримуватися стратегії, орієнтованої на виснаження, а не на маневри.
Про автора: Підполковник у відставці Алекс Вершинін має 10-річний фронтовий досвід у Кореї, Іраку та Афганістані. Останнє десятиліття перед виходом у відставку він працював офіцером з моделювання та імітаційного моделювання у сфері розробки концепцій та експериментів для НАТО та армії США.
Війни на виснаження вимагають власного «мистецтва війни» і ведуться із застосуванням «силового» підходу, на відміну від маневрених війн, які «зосереджені на місцевості». Вони ґрунтуються на потужному промисловому потенціалі, що дозволяє замінити втрати, географічній глибині, що дозволяє поглинути серію поразок, і технологічних умовах, що перешкоджають швидкому пересуванню по землі. У війнах на виснаження військові операції визначаються не тактичними і оперативними маневрами, а здатністю держави заміщати втрати і створювати нові формування. Та сторона, яка визнає виснажливий характер війни і зосереджується на знищенні сил противника, а не на захопленні території, має більше шансів на перемогу.
Захід не готовий до такої війни. Для більшості західних експертів стратегія виснаження є контрінтуїтивною. Історично Захід віддавав перевагу коротким зіткненням професійних армій за принципом «переможець отримує все». Нещодавні військові ігри, такі як варгейм CSIS за Тайвань, охоплювали один місяць бойових дій. Можливість того, що війна продовжиться, ніколи не обговорювалася. Це є відображенням загальноприйнятого на Заході ставлення. Війни на виснаження розглядаються як виняток, як щось, чого слід уникати за будь-яку ціну, і, як правило, як результат недолугості лідерів. На жаль, війни між рівними за спрможностями державами, швидше за все, будуть виснажливими завдяки великому обсягу ресурсів, доступних для заміщення початкових втрат. Виснажливий характер бойових дій, в тому числі ерозія професіоналізму через втрати, зрівнює сили на полі бою, незалежно від того, яка армія починала з краще підготовленими силами. Коли конфлікт затягується, війну виграє економіка, а не армія. Держави, які усвідомлюють це і ведуть таку війну за допомогою стратегії виснаження, спрямованої на виснаження ресурсів противника при збереженні власних, мають більше шансів на перемогу. Найшвидший спосіб програти війну на виснаження - зосередитися на маневрах, витрачаючи цінні ресурси на короткострокові територіальні цілі. Усвідомлення того, що війна на виснаження має своє мистецтво, є життєво важливим для того, щоб виграти її, не зазнавши при цьому нищівних втрат.
Економічний вимір
Війни на виснаження виграють країни, які забезпечують масову мобілізацію арміїза допомогою своїх секторів промисловості. Під час такого конфлікту армії швидко зростають, що вимагає великої кількості бронетехніки, безпілотників, електронних продуктів та іншого бойового обладнання. Оскільки високотехнологічне озброєння дуже складне у виробництві і споживає величезні ресурси, для перемоги необхідне оптимальне співвідношення сил і засобів.
Високотехнологічна зброя має виняткові характеристики, але її складно виробляти, особливо коли вона необхідна для озброєння швидко мобілізованої армії, яка зазнає високого рівня виснаження. Наприклад, під час Другої світової війни німецькі «Панцери» були чудовими танками, але використовуючи приблизно однакові виробничі ресурси, Радянський Союз випустив вісім Т-34 на кожен німецький «Панцер». Різниця в характеристиках не виправдовувала чисельної диспропорції у виробництві. Висококласна зброя також вимагає висококласних військ. Вони потребують значного часу на підготовку - часу, якого немає у війні з високим рівнем виснаження.
Простіше і швидше виробляти велику кількість дешевої зброї і боєприпасів, особливо якщо їхні компоненти взаємозамінні з цивільними товарами, що забезпечує масовість без розширення виробничих ліній. Новобранці також швидше освоюють простішу зброю, що дозволяє швидко створювати нові формування або відновлювати вже існуючі.
Досягнення масовості є складним завданням для західних економік з високим рівнем розвитку. Щоб досягти гіпер-ефективності, вони позбуваються надлишкових потужностей і мають проблеми із швидким розширенням виробництва, особливо з огляду на те, що галузі нижчого [технологічного] рівня були перенесені за кордон з економічних міркувань. Під час війни глобальні ланцюги поставок порушуються, а їхні складові більше не можуть бути надійно захищені. До цієї загадки додається брак кваліфікованої робочої сили з досвідом роботи в конкретній галузі. Ці навички набуваються десятиліттями, і якщо галузь закривається, на її відновлення потрібні десятиліття. Міжвідомча доповідь уряду США 2018 року про промисловий потенціал США висвітлила ці проблеми. Суть полягає в тому, що Захід повинен уважно подивитися на забезпечення надлишкових потужностей свого військово-промислового комплексу в мирний час, інакше він ризикує програти наступну війну.
Генерація сил
Промислове виробництво існує для того, щоб його можна було спрямувати на заміщення втрат і створення нових формувань. Це вимагає відповідної доктрини і структур командування і управління. Існує дві основні моделі: НАТО (більшість західних армій) і стара радянська модель, більшість держав використовують щось середнє між ними.
Армії НАТО є високопрофесійними, спираються на сильний сержантський корпус, який має широку військову освіту і досвід мирного часу. Вони спираються на цей професіоналізм у своїй військовій доктрині (основах, тактиці і техніці), наголошуючи на індивідуальній ініціативі і делегуючи значну свободу дій молодшому офіцерському складу і сержантському складу. З'єднання НАТО вирізняються надзвичайною маневреністю і гнучкістю для використання можливостей на динамічному полі бою.
В умовах війни на виснаження цей метод має і зворотній бік. Офіцери і сержанти, необхідні для реалізації цієї доктрини, потребують тривалої підготовки і, перш за все, досвіду. Сержантський склад армії США готується роками. Командир відділення зазвичай пройшов щонайменше три роки служби, а сержант взводу - щонайменше сім. В умовах війни, що характеризується великими втратами, просто не вистачає часу на заміну втрачених сержантів або їх підготовку для нових підрозділів. Ідея про те, що цивільні особи можуть пройти тримісячний курс підготовки, отримати сержантські шеврони, а потім очікувати, що вони будуть діяти так само, як і семирічні ветерани, - це рецепт катастрофи. Лише час може створити лідерів, здатних втілювати в життя доктрину НАТО, а час - це те, чого не дають масивні вимоги війни на виснаження.
Радянський Союз будував свою армію для широкомасштабного конфлікту з НАТО. Вона повинна була мати можливість швидко розширюватися за рахунок масового призову резервістів. Кожен чоловік у Радянському Союзі проходив дворічну базову підготовку одразу після закінчення школи. Постійна плинність кадрів унеможливила створення сержантського корпусу західного зразка, але створила величезний резерв напівпідготовлених резервістів, доступних під час війни. Відсутність надійних сержантських кадрів призвела до створення моделі командування, орієнтованої на офіцерський склад, менш гнучкої, ніж у НАТО, але більш пристосованої до широкомасштабного розширення, якого вимагає війна на виснаження.
Проте, коли термін війни перевалить за рік, фронтові підрозділи набудуть досвіду і, ймовірно, з'явиться вдосконалений сержантський корпус, що надасть радянській моделі більшої гнучкості. До 1943 року Червона армія створила потужний сержантський корпус, який потім зник після Другої світової війни, коли бойові формування були демобілізовані. Ключова відмінність між моделями полягає в тому, що доктрина НАТО не може функціонувати без високоефективного сержантського складу. Радянська доктрина була посилена досвідченим сержантським складом, але не потребувала його.
Найефективнішою моделлю є поєднання цих двох типів, коли держава утримує професійну армію середнього розміру разом з великою кількістю призовників, які можуть бути мобілізовані. Це безпосередньо призводить до міксу «високо/низькокваліфікованого». Професійні довоєнні сили формують вищий ешелон цієї армії, стаючи «пожежними бригадами», які переміщуються з сектору в сектор в бою для стабілізації ситуації і проведення вирішальних атак. «Непрофесійні» формування утримують лінію фронту і повільно набувають досвіду, підвищуючи свою якість, доки не набудуть здатності проводити наступальні операції. Перемога досягається шляхом створення «непрофесійних» формувань якомога вищої [можливої та доступної] якості.
Формування нових підрозділів з боєздатних солдатів, а не натовпу цивільних, відбувається за допомогою тренувань і бойового досвіду. Нове формування має тренуватися щонайменше шість місяців, і тільки якщо воно укомплектоване резервістами, які пройшли попередню індивідуальну підготовку. Призовники потребують більше часу. Ці підрозділи також повинні мати професійних солдатів і сержантів, залучених з довоєнної армії, щоб додати їм професіоналізму. Після завершення початкової підготовки їх слід вводити в бій лише на другорядних ділянках. Не можна допускати, щоб чисельність підрозділу опускалася нижче 70%. Раннє виведення з'єднань дозволяє накопичувати досвід серед нової заміни, оскільки ветерани передають свої навички. В іншому випадку цінний досвід втрачається, і процес починається спочатку. Інший висновок полягає в тому, що ресурси повинні надавати пріоритет відновленню, а не формуванню нових підрозділів, зберігаючи бойовий потенціал як довоєнної армії (високий), так і новостворених формувань (низький) . Доцільно розформувати кілька довоєнних (висококласних) формувань, щоб розподілити професійних солдатів між новоствореними низькокласними формуваннями і підвищити їхню початкову якість.
Військовий вимір
Військові операції в конфлікті на виснаження дуже відрізняються від операцій в маневреній війні. Замість вирішальної битви, яка досягається шляхом швидкого маневру, війна на виснаження зосереджена на знищенні сил противника і його здатності відновлювати боєздатність, зберігаючи при цьому свої власні. У цьому контексті успішна стратегія передбачає, що війна триватиме щонайменше два роки і буде розділена на дві окремі фази. Перша фаза охоплює період від початку бойових дій до моменту мобілізації достатньої бойової потужності для проведення рішучих дій. На цій фазі спостерігається незначна зміна позицій на місцевості, основна увага зосереджується на вигідному обміні втратами і нарощуванні бойової потужності в тилу. Домінуючою формою ведення бою є вогонь, а не маневр, що доповнюється потужними укріпленнями і маскуванням. Армія мирного часу починає війну і проводить утримуючі дії, надаючи час для мобілізації ресурсів і підготовки нової армії.
Друга фаза може розпочатися після того, як одна зі сторін виконає наступні умови:
Нові мобілізовані сили завершили навчання і набули достатнього досвіду для того, щоб стати боєздатними формуваннями, здатними швидко інтегрувати всі свої ресурси в єдине ціле.
Стратегічний резерв противника вичерпано, що позбавляє його можливості посилити загрозливий сектор.
Досягається перевага у вогневих та розвідувальних засобах, що дозволяє атакуючій стороні ефективно вести масований вогонь по ключовому сектору, одночасно перешкоджаючи противнику в цьому.
Промисловий сектор противника деградує до такої міри, що він не в змозі замінити втрати на полі бою. У разі ведення бойових дій проти коаліції країн, їхні промислові ресурси також повинні бути виснажені або принаймні враховані.
Тільки після виконання цих критеріїв можна розпочинати наступальні операції. Їх слід розпочинати на широкому фронті, прагнучи розгромити противника в кількох точках неглибокими атаками. Мета полягає в тому, щоб залишатися всередині багатошарової бульбашки дружніх захисних систем, розтягуючи виснажені резерви противника до тих пір, поки фронт не зруйнується. Лише після цього наступ має поширюватися на цілі, що знаходяться в глибині ворожого тилу. Слід уникати концентрації сил на одному головному напрямку, оскільки це дає ворогу зрозуміти, де саме відбувається наступ, і можливість зосередити свої резерви проти цієї ключової точки. Брусиловський наступ 1916 року, який призвів до краху австро-угорської армії, є гарним прикладом успішного наступу на виснаження на тактичному і оперативному рівні. Наступаючи широким фронтом, російська армія не дозволила австро-угорцям сконцентрувати свої резерви, що призвело до краху по всьому фронту. На стратегічному рівні, однак, Брусиловський наступ є прикладом невдачі. Російські війська не змогли поставити умови проти всієї ворожої коаліції, зосередившись лише на Австро-Угорській імперії та нехтуючи німецьким потенціалом. Росіяни витратили критично важливі ресурси, які не відновити замінити, без розгрому найсильнішого члена коаліції. Ще раз підкреслимо ключовий момент: наступ буде успішним лише тоді, коли будуть дотримані ключові критерії. Спроба розпочати наступ раніше призведе до втрат без жодних стратегічних здобутків і зіграє прямо на руку ворогу.
Сучасна війна
Сучасне поле бою - це інтегрована система систем, яка включає різні види радіоелектронної боротьби (РЕБ), три основні типи протиповітряної оборони, чотири різні типи артилерії, незліченну кількість типів літаків, ударні і розвідувальні дрони, інженерно-саперні війська, традиційну піхоту, бронетанкові з'єднання і, перш за все, логістику. Артилерія стала більш небезпечною завдяки збільшенню дальності стрільби і вдосконаленню засобів наведення на ціль, що збільшує глибину поля бою.
На практиці це означає, що легше вести масувати вогонь, ніж сили. Глибокий маневр, який вимагає зосередження бойової потужності, більше неможливий, тому що будь-яке зосереджене угруповання буде знищене вогнем непрямим наведенням до того, як воно зможе досягти успіху в глибині. Натомість наземний наступ вимагає щільної захисної бульбашки, яка витримає вплив ударних систем противника. Ця бульбашка створюється шляхом нашарування дружніх засобів контрбатарейного вогню, протиповітряної оборони і РЕБ. Переміщення численних взаємозалежних систем дуже складне і навряд чи буде успішним. Неглибокі атаки вздовж передової лінії військ, швидше за все, будуть успішними при прийнятному співвідношенні витрат; спроби глибокого проникнення будуть піддані масованому вогню, щойно вони вийдуть з-під захисту оборонної бульбашки.
Інтеграція цих сил і засобів, що перетинаються, вимагає централізованого планування і надзвичайно добре підготовлених штабних офіцерів, здатних інтегрувати різні сили і засоби «на льоту». На підготовку таких офіцерів потрібні роки, і навіть бойовий досвід не дає таких навичок за короткий час. Списки поставлених завдань і обов'язкові процедури можуть пом'якшити ці недоліки, але лише на менш складному, статичному фронті. Динамічні наступальні операції вимагають швидкої реакції, на яку напівпідготовлені офіцери не здатні.
Прикладом такої складності є атака взводу з 30 солдатів. Для цього знадобляться системи РЕБ для глушіння ворожих безпілотників; інша система РЕБ для глушіння ворожих засобів зв'язку, що перешкоджає коригуванню вогню противника; і третя система РЕБ для глушіння систем космічної навігації, що унеможливлює використання високоточних керованих боєприпасів. Крім того, вогневі засоби потребують контрбатарейних радарів для ураження ворожої артилерії. Ще більше ускладнює планування той факт, що ворожа РЕБ виявить і знищить будь-який дружній радар або випромінювач РЕБ, який випромінює занадто довго. Інженери повинні будуть розчищати шляхи через мінні поля, в той час як дружні безпілотники надаватимуть чутливу до часу розвідку і вогневу підтримку в разі потреби. (Це завдання вимагає великої кількості тренувань з підрозділами підтримки, щоб уникнути ураження наступаючих дружніх військ в наступі). Нарешті, артилерія повинна надавати підтримку як по цілі, так і в тилу противника, націлюючись на резерви і придушуючи ворожу артилерію. Всі ці системи повинні працювати як інтегрована команда, щоб підтримати 30 чоловік на кількох бронемашинах, які атакують інших 30 чоловік або менше. Відсутність координації між цими засобами призведе до невдалих атак і жахливих втрат, без вступу із ворогом у безпосередній контакт. Зі збільшенням розміру формувань, які проводять операції, зростає кількість і складність засобів, які необхідно інтегрувати.
Наслідки для бойових дій
Вогневі удари в глибині - на відстані понад 100-150 км (середня дальність польоту тактичних ракет) за лінією фронту - націлені на здатність противника генерувати бойову потужність. Сюди входять виробничі об'єкти, склади боєприпасів, ремонтні майстерні, енергетична і транспортна інфраструктура. Особливо важливими є цілі, які потребують значних виробничих потужностей і які важко замінити/відремонтувати, оскільки їхнє знищення завдасть довготривалої шкоди. Як і в усіх інших аспектах війни на виснаження, такі удари потребуватимуть значного часу для досягнення ефекту, який може тривати роками. Низькі світові обсяги виробництва високоточних боєприпасів великої дальності, ефективні дії з обману і приховування, великі запаси зенітних ракет і величезні ремонтні можливості сильних і рішучих держав - все це в сукупності призводить до затягування конфліктів. Ефективна ешелонована протиповітряна оборона повинна включати високотехнологічні системи на всіх висотах у поєднанні з дешевшими системами для протидії масованим низькотехнологічним ударним платформам противника. У поєднанні з масовим виробництвом і ефективною РЕБ це єдиний спосіб перемогти ворожі вогневі засоби для завдавання ударів в глибині.
Успішна війна на виснаження зосереджена на збереженні власної бойової потужності. Зазвичай це означає відносно статичний фронт, який переривається обмеженими локальними атаками з метою покращення позицій, з використанням артилерії в основному для ведення бойових дій. Укріплення і приховування всіх сил, включаючи логістику, є ключем до мінімізації втрат. Тривалий час, необхідний для будівництва укріплень, перешкоджає значному пересуванню наземним шляхом. Атакуючі сили, які не можуть швидко окопатися, зазнають значних втрат від вогню ворожої артилерії.
Оборонні операції виграють час для розвитку «непрофесійних» бойових підрозділів, дозволяючи нещодавно мобілізованим військам набути бойового досвіду, не зазнаючи великих втрат під час масштабних атак. Створення досвідчених «непрофесійних» бойових формувань створює потенціал для майбутніх наступальних операцій.
Ранні етапи війни на виснаження охоплюють період від початку бойових дій до моменту, коли мобілізовані ресурси доступні у великій кількості і готові до бойових дій. У разі раптового нападу можливий швидкий наступ однієї сторони до того моменту, поки обороняються не зможуть сформувати суцільний фронт. Після цього бойові дії застигають. Цей період триває щонайменше півтора-два роки. У цей період слід уникати великих наступальних операцій. Навіть якщо великі атаки будуть успішними, вони призведуть до значних втрат, часто заради безглуздих територіальних здобутків. Армія ніколи не повинна приймати бій на невигідних для себе умовах. У війні на виснаження будь-яка місцевість, де немає життєво важливого промислового центру, не має значення. Завжди краще відступити і зберегти сили, незалежно від політичних наслідків. Бої на невигідній місцевості спалюють підрозділи, втрачаючи досвідчених солдатів, які є ключем до перемоги. Німецька одержимість Сталінградом у 1942 році є яскравим прикладом ведення бойових дій на несприятливій місцевості з політичних міркувань. Німеччина спалила життєво важливі підрозділи, які вона не могла собі дозволити втратити, лише для того, щоб захопити місто, яке носило ім'я Сталіна. Також розумно підштовхувати ворога до ведення бойових дій на невигідній місцевості за допомогою інформаційних операцій, використовуючи політично чутливі об'єкти противника. Мета полягає в тому, щоб змусити ворога витрачати життєво важливі матеріальні і стратегічні резерви на стратегічно безглузді операції. Ключова пастка, якої слід уникати, - це потрапляння в ту саму пастку, яка була розставлена для ворога. У Першій світовій війні німці вчинили саме так під Верденом, де планували використати несподіванку для захоплення ключової, політично чутливої місцевості, спровокувавши дороговартісні контратаки французів. На жаль для німців, вони потрапили у власну пастку. Вони не змогли захопити ключову, придатну для оборони місцевість на ранньому етапі, і битва перетворилася на серію дорогих піхотних атак з обох боків, а артилерійський вогонь знищував атакуючу піхоту.
Коли починається друга фаза, наступ слід розпочинати на широкому фронті, намагаючись розгромити противника в декількох точках за допомогою неглибоких атак. Мета полягає в тому, щоб залишатися всередині багатошарової бульбашки дружніх захисних систем, одночасно розтягуючи виснажені резерви противника до тих пір, поки фронт не зруйнується. Існує каскадний ефект, коли криза в одному секторі змушує захисників перекидати резерви з другого сектору, що в свою чергу породжує кризу в ньому. Коли війська починають відступати і залишати підготовлені укріплення, моральний дух падає, і виникає очевидне питання: «Якщо ми не можемо утримати мега-фортецю, то як ми зможемо утримати ці нові окопи?». Відступ перетворюється на розгром. Лише після цього слід продовжувати наступ на цілі, що знаходяться в глибині ворожого тилу. Прикладом може слугувати наступ союзників у 1918 році. Союзники наступали на широкому фронті, в той час як німці не мали достатніх ресурсів для оборони всієї лінії фронту. Як тільки німецька армія почала відступати, зупинити її виявилося неможливо.
Стратегія виснаження, зосереджена на обороні, є контрінтуїтивною для більшості західних офіцерів. Західна військова думка розглядає наступ як єдиний засіб досягнення вирішальної стратегічної мети - примусити ворога сісти за стіл переговорів на невигідних умовах. Стратегічне терпіння, необхідне для створення умов для наступу, суперечить їхньому бойовому досвіду, набутому в операціях проти повстанців за кордоном.
Висновок
Ведення війн на виснаження суттєво відрізняється від маневрених війн. Вони тривають довше і зрештою випробовують промисловий потенціал країни. Перемога забезпечується ретельним плануванням, розвитком промислової бази і розбудовою мобілізаційної інфраструктури в мирний час, і ще більш ретельним управлінням ресурсами у воєнний час.
Перемога досягається шляхом ретельного аналізу власних і ворожих політичних цілей. Ключовим моментом є визнання сильних і слабких сторін конкуруючих економічних моделей і визначення економічних стратегій, які, найімовірніше, принесуть максимальну кількість ресурсів. Потім ці ресурси можуть бути використані для побудови масової армії з використанням професійних та «непрофесійних» сил і озброєнь. Військовий вимір визначається загальними політичними стратегічними цілями, військовими реаліями та економічними обмеженнями. Бойові операції є «неглибокими» і зосереджені на знищенні ресурсів противника, а не на захопленні території. Пропаганда використовується для підтримки військових операцій, а не навпаки. З терпінням і ретельним плануванням війну можна виграти.
На жаль, багато хто на Заході має дуже легковажне ставлення до того, що майбутні конфлікти будуть короткими і вирішальними. Це неправда з тих самих причин, про які йшлося вище. Навіть «середні» світові держави мають і географію, і населення, і промислові ресурси, необхідні для ведення виснажливої війни. Думка про те, що будь-яка велика держава відступить у разі початкової військової поразки, є в кращому випадку видаванням бажаного за дійсне. Будь-який конфлікт між великими державами буде розглядатися елітами супротивника як екзистенційний і вестиметься з використанням усіх наявних у держави ресурсів. Війна в результаті стане виснажливою і буде на користь тієї держави, економіка, доктрина і військова структура якої краще пристосовані до такої форми конфлікту.
Якщо Захід серйозно ставиться до можливого конфлікту між великими державами, він повинен ретельно проаналізувати свій промисловий потенціал, мобілізаційну доктрину і засоби ведення затяжної війни, замість того, щоб проводити військові ігри, які охоплюють один місяць конфлікту, і сподіватися, що після цього війна закінчиться. Як навчила нас війна в Іраку, сподівання - це не метод.
