Нещодавно мені вдалося розшукати декілька фотографій села Чернявка, що знаходилося колись на березі річки Західного Бугу за 10 км від Устилуга та 6 км від села Коритниця. Інформацію про поселення знайти мені майже не вдалося, адже селище зникло одразу після Другої світової війни.
Аналіз топографічних карт
Переглядаючи карту Речі Посполитої за XVI-XVII століття, знаходжу селище під назвою Сxerniawka, яке знаходилося на лівому березі річки Буг поблизу древнього руського містечка Городло (Horodlo). 800 років тому на цьому місці вже існували село та митний пункт, які руський князь Володимир Василькович заповів своїй дружині. У 1366 році Гродло виступало центром Гродельського повіту. У 1413 році тут уклали Гродельську унію. В 1525 році вперше згадується про існування православної церкви у містечку та про збір мита з купців, які прямували з Торуня до Володимира і далі до Острогу.
На протилежному березі річки знаходилося селище Чернявка, яке існувало щонайменше 300–400 років тому, однак дослідник Олександр Цинкаловський у своїх працях описав знайдені у лісі біля села ранні поховання - кургани. У 1767 році село належало родині Сікіжинських. У 1800-х роках поселення налічувало 12 будинків та 60 людей. До Першої світової війни у 1909 році в селі було вже 15 будинків (63 людини), а в міжвоєнний період їхня кількість зменшилася до 9.
Згідно з обома картами початку ХХ століття бачимо, що село Чернявка переважно розтяглося вздовж однієї вулиці відразу на березі заплави Західного Бугу. З усіх інших сторін селище оточували ліс та болота, пролягали стежки та грунтові дороги до сусідніх сіл. Практично відсутні орні землі та пасовиська, що наштовхує на думку про те, що жителі місцевості переважно займалися обробітком деревини та її торгівлею, рибальством, тримали дрібну птицю та худобу. Цілком можливо, що до встановлення кордонів по лінії річки, мешканці села обробляли землі на протилежному березі в околицях містечка Городло. В селі також знаходилося лісництво.
На картах також зафіксовані й назви місцевих урочищ, як, наприклад: болото Копитово, болото Карасовець (або Карасино), Стежаричі, Пеньки, урочище Бунда, Поломани, Грабовець та інші.
Через річку Буг та болотисту заплаву проходив довгий дерев’янний міст від села до містечка на протилежному березі.
А тепер найцікавіше! На польській карті 1933 року по обидві сторони села позначені два місця з розташуванням печей для смолеваріння та виготовлення терпентину або скипидару. Власне, це і було тією особливістю, яка привернула мою увагу та спонукала до більш детального аналізу села Чернявка.
Смолекуріння - давній промисел Волині
На сторінках Австрійського державного архіву я наткнувся на фотографії дивних конусоподібних споруд, які знаходилися в нашому волинському селі Чернявка в роки Першої світової війни, і вирішив дослідити тему давно забутого лісового промислу.
Технологія виготовлення дьогтю, деревного вугілля та попелу відома ще з часів Київської Русі, а самі продукти були затребованими товарами на тогочасних ринках.
Так, у 1555 та 1561 роках руський князь Роман Сангушко та пан Борзобагатий-Красенський вивезли до Гданська на продаж 23 лашти дьогтю. Лашт - міра ваги для річкового транспорту, яка становила 120 пудів, або 12 бочок, або близько 2 тонн товару. Таким чином, в ці два періоди було виготовлено та вивезено близько 270 бочок або 46 тонн дьогтю.
1639 року у Володимирському замку було також задокументовано підтвердження про доставку попелу та смоли з Михнівської пущі пана Філона Єловицького на продаж до Гданська через річку Буг. Прикладів такої торгівлі багато, і для Волині основним пунктом річкового вивозу цього та інших товарів слугували містечка Устилуг та Коритниця.
Суть процесу смолеваріння
У давній термінології процес виготовлення смоли, дьогтю, терпентину (тобто скіпідару) назвали “смолеварінням” або “смолекурінням”, а місця, де облаштовували виробництво, — “майданами”. Від цих слів могли походити і назви населених пунктів. Цілком можливо, що назва села Чернявка теж сягає давніх коренів місцевого ремесла.
Перш за все, варто зазначити, що методів отримання цих продуктів є досить багато. На фото з села Чернявка зображено процес сухої перегонки деревини в печах та ямах. Тому розглянемо, в чому полягає його суть.
Суха перегонка - це процес нагрівання деревини в закритих ємностях або печах без доступу повітря. Під час такого вигрівання дерево піддається термічному розкладу, внаслідок якого виділяються газоподібні та пароподібні продукти, після яких від дерева в результаті залишається деревне вугілля. Ці пароподібні виділення охолоджували для того, щоб отримати конденсат і потім краплина за краплиною збирали ароматну рідину під назвою скипідар.
Залежно від температури всередині камери поетапно отримують різні продукти. Смоляна вода або деревний спирт випаровується з вологого дерева при температурі близько 100 градусів. У випадку випалювання смолянистих порід дерев першим з’явиться скіпідар. При зростанні температури до 280 градусів рідини стає менше і вона густішає. На цьому етапі можна отримати смолу (переважно з хвойних дерев) або дьоготь (з листяних дерев).
Основні продукти та їх використання
Основними продуктами в результаті сухої перегонки дерева, як ви вже зрозуміли, були скипидар, смола та дьоготь.
Скипідар (терпентин) - рідка речовина, насичена ефірними оліями, токсична при внутрішньому споживанні. Використовувався як основний розчинник для олійних фарб і лаків, в тому числі для класичного живопису та лакованих меблів. Широко застосовувався для розтирань при ревматизмі, як антисептик та засіб для лікування дихальних шляхів (інгаляції) або виробництва мазей. У військовій галузі - для очищення зброї від нагару та застиглого мастила.
Смолою просочували дерев’яні корпуси суден, канати та вітрила. Це робило флот довговічним. Величезна кількість волинської смоли через Гданськ йшла до Англії та Голландії. Також смола використовувалася в гідроізоляції стін, віконних рам, дахів та дерев’яних паль, що стояли у воді (наприклад, для дерев’яних мостів). Смолою змащували внутрішні шви дерев’яних бочок, щоб вони не протікали.
Дьоготем вичиняли шкіру. Він робив вироби м'якими та абсолютно водонепроникними. Характерний запах дорогого шкіряного взуття — це запах дьогтю. Ним також змащували гужову збрую (кінну запряжку), аби була довговічною та м'якою, не розмокала на дощі й не тріскалася на сонці. У суміші зі смолою дьоготь ставав колісною маззю. Без нього осі возів швидко псувалися, перегрівалися та стиралися. Широко використовувався дьоготь в лікуванні копит коней та худоби, у захисті тварин від комах, відлякуванні шкідників від плодових дерев.
Свого часу виготовлення цих продуктів набуло надзвичайного значення та цінувалося у тогочасному світі. Не випадково Богдан Хмельницький видав спеціальні універсали з підтвердженням привілеїв тим, хто займався дігтярством, а у жовтні 1656 року гетьман офіційно надав права жителям міста Козелець, які займалися цим ремеслом, не сплачувати міські прибутки.
Технологія виробнцтва
Як ви вже зрозуміли, до вибору деревини підходили дуже серйозно, адже від її хімічного складу залежали результат, якість та кількість продукту, який хотіли отримати. Більше того, наші предки в добу без технологій (як ми звикли думати) розбиралися в якостях дерева набагато краще від нас: обирали період заготівлі в момент максимальної концентрації речовин у дереві, знали, скільки часу має тривати вапал і при якій температурі, яка частина дерева містить найбільшу кількість смоли тощо. Це знання, які століттями передавалися від покоління до покоління і які ми втратили з переходом на використання продуктів нафтового походження.
Найбільша концентрація смоли, наприклад, була в нижній частині дерева — пеньку та коренях, які залишилися в землі після рубки старих дерев. Тепер стає зрозумілим походження назви урочища поруч з селом Чернявка, яке знаходилося в стороні Коритниці та називалося Пеньки (див. карту 1933 року вище).
Величезних зусиль вартувало ручне корчування пеньків із землі. Загалом вважалося, що троє працівників за один день можуть викорчувати, розколоти, очистити та скласти близько 20 пеньків розміром 70 х 35 см.
Найдавнішим способом перегонки деревини, який не змінився за багато століть, є спосіб куріння дерева у ямах або на вогнищі. Його основним недоліком є те, що в цей спосіб неможливо отримати скипідар, лише смолу, дьоготь та вугілля. Сам процес набагато довший і менш продуктивний. Цей спосіб гарно зображено на фото вище.
Суть методу полягає в тому, що в землі викопують конусоподібну яму, на дно поміщають спеціальну посудину для збору смоли у вигляді щільно збитого ящика або виводять за допомогою трубок відразу у бочки, розташовані на рівень нижче. Всередині максимально щільно викладають порублену деревину декількома рівнями до самого верху. Потім дерево накривають хвоєю або мохом і підпалюють всередині. Після того, як дерево розгорілося, його засипають зверху землею, залишаючи лише декілька отворів для виходу газів. Час від часу старі отвори закривають і роблять нові, для того щоб дерево прогорало рівномірно у різних місцях. Таким способом отримували і смолу, яка повільно стікала до посудини знизу, а “вигорівше” дерево ставало вугіллям.
З одного кубічного метра дерева за 3-4 дні можна отримати близько 300-350 кг смоли.
На фото вище видно другий спосіб сухої перегонки деревини в селі Чернявка. Він більш сучасний, досконаліший, а відповідно і більш продуктивний.
Даний процес вже дозволяє отримувати ще один продукт - скипідар, не потребує такого контролю як ямний спосіб і дає більш прозору смолу вищої якості. З 1 кубічного метра сировини за 17 годин можна отримати 330-490 кг смоли та близько 80-90 кг скипідару.
Піч будують з якісної цегли без тріщин - це дозволить використовувати споруду протягом двох зим без ремонту. У випадку використання цегли поганої якості піч не переживе й одного року. Зазвичай піч будуть біля берегів річки або на місцевості зі схилами. Спочатку в землі прокладають промазану смолою колоду, через яку буде збиратися смола з цегляної печі. Зверху цеглою викладають конусоподібну споруду, конструкція якої складніша за ямний спосіб і передбачає наявність внутрішньої “капсули”, куди викладається деревина. Ззовні піч обмазують глиною та білять для уникнення додаткового нагрівання. До верхівки споруди прикріпляють металевий збірник пари, яка одразу проходить через мідну трубку (її видно на фото вище) і потрапляє в “холодильник”, виготовлений з листової міді. Таким чином, пар конденсується і стікає у вигляді рідини - чистого скипідару.
Очевидно, що під час Першої світової війни, смолеваріння було дефіцитним продуктом та використовувалося переважно для потреб війська.
Село, яке зникло разом із промислом
Мені невідомо, як довго тривало виробництво скипідару, смоли, дьогтю та вугілля в Чернявках. На тій же карті 1933 року все ще позначені “майдани” з виробництва цих продуктів, а тому можливо виробництво тривало й пізніше.
Незадовго після початку Другої світової війни у 1940 році населення села евакуювали в район Торчина. Під час німецької окупації до Чернявки повернулися три родини українців та дві родини поляків. Після встановлення кордонів між Радянською Україною та Польщею через єдину вулицю села стала проходити прикордонна лінія. Мешканців поселення переселили до інших населених пунктів, а селище зі столітньою історією назавжи припинило своє існування.
Ось така історія невеличкого населеного пункту з древнім і безумовно важливим промислом тогочасних жителів Волині.
P.S.: Шановні колеги журналісти, прохання - поважайте працю один одного. При копіюванні тексту та матеріалів надавайте посилання на оригінальний допис та вказуйте авторство. Дякую!
