Млини Волині: тіні зниклого промислу

Вітряк або млин колись був одним із ключових елементів сільського ландшафту Волині. Він стояв за селом — біля дороги, на пагорбі серед полів або поруч із річкою — і був важливою складовою економічного життя як селян, так і місцевої шляхти. Сьогодні від розвиненої інфраструктури млинарства як промислу не залишилося майже нічого.

Чому млини були життєво важливими

Волинь упродовж століть залишалася регіоном із розвинутим аграрним промислом. Вирощене зерно потребувало переробки, а альтернативи млинам майже не існувало. Без млина зерно майже не мало практичної цінності — його було складно перетворити на борошно, яке було основним елементом щоденного харчування.

Варто також зазначити, що млини не обмежувалися лише помелом зерна чи товченням проса. Нерідко їх використовували й для інших виробництв: валюшень для валяння сукна, тартаків для розпилювання деревини, виробництва паперу, вичавлювання олії з насіння та інших господарських потреб.

Попит на послуги млина був стабільним і передбачуваним. Молоти зерно потрібно було регулярно — після кожного врожаю і протягом усього року. Це робило млин важливим і необхідним елементом сільської інфраструктури.

Окрему роль відігравали вітряки у громадському та соціальному житті українського села. Вони ставали місцем зустрічі сільської громади. До млина з’їжджалися возами із зерном, приходили селяни з клунками з навколишніх сіл, тут утворювалися черги подібно до ярмарків. Поки господарі чекали своєї черги, точилися розмови, укладалися угоди, молодь влаштовувала забави й водила веснянки.

Рошташування і кількість млинів

Млини рідко розташовувалися безпосередньо в центрі села. Найчастіше їх будували на околицях — за житловою забудовою, поблизу доріг, на підвищеннях серед полів, на межі сільських угідь або біля потоків річок. Для вітряків вирішальним чинником був простір. Відкриті поля й пагорби забезпечували постійний вітер, без якого робота млина була неможливою і водночас зменшували ризик пожеж. Важливу роль відігравала й близькість шляхів сполучення, адже до млина з’їжджалися господарі не лише з одного села, а й із навколишніх поселень.

Така значна кількість пояснюється тим, що млини були складовою майже кожного поміщицького господарства, монастирського двору або сільської громади. На карті вище, у 1888 році, лише в одних околицях міста Турійськ, знаходилося 14 вітряків (дерев’янних і мурованих).

Млин як промисел і джерело доходу

Потреба в помелі зерна була постійною, а отже — гарантувала регулярний прибуток його власнику. На початку XX століття майже половина млинів Волині (близько 45%) перебувала у власності євреїв. Близько 28% млинів належали українцям, 18% — полякам, 7% — німцям і чехам.

Млини на Волині існували задовго до їх фіксації в писемних джерелах, а отже — століттями. Розвиток млинарського промислу призвів до виникнення окремої професії мельника (мірошника). Праця на млині отримала й окремий соціальний статус. У народі поважали гончара, теслю, коваля, та чи найбільше — мірошника, оскільки у народній уяві панувало бачення мельника, як особи, що мала стосунок до понадприродних сил. Досить часто уміння та сама професія мірошника передавалася у спадок разом із млинарським промислом, що формувало цілі династії мельників. Сьогодні часто можна зустріти людей із прізвищами Мельник, Мельничук, Мірошніченко, Жорняк, Крупник, Дертач та інші.

Робота на млині вимагала певних професійних навичок, знання механіки, розважливого і ретельного виконання своїх обов’язків. Як правило процес помолу відбувався неквапливо, мірошник прискіпливо перевіряв зерно і якість помолу, контролював механізм.

Найчастіше млини перебували у власності шляхти, монастирів або заможних сільських/міських родин, які отримували прибуток з помолу зерна, яке приносили селяни або виробляли готову продукцію для продажу з власної сировини. Утримувати млин власними силами вдавалося не завжди, тому поширеною практикою була оренда. Млинар орендував млин за фіксовану плату або частку прибутку й ніс відповідальність за його роботу, ремонт і обслуговування.

Так, наприклад, у 1915 році млин в селі П’ятидні (Володимирський район), який належав С. А. Ледоховській і перебував в оренді у І. М. Познанського приносив на рік дохід у розмірі 5000 рублів, а млин в селі Ставок (Луцького району) у власності І. І. Будкевича — 12 000 рублів.

Механіка і принцип роботи млина

Зовні вітряк здається простою дерев’яною спорудою. Насправді ж це був складний механізм, що вимагав точних розрахунків, досвіду і постійного догляду. Робота млина залежала не лише від сили вітру, а й від уміння мірошника керувати кожним етапом помолу.

Загалом вітряний млин був одно- або двоповерховою будівлею заввишки 6–10 метрів, яка найчастіше стояла на спеціальній «подушці» з механізмом, що дозволяв повертати млин на 360 градусів залежно від напрямку вітру. Це вимагало значних зусиль і точного відчуття погодних умов. Надто сильний вітер міг пошкодити механізм, тому мірошник стежив за його роботою постійно, іноді зупиняючи його або зменшуючи навантаження.

Стандартно вітряк мав 4 крила (рідше 6), закріплені під кутом 45 градусів і довжиною від 6 до 9 метрів. Крила могли бути обшиті дерев’янними дощечками (“шилями”) або обтянуті полотном. Мірошник міг виймати частину дощок або змінювати їх кут, зменшуючи площу опору крила, щоб регулювати швидкість обертання вітрила і запобігти поломці механізму при сильному вітрі. Для зупинки вітряка існувало спеціальне гальмо, а крила прив’язувалися до спеціальних стовпчиків.

Основним рушієм млина був вітер, який обертав крила, закріплені на горизонтальному валу. Обертання передавалося всередину споруди до системи дерев’яних зубчастих коліс, які змінювали напрям руху та швидкість обертання. Через вертикальний вал сила передавалася безпосередньо на жорна.

Жорна складалися з двох кам’яних дисків. Нижній був нерухомим, верхній — обертався. Зерно засипали у спеціальну дерев’яну лійку, з якої воно поступово потрапляло між жорнами і перемелювалося. Регулюючи відстань між каменями, мірошник міг змінювати якість помолу — від грубого дерти до тонкого борошна. За сильного вітру мішок зерна перемелювався приблизно за півгодини, за слабшого — вдвічі довше.

Занепад і спадщина млинарства

Занепад традиційного млинарства на Волині розпочався вкінці XIX - на початку XX століття внаслідок розвитку технологій, економічних і соціальних змін. Традиційні водяні та вітряні млини почали замінятися млинами з паровими і газо-генераторними двигунами, а згодом електричними.

Остаточний удар по традиційному млинарству завдали події ХХ століття. Війни, націоналізація майна та колективізація зруйнували звичну систему власності. Млини, що століттями були частиною поміщицьких господарств, монастирських дворів або родинного бізнесу, втратили свого власника й економічний сенс. Частину з них розібрали на будівельні матеріали, інші поступово занепали без догляду.

Разом із млинами зникла й професія мірошника. Знання, які передавалися з покоління в покоління, втратили практичну цінність. Однак, млини Волині не зникли повністю — їхні “тіні” й досі присутні в ландшафті, в документах, у пам’яті селян, назвах урочищ чи в місцевому фолькльорі.

Справжні частково збережені або відреставровані млини сьогодні можна побачити:

1. Село Четвертня, Луцького району;

2. Село Карасин, Камінь-Каширського району;

3. Село Щурин, Луцького району;

4. Село Красносілля, Рівненського району Рівненської області;

5. Млини у комплексі «Совин Яр», село Водяникі, Черкаська область;

6. Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького (“Шевченківський гай”), Львів;

7. Найбільша колекція: Національний музей народної архітектури та побуту України “Пирогів”, Київ.

Карта усіх млинів України — тут.