Консерватизм – політична ідеологія, яка зберігає свою актуальність у політиці протягом багатьох століть. Зважаючи на загальну необізнаність, люди схильні вірити у міфи, котрі абсолютно не відповідають принципам цієї ідеології. Саме тому постараємось розібратись у різних течіях консерватизму та проілюструвати його ефективність, що не завжди є очевидною пересічному громадянину.
Історія концептуалізації консерватизму як ідеології.
Консерватизм виник як реакція на події, котрі відбулися у Франції в 90-х роках XVIII століття. Британський політик ірландського походження Едмунд Берк написав роботу «Роздуми про Революцію у Франції», ідеї якої стали фундаментом для майбутньої ідеології.
Берк наголошував, що верховенством порядку у державі повинна бути Конституція, котра у свою чергу базується на природних потребах, має включати в себе договір усіх суб’єктів держави, а не тільки правила політичної еліти. Вона повинна захищати інтереси громадян, а не політиків. Ключовим негативним моментом у Французькій Революції політик вважав хаос, що підриває стабільність держави та робить її вразливою перед зовнішніми та внутрішніми загрозами. У своїй роботі Едмунд буквально передбачив майбутнє десятиліття Франції, яке пройшло у політичній нестабільності та постійній боротьбі за владу між різними представниками Революції.
На мою думку (автор), прослідковується цікавий парадокс: Едмунд Берк вважається людиною, котра концептуалізувала основні ідеї консерватизму, виокремивши наступні: пріоритет легітимним і діючим інститутам, верховенство сталої конституції, приватна власність, вільний ринок, невтручання держави у економіку, закладення змін через реформи, проте він сам не був представником консервативної британської партії «Торі», виступаючи від імені лібералів - «Вігів».
Чому консерватизм асоціюється у нас зі застарілим устроєм життя?
Справа в тому, що однією з течій консерватизму є традиціоналізм, до якого найбільш часто й апелюють, аргументуючи негативні сторони такої течії, як консерватизм.
Сутність традиціоналізму полягає в тому, що потрібно відмовлятись від сучасних трендів у культурі, політичних змінах, адмініструванні, не надавати перевагу технологічному прогресу. У його основі лежить велика частина поваги до цінностей, котрі на думку традиціоналістів формують ідентичність нації. Впроваджуючи зміни, особливо в культурній сфері, держава втрачає свою справжню сутність, ідентичність та історію. Наприклад, в Європі сучасним яскраво вираженим традиціоналістом можна назвати Віктора Орбана (прем’єр Угорщини). Такий висновок можна зробити, зважаючи на проведення за його ініціативи референдумів Угорщини щодо прав ЛГБТ-спільноти, не погоджуючись з політикою ЄС щодо толерантності та визнання засадничих громадянських прав щодо них.
Існують також ортодоксальні традиціоналісти, котрі більше ґрунтують свої ідеї посилаючись на віру. Режим Талібану в Афганістані – дуже наочний приклад. Але при цьому маємо зважати на те, що не варто ототожнювати всіх консерваторів із екстремістами та радикалами.
Яка течія консерватизму є найпоширенішою?
Усе більшої популярності набуває ліберальний консерватизм. Його прихильники притримуються західної моделі Демократії, виступають за вільний ринок, приватну власність, менший податковий тиск зі сторони держави. Консерваторами їх прийнято вважати через те, що ідеологічно вони суперечать лівим партіям, котрі у свою чергу переймаються більше за соціальну сферу. Ліберальні консерватори у своїх програмах обіцяють підтримку малого та середнього бізнесу, зменшення податкового тиску, а не обтяження його новими фінансовими зобов’язаннями.
На лінії політичного спектру такі партії знаходяться у правому центрі. До прикладів ліберальних консерваторів відносимо: Республіканську партія США (я наводжу в приклад цю партію та її ідеологію як сталий суб’єкт політики США, без прив’язки до Трампа - автор), Консервативну партію Великої Британії, партію «Вперед Італія». Також можна відслідкувати дрейф Християнсько-демократичного союзу в останні роки правління Ангели Меркель: з консервативних ідей до либерально-консервативного напряму. З Українських політичних партій до ліберальних консерваторів можемо віднести «Європейську Солідарність» та «Самопоміч».
Консерватизм в економіці.
Консерватизм не має чітких ідей, котрі сповідуватимуться десятиліттями в однаковому трактуванні, на відміну від соціалізму, націоналізму, соціал-демократизму, чи утопічного комунізму. Після Другої Світової Війни в основі Європейської економічної політики лежить доктрина Кейсіанства. Згідно з її положеннями, держава мала великий вплив на економіку, жорстку монетарну політику, що допомогло запустити економічний прогрес після руйнівної війни. Консерватизм, у свою чергу, знадобився та доказав свою ефективність за умов нових викликів.
Нафтова криза 1973 року показала, що старі методи управління та здійснення економічної політики на заході є застарілими, тому на політичну арену виходять «неоліберали» (в економічній школі, а в політичній, якраз – консерватори), котрі зменшували монетарний вплив держави на економіку, знижували податки, створювали доступні умови для відкриття власної підприємницької діяльності. Рональд Рейган, один із найулюбленіших президентів у США, розвантажив федеральний бюджет, надавши кожному Штату право формувати власні бюджети (певна форма децентралізації), і до того ж змінив вектор міжнародної економічної політики США: якщо в 50-70-их роках Америка сама активно інвестувала в держави, що пізніше мали технологічні прогреси (Японія, Південна Корея), то тепер створювались умови, аби інші держави інвестували в Америку. Це призвело до «золотих 80-их та 90-их», котрі характеризуються стрибком інновацій і економічної модернізації Америки.
Відомі консерватори.
Едмунд Берк, Адам Сміт, Ернст Юнгер, Камаль Ататюрк, Вінстон Черчилль, Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, Джордж Буш молодший, Султан Ердоган, Борис Джонсон.
Висновки.
У підсумку можемо додати, що консерватизм має багато «ярликів», котрі йому привласнили недостатньо обізнані в ідеології громадяни. Він не завжди має на увазі лише усталені цінності та небажання різких і необдуманих змін, котрі можуть дестабілізувати державу. Навпаки, це гнучка та універсальна ідеологія, котра ставить у пріоритет сталі та ефективні інститути, і готова справлятися з політичними викликами.
