Глава 13.
Освідчення.
Роман ходив по набережній. Він з нетерпінням чекав Марину. Він тримав в руці коробочку з обручкою і думав, які ж слова казатиме, коли робитиме пропозицію коханій. Звісно ж, капітан хвилювався. Він так замислився, що не помітив Марини. Вона підбігла до Романа і міцно обняла його. Сьогодні його кохана була напрочуд гарна і світилася від щастя.
-Твоя німфа прийшла. Куди підемо?- спитала Марина і подарувала Роману чудову усмішку.
-Ну тобі ж сподобалася печера Закоханих? Туди і йдемо. Ти ж не проти?-сказав капітан.
- Тільки за. Там ти вперше мене поцілував і зізнався в коханні. Таке не забувається. Ходімо.
Роман з самого початку планував освідчитися саме в цій печері. Це має бути романтично. Це місце ідеально підходило для цього. Коли вони опинилися всередині печери Закоханих, Роман взяв Марину за руки і сказав:
- Кохана моя, німфо моя, найкраща жінка у Всесвіті, коли ти з'явилася в моєму житті, то змінила його назавжди. Я покохав тебе так, як нікого не кохав. І хоч я знаю тебе недовгий час, але в мене таке відчуття, що знав все життя. Можливо я поспішаю, але все одно скажу, не хочу чекати. Ти станеш моєю дружиною, частинкою моєї душі?
Роман вийняв обручку і тримав в руці, чекаючи відповіді.
Марина не очікувала пропозиції. Вона стояла збентежена і здивована.
-Капітане, я не знаю, що й сказати! Я…в легкому шоці. Це так неочікувано! Яка ж гарна обручка! Вона неймовірна!Але я і думати не хочу. Я відразу скажу- так, я згодна! Я хочу бути твоєю дружиною! Хочу! Кохаю тебе, кохаю, кохаю! - радісно і емоційно сказала Марина.
Роман, не довго думаючи, схопив дівчину, підняв на руки і почав крутити. Марина сміялася і раділа разом з ним.
- Все, все! Постав мене, бо ще впадемо обоє - сказала вона. Роман зупинився і зробив це. Він з ніжністю подивився на кохану і вдягнув обручку їй на палець.
-Ти зробила мене найщасливішим чоловіком у світі. Я так хвилювався, чи ти погодишся, а даремно. Ти впевнена? Готова створити сім'ю зі мною?
- Такою впевненою я ще ніколи не була. Я довіряю тобі, кохаю безмежно. Я хочу бути з тобою і переживати щасливі моменти нашого спільного життя -сказала Марина і посміхнулася. Капітан нічого не сказав, посміхнувся у відповідь і просто поцілував кохану. Марина відчувала, як її серце сильно б'ється від поцілунку капітана.
- З тобою я про все забуваю, ти це знаєш? Я от подумала, що треба сказати про наше рішення мамі Вікторії. Думаю, вона порадіє за нас. Як вважаєш?
-Звісно ж, скажемо. А пані Маргарита? Думаю їй теж треба розповісти. Вона твоя рідна мама, все - таки.
- Так, ти правий. Нам з нею треба зблизитися. Це гарна нагода. Тоді ходімо. Скажемо гарну новину усім.
-Мої хлопці порадіють за мене. Ти їм подобаєшся.
-Та невже? А спочатку вони мене не сприймали серйозно.
- Тепер все інакше. Вони бачили тебе в різних ситуаціях, і вважають сміливою і рішучою жінкою. Як сказав Назар: “ Ох і дівчина з перцем. Ось така потрібна нашому капітану”. Як в воду дивився.
- Так і сказав? Це для мене комплімент. Що ж, йдемо тоді. Я така щаслива, мій капітан!
Марина міцно обняла коханого, щиро посміхнулася і вони, взявшись за руки, вийшли з печери. Вони йшли набережною, Роман тримав руку коханої, дивився на неї і думав: “ Хіба можливо бути настільки щасливим? Кохання й справді дивовижне почуття”. Поки Марина щебетала, мов пташка, капітан дивився на море і чомусь згадав слова батька: “ Синку, щоб не сталося в твоєму житті, пам'ятай, що після кожного шторму настає спокій і штиль. Просто май внутрішню силу і йди вперед до свого щастя”. От Роман і знайшов його. Це Марина. У них все буде добре. Інакше і бути не може.
Володимир, помічник пані Маргарити, зателефонував Вікторії і повідомив, що чекає біля будинку. Як і домовлялися, Маргарита чекала їх обох на вечірню прогулянку. Море було таке спокійне і лагідне. Прекрасний вечір, щоб гарно провести час. Вікторія вийшла з будинку і підійшла до Володимира.
- Я готова. Їдемо, Володя. З радістю сьогодні поспілкуюся з Маргаритою. Вони сіли в машину і вже за десять хвилин були на набережній. Маргарита сиділа в літньому кафе. Побачивши Вікторію і Володимира, вона помахала їм рукою.
- Добрий вечір, Маргарито. Рада тебе бачити - сказала Вікторія і сіла поруч.
Володимир сів навпроти і також привітався.
-Я теж рада вас обох бачити. Думаю, чудово поспілкуємося. Давайте, щось замовимо спершу. Добре? - сказала Маргарита і привітно усміхнулася.
- Звісно. Я така голодна. Не вечеряла вдома - відповіла Вікторія.
Володимир дивився на обох і радів, що вони порозумілися і Маргарита відкрила правду про себе.
Максим не відмовився від свого плану прибрати Романа зі свого шляху. Він знайшов людину, яка закладе вибухівку на судно капітана Романа. Потрібно було лише дочекатися моменту, коли той буде один і без своєї команди. От тоді все станеться. Одне натискання кнопки і справу зроблено. Час все розставить на свої місця. Довго горювати Марина не зможе. Рано чи пізно вона забуде капітана. От тоді Максим і опиниться поруч. Він був такий впевнений, що у нього все вийде, що навіть і не допускав думки, що щось піде не по його плану. Знав би він, як помиляється, то ніколи би не зробив таку фатальну помилку!
Від почутої новини у Вікторії відібрало дар мови.
-Ви дійсно хочете одружитися!?Впевнені!? Все якось дуже швидко відбувається. Вам не здається?
-Мамо, ми впевнені. Інакше б не казали тобі. Не хвилюйся. Все добре. Я щаслива, а це головне.
- Ви порадійте краще за нас. Матимете тепер зятя - моряка - сказав Роман і засміявся.
- Звісно ж я рада, просто якось несподівано все це -відповіла Вікторія.
-Нам спершу треба заяву подати, а вже потім сплануємо весілля. Тим більше, ми з Романом ще й не обговорювали це. Правда ж капітан? - сказала Марина і подивилася на Романа.
-Авжеж. Згоден. Не поспішаємо. Все спокійно обдумаємо і сплануємо.
- Добре, ви мене заспокоїли. А Маргариті ти сповістиш цю радісну новину, донечко? Вона буде рада за вас обох.
-Так, ми з Романом підемо до неї завтра і розповімо. Вона теж має знати.
- Так, неодмінно. Я вже піду. Мені завтра зранку треба відремонтувати дещо на судні. Чекатиму твого дзвінка, кохана. Вікторіє, бувайте. Ще побачимося - сказав Роман і усміхнувся.
Марина пішла провести капітана до дверей. Вони стояли, обіймали один одного і не хотіли розлучатися.
- Все, відпускай вже мене, бо заберу з собою прямо зараз - сказав Роман.
- Добре, добре. От жартівник! Так не хочу відпускати тебе. Я вже сумую. Та скоро ми будемо жити разом, будемо сім'єю і я щаслива від цієї думки.
- Так і буде, моя німфо. Вже дуже скоро. Кохаю тебе.
- А я тебе, мій капітан. До завтра - сказала Марина.
Роман ніжно поцілував руки коханої і пішов. Марина провела його поглядом і подумала про себе: ” Який же він у мене гарний і неймовірний! Він мій єдиний. Моя душа”.
Якби ж тільки Марина знала, що станеться завтра! Яке випробування чекає їх обох! Якби ж….
