Шосте селище — архітектурний експеримент Запоріжжя, якому не було рівних в усьому Радянському Союзі.
Уявіть: кінець 1920-х років, степовий берег Дніпра. Там, де щойно стояли козацькі хутори й порожні поля, раптом починає виростати місто з майбутнього. Пласкі дахи, стрічкові вікна, чисті геометричні лінії — архітектура, якої Україна ще не бачила. Тисячі робітників з усього СРСР приїздять будувати «індустріальний рай». Так народжувалося Соцмісто — один із найунікальніших містобудівних проектів міжвоєнної доби.
Дніпрогес як двигун міста
Усе почалося з греблі. Коли у 1927 році розгорнулося будівництво Дніпровської гідроелектростанції — на той час одного з найбільших інфраструктурних проектів світу — стало зрозуміло: десятки тисяч інженерів, робітників та їхніх родин потребують житла. Не бараків, не наметів, а справжнього, людського міста.
Так виник задум — «ідеальне соціалістичне місто». Його почали зводити паралельно з Дніпрогесом та Запорізьким металургійним комплексом, у 1929–1932 роках. Темп будівництва вражав: увесь комплекс з'явився лише за три роки.
Район отримав адміністративну назву «Шосте селище», а пізніше й народну — Соцмісто. Поруч формувалися й інші поселення, серед них Восьме селище — для робітників підприємств важкої промисловості. Разом вони утворювали грандіозний експериментальний ареал на Дніпровському березі.
Хто там жив?
Соцмісто проектувалося не як спальний район, а як повноцінний світ для «нової радянської людини». Сюди заселяли передусім кваліфікованих інженерів і техніків Дніпрогесу, металургів, хіміків із коксохімічного заводу. Поруч жили лікарі, вчителі, партійні функціонери.
Але навколо цього острівця модерної архітектури простягалося «море барачної забудови» — тимчасові халупи для сотень тисяч простих будівельників, яких привозили з різних куточків країни. Соцмісто свідомо ставили вітриною: «ось що чекає людей соціалізму» — а бараки ховали подалі від очей.
У 30-ті роки сюди навіть привозили на екскурсії піонерів із Казахстану та інших республік, щоб показати це «архітектурне та індустріальне диво».
Баухаус у степу: архітектура нового світу
Над проектом Соцміста працювали зірки тогочасної радянської архітектури — Віктор Веснін, Георгій Орлов, Микола Коллі, Віталій Лавров, а також архітекторка Ольга Яфа. Кожен із них приніс власний почерк, і разом вони перетворили Шосте селище на живу лабораторію ідей.
Ідейним натхненням слугувала школа Баухаус — революційний німецький рух, що народився у Веймарі 1919 року. Баухаус проповідував простоту форм, функціональність і єдність мистецтва з ремеслом. Ці ідеї чудово резонували з радянським конструктивізмом: обидва напрями вірили, що правильно спроектований простір може змінити людину й суспільство.
Що це означало на практиці?
Пласкі дахи — замість традиційних скатних, як у Баухаусі.
Стрічкові вікна — довгі горизонтальні ряди скла, що наповнювали приміщення світлом (на сьогодні, на жаль, більшість втрачено через перебудови).
Функціональні двори — між будинками розміщували дитячі майданчики, естради, фонтани. Публічний простір був так само важливий, як і сама квартира.
Квартири без кухонь — найрадикальніший експеримент! Передбачалося, що жителі харчуватимуться у спільних клубах-їдальнях. Деякі будинки навіть з'єднувалися критими переходами, аби мешканець міг пройти з квартири прямо до їдальні, не виходячи на вулицю.
Архітекторка Ольга Яфа збудувала тут чотири будинки-комуни, прикрашені вірменським туфом — тим самим важким фактурним каменем, яким облицьована машинна зала Дніпрогесу. Прямокутні балкони й пласкі дахи цих будинків і сьогодні впізнавано конструктивістські.
Круглий будинок — справжня вершина запорізького конструктивізму. Унікальна кругла в плані споруда стала символом Соцмістечка і одним з найвідоміших архітектурних об'єктів міста.
Коли мистецтво стало злочином
Недовго тривав цей розквіт. На початку 1930-х у Москві змінився вітер. Конструктивізм оголосили «формалізмом», «буржуазним відступленням», і архітектори, що ще вчора були героями, опинилися під загрозою. Радянська влада заборонила просторові експерименти.
На зміну модернізму прийшов сталінський ампір — урочистий, пишний, сповнений колонад і ліпнини. Пізніша забудова Соцміста відображає цей злам: будинки 1930-х — лаконічні білі куби, а споруди 1940-50-х роках вже оздоблені зорями, знаменами та класичними фризами.
Так у межах одного кварталу виникла унікальна архітектурна хронологія двох епох — конструктивізму і сталінської неокласики, зіставлених мало не стіна до стіни.
Руїни і відродження: Друга світова
У жовтні 1941 року німецькі війська увійшли до Запоріжжя. Перед відступом радянські сапери підірвали греблю Дніпрогесу — потужна хвиля вбила тисячі людей. Місто двох років окупації — це суцільна рана.
Архівні документи свідчать беззаперечно. Після звільнення у жовтні 1943 року військові рапортували:
«Найбільших руйнувань зазнало так зване Соцмісто [...], де залишилися самі кам'яні коробки будівель».
Обстрілювалися квартали Шостого селища: 5-й, 6-й, 7-й, 8-й, 9-й. Вціліли тільки деякі стіни — дахи та перекриття між поверхами провалилися до землі.
До 1945 року в усьому Соцмісті вціліло лише шість будинків, придатних до проживання.
Відбудова почалася майже одразу, але ресурсів катастрофічно не вистачало. Перший пріоритет — промисловість і фронт. У 1947 році Дніпрогес дав перший послявоєнний струм, до 1949-го відновили «Запоріжсталь». І лише після цього — черга житла.
Відбудова Соцміста тривала впродовж 1940-х — початку 1950-х. Вона відбувалася вже за іншими законами — у дусі сталінського ампіру. Тому повоєнні будинки й отримали свої колонади та декоративну ліпнину, накладену поверх конструктивістських кісток.
Разом із тим принципова ідея — поквартальний принцип забудови — збереглася. І саме вона через десять років вийде далеко за межі Запоріжжя.
За моїми спостереженнями, відбудова відбувалася «з гімна та палок» — швидкоруч і з того, що могли дістати. Більшість будинків втратили свою першозданну довоєнну красу.
Прообраз хрущовки: несподівана спадщина
Коли у 1950-х роках Микита Хрущов оголосив курс на масове дешеве житлобудування, архітектори повернулися до ідей... запорізького конструктивізму. Поквартальна забудова, функціональні двори, компактне поєднання житла з громадськими просторами — усе це вже було відпрацьовано в Соцмісті двадцять років по тому.
Шосте селище стало не просто кварталом. Воно стало прототипом для тисяч українських мікрорайонів, що виросли у 1960-70-х роках по всьому СРСР.
Місто як книга, яку треба вміти читати
Сьогодні Соцмісто можна читати, як книгу. Кожна будівля — окремий абзац. І з цим важко не погодитися: про Соцмісто написано багато статей та книжок, але щоб в нього закохатися, варто побачити один раз на власні очі.
Такі відомі місцеві гіди як Роман Акбаш (нині військовослужбовець), Валентина Виниченко та Наталія Лобач часто проводять ексурсії цими кварталами.
Ось кілька пам'яток історії:
Будинки-пропілеї — двоє схожих на античні ворота споруд наприкінці Дружнього проїзду з колонадами та незвичними округлими вікнами. Їх прообразом вважають давньоримську гробницю пекаря Еврисака.
Вежа Коксохіму — найвища вежа Запоріжжя того часу, що нагадує башти середньовічних європейських міст. Вона і сьогодні домінує над горизонтом.
Будинки Лаврова і Будинок-блок — у 1930-х були пофарбовані у білий колір і виглядали суворими модерністськими монолітами. Пізніше на них з'явилася ліпнина зірок і знамен — сліди архітектурної «перекваліфікації».
Третя міська лікарня — збудована 1932 року, вона без перерви обслуговує містян вже понад дев'яносто років.
Баухаус — Запоріжжя: визнання через вісімдесят років
Світ не відразу помітив цей скарб. Лише у листопаді 2017 року у Палаці культури металургів відбулася міжнародна конференція «Універсальність явищ запорізького модернізму і школи Баухаус». До Запоріжжя приїхали дослідники з Веймарського університету Баухаус, архітектори з Німеччини, Чехії, Польщі. Висновок був однозначний:
Соцмісто — унікальний об'єкт, що заслуговує на найвищий рівень охорони.
У квітні 2021 року Шосте селище зі всіма кварталами внесли до Державного реєстру пам'яток місцевого значення України. Паралельно готувалося досьє для включення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО — аналогічно до архітектури Каунаса 1919–1939 років, яку Литва вже успішно номінувала.
Повномасштабне вторгнення 2022 року перервало ці плани. Сьогодні Запоріжжя — місто під загрозою. Але Соцмісто досі стоїть. Стоять і Круглий будинок, і вежа Коксохіму, і будинки-комуни Ольги Яфи — як нагадування про те, що мрія про справедливе місто існувала, була втілена в камені, вижила у двох війнах та дочекається свого визнання.
Будете у Запоріжжі — обов'язково прогуляйтеся двориками шостого селища. На щастя їх легко знайти — це сучасний проспект Металургів.
