Вже в тексті про ключові точки напруги в Азії, а також в розповіді про Китай ми неодноразово торкалися Індії. Така вже доля Індії — бути в центрі всієї євразійської політики.
І якщо Азія зараз головне місце, де вирішується доля всього світу, то Індія приречена бути одним з головних учасників цих подій. І чи не вперше за останні 2000 років бути в цьому суб'єктом. І тому час про цю країну і її унікальний шлях трохи поговорити. Настільки коротко, наскільки це можливо.
Глава 1. Індія і Бгарат. Політичний контекст.
Минулого року прем'єр-міністр Моді анонсував, що буде просувати в якості міжнародної назви індійської держави слово Бгарат замість розповсюдженої зараз Індії.
Бо Індія — це європейська назва країни та території, яку за назвою річки Інд дали всьому субконтиненту ще давні перси, а в них її запозичили греки. Династія Великих Моголів, яка правила значною частиною субконтиненту, називала себе падишахами Індостану. Королева Вікторія, після повного підкорення субконтиненту британцями, коронувалася як імператриця Індії.
А ось Бгарат — це назва з санскриту, і — можливо — ще з часів індоарійських міграцій. Це ім'я легендарного правителя аріїв (справжніх, а не тих, в яких вірив Гітлер), який будував індоарійську версію царства божого на землі. А ще слово Бгарата вживається у значенні родючої землі та може бути символом культури. Тому для індоарійської частини населення Індії ця назва — це відсилка до легендарних “золотих часів”. І хоча ця назва була вписана у Конституцію 1949 року, переважно продовжувалося використання іноземної назви. А зараз панівна партія, наприклад, міністр освіті Дхармендра Прахдан, називають використання назви Бгарат ударом по колоніальному мисленню і значним внеском у подолання британської колоніальної спадщини.
Чому я про це згадав на самому початку? Бо історія з назвою країни дуже добре описує пошук Індією своєї ідентичності та намагання створити повноцінну індійську політичну націю. І поточний уряд Індії, уряд націоналістів, намагається уніфікувати Індію навколо культури та мови хінді, навколо індоарійської ідентичності. І це проявляє себе не тільки у спробі змінити англійську в якості лінгва франка місцевою мовою. Ця епопея з назвою відображає верхівку й одного з найбільших потенційних ризиків для майбутнього Індії.
З 2014 року Індією керує партія “Бхаратія Джаната парті” (BJP, Народна партія), вона контролює більшість штатів, а також пов'язана з воєнізованою націоналістичною організацією “Союз добровільних слуг батьківщини” (RSS).
Остання є прихильницею побудови в Індії “індуїстської держави” (по релігійній ідентичності). І хоча офіційно індуїстами є приблизно 80% індійців, 20% мусульман, сикхів, буддистів і інших релігійних меншин — це приблизно 300 мільйонів людей. Тому радикалізм RSS до 2014 не схвалювався офіційним дискурсом. Організацію навіть тричі забороняли, перший раз ще 1948, коли звинуватили у підготовці вбивства Махатми Ґанді, який виступав за мирне співіснування індуїстів, мусульман та менших релігійних спільнот.
Бхаратія Джаната, як і інші нащадки перших індійських націоналістичних організацій 19 століття, більшу частину 20 століття програвали у політичній конкуренції Індійському національному конгресу. Який притримувався більш поміркованої політики у національному питанні та — до краху СРСР — лівої економічної програми. Але в останні 25 років коаліція правих, в якій домінує Бхаратія, двічі приходила до влади — з 1998 до 2004 і з 2014.
Повернемось до Бгарату і деколонізації. До зміни назви країни активно змінювали назви міст. Також в рамках великої деколонізації була проведена реконструкція вже за урядування Моді парламентського комплексу Централ-Віста, в самому центрі столиці. Незважаючи на протести опозиції, Верховний суд схвалив знесення кількох історично значущих будівель, побудованих ще за британського панування. В тому числі монумент загиблим індійським солдатам у Першій світовій.
Так ось. В реконструйованій будівлі парламенту висить карта Великого Бгарату. Яка включає в себе Індію, Пакистан, Непал, Бангладеш, Шрі-Ланку, Мьянму, а також частину Афганістану. І, звісно, спірні території з Китаєм. Сусіди Індії вже висловили з приводу цієї карти офіційні протести. Але офіційна влада країни каже, що карта лише відображає культурну “Велику Індію” і не має жодного відношення до експансіонізму.
Ви, ймовірно, відчуваєте у всій цій історії присмак популізму? Особливо про боротьбу з британцями, які Індії ніяким чином не загрожують. Так, індійська опозиція і в першу чергу Індійський національний конгрес (далі — ІНК), теж відчувають присмак популізму.
Провідний індійський політолог Рашид Кидвай вважає, що загострення деколонізаційної риторики базується на невпевненості панівної коаліції перед загальними виборами 2024 року, які відбудуться у травні. Бо 2014 і 2019 опозиція не виступала єдиним фронтом, а зараз має спільну політичну стратегію і має гарні шанси на перемогу. Представники ІНК вважають, що назва Індія має і надалі використовуватися разом з назвою Бгарат, а спроба побудувати чисто індуїстську Індію з домінівним хінді є небезпечною. Але чому? Бо Індія дуже складно влаштована.
Наскільки складно? Ось про це і буде розповідь.
Глава 2. Мовна й етнічна мапа Індії.
Аборигенне населення Індії, яке досі зберігає племінну структуру, називають адівасі. Адівасі — це не якась одна група народів, це узагальнювальний термін, який об'єднує як і порівняно відсталі племена центральної та північно-західної Індії, так і народи, які утворилися як спадкоємці культури в долині річки Брахмапутри (це північний схід Індії, а також частина території Бангладеш, Китаю і М'янми). Ці народи опинилися на околиці індійської історії внаслідок експансії більш розвинених культур, в першу чергу — індоарійської. Зараз адівасі сукупно складають менш як 10% населення Індії, але це приблизно 110-120 мільйонів людей.
Ось вам мапа розселення адівасі:
Дравіди — це друга група народів, які населяють Індію. Їх об'єднують за мовною родиною, до якої вони належать — власне, дравідійської. З їх походженням складно, але вони точно не індоєвропейці.
Ми не знаємо достеменно, коли вони прийшли та звідки. Але ми точно знаємо, що вони створили два осередки цивілізації, які за віком поступалися тільки Єгипту і Шумеру — Хараппську цивілізацію (або цивілізацію долини Інду) на території сучасного Пакистану й Індії та Елам, на території сучасного західного Ірану. За масштабами Хараппа була порівнянна з Міжріччям і Єгиптом, але померла значно раніше і її культурна традиція дуже обмежено вплинула на індоарійців, гілку індоєвропейців, що прийшли в Індію протягом другої половини 2 тисячоліття до нашої ери.
Дравідійські народи переважно були витіснені на південь субконтиненту. Далі, переважну більшість історії регіону, південна Індія жила політичним життям, яке радикально відрізнялося від півночі. Умовною територією, яка відділяла зону індоаріїв від дравідійських територій в різні часи були річки Годаварі (яка вдвічі повноводніша за Дніпро, наприклад) і Крішна. На мапі мовних родин це розділення чітко видно.
Дравідійських мов загалом існує кілька десятків, але 4 найбільші є одночасно і 4 з 22 офіційних мов Індії: телугу (приблизно 85 мільйонів носіїв), тамілу (75 млн), каннада (44 млн) і малаялам (40 млн). На мовах телугу і тамілу існують два з трьох ключових індійських кінематографів — Толлівуд (кінематограф на телугу) і Коллівуд (кінематограф на тамілу). Обидва зараз переважають Боллівуд (кіно переважно на хінді) за кількістю продукції та міжнародними успіхами.
До дравідійських народів належить до 25% населення.
Нарешті, третя велика етно-мовна спільнота — це індоарійське населення, нащадки індоєвропейських кочівників. Індоєвропейці приходили на Індійський субконтинент хвилями, приблизно з середини 2 тисячоліття до нашої ери та за 1000 років зуміли доховати Хараппську цивілізацію. Вони утворили свої перші протодержави та принесли сюди релігійні й міфологічні уявлення, властиві індоєвропейцям, з акцентом на індоарійську специфіку, і, власне, мову.
Індоарійське населення заселяє майже всю територію північної та центральної Індії. Але тут за 2,5 — 3,0 тисячі років існували десятки держав і цілі імперії, які дуже рідко збиралися у сталі та тривалі єдині утворення. Тому на основі індоарійського субстрату сформувалося ще кілька десятків етносів і мов різного ступеня поширеності.
15 мов з 22 офіційних мов Індії — індоарійські, в тому числі найпоширеніша — хінді. І ось, власне, хінді й англійська є мовами індійського уряду.
Узагальнено, мовна карта Індії виглядає приблизно ось так:
Глава 3. Коротка історія Індії до британців за 10 хвилин: варни і релігії.
Систему варн в Індію принесли індоарії. (Так, якщо людина постійно називає варни кастами — вона застосовує некоректний європейський термін). Самі індоарії стали традиційними для індоєвропейців жерцями (брахманами), воїнами (кшатріями) і торговцями (вайшями). Підкорені місцеві народи, які інтегрувалися в індоарійське суспільство, стали шудрами (слугами) або недоторканими. Хоча щодо походження останній єдиної точки зору нема, але — скоріше за все — це нащадки того доарійського населення, яке підрядили на найважчі роботи. Наприклад, орання землі.
Розподіл на варни разом з уявленнями індоаріїв про прекрасне поширився майже на всю територію субконтиненту, в тому числі й на Шрі-Ланку. Потім, вже після занепаду буддизму, в Індії на додачу до системи варн з'явилася система джаті, яка ще більше консервувала і фрагментувала суспільство. Джаті на піку було більш як 4,5 тисячі.
Загалом система варн розповсюдилася по всій території Індії, але чисельність різних категорій в різних регіонах була дуже різною. На півдні, де переважали дравідійці, домінували шудри. А ось брахманів, кшатріїв і вайш було відносно небагато. В той саме час на півночі баланс був більший. Але шудри все одно були найбільш численною категорією. І саме шудри складали більшість у структурі перших армій залізної доби. А армія, як відомо, найкращий соціальний ліфт в доіндустріальну добу. Тому шудри дуже часто, зберігаючи належність до відповідної варни, робили блискучу кар'єру. І ставали, зрештою, царями.
Релігія. Відкрутимо ще раз назад. Прийдешні індоарії почали масово утворювати свої держави, які поступово охопили всю північ субконтиненту. Держав цих було десятки. Паралельно відбулася культурна інтеграція. Хоча культурний розрив між дравідійськими народами й індоаріями був настільки великий, що знадобилися століття, щоб відбувся хоч якийсь культурний обмін. Хоча зрештою Шива, який мав стосунок до дравідійської релігійної традиції, все ж став частиною майбутнього індуїзму з його 4 ключовими напрямками.
Про індуїзм треба писати окремо, але, якщо спрощувати, він, зрештою, став поєднанням ведичних вірувань і місцевих культів з домінуванням перших.
Початково релігійні уявлення індоаріїв — ведичні вірування — нічим не відрізнялися від традиційних індоєвропейських уявлень про богів. Саме слово для позначення богів — дева — має спільне походження з так знайомими нам deus і Ζεύς.
Після доби ведичних вірувань прийшла епоха брахманізму, коли роль брахманів як релігійного регулятора була панівною, а потім прийшли буддизм та джайнізм. Які змусили традиційні вірування еволюціонувати.
Річ у тім, що, як я писав вище, структура варн дуже заважала робити кар'єру в умовах реального світу війн залізної доби. І було питанням часу, коли з'явиться релігія, яка цю шизофазію вирішить. Ну тобто скаже, що фігня усі ваші варни та всі люди то є люди, особливо якщо в них є меч. Таких течій було кілька.
Але найбільш успішною стали буддизм і джайнізм. Тому що відразу три великі династії, з яких починається (північно) індійське велике державобудівництво сприяли його розвитку і поширенню. Бо виникнення буддизму збіглося з формуванням перших великих протяжних держав, які охоплювали значну частину індійського субконтиненту. Найбільш успішною і масштабною стала імперія Маур'їв. Засновник якої — Чандрагупта Маур’я — був прихильником джайнізму, а його онук Ашока — буддизму.
Але довгостроково буддизм, який був покликаний покласти край системі варн, програв політичній і соціальній доцільності. Проблема буддизму була в тому, що він дуже складний. А джайнізму — що надто суворий. Тому “простий народ” переважно взагалі не проявляв інтересу до нових течій, а значна частина еліти доволі швидко (за історичними масштабами) поверталася до брахманізму. Але брахманізм за час дуже еволюціонував, він поступово поглинув у себе місцеві вірування, а також почав поглинати все, що приходило в Індію або формувалося в Індії. Тому Будда Гаутама став інкарнацією Вішну. А згодом і Ісус, коли християнство дійшло до Індії, став інкарнацією Вішну. І саме тому у сучасному індуїзмі така кількість богів, культів, інкарнацій.
Крім того, у крах буддизму, збереження і подальший розвиток системи варн і джаті значний внесок зробили кочівники, які приходили в Індію все 1 тисячоліття нашої ери.
Парфяни, скіфи, ефталіти, які завойовували окремі частини північної Індії, бачили значні переваги у системі варн, бо могли — завдяки фізичному тиску на брахманів — зайняти престижну позицію кшатріїв. Попередньо знищивши попередніх. Або інтегруючи їх у свою систему. Тим часом південь Індії все далі відходів політично від півночі. А на північ згодом прийшла нова релігія, яка докорінно відрізнялася від місцевих — іслам.
Ісламські завойовники могли прийти на територію індійського субконтиненту ще у 8 столітті, але їх зупинили раджпути — дуже особлива страта військових зі своєрідним кодексом лицарської честі, кшатрії нового покоління, які сформувалися під час постійного руху кочівників в Індію і з Індії. Вони захопили владу й утворили цілий ряд власних держав на півночі. Переважно вони різали один одного, як і належить лицарському класу. Але коли араби прийшли з Заходу, вони зуміли їх зупинити. А, до речі, саме серед раджпутів традиція спалювати вдову після смерті чоловіка була вкорінена найсильніше. Бо раджпути як воїни та поети були готові коханій дружині присвятити що завгодно, але після смерті який від тієї жінки сенс? Ну от така логіка. (До речі, ледь не забув про це. Традиція спалення дружин - це теж далекий відголосок від індоарійських міграцій. Але раджпутські дружини пішли далі - вони практикували навіть масові САМОспалення, часто щоб надихнути чоловіків на героїчну перемогу. Так, вікінги з їх специфічними традиціями раджпутам сильно поступаються).
Але іслам не відступав. Іслам мав одну дуже велику перевагу над усіма місцевими релігіями — він був соціально справедливим. Усі люди рівні перед Аллахом. Тому якщо спроба завоювання спершу провалилася, то ось релігійна пропаганда працювала непогано. В ісламі, що зараз багатьом може здаватися дивним, навіть жінка — людина. Тому після смерті чоловіка спалювати її не треба. Так, саме мусульмани першими обмежити та місцями навіть заборонили практику спалювання жінок і таку ж практику інфантициду дівчаток, які часто сприймалися як тягар.
Взагалі, за стандартами індійського середньовіччя саме для жінок і “простого народу” ця релігія була набагато прогресивніша і за місцевий індуїзм, і місцями навіть за християнство на заході.
Зрештою, у 12 столітті система раджпутів не витримала. Мусульмани захопили північну Індію і на наступні століття аж до завоювань маратхів і приходу британців домінували на півночі й іноді доходили до півдня. Делійський султанат керував північною Індією 300 років, і поступово населення долини Ганга і східні околиці — Східна Бенгалія (сучасний Бангладеш) поступово ісламізовувались.
Причини успіху ісламу ми вже вище розкривали. Але чому він не охопив геть усю територію Індії?
Довгостроково південь ісламським державам підкоряти не вдавалося. На південь від Годаварі було своє політичне життя. Наприклад, коли північ завойовували мусульмани, південна імперія Чола завойовувала Суматру і Яву.
На більшості території мусульмани були разючою меншістю посеред дуже щільно населеного індуїстами простору.
Місцеві султани швидко зрозуміли, що простіше домовитися з більшістю раджпутів і брахманів і інтегрувати їх у власну систему управління. Бо — згадуємо — специфіка місцевої релігії дозволяла спокійно оголосити Аллаха і його пророків ітераціями місцевих богів і жити з ними в мирі. Культурний обмін між мусульманством і індуїзмом народив сикхізм, а також зробив для місцевих мусульман корову священною твариною.
Я про це не казав, бо про економіку і культуру буде буде у наступних частинах, але весь період цих страшних драм, рухів, культурної експансії індійський субконтинент залишався одним з глобальних центрів виробництва і культури. Саме тому, власне, він і був таким привабливим. Завдяки унікальним водоносним системам, чудовому для аграрки клімату і можливостям для розвитку складних культур Індія крім центру релігійної думки була лідером математики, архітектури і економіки.
Так, законсервована соціальна структура до Нового часу не заважала регіону продукувати величезний інтелектуальний і матеріальний продукт. На піку — в добу імперій Маур’їв, Гупта, в добу розквіту Делійського султанату й імперії Моголів — на Індію припадало до 40 (сорока)% всього світового ВВП. Так, цей регіон був настільки важливим
Таким чином, на кінець 14 століття в Індії склалася ситуація, яка протримається наступні 500 років:
Індуїзм і іслам співіснують у складних періодах загострення конфлікту і відносного миру. Північний схід і північний захід поступово ісламізуються.
Традиційна система управління (в тому числі система варн) інтегрувалася у систему управління централізованих держав півночі.
Консервація традиційного суспільного ладу, така зручна для імперій і завойовників, поступово зводила нанівець потенціал розвитку.
Глава 4. Британія, протонації та сучасні розклади по релігії та культурі.
Головне, що можна було зрозуміти з довгого оповідання вище — концепції Індії як єдиного простору й обов'язково однієї держави на території самого субконтиненту не існувало. Раджі та махараджі, султани й еміри, хани та кагани правили частинами цього величезного простору, змінюючи один одного протягом практично 3 тисяч років. Враховуючи, що історичний Індійський субконтинент за розмірами як вся Західна і Центральна Європа — і не дивно.
Тут у вас може бути питання, як така країна як Індія при її релігійному і культурному різноманітті взагалі з’явилася як єдина держава? Чому досі існує? Чому не розпалася по, наприклад, мовній мапі?
Британці. Саме вони об'єднали — вперше в історії — всю територію субконтиненту в одну єдину систему. А ще — перше покоління тих, хто керував Індією після набуття незалежності. Але почнемо з британців.
Британці наробили багато біди.
За великим рахунком, саме стиль управління британців визначив майбутнє розділення Британського Раджу спочатку на 2 держави — Пакистан і Індію, а потім і на розпад Пакистану на, власне, Пакистан і Бангладеш.
Британці не змінили систему місцевого управління — територіями від імені британців продовжували переважно керувати місцеві феодали, система варн зберігалася, хіба що спалювання дружин стало ще менш припустимим навіть у порівнянні з мусульманським правлінням.
Крім того, потреби й інтереси британської торгівлі — необхідність вирощувати опіум замість зерна чи продавати дешеві британські тканини замість тканин індійських ткачів — неодноразово доводили Індію до голоду, що вело до повстань, які потоплялися у крові.
Але, навіть з урахуванням цього усього, створення спільного адміністративного і політичного простору Індії — заслуга саме британців.
Перше — вони все ж заблокували можливість ведення дрібних феодальних війн. Тому коли стан “вічної феодальної війни” припинився , це подарувало багатьом індійським територіям стабільність.
Друге — формування національно-релігійних почуттів у індійців. І, звісно, спільного національного міфу. За великим рахунком, північних і південних індійців не об'єднувало ніщо, крім певних спільних культурних і релігійних традицій. Мови геть різні. Історичний досвід до 18 століття — дуже різний. Інтереси та навіть економічний уклад — різні.
Третє — саме британці дали індійцям лінгва франка, мову, яка стала базою для індійської єдності.
Така от іронія долі. Сучасну Індію створили боротьба з колонізаторами, британські інститути та англійська мова.
Про те, як формуються національні конструкти, треба писати окремий текст. Але загалом саме британці сформували запит на індійський націоналізм. А формування націй завжди пов'язане з пошуком ворогів, тому крім британців ними швидко стали мусульмани. А у мусульман — індуїсти й інші представники традиційних конфесій. Тому мрія, наприклад, Махатми Ґанді про єдину Індію не справдилася.
Британці розділяли Радж боляче і по живому. Пакистан, який потім розпадеться на дві країни, отримав контроль над раджами, еміратами та султанатами, якими правили мусульмани. А Індія — відповідно — на підконтрольні індуїстам. Відчуваєте підставу? Розділяли по релігії правителя, а не населення. В підсумку в Індії опинилося доволі багато територій, населених переважно мусульманами. Частина таких територій у Західній Бенгалії, але з Бангладеш у Індії стосунки рівні, бо саме Індія допомагала Східному Пакистану стати незалежним. А ось спірні території з Пакистаном — Джамму, Кашмір і частина Пенджабу — зробила ці дві країни смертельними ворогами.
Яка ситуація з релігіями та варнами зараз?
Що стосується релігійного профілю Індії зараз, то він залишається ДУЖЕ СКЛАДНИМ. Так, 80% індійців — індуїсти. Але меншість з 14% мусульман — це майже 200 млн, які за правління поточного уряду відчувають зростальний рівень дискримінації. А ще є 3% християн, які складають більшість на крайньому північному заході, де дуже сильні сепаратистські настрої, які підтримує в тому числі Китай.
Поточний уряд Індії, який орієнтований на побудову індуїстської Індії. Релігійна ідентичність вкрай важлива, бо в Індії важко побудувати державу навколо мовної чи етнічної ідентичності. Якщо спиратися на мови та етноси, то держав має бути 20. 2014 року уряд Моді ініціював ЗАБОРОНУ переходу з індуїзму в інші релігії. І хоча ця заборона не набула національного характеру, її підтримали кілька штатів зі значною часткою мусульман.
Крім того, урбанізація — а в Індії стрімко зростає частка міського населення — не дуже підходить для традиційного індуїзму. Тому і мусульмансько-індуїстська напруга залишається складним випробуванням для Індії.
Про варни та жінок. Хоча номінально система варн померла (її скасували ще 1949 року), традиційна дискримінація зберігається у сільській місцевості, а також періодично пролазить навіть у містах. Крім того, Індія входить у стабільний ТОП-5 країн — поруч з Сирією, Афганістаном, Сомалі, Саудівською Аравією — де жінки мають найменше соціальних можливостей, а також країн, де насилля, примусові шлюби та сексуальне рабство нормуються. До речі, це стосується переважно півночі — традиції раджпутів, а також синкретизму ісламських і індуїстських традицій живі.
Хоча, звісно, якраз у подоланні спадщини варн і дискримінації жінок індійці зробили просто квантовий стрибок за останні 75 років. Як і у подоланні злиднів, які разом з складною етно-релігійною картиною і архаїчними суспільними інститутами є суворим викликом для будівництва сучасної Індії.
Але про те, як індійські політики зуміли зберегти Індію як єдину державу і як шукають політичну ідентичність зараз, ми поговоримо у другій частині.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
