Вступ.
Тільки тоді я роздивився лице її, коли світло вогню від щойно запаленого каміна, освітило кімнату. До цього в тоскному світлі блимання різнокольорових гірлянд і горінні 7-ми свічок на столі, мені здалось, що і вона декілька разів протяжно роздивлялась мене. Тому мені було нестерпно цікаво побачити ту, в якої я викликав таку цікавість. Зараз, згадуючи все до останньої, ледь помітної деталі, я розумію, що жіноча її цікавість пояснювалась лише тим, що я єдиний не знайомий її гість, а тоді, повний самолюбства, я був певен що вона вже майже закохана в мене. Але я зовсім не так почав свою коротку розповідь, та й не так починаються такі розповіді, я мав почати ось з чого...
Частина ПЕРША.
Холодна країна Н.
Нас було чоловік 9,на цій осілій експедиції, в одній скандинавській країні. Жили ми майже біля самого моря. Від нашої спостережної станції, у 8-ми кілометрах знаходилось поселення місцевих, де самих місцевих було мало, що більше ніж нас самих, чоловік близько 30.Часто заїжджали ми до них по провізію, навіть декілька разів у їхній медпункт. Так, вахтами, провів я у цих краях років із 7,тому розумів місцеву мову і навіть міг так-сяк говорити нею.
Наступало Різдво, місцеві завжди запрошували нас до себе на Різдвяну ніч, але моя вахта випадала так, що я був удома, усі ці 7 років, так як зарплата у святкові дні була відчутно більшою. Не гласним правилом і традицією в нашому колективі було те ,що наймолодшим в ці дні бути дома, я був наймолодший. Але цього разу Хтось розпорядився інакше.
Повністю дерев'яна кімната, велика, з каміном у куті й уже накритим святковим столом, ми чекали на ще одну якусь сімейну пару із 3-ма дітьми, та не сідали. Чоловіки та жінки розділились і діти перейшли на сторону жінок. Чоловіча половина із жаром переконання говорили про якогось політика, чи то спортсмена, тоді як друга половина, з не меншим жаром, протиставляли цьому якогось іншого спортсмена. На жіночій половині було куди більше спокійніше і веселіше, мою увагу тягнуло до них, але встати, залишити одних і приєднатись до інших було не мислимим в той момент і я став прислухатись.
-Ну... Кейт, ти знаєш правила, тягни карту і читай!
На чорній карті великими червоними буквами виднівся надпис-САМИЙ НАЙСТРАШНІШИЙ СОН, всі захохотали. Кейт глянула в нашу сторону та не замітила мого погляду, я старанно вдавав що мене цікавить тільки вогонь у каміні. Потім сіла боком до нашої чоловічої публіки і покусуючи нижню губу, спробувала почати, але її тут же перебили...
-Ну-у-у... Кітті!
Почувся знов веселий сміх, я теж ледь стримався, щоб не видати себе і чув як посмішка роздуває мої щоки. І знов я зовсім не про то...ну ж не так треба було все почати, оповідач з мене ніякий, як уже напевно замітив читач, ось з чого потрібно було, ось що насправді важливо...
Частина друга.
Історія Кейтлін Ісбірг.
Після тих, скороминущих, щасливих зимових днів я достовірно довідувався її історію. Це була молода вдова з Ісландії, приїхавши в країну Н до далеких родичів. Вона прибула з двома дітьми. Це були дві дівчинки, старшій Еді було 10 років, а молодшій Анні 7. Самій же їй було 29,на рік старша за мене. Чоловік її Густав був моряком . Жили вони деякий час в достатку, але після кризи, у 2008-му році, риболовецька компанія чоловіка збанкрутувала. Настали тяжкі часи...На погано підготовлених і старих шхунах чоловіки, щоб прогодувати свої сім'ї виходили в море. Вилову було не багато, тому в море виходили часто, навіть у не сприятливу погоду. В один із таких днів на моряків налетів шторм, шхуна затонула, вижило лиш декілька чоловіків . Кейт ще довго приходила до цього причалу, звідки нога її покійного чоловіка востаннє торкалась землі. Страховку, за смерть чоловіка, не отримувала, оскільки це була так звана "Браконьєрка". Все списали на нещасний випадок і на чорну смерть, або Бреннівін — дешевий, спиртний, національний напій. Так Кейт лишилась без чоловіка і з двома малими дітьми на руках.
Час йшов, з’явились борги. Про батьків її мені чомусь не охоче розповідали, тільки сказали, що їх уже давно, на той момент, з якихось причин на острові не було. Друг покійного її чоловіка, точніше знайомий чоловіка, мав серйозні наміри до неї. Людина була не погана, з досить заможної, а головне з порядної сім'ї. Кейт відмовила йому. Не відомо чим би все закінчилось для молодої вдови, без батьків, з двома малими дівчатками на руках, якби не музей.
Крім рибного промислу в Ісландії тільки туризм і то сезонний. Землі там не родючі, а в деяких місцях взагалі покриті вулканічною магмою і льодовиками. Якісь європейські інвестори відкривали там музей Ісландської культури та національних традицій. Кейтлін пройшла співбесіду і влаштувалась, заробіток не великий і сезонний, але на саме необхідне їй і дітям було достатньо, точніше дітям, а собі вже, як вдавалось. Прибула велика група дітей з Європи...Невдовзі Кейт уже вела їх повз різні артефакти, національні вбрання, старовинні речі побуту і також старовинні музичні інструменти, розказуючи про них. Дітям було цікаво, все йшло добре. Згодом голос її задрижить, обірветься на пів слова і підборіддя затруситься. Тут вона різко обернеться в іншу сторону, зробить пару глибоких вдихів і видихів, так же блискавично розвернеться до малих туристів і знову розповідає. Все продовжується так само, тільки погляд уже інший, він не горить. Погляд її розпливчастий, "потухший".На стіні висіла велика картина, якогось тутешнього, давно померлого художника, якого здається і самі місцеві то і не знали. На полотні зображена жінка, паде дощ, а на руках у неї маленький хлопчик немовля, на небі видно грозу. Дитина від грому плаче, проситься додому, обвиває шию мами своїми короткими, тоненькими, худими руками та притуляється до висохлих її грудей, обоє уже промокнули. Жінка ніби уже ступила крок назад, крок додому, але знову зупинилась і уважно дивилась в морську даль, а там тільки вода. От Кейтлін дійде до тої картини і якби намагається оминути її, вже рука її тягнеться, щоб показати глядачам наступну картину, перескочивши її. Та тут вона не встигає перескочити, вся спихне, закриє лице обома руками та тут же вибігає в коридор. Діти лиш здивовано то переглядаються, то перешіптуються, десь чується сміх і чутно шепіт:
-дивна жінка.
Дійшло до головного. Викликали. Попередили. Знов викликали. Знов попередили .Вже мало що бракувало, щоб вдова, яка залишились без годувальника, лишилась і єдиного джерела доходу. Та тут чи то вона виправилась, чи то колектив, у складі лиш двох людей, прибиральниці й охоронця, за неї заступились, але роботу все-таки вдалось зберегти. Ну же Кейт, ну...Сон! Сон! закричали жінки та деякі діти.
Частина третя.
Вершник з червоними очима.
-До аеропорту ми добирались потягом-почала Кейтлін.
-Кругом поля, сніги, холод, а в потязі тепло. Ми взяли теплий чорний чай і печиво, діти бавились іграшками, а мої повіки ставали важкими і я задрімала. Сон цей стався буквально вчора і тому я його пам'ятаю добре. Снився мій музей, або схожий на мій, там була якась назва-Історія людей, чи історія людства, загалом не важливо...І ось захожу я в цей музей, з дивною назвою, але не як гід, а як турист, а гідом був якийсь дідусь, лиця я його не бачу, але дуже хочу побачити, він мені щось оповідає, показує на картини, а я про його лице думаю, хочу побачити, що це за якийсь новий працівник появився у нашому музеї. Чим скорше я наближаюсь до нього, тим він скорше віддаляється, але коли він зупинився то чомусь і я зупинилась. Він каже в цей період у Європі почалась активна критика церкви і церковнослужителів, яких можливо і було за що критикувати, та люди не розрізняли поняття критики окремих представників церкви та критики всієї церкви, всього Євангельського вчення. І тоді критикуючи окремих представників церкви публічно, більшість людей думала що критикується все Євангеліє.Тоді Богоцентризм міняється на Антропоцентризм, або іншими словами Гуманізм, де в центрі вже не Бог, а людина, так виникає епоха Відродження, або Ренесанс.На зміну епосі Відродження приходить епоха Просвітництва, але хто буде просвіщати людину? Оскільки Бога вони відкинули то вирішили що людину просвіщати може тільки і сама людина, точніше її розум, інтелект, і уже в центрі не Бог, не людина, а розум людини. Після епохи Просвітництва настає епоха Романтизму. Річ у тому, що ідея просвітлення розумом скоро надоїла людям-розум звинуватили в надмірній раціональності, механічності, скупості, холодності, хотілось чогось гарячішого, тому спустились нижче, в серце. Романісти писали, малювали, говорили про все що виходить із серця людини.Емоції, почуття, бажання, звідси потекли романи, драми, оспівування нещасливого кохання і т.д. Але і це надоїло публіці. Але що вибрати? Бога відкинули, розум відкинули, серце відкинули, лишається шлунок. Настає епоха Реалізму. Їх гаслом було реальне відтворення дійсності, а не різні "ахи-вздохи". А реальне відтворення дійсності до банальності просте - це сито поїсти і добре поспати, бажано безплатно. І епоха Реалізму проіснувала не довго .Бога забули, розум відкинули, серце надоїло, шлунок теж, що там у нас лишається нижче? Настають епохи Модернізм і Постмодернізм. Ідея Постмодернізму-проголошення відносності істини та цінностей. Вже нема у людей ні істини, ні цінностей. А що буде далі з людьми?-вигукнула я до старого.
А що далі? Знизує плечима старий, коли настало тотальне розчарування людини, яке і добивався давній стратег, який вміло вів людей за носа впродовж століть. То тепер цей стратег викочує свою останню карту, за якою ховається вже він сам. Яку карту?-знов крикнула я.
А ось яку-на стіні дід показав величезну картину, яке збільшувалась-збільшувалась і уже я потім опинилась у ній.Але поки вона ще не збільшилась і не захопила мене я розгледіла, що на ній зображена вся земна куля, вся Земля.На Землю спускався, ніби нізвідки, ніби з туману вершник. Кінь його був блідий, якогось сіро-зеленого-трупного кольору, а сам вершник був чорний, тільки очі його, ніби людські очі, але червоні дві червоні точки. У вершника не було обличчя. Я стояла і страх мене обгортав від його вигляду. Дід промовив до мене:
-Зрозумій Кейт і не бійся, у світі де все штучне, де вже немає нічого натурально, правдивого, природного, де людина відреклась і свого Творця і самої себе, там де все штучне то і керувати всім цим буде щось штучне, якийсь штучний розум, штучний інтелект. Земля задрижала коли кінь вершника першим копитом вдарив по ній, спочатку він біг помалу, але потім починав розганятись, все швидше і швидше, ось уже пробіг одну країну, другу, люди ніби загіпнотизовані перед ним падали і кланялись йому. Чекали його, як якогось месію, спасителя свого.Та як тільки він наближався до них тут же топтав їх і скакав далі.
-Невже не можна спасти цих людей? Вже мало не тремтячи викрикнула я! Та дід мовчав, він не говорив ні “так”, ні “ні”. Тут почав доноситись плач, ніби з картини, дитячий плач, він наростав і наростав, я вже не змогла витримувати його, закрила вуха і...Проснулась. Плакала Анна, вона була вимучена дорогою і капризувала, прийшлось няньчити її. Всі слухачі затихли, ні звуку, тут в каміні тріснули дрова, в повітря посипалось багато маленьких іскринок, всі жінки від звуку каміна здригнули, знов завмерли, але тут же і загоготали...
Частина четверта.
Хто був я і ким була вона.
-Цей молодий чоловік ще менше їсть ніж говорить-в мій адрес сказала Моллі.Так звали стареньку господиню дому яка нас і запросила.
-І де ви такого знайшли?-знов зазвучав її дещо хриплий, веселий голос, на цей раз до моїх співробітників.Почувся чоловічий голосний хохіт.
-Ну же, Кейт, нагодуй і розвесили гостя.Я опустив погляд на свої коліна і почав чесати праве, так ніби якийсь невидимий тягар причепився до нього і терміново треба було його позбутись.Від слів Моллі, Кейтт залилась сміхом, відкидуючи назад голову і прикриваючи губи рукою, вона завжди прикривала свій сміх рукою. Несподівано, майже біля свого носа, я побачив якийсь предмет, з’явившися нізвідки. Предмет був настільки близько до мого носа, що я не одразу зміг сфокусувати на ньому свій зір. Щоб роздивитись його прийшлось відхилитись на спинці крісла дещо назад. Це було велике, кругле печиво, облите шоколадом і обсипане дрібно нарізаними горіхами. Я випучив на нього очі і завмер.
-Ол!- почувся чийсь шепіт зліва
-Ол!- я повільно обернув голову, вона називала мене Ол, замість Олег.
Таке ж саме печиво Кейт тримала і у своїй другій руці, вона повільно відкушувала його шматок, при цьому закочуючи догори і заплющуючи очі й видавала протяжний звук,так як це роблять деякі матері, щоб змусити своїх чад з'їсти щось. Я вибухнув сміхом і вона тут же за мною. Трагічна доля Кейтлін ніяк не пасувала до її характеру:жива, рухлива, я б сказав, навіть непосидюща, розв'язана. Натомість я на її фоні здавався якимось застигшим, якщо не повністю, то уже майже. І якби хтось мене, час від часу, не тривожив, то незабаром я б точно застиг і закам'янів, як якась статуя чи пам'ятник. Ця моя стриманість і скромність явно забавляла і оживляла її. Печиво з її рук я з'їв, але голодний я був тоді чи ситий я не розумів.Не знав чи холодно було в кімнаті, чи гаряче, чи рання була година, чи уже світало.Не то займало мене тоді... Очі мої з жадністю шукали її очей, я прикутий був до її міміки, жестів, рухів, мені хотілось швидше вивчити її, дослідити так, ніби якийсь невідомий до тепер, екзотичний предмет попав у мої руки.Я не міг у той час контролювати свою волю, давати собі похвилинний звіт у своїх поступках.
Мені рішуче байдуже було, дивиться на мене хтось із присутніх чи ні, я був зайнятий-я впивався нею. Був задоволений нею і усвідомленням тим, що вона сидить тут, біля мене. Видимо, вона розуміла мій стан, розуміла що відбувається у мені, і їй це подобалось.Їй самій хотілось бути в центрі моєї уваги, бути всією моєю увагою. Всі сили моєї душі намагались розгадати її, а зовнішність її тільки мішала мені це зробити. Безрезультатно старався я опанувати себе. Вона не була прекрасною, вона була досить звичайна, але щось манило до неї, щось, що було у ній самій і якраз це одночасно притягало, дивувало і страшило. Темно руді кучері, кольору гаснучого каміну, обплутували тонку шию, і спускались на її плечі. Тільки й вспівала їх закладати за вухо, як вони знову пружинисто, неслухняно вискакували і обплутували її з усіх боків. Широкий, не високий лоб спускався на майже прямі, короткі, але широкі, густі брови. Розріз очей був середній, посаджені вони були широко одне від одного, загалом лице було дещо широкувате, але худорляве. Шкіра щільно обтягувала його так що і не було ніяких опухлостей, які уже появляються в жінок такого віку. Верхня губа, здавалось, була рівна по ширині з нижньою і подібно бровам губи були майже рівні, короткі, кольору ось-ось достиглої малини. Я йшов до дому повільно, ні про що не думаючи, часто зупинявся і роздивлявся кругом, без мети.У ліжко я ліг не роздягаючись. За вікном повільно опускався великий, лапатий, але рідкий сніг. Я ні про що не думав, нічого не бажав, нічого не чекав, я був щасливий. До тепер невідомі, незнані мені приємні почуття і враження хлинули на мене потоком і тихо, солодко обплутали всю мою свідомість. Сніг все так же повільно, монотонно покривав густі ялинки, які виднілись в далечині, освічені світлом повного місяця. Здавалось все кругом подібне мені-мирне, тихе, світле. Образ Кейтлін то спливав, то згасав у моїй уяві, а через якийсь час знов появлявся нізвідки. Лежачи, підперши голову, я вдивлявся у вікно, без ніякої мети і хотів, щоб ця мить не закінчувалась...Але втомлений і насичений приємними емоціями я тут же заснув...
Частина п’ята.
Вирішальна сутичка.
Наступного дня, то була Неділя, я заїхав в їхнє містечко по деяку провізію, хліб та рибу. Риба основний продукт на столах у цих краях. Зелені, фруктів і овочів там не так як у нас, тому з риби тут готують різні страви в багатьох варіаціях. Я взяв трохи по їхньому, Ракфіксу-це квашена форель. За часів вікінгів, викопували в мерзлій землі яму, засипали туди сіль в перемішку з фореллю, щоб довше зберегти. Зараз це все роблять звичайно в бочках, процес від 3 до 6 місяців. Додається крім солі ще цукор з приправами, так і виходить квашена риба.
Натовп проходив повз магазин. Щось сталось...майнуло в моїй голові. Придивившись до обличь подорожніх було ясно, що нічого такого ніби не сталось. Усі вони виглядали спокійні, хоча йшли досить спішно. Роздивляючись натовп через вікно магазину, почувся голос молодої, вагітної продавщиці Kirke. Це ім’я перекладалось, як Церква.Продавщиця, помітивши мою цікавість, задовільнила її, кивнула головою на мою здачу, про яку я вже й забув. Признатись, людина я не близька до віри, але ні разу в житті не доводилось мені побувати саме у Лютеранській Церкві, я поспішив туди. Доходячи виднівся напис, над вхідними дверима, так як церква була старовинна, повністю кам'яна то надпис був також кам'яний, виложений із каменю іншого кольору ніж загальний колір фасаду. Але з часом і цей напис потускнів і майже злився з загальним кольором, втім, стоявши перед ним, уже біля самого входу, можна було розібрати- ...”og Du forandret min grat til glede, tok av deg tristhetskl?rne og kledde meg med glede” що переводиться - “ і Ти змінив плач мій на радість, зняв з мене одежу смутку і зодягнув мене веселістю” Трохи нижче, ледь помітно, ще меншими буквами - Davids salme 29 - (Давидів псалом 29).
Не сміло я зайшов всередину.Там було майже пусто, декілька вірян ще молились, дехто просто сидів.
-Ол-знайомий голос збоку і чиїсь швидкі кроки... Так, то була вона!
-Ви тут? А я вас не бачила.
-Я щойно зайшов і уже іду геть.
-І я вже збираюсь іти, діти мішають, їм тут скучно. Ви б не почекали з ними мене надворі?
Я ствердно кивнув головою. Свен і Олаф, це два сусідські хлопця, трохи молодші за дівчат, щось ногами витоптували чи то малювали на снігу...Я стояв надворі так, щоб бачити ту частину церкви, де була Кет. Церква була старовинна, практично нічого там не міняли, тому опалення там не було, а надворі було можливо і тепліше. Двері відкриті навстіж людьми, що уже недавно вийшли, ніхто не зачиняв, тому я міг повністю бачити її. Спочатку вона стояла чи то перед іконою, чи то перед картиною... Здається це копія Рафаеля, Сикстинська мадонна. Стояла вона досить довго, плечі її декілька раз опустились і піднялись, ніби судорога пробігла по її тілу. Холодно в неопалюваній кам'яній церкві постояти, навіть зовсім недовго.Потім підійшла до розп'яття Христа Спасителя, впала на коліна.Мені не хотілось, щоб моя надмірна цікавість була помічена нею, тому вирішив до самого її приходу уже не підглядати більше. Але тут же, на перекір собі знову обернувся і побачив Кейт, мало не вибігаючу з темного приміщення на яскраве денне світло.
Лице її сильно насторожилось, якийсь відблиск промайнув по ньому. Примружені очі судорожно забігали в пошуку діте, так ніби вона тільки тепер згадала що на білому світі ще десь є і її діти. Я крикнув і махнув рукою, повернувшись, вона тут же побачила мене і дітей. Діти взагалі не замітили її відсутність. Переконавшись, що усі ми цілі, живі та здорові, ніхто не пропав безвісти, обличчя її тут же пом’якло, налилось спокоєм і задоволенням. Своїми швидкими, малими кроками, стрімко Кет наближалась в мій бік, та коли лишилось метрів зо два до мене, вона різко зупинилась. Настала якась неймовірна тиша... Я ніколи не бачив щось подібне! Тоді, під блиском гірлянд, свічок і каміну, безперестанного мерехтіння різних кольорів їх і відтінків, в майже не освітлюваному храмі лице її мені здавалось зовсім іншим ніж тепер, у світлий сонячний день. Здається і вона подібно мені, була трохи здивована і моїм виглядом. Тільки тоді я замітив безліч веснушок майже по цілому її обличчі. Малих, великих, то блідих і ледь помітних то великих і майже злившись з кольором її волосся. Шкіра її бліда, як часто у скандинавських людей. Майже молочно біла шкіра ставала від них ніби смуглою, масивні бровні дуги, які ніби виступали з над чола, вчорашні кучері уже старанно підібрані назад, так що чоло, брови, очі ніби ставали більшими та виразнішими. Ніколи я не бачив такої...саме якоїсь такої краси! Здається якби якимось чудним методом, можна було б умить забрати всі ці веснушки, нерівномірно розкидані по обличчі, то лице її, анітрохи не стало б красивішим, а скоріше на оборот, якимось дивним чином і полягала неповторна краса її в цих веснушках. Голубі очі її сильно почервоніли, а щоки замітно підпухли. Вона ж плакала - майнуло у моїй голові, а плечі, здригались не від холоду, а від плачу, плачу схожим з риданням, сумнівів у цьому в мене не було.Я відчув як тепло розливалось по моїх вчора вибритих щоках, кров хлинула до них і я зрозумів що червонію.Мені стало чомусь соромно, не за себе, за неї. Вона розуміла мій сором і відвела свій погляд вниз і трохи вправо, але голови не відвертала.Треба було негайно порушити чимось це виснажливо напружене мовчання і я, глибоко вдихнувши, майже, крикнув:
-Що з вами?
Ледь не добавивши подивіться на себе.Вона не очікувала від мене такого тону, та я й сам не очікував такого від себе, і ледь здригнула. Тут же погляд її застиг на мені, але не той теплий, довірливий до наявності, щирий погляд я відчув на собі, а прицільний, пронизливий, майже ворожий. Вираз лиця її наповнився зухвалістю, губи скривились в насмішку. Проте вона мовчала. Я обідив її, але чим? Мовчав і я. -Мама, Ана уже вся замерзла.
Мама повернулась до Едди, кивнула головою і обернулась назад в мою сторону, але вже не дивлячись на мене, а покірно, смиренно схиливши голову. В своєму житті я не бачив створіння більш мінливого, створіння більш прямого, не здатного до ніякого обману, ні лицемірства, і те що було на серці тут же, миттю відображалось на її лиці.Навіть не було спроби це якось замаскувати, прикрити. Здається сама неправда, у будь-яких формах, була противною її природі. Тихим, але строгим голосом, спитала вона мене, навіть не спитала, а сказала, я уже не бачив виразу її обличчя і не міг вгадати її почуттів, але по голосу чулось якесь розчарування в мені, розчарування до гіркоти, яке я зрозумів згодом і про яке буде згадано пізніше.
-А ви подумали...а ви думали я тільки сміятись можу ?!
Обернулась і пішла до замерзаючої Ани, не глянувши в мій бік. Я стояв, дивився їм у слід, пройшовши метрів не більше п'яти, все-таки глянула в мою сторону...
-А ви будете сьогодні?
-Де буду?- здивовано відказав я.
-Як де, у Моллі, як учора!
І тихо, майже про себе добавила:
-Так ви вже і забули все... І чого ви стоїте на місці, не їдете до своїх? На вас же чекають!
Біля магазину виднілась моя робоча машина якою я сюди приїхав по продукти для наших.
-Сьогодні не зможу прийти до Моллі, сьогодні моя черга,заміри води, повітря, тиску і таке інше, ще 2 години...Мушу бути там.
-Дуже жаль, а помінятись не можете?
-Не можу.
Вона взяла обох дітей за руки. Ана і Едда, перебиваючи одна одну, нестримно розказували щось мамі, розмахуючи руками і підстрибуючи. Невдовзі я уже складав план подальших дій своїх.
Мною було вирішено, що завтра, неодмінно буду у Моллі. Вирішу все із Кед, об’яснюсь з нею, в мене вже вік...Чого чекати далі? Та й чи зустрінеться мені така, яка хоч віддалено подібна їй? Відповідь очевидна-ні. Не знав я що буду говорити, пропонувати, але знав що діяти треба рішуче, без вагань, не тягнути гуму. І я теж з характером, думав тоді я за себе.І я тебе ще здивую! Я був певен що відказу не буде, можливо буде затримка у відповіді, але не відмова. Завтра вирішується доля моя, казав я собі. Та пройшло трохи більше як годину і сумніви, ніби якісь невидимі стріли почерзі попадали в мене, спочатку ледь-ледь, а потім глибше і глибше. Хіба я зможу бути щасливим з такою жінкою?! Та я її зовсім не знаю, що сподіватись від неї, чого чекати?! Її настрій міняється швидше ніж тутешня погода, таких інтриг до глибокої старості мені не треба, та й діти...двоє дітей. А вдома як?!Мамо, Тату, прошу знайомитись, це Кейт з Ісландії. Вона не розуміє нашої мови, але якщо вам захочеться щось її спитати я перекладу .Та це якась нісенітниця!А сусіди?!Сусіди скажуть до 30 нікого не знайшов, то тепер першу ліпшу, з якогось лісу до дому привіз. Тут треба тверезо і холодно мислити, твердив я собі, без тих ахів вздохів як у романах.
Проходив ще якийсь час і я знов докоряв собі за свою слабкість, непостійність, нерішучість. Згадувалось мені як я недавно потирав коліна за столом, коли не знав де діти свої руки. Чоловік!Мужик!Мужчина! Позорище, а на мужчина! Казав я собі і сам злився на себе. Твоя сумнівність і не рішучість колись і погубить тебе!І тут же знов повний сміливості, оптимізму, рішучості я вирішив брати своє щастя штурмом! Рішення було прийняте остаточно і подальшому обдумуванню не підлягало! А що як вона мені відкаже? А що як і взагалі я їй не цікавий? Та й з чого я взагалі взяв що я їй цікавий? То що, вона питала чи я буду сьогодні у Моллі,так це тутешня гостинність, правила хорошого тону. Робити з однієї фрази висновок, що вона закохана в мене і тепер лишень і чекає мого освідчення, ну це взагалі якісь дурниці... І знов я губився, гаснув. Тяжка внутрішня робота проходила у мені, конфлікт розуму і серця розгорався, але які думки були від розуму, а що походило із серця я і сам не розрізняв .Безсонна ніч, відсутність апетиту, робота на холоді, близько до пронизливого морського вітру обезсилили мене. Та все таки, ввечері, повний рішучості я і не чув що не спав і майже добу не їв, я йшов до Моллі. На кону моя доля, моя участь, моє щастя, який сон і квашена риба, коли зараз пишеться історія усього життя мого!
Я не знав якими словами, фразами я говоритиму з нею, та й і не треба було знати, все станеться на ходу, експромтом! Підчекаю момент, виведу її десь в коридор, надвір, в пусту кімнату під якимось приводом так і скажу:
-Я прийшов сюди тільки до тебе! Я прийшов по тебе!
Так і скажу, твердо, голосно, та нехай навіть і чує хтось. А тоді хай вона робить свій хід.Все було вирішено мною безповоротно. Нога моя уже ступила на подвір'я Мол. Та вирішено все було ще вчора, задовго до мого приходу сюди. Кет уже була втрачена для мене назавжди!
-Ми сьогодні не приймаєм-сказала Мол...
-Свята закінчились і усі уже роз'їхались, Кейтлін також, але ви хороший молодий чоловік і у мене дещо є для вас, зачекайте...
Не в очах, а у думках у мене почало двоїтись і троїтись...
-Ось, візьміть! Кет просила вам передати цю різдвяну відкритку на пам'ять. Передати тільки за умови якщо ви сюди самі добровільно прийдете, та я чомусь знала що ви ще неодмінно зайдете і не буду приховувати чекала цього.
Я машинально сунув відкритку у задню кишеню джинсів. Не пам'ятаю, що я говорив і що говорила Моллі, але я взнав що музей де робила моя утікачка, перевели на якусь автоматичну систему оповіщення. Гід став не потрібен. Біля кожного об'єкту у музеї є якась кнопка, дисплей точніше, ну не важно...Туристи, зупинившись біля любого об'єкту, натискають кнопку і приємний голос розповідає їм про цей об'єкт. Віртуальний гід, так по-моєму називала це Моллі. Тепер не треба платити зарплату гіду-людині, а система себе викупає менш як за сезон.Система знає майже усі мови, тоді як Кейт тільки 2,свою рідну мову, мову на якій спілкувались ми, і ледь ламану англійську. Дехто з туристів і загалі не розумів що вона їм пояснює, система не хворіє, не запізнюється на роботу через дітей, не просить їй підняти зарплату, її голос не обривається на пів слова, система не вибігає по серед екскурсії в коридор.
Було очевидно що Кейт не може суперничати з таким гідом. Священник місцевої церкви і Моллі, яка співає в церковному хорі, якось говорили про Кет, її майбутнє. Десь у Європі, є Лютеранська церква, чи то монастир, де опікуються дітьми сиротами і дітьми з відхиленнями у розвитку.Треба було декілька сторонніх, які не бояться різної роботи рук, оскільки монахині не справлялись.По усіх лютеранських парафіях, яких у Європі, в тому числі Скандинавії менше ніж пальців на руці у досвідченого токаря.Розіслали оголошення.
-Зарплата не велика.Продовжувала Мол...
-За то дають дах над головою, безплатне харчування, медичне страхування, комунальні теж оплачуються.
Кет, поговоривши з дітьми погодилась, рішення було прийняте тиждень тому, тому Кет з Ісландії приїхала сюди, востаннє попрощатись зі мною, далекою її родичкою і відправитись в Європу.
-Чому вона мені не розказала все?!
Вигукнув я і перебив розповідь Моллі. Моллі дивилась на мене спокійно, ледь гірко посміхаючись.
-А ви, молодий чоловік, чому не потрудились запитати її саму про її життя?Її плани? Якби питали то може б і розповіла, а може б і ...
Мол зупинилась і перемінила тему,не вірячи щойно почутому. Їдучи дорогою, думки роєм бджіл гуділи у моїй голові.Треба її шукати, треба її знайти!!! Я зупинив машину і вийшов з неї, було не можливо керувати авто в такому збудженні.Але де її шукати конкретно? Адрес? Ах...чого ж я не розпитав конкретне місце?Ще не все втрачено, ще нічого не втрачено,чуть не кричав я собі і потирав руки.Тут я згадав про відкритку. Ось! Ось де підказка! Вона мені написала, моя Кет, моя Кітті!
Я поспішно дістав відкритку, вона була в якомусь конверті, я абияк розірвав його і почав читати... Але що читати? На відкритці якісь сніговики, Санта-Клаус, його сани, сніжинки і олені, я спішно обернув на другий бік, там я побачив ще декілька оленів, не вірячи розчаруванню, я декілька раз обертав її лицьовою і тильною стороною, але відкритка від цього ніяк не змінилась, текст там не появлявся. Досада, а потім злоба, ярість наповнила мене.
-Що за дитячість? Що за садок?- уже не стримуючи емоцій кричав я.
-Та вона ж з мене знущається! Вона з мене хохоче, а я? Я- як останній дурак бігаю за нею, не їм, не сплю, куди я скочуюсь?
Мною заволоділо бажання щось ударити, розбити об землю, поламати, розтрощити, але під руками не було нічого, кругом тільки сніг і робоча машина, я кинув погляд на відкритку і конверт у моїх руках, мої пальці вже починали мнути їх, щоб потім роздерти на тисячі кусочків, але я якось спинився і від безсилля сів, спустився, просто трохи майже не ліг на сніг... Дома,так я називав вагончик на нашій станції де ми ночували, я почав потроху відходити і поволі прийшов у себе. Той, хто ще вчора йшов брати своє щастя штурмом, той хто "теж має характер" не дійшовши і до початку штурму, лежав в глибокому нокауті. І що я отримав?-питав я себе. Що мені лишилось від неї? Та тільки та нещасна відкритка і лишиться від неї. Мені стало жаль цю помнуту відкритку, а ще недавно я хотів її там же, на тому місці і викинути. Вже вдруге я діставав конверт і відкритку з задньої кишені джинсів, то витягував зімнуту відкритку з помнутого конверту, то запихав її назад і відставляв на бік і знову по колу робив в безпам'ятстві те саме.Раптом мені здалось ніби сам конверт зсередини чимось забруднений, там виднілось щось чого я не міг одразу зрозуміти, я піднявся.
Внутрішня сторона конверта була вся покрита якимось, ніби узором, не було і живого місця, з зовнішньої, лицьової сторони цього візерунку, хаотично нанесеного, абсолютно не було видно. Я включив настільну лампу, тому що лежав у напівтемній кімнаті, вивернув конверт навиворіт, щоб роздивитись що це.
“Я не хотіла, щоб ми з вами попрощались так!Тому і написала востаннє! Коли ми бачилась, я вам відповіла тоді інакше як зазвичай, грубо. Та ви на то не зважайте, не судіть мене строго. Ви напевно вважали мене одною з тих хохотух, які заходили колись на вашу станцію, "зігрітись", чула я про них і про ваших деяких "науковців"!І ви мою позавчорашню невтримну веселість напевно сприйняли за таку ж вітряність, безсоромність, пустоту, легковажність в думках і поступках. Ви запідозрили мене що і я з породи таких хохотух, не подумайте що я вам докоряю, ви мали право запідозрити! Я бачила яким поглядом ви тоді на мене дивились, в ніч нашу, Різдвяну ніч,тоді за столом. І я думала, я надіялась що ви мене побачите усю, бо я вас бачу усього, та ви не змогли мене тоді роздивитись справжню, а коли побачили мене справжню то ахнули. Ви соромились мене!Ви соромились моїх сліз. І тому, з досади, я так подивилась на вас, не треба було мені цього робити, бо образити поглядом можна ще більше ніж словом. Вибачте! А те, що я вас смішила тоді і сама сміялась весь вечір, то знайте, що розсмішити це не тільки розум, а й душу, а значить розсмішити по справжньому, може тільки той хто до цього страждав, видно що ви ще не страждали, тому ви і були такий мовчазний так що і слова не витягнеш. Та з вами мені було зовсім і не скучно, наоборот! Не шукайте мене, Ол, ну яка я вам жінка? На рік старша вас, знайдете собі молоденьку, без дітей, як кажуть свого роду племені. Та й і я вам жінкою такою, як би ви хотіли не стану. Він ще і досі зі мною! Я от дивлюсь зараз на наших з ним малюків, вони бігають, скачуть, а бачу не їх, а його!”
На останніх словах букви застрибали вверх і вниз, вибно було що рука її почала дрижати і вона взяла паузу. Те, що вона взяла паузу випливало з того, що дальше почерк уже був рівний і був він написаний іншим відтінком чорнила. Вона вставала на якийсь час від столу, щоб зібратись з думками, тяжко їй давалось цей лист. А коли повернулась закінчити, то взяла вже не ту ручку з іншим чорнилом, але так як відтінок схожий то цього вона не замітила та й і не могла замітити в такому стані. “А ви не захочете мене на половину, ви захочете мене цілу! Ви як я, вам або повністю або ніяк, лиш не на половину. Не шукайте мене, краще нам, як у цю Різдвяну ніч уже не буде. Я знаю, ви лише погіршите все знайшовши мене, а так з часом будете мене згадувати вже не з жалем, а з радістю, головне зараз перечекати. Ви дуже сподобались старшій, то її ідея вам оцю відкритку подарувати, з оленями і ялинками і тоді до мене прийшла ідея вам написати. Жаль, що ви тоді не помінялись на роботі і ми попрощались якось не так, а може так і краще, може так і найкраще. Вже місця немає де писати, весь конверт списала, прощавайте! Прощавайте назавжди!!!”
