Здається за весь час ведення цього блогу я не зачепив жодного гурта основним жанром якого є готичний рок чи метал. Думаю час це виправити і у мене є для цього доволі цікавий кандидат. Цікавий як своїм звучанням, так і певними “кадровими” моментами.
В далекому 2017 році ютуб зробив мені черговий подарунок і підкинув відео з колаборацією кількох успішних німецьких фронтменів рок гуртів в рамках пісні, що можна назвати справжнім славенем фанатів готичної музики, “Children of the Dark”:
З цих чотирьох на той момент я знав тільки Кріса Хармса з Lord of the Lost (нині думаю вже багато хто пам’ятає цих епатажних німців з позаминулого євробачення). Тож це був хороший привід познайомитись і з рештою. Найбільше мене вразили власне автори самої пісні Mono Inc. Про них і піде мова.
Щоб відчути, так сказати, “дистильованих Mono Inc.”, без запрошених фронтменів з інших гуртів, одразу пораджу пісню “Princess of the Night”. Це одна з моїх улюблених їх робіт, яка дозволяє в повній мірі відчути їх фірмове звучання.
Цілком допускаю що після перегляду відео у когось може виникнути запитання: “так стопе, в назві сказано про співаючих барабанщиків, а в відео тільки одна співаюча барабанниця, як так?”. Ну… насправді в відео їх два: нинішня і колишній. Фішка в тому, що нинішній фронтмен гурту з 2000 по 2007 був їх барабанщиком. Що власне дає привід трошки зачепити їх історію.
Гурт було засновано ще в 2000 році. Назва “Mono Inc” це скорочення від “Monomania Incorporated” - “компанія частково божевільних” (“Monomania” - термін з психіатрії 19го сторічча). В 2003му році вони самостійно записали свій перший альбом “Head Under Water”, який за рік було перевидано після підписання контракту з лейблом. На прикладі пісні “Burn Me” можна помітити наскільки інакше тоді звучав гурт, а на обкладинці можна помітити їх мабутнього фронтмена з його фірмовим ірокезом в другому ряду. На той момент до мікрофону його не пускали.
Вже при записі другого альбому відбулась невеличка революція. Гурт покинув їх перший вокаліст Мікі Моно, Мартін Енглер (власне наш “містер Ірокез”) змінив барабани на мікрофон, а вільне місце за ударними (разом з додатковим мікрофоном) зайняла Каса Міа (в оригіналі ім’я пишеться як “Katha”, сподіваюсь моя транслітерація в даному випадку коректна). До речі, якщо не рахувати Skilet, співаюча барабанщиця Mono Inc. це практично унікальне явище.
В оновленому складі вийшов альбом “Temple of the Torn” (2007). Це можна сказати, що був перехідний альбом, оскільки зміна складу відбулась в процесі його написання і сучасніше звучання в ньому ще не так помітно. Та і додатковий мікрофон ударниці схоже ще на момент запису не доїхав (пригадую мені траплялись старі відгуки про DHL, з яких схоже що вони часом нагадували Укрпошту) і її голосу в цьому альбомі особиво не чутно.
За рік вони випустили ще один альбом: “Pain, Love & Poetry” (2008). На цей раз у них вже був повний набір мікрофонів і вони настільки розійшлись, що навіть записали дуетну пісню “Teach Me To Love”.
Але це все ще були поступові намацування свого стилю. І доволі інтенсивні, треба відзначити. В 2009 вийшов вже третій альбом за 3 роки: “Voices of Doom”. І це був перший альбом на якому вони відчули свій ідеальний вокальний баланс, з дуже спокійним рівномірним вокалом фронтмена і високим бек-вокалом ударниці (музичного труда).
Взявши нарешті річну паузу (яку вони заповнили спільним туром з Subway to Sally і ASP) з наступним альбомом вони повернулись в 2011. Це була збірка “Viva Hades” і з нею вони вперше завітали (хай і без гучного успіху) в німецькі чарти.
А от “After the War” (2012) за рік вже дістався шостої сходинки чарту. З кожним кроком гурт відчував себе все впевніше і завойовував свого власного слухача.
І хоча мені не зустрічалось ніде пруфів що в гурті, їх менедежменті чи лейблі були фанати Зоряних Війн, у мене є відчуття що такі там щонайменше пробігали, бо як ще пояснити тягу до трилогій. Цього разу вони також зробили 3 альбоми за 3 роки. Третім став “Nimmermehr” (2013). І з ним вони нарешті відхопили бронзу чарту. В цей же час почали виходити і перевидання їх старих альбомів.
Особливо показовим став успіх пісні “Heile, Heile Segen”. Окрім власне самого звучання, яке хочеться відмітити (одна з їх найкращих робіт), пісня яка не отримала навіть власного кліпа має статистичні показники на рівні з кліповими з інших альбомів, що само по собі показово як не дуже поширене явище.
Після успіху цього альбому гурт трошки сповільнився і більше трилогій вже не клепав. До і після збірки “Terlingua” (2015) у них було по річній паузі. Цей альбом не вистрілив так добре як попередні. І за великим рахунком, єдине що я можу відзначити, що в пісні “Never-ending Love Song” наш вокаліст-ексбарабанник додав в свій послужний список ще і ачівку гітариста:
А в клавішній акустичній версії “An Klaren Tagen” ачівку піаніста (без жодної іронії: респект за аж 3 інструмента на додачу до співу):
Сам же альбом… став для них корисним досвідом.
Оперативно була проведена робота над помилками і в 2017му вони випустили Кракена: вийшов альбом “Together Till the End” з піснею “Children Of The Night”, з якої я починав цю розповідь. Ця пісня стала їх головним хітом, але і вцілому в альбому були цікаві роботи, як наприклад “The Banks of Eden”.
Але головні смаколики були на підході. Вже за рік виходить “Welcome to Hell”, альбом який зупинився в кроці до першого місця в Німецькому чарті. Зростав рівень якості. Вже на повну відчувався їх фірмовий стиль.
Але залишався ще один не виконаний гешефт: перша сходинка національного чарту. І її вони таки взяли через два роки з альбомом “The Book of Fire” (2020).
Ця збірка подарувала фанатам дуже цілісну яскраву музичну історію. І не тільки музичну. Дуже вдалим ходом стала наявність наскрізного сюжету між кліпами до пісень “The Book of Fire” і “Louder than Hell”.
Ще однією цікавою особливістю альбома стала колаборація з гуртом Tanzwut для запису пісні “Right For The Devil”. Зазвичай така колаборація означає візит фронтмена(ів) і можливо 1-2 музикантів з інструментами яких нема у гурта що пише альбом. Але тут прийняли участь одночасно два гурти в повному складі, з дублюванням інструментальних партій. Побачити одночасно двох ударників що грають в одній пісні разом… Ну, це рідкість.
Тут, за класикою жанра мала бути розповідь про те як КОВІД19 вплинув на життя гурту і… її не буде. Вони не випускали 7 альбомів за рік на відміну від Lordi, не експериментували з форматами як Feuerschwanz і тд. Вони просто пережили цей час. Ну і перевидали свій головний хіт без запрошених вокалістів (зате з підвищеною бородатістю вокаліста):
А от в 2023му році вони знову нагадали про себе. Тепер вже з альбомом “Ravenblack” (2023).
Свою улюблену роботу з нього я навів на початку тексту, як приклад “дистильованого” їх звучання.
Наразі я не бачив чуток про вихід чогось новенького від них найближчим часом. Але гурт вийшов на хороший рівень і є віра що ще порадує цікавими роботами. Тож чекаємо, а на сьогодні це поки все.
