Ідея: приблизно 2010. Написано у квітні-травні 2020 для сторінки Smart Enough.
*Нотатка 1: Виникнення ідеї*
«Обгортка та упаковка. Ми в них, як у пастці. Від них залежить вся наша культура».
Він розчавив паперового стаканчика, що тримав у руці, спостерігаючи за величезним темним містом, яке розкинулося під ним за вікном. Він уявляв абстрактний гігаполіс 2100-х років, але насправді то був просто якийсь брудний бетонний район кінця минулого століття, закиданий твердими відходами аж по вікна другого поверху. А рік був 2030-й.
“Я очікував… Та не лише я! Багато хто очікував, що буде більше екології тут й екології там та розумний технологічний підхід до всього. А натомість маємо більше сміття! Залишки речовин, які ми використовували лиш раз для покриття якихось надбань або, частіше, харчування…”
Він був інженером. Середнього віку та безробітним. Часи амбіцій минули, не даючи плодів, а лиш кислий виноград. Усе пішло, крім однієї останньої амбіції – боротьби з відходами. Пандемія та економіка воєнного часу змусили людей дистанціюватися від взаємодії з чужими тілесними рідинами, навіть настільки маленькими, як відбиток пальця. Десятиліття сповільненої економіки призвело до скорочення програм переробки сміття замість їх поширення. Сонячна та інша “усталена” енергетика, парадоксально, призвели до того, що нафта стала використовуватися частіше для виробництва пластиків, ніж як пальне. І всесвіт пакунків вибухнув.
“Ну, це походить з історії за останні сто – сто двадцять років, я так метикую. Спочатку людям потрібно було перевозити речі на великі відстані та підтримувати їх у хорошій формі та стані. Тоді вони вирішили, що для того, щоб речі були чистішими, контейнер або обгортки потрібно використати і викинути. Особливо це набуло розвитку у медицині, де це справді важливо. Потім, на межі століть, були люди, які відчували, що індивідуальна упаковка робить їх особливими…”
Місто за вікном шурхотіло колесами автівок, половина з яких були електричними. Але то було на краю поля зору, за будинками. А унизу, в тьмяному світлі ліхтарів, що вишикувалися вздовж ліній, де під сміттям були поховані старі дороги, кипіло нічне життя: злиденні громадяни збирали крихти пластмас, які можна було ще здати у переробку. Особлива культура та переліки речей, які було вигідно збирати, а які ні, формували ієрархії в цих спільнотах. А колись, ще років 10 тому, це був порожній двір, та дорогою можна було їхати на авто! Коли тут ще жили хоч скількись заможних людей. Тепер сюди не їздить навіть сміттєвоз, з того часу, як останній спалили та перегородили ним в’їзд.
“Використовувати та викидати. А потім збирати та намагатися знов використати. Тільки викидають одні, збирають інші, а переробляють треті”.
* Нотатка 2: Фортеця сміття*
Якби хоробрі ремонтники не лагодили ліхтарі, хоч інколи, в цій умовній цитаделі із перегородженими вторсировиною пройомами була б пітьма єгипетська, в якій люди билися б насмерть булавами з переплавлених пластикових пляшок. Хоча, можливо, це просто була здогадка цього чоловіка. Взагалі схильного до вигадок – властивість Винахідника.
“Люди почали дичавіти ще у першу пандемію. Менше озиратися навколо себе та інших, більше думати про свої окремі життя. Тоді вони стали менше сортувати та більше викидати.”
У стіні будинку навпроти відкрився люк, з якого полетіло змішане до купи сміття. Ще один. Ще.
“Зараз вони зробили люки. П’ять років тому кидали просто з вікон. Та й до того. Бунтували проти “приниження” себе сортуванням та взагалі думками про екологію. Мовляв, їх час дорожчий за це. Й спрацювало. Люди, які показували, що вони не будуть прибирати, й хто мав гроші на життя, нагнули людей, в яких не було грошей та роботи. Поступово, райони поділилися. Будинок за будинком. На заможні, куди є сенс засилати машини для вивозу сміття, бо там живуть поважні громадяни. Та бідні, звідки сучасні печерники потрісканих бетонних та цегляних коробок самі виносять зібрані та відсортовані матеріали на станції переробки. А їхні нижні касти збирають гнилі недоїдки за копійки для муніціпалітету, щоб тут не було хвороби. Бо друга пандемія спалахнула саме через сміття”.
Здається, в шукачів пластику теж були свої чини, згідно більш та менш престижної сировини, видзьобаної на звалищах. Про це писали в пресі, але якось непевно. Сюди мало хто хотів зайвий раз заходити. А немає даних – немає проблеми.
“Оно в тих блискучих, яскраво освітлених вежах свої біди та розчарування, свої хвилювання, далекі від постачання ресурсів. Це в нас тут тільки й розмов про те, що первинні виробництва збільшують обсяги, бо відбулася соціальна сегрегація чистих районів та забруднених”.
На іржавий місток між третіми поверхами сусідніх будинків вийшов житель, хоча й не багатий, але трохи більш успішний у житті за тих, хто повзав унизу серед обгорток, пакунків, шматочків пенопласту, поліетилену та картону. Він поводив ліхтариком, знайшов “спеціалістів із харчових відходів” та жбурнув їм пакет, в якому було лише те, що залишилося після кухні. Збіглися “мисливці на пластик” й щось крикнули. Він, вочевидь, крикнув у відповідь “немає”, й пішов спати. Ієрархія встановлювалася ще й висотою поверхів. Над дахами бетонних коробок, що мали вісім, дев’ять та більше поверхів, проходили швидкісні траси, відкриті у 2028 році. На самих дахах робили станції та парківки для тих, хто міг їздити на заробітки у високотехнологічні райони.
“В новинах розповідали, що планують вже окремі нові капсульні міста. Для обраних. Бо як не намагайся, а в наступні двадцять, навіть п’ятдесят років ми не збудуємо по всій планеті достатньо таких кмітливих жител. Ані шляхом покращення наявних міст, ані будівництвом під ключ. Найстаріші райони низької технології вимушені будуть торгувати сміттям заради електрики та водогону”.
Й суттєву долю цього сміття складатиме тара, пакування, обгортка.
*Нотатка 3: Останній дослід*
Вернон, а так його звали, подивився на скручений у подобу свердла стаканчик в пальцях і знову подумав про свій таємний проект. Morph-X, “морфекс”, як він назвав це – речовина, що змінювала б форму, виготовлена водночас з паперу, пластмас та тканин. Відтак її можна було б багато разів переробляти після використання! Також забарвлювати без фарби, лише за допомогою опромінення. Це, звісно, не так насичено, як колись, але достатньо для комерції. Цей стаканчик може стати її частиною, кроком до винаходу. Але наразі це все ще черговий шматок сміття, чиє існування в користі скінчилося.
“А що, як ці теорії справді дурні, як вона завжди говорила…? Та й людям не буде потрібна якась сірувата речовина, коли все, що їх вабить – це яскрава хрустка обгортка!”
Інженер кинув стаканчика у приймальну воронку жахливого на вигляд пристрою посеред вітальні. “Morph-X” – на машині була навіть наліпка. Тільки вона не працювала як треба. Зроблена з якогось брухту, звичайно: ось щось від пралки, ось від міксера, ось скло від…чогось. Цей блок з трьох мікрохвильовок перероблено. Але контрольна частина – хороша нова електроніка, не зі звалища, а з магазину з сусіднього району. Вернон був логічним прагматиком, а не фанатиком “зроби сам” заради використання лише вторсировини. Цей період в нього давно минув.
– Ну що, дитинко, готова попрацювати?
Машина не відповідала, у неї навіть керування було ручним, хоча це було б смішно: запрограмувати їй якусь особистість. Але фондів на те не було. Недосяжна розкіш.
– Таке собі майбутнє. Марті, це не той 1985 рік, – Вернон зітхнув та поліз передивлятися фокусувальні лінзи аналізаторів.
Принцип дисоціації речовини був ще не на 100% зрозумілим, тому йому зазвичай вдавалося отримати якусь сіру масу й твердий залишок. Вернон не раз переконував себе, що принаймні він винайде перероблені усталені цеглини з цього лайна, але все частіше розумів, що про “лайно” – це не зовсім жарт.
“Мені 46 років, трохи застарий, щоб криза середнього віку мучила, ще кілька років – і я буду пенсіонером, але без пенсії, хіба що вистачить платити за їжу та орендою та трішки одягу замість того, що перетворилося на лахміття”.
До речі про лахміття: Інженер, охоплений гіркою іронією на межі відчаю, підняв брудну й подерту сорочку з підлоги і кинув її в прийомну воронку агрегата.
За вікном піднявся гвалт. Вернон визирнув: збирачі різних будинків билися за пластик. Хоча в них під ногами були ще кубометри пресованого лахміття, яке колись можна було б переробити. Тільки його не приймали промисловці. По підсвітленим автострадам над дахами пролітали машини, що везли людей, які не замислювалися, звідки що береться, й куди дівається. Одна зупинилася на “узбіччі”, з неї вийшов водій та викинув з багажника пакети із сміттям униз. Так робили ті, хто любив самоствердитися, але не жив у досить багатому районі.
“Я можу зробити життя цих людей краще. Можу зробити життя всіх людей краще! Лише завдяки Морфексу. Морфекс стане початком серії речовин, на які ми перетворимо усе популярне сміття!“
Але поки що апарат споживав тканину та ґудзики, це була спроба суміші номер… хтозна який. Винахідник дивився на портрет на стіні. Бородатий життєрадісний чоловік, на честь якого Вернона було названо, колись був найвідомішим письменником фантастики, що надихнуло людство на низку дивовижних відкриттів протягом наступних для нього й минулих для Інженера майже двох століть. Й ось, можливо, ще одне відкриття народжувалося просто перед його намальованими очима.
*Нотатка 4: Еврика!*
“Лорел, моя колишня дружина. Вона ненавиділа книги Жюля. Вона взагалі ненавиділа наукову фантастику, окремо науку та окремо фантастику”.
Машина “Morph-X” видавала мерзенні звуки, коли кип’ятила і перетравлювала матеріали. Але для Інженера це була музика! Якесь відчуття в нього було, що ось цього разу – вийде. Він подивився за вікно. Неначе вогники міста були його співрозмовником, опонентом в дискусії. Яскраві вежі, що говорили пихато: ти залишишся в цьому смітті назавжди. Бо сміття – то нова система статусу, що розподіляє людей.
“Вона сміялася з таких моїх діалогів з містом. Казала, що в мене поїхав дах. Її дратувало моє збирання брухту, роки збирання в думках, як його переробити. Сама ж вона в цей час викидала не просто пакувальні матеріали, а й речі! Зовсім нові речі, коли вони почали її дратувати! Показувала мені, наскільки вона хоче бути престижною. Підкреслювала мою недолугість та приналежність до нижчого класу. Пів району злидарів ходило в її сукнях та сорочках! А скільки речей після неї залишалося на смітниках”.
Хоча, можливо, це ще був не найгірший вихід? Вона витрачала свої гроші, а не його, й вчиняла, як вважала за потрібне, з придбаним. Як і всі, хто мимодумно позбувався обгорток та застарілих предметів. Вернон знизав плечима, відповідаючи на невисловлені думки. Перед очима крутився той гіркий і дивний день, коли ця квартира – успадкована від батьків – наполовину заповнена порожніми банками, паперовими пакетами та коробками, пластиковими пляшками (звичайно, кожен предмет ретельно спресовувався, щоб зайняти менше місця); той день, коли він вирішив зібрати також паперові стаканчики від кави, вона зробила його вибір. “Обирай: або я або ЦЕ!”, – вигукнула вона. Очевидно, він зробив свій вибір тоді, дуже дивний вибір. Лорел, його дружина, вийшла з квартири, сміючись і плачучи одночасно. Вернон не міг вирішити, хто з них був несповна розуму, але врешті-решт подумав на себе. Божевільний вчений. Відоме кліше. Його спадок став його в’язницею. Грошей на переїзд не вистачало, але житло дозволяло не копирсатися ось там, унизу. А Лорел – вона пішла вгору, її чекало таксі на даху. А він не побіг за нею. Не передумав.
“Отже, тоді я зробив ставку на те, що маю рацію. На себе, який чинить правильно. На себе, що врятує планету від забруднення, або принаймні людство від себе! Хоча я навіть не починав думати над справжнім процесом переробки, але у мене була мрія! Яку я став втілювати ось зараз. Після цього всього: втрат й очікувань, після життя на смітнику… Я не можу помилитися!”
Він поставив “життя на сміття” й усвідомлював це. Іноді намагався не думати, бо тоді підступав “здоровий глузд” із обличчям колишньої дружини та кепкував дзвінким голосом, під акомпанемент численних браслетів на тонкій ручці з довжелезним манікюром. Ця ручка вимахувала вказівним пальчиком перед носом та показувала середній. Вона була певна, що він вже програв. Бо для неї нормальним було те, що людство створене для одноразових речей. Й одні люди кращі, бо споживають та викидають, а інші гірші, бо торкаються сміття.
“Якщо ми – суспільство всього одноразового, то чому ми не суспільство переробки цього одноразового?”
Morph-X машина продовжувала плямкати та булькати. Аналізатори коливалися непевно біля показника “50%” – до завершення перетворення. Тобто, апарат і сам не знав, наскільки близька та бурда у ньому до морфексу. Вернон зітхнув та подивився на інший портрет відомого автора детективних оповідань і романів, який також захоплювався науковою фантастикою та створив кілька творів цього жанру. Включно з одним про перетворення матерії. «У нього там наче алхімія стала справжньою наукою», – похмурим внутрішнім голосом подумав Інженер Вернон.
Машина “Morph-X” розродилася жахливим смородом й переможним вищанням сигналу завершення роботи, закликаючи свого творця. Принцип (та блок) він позичив у пралки, але це не суттєво.
– Подивимось, що ми маємо цього разу… – пробурмотів Вернон, беручи готову масу в руки.
Здавалося, результат був досить пружним і досить чистим, еластичним і гнучким; якби ще він міг літати, то це був би вже інший винахід. Але проблиск надії засяяв у думках Вернона. Він похапцем жбурнув кавалок на верстат, щоб розкачати ще теплу масу і дати висохнути під спеціальним опроміненням.
За півгодини у нього був аркуш на зразок паперу з логотипом “Morph-X”.
Інженер загорнув у нього каменя, а потім зробив з цього паперу човен, спробував порвати та спалити. Це був за всіма ознаками незвичайний пакувальний папір. Схожий на папір та пластик водночас. Можливо, в нього можна буде загортати їжу для зберігання? І головне – чи можна його легко переробити після забруднення? Й скільки разів?
Вернон провів кілька годин, випробовуючи їжу, олію, фарбу, кров, багно та інші популярні джерела бруду на зразках Morph-X. Він давав їм висохнути, а потім переробляв їх у тій же машині.
– Еврика! – видихнув він нарешті приблизно опівночі. Новий матеріал можна легко відокремити від харчових або мінеральних слідів і переробити начисто! – Ось, Лорел,тепер можна розпакувати та викинути сміття безтурботно!
Це було суто чарівно.
Ну, окрім почорнілого наполовину прозорого баку твердих осадів під машиною.
*Нотатка 5: Перешкода*
Сонце зійшло над похмурим містом із небом у смугах димів, визираючи з-за блакитних розривів хмар. Здавалося, що смог золотився подекуди – бо лежав важко на рівні середніх поверхів. Ніхто не вивчав це явище, просто намагався ним не дихати.
“Тепер мені потрібно провести кілька справжніх випробувань: розкатати його в максимально тонкий шар і надовго загортати в нього товари”, – щасливо подумав Інженер, ледве розтуливши повіки.
Але тут виникли неприємності.
Вночі винахідник вичерпав свій перший зразок, але не записав правильну формулу його отримання!
Пробігаючи свої нотатки та машинні журнали раз у раз, він не міг повторити послідовність створення морфексу, яку виявив раніше!
“Чому ж не виходить? Всі інгредієнти однакові. У мене закінчуються паперові стаканчики. Напевне, вони ключові! Чи варто їхати і купувати більше кави? Кава! Може, це важливо? Залишки кави… Або будь-який папір згодиться?”
Прагнучи щось представити публіці і нагадати людям, що він ще живий і працює, Вернон відчайдушно вирішив створити бета-версію кращого нового обгорткового паперу, навіть без ідеальних ознак морфексу. Екстаз відкриття змінився розчаруванням поразки через неорганізованість процесу, але винахідник не склав лапки. Він методично вивчив логи машини, передрукував свої рукописи та закарлючки (іноді проклинаючи почерк, який знищив деякі розрахунки, зроблені в мить натхнення й забуті за хвилину) у лептоп.
Сутеніло. Змучений, винахідник зважився піти на каву, тим більше, треба було зібрати більше кавових стаканчиків.
– Верноне, добривечір, – привітався з ним один із “конкурентів”-збирачів. – Знов хочеш зменшити мої статки?
– Я багато не заберу, Бобе, принаймні, сьогодні, – усміхнувся інженер.
– А коли? – занепокоївся й насупився той.
– Коли закінчу свій винахід. Не переймайся! Коли я доведу його до пуття, то платитиму гроші за сировину тобі!
– Ну, то хай тобі допомагає святий Ресайкл! – так звали напівжартома божество збирачів.
– Так… Скоро в нього буде помічник. Морфекс!
– Звучить, як наркотики, – Боб відпив свою каву з жерстяного кухлика.
Вернон знизав плечима, цю асоціацію він не помітив. Але пояснювати не став, забрав свої чотири різних кави та пішов ставити досліди.
Виявилося, що від типу залишків кави на папері створення морфексу не залежить.
Вернон за місяць став майже справжнім збирачем, сфокусованим лише на тих речовинах, які того доленосного вечора опинилися у череві машини: три види паперу, два види картону, два види тканини, пластик змішаний, пінопласт. Бляшанки, стиснувши серце, обміняв у спільному дворі на запаси картону.
Морфекс не виходив. Але новий усталений обгортковий папір вдався. Й це змінило концепцію винаходу.
– Розумієте, сер Артуре, – Вернон звернувся до лівого від себе портрета. – Морфекс не може бути лише пласким аркушем, який після використання миють або кришать й переварюють. Він мусить руйнуватися та перероблятися з будь-якої форми у будь-яку без зайвої енергії на зміну усієї його структури. Має відділятися від молекул бруду, проходити через фільтр та одразу бути спресованим в готові навіть тривимірні вироби.
Автор “Шерлока Холмса” не заперечував. Винахідник замислився над тим, наскільки реалістично змальовано гірку долю бідолашного Рафлза Хоу, агрегат якого надихнув його на розробку морфекс-машини.
*Нотатка 6: Таємний інгредієнт*
Дивно, але навіть недосконала версія добре продалася інвесторам. Що допомогло зібрати деякі кошти, щоб зробити нову модель “Morph-X”, надійну, точну та блискучу. У квітні 2031 року бренд «Дивобгортка» пішов у масове виробництво. Для промо-кампанії в успішному районі, далеко від нетрів, завалених непотребом, відбулося урочисте відкриття магазину пакування подарунків, де кожен міг замовити пакет потрібного розміру без надлишків паперу, незалежно від форми подарунка. Вони випадали з другої розробки Вернона – морфекс-фабрикатора, який переробляв вже готову субстанцію на “папір” навколо покупки.
Забарвлення, правда, потрібно було наносити зовні, і переробку матеріал витримував лише до 15-20 разів, а не нескінченно. І все-таки, «Дивобгортка» споживала відходи, щоб стати упаковкою подарунків, цей процес творення розважав покупців.
Звичайно, Вернон чекав, коли Лорел прийде і побачить його тріумф. Але вона не стала паритися.
– Який приємний запах! – вигукнула літня пані, піднявши загорнутий подарунок до носа.
«Приємний запах? Відходи, виварений папір та плавлений пластик. Morph-X був створений у смороді. Чому така реакція тепер? У чому різниця? Я використовував, як правило, брудну сировину. А нині вона більше очищена. Ні, це не може бути так тупо».
Здогадка його осяяла, але змусила сумніватися, бо справді була трохи дурнуватою.
Він посміхнувся і подякував за добрі слова й покупки, коли пані прощалася.
А ввечері настали тортури розуму. Що це було? Якийсь секретний інгредієнт, настільки секретний, що став недосяжним для самого творця згустки морфексу. Вернон почав сновигати кімнатою, збирав речі з полиць та підлоги, жбурляючи їх до воронки нової машини… й вже майже натиснув був кнопку “Пуск”, як зрозумів, що просто зламає свій агрегат.
“Це просто випадкове сміття там”. Винахідник сів трохи заспокоїтися, прикривши голову руками.
Й в ту мить він відчув слабкий запах. Хімія, але не промислова. Себто, все навколо нас та ми самі – хімія так чи інакше. Але цей запах був різким та природним. Він повільно підняв руку і обнюхав пахву.
“Піт, – він засміявся, – того разу це могла бути моя спітніла сорочка! Аміак!”
На прес-конференції його закидували питаннями, на які Вернон давав прості відповіді:
– Так, 31 це не номер досліду, а 2031 рік. Дослідів було дуже багато. Відкриття не робляться з першого разу.
– Ні, він не літає.
– Кулі теж не зупиняє. Це пакувальний матеріал.
– Тому що ми є цивілізація торгівлі й пакування. Це мало хто помічав у минулому.
– Збирачі? Нікуди не дінуться. Я планую деяких винайняти, щоб збирали компоненти для морфекса.
– Усі види обгорток я не можу замінити. Не робіть таке обличчя, все одно це велика зміна.
– Технологія переробки включає в себе процеси очищення матеріалу на 99,99%.
– Так, з нього одразу можна буде пити каву знов!
– Будуть різні види морфексу, в тому числі, й схожі на тканину. Наприклад, для медичного одягу.
– Так, газети можна теж друкувати, вони ж одноразові здебільшого.
Питання задавали ще й ще, розумні та кинуті навмання. Але останнє за вечір підсумувало все: й неуважність журналістів, й обмеженість людської уяви, й нерозуміння науково-інженерних процесів. Репортер, який спізнився та позіхав половину часу, спитав “То, яким ви бачите майбутнє морфекса?” Втомлений винахідник подумав, та вирішив відхилитися від притаманних йому серйозних пояснень:
– Які б застосування не чекали на Morph-X, які б пригоди не спіткали його, які б дивні форми не змушувало життя його прийняти – його завжди можна буде переробити повністю, ще й ще й ще.
