Фрагмент 1
Хлопчик сидить в старому кріслі, підібгавши ноги. Крісло обите пошарпаним зеленим гобеленом з дірками, бильця його — затерті дощечки. Хлопчик читає журнал сенсаційної фантастики про прибульців в часи ацтеків. Вчора він читав про Капітана Немо та його чудернацьку субмарину. А до того — про Загублений світ та професора Челенджера. І журнал про те, що десь в наш час бачили птеродактиля.
Світло післяобіднього сонця пробивається через бахрому золотаво-смарагдової фіранки на білосніжному мереживі тюля. В кімнаті пахне старістю.
Валєра прокидається. Він заснув на згорнутому в рулона шарфі, поклавши того на стіл. В кабінеті холодно. Пробиває навіть крізь зимову куртку та светра, крижане відчуття піднімається через напхані пакетами стіли. Вдягати в грудні щось із сталевими носаками було помилкою.
Комп'ютер мерехтить. Йому б вже час на утилізацію, але це краще, що має вітчизняна наука.
«Що я взагалі тут роблю? Я хотів проєктувати краулери для підкорення інших планет та марсіанські бази. Це не комп‘ютеризація, це хрінь якась».
На екрані мерехтів текст статті, яку Валєра набирав задубілими пальцями. Поруч на столі лежав папірець, написаний навіть не почерком, а навіженою спіраллю кулькової ручки. Колись це був 11 формат, відомий в сучасному світі як А4, але від нього відрізали третину, вклеїли за допомогою ПВА половинку аркуша іншого кольору, використавши в якості підкладки перфокарту, і доточили відрізану третину. Це було уособлення copy-paste у фізичному світі.
Бо всюди навколо розкидався світ фізики твердого тіла. Валєра вивчився на інженера зварювання, потім на системного аналітика, і ось він тут, в Інституті Проблем. Чого, вже не важливо, бо найперші проблеми виявилися з головою.
«Колишня сказала, що це бездарний крок, витрачати час на Академію. Кохана теж скептична, в часи, коли навіть вантажникам платять по 4000, а я тут 650 стипендії та ще півставки інженера І категорії, разом 1100 щось там. Мені гроші не головне, та якось воно так.»
Йому то гроші не головне, а дівчина не забувала розповісти, скільки заробляє чоловік її подруги, яка може собі дозволити займатися мистецтвом і не працювати у бухгалтерії занюханого кінотеатру.
Валєра зітхнув. В голові крутилося чергове оповідання, що ніяк не хотіло народитися з уривків вражень. Друга освіта, на яку ледве вистачало часу після оцього «служіння державі», а ще готуватися до гри — нема коли писати фантастику. Яку все одно не хочуть брати до друку.
Інженер, якому ще не виповнилося 24 роки, вік, в який згідно до «Інтерв‘ю з вампіром» він мав бути владним багатієм, випустив пару та заходився набивати слова, що їх ледве було розібрати. Від нудьги він перевернув аркуша і почитав заголовки колонок, надруковані типографським чином. Колись цей папірець призначався для книг обліку - точніше сказати, у 1973 році. За десять років до народження спантеличеного героя.
В коридорі почулися важкі швидкі кроки.
«Ой, мля, вже біжить», подумав Валєра, хутко перегортаючи аркуша з «пісьменами» у положення Імітації Бурхливої Діяльності.
Алюмінієві двері розчахнулися та вдарили в шафу, що утворювала стінку лабіринту. За мить з-за рогу показалася кремезна фігура науккера, важке обличчя та коса фризура якого нагадували про ідеали радянського кінематографу.
- Валєра, што єто ти возісся до сіх пор, - засміявся він. - Найму на тває мєсто женщіну, знаєш как оні бистро пічатают?
- Владімір Васільїч, харашо што ви прішлі, вот што єто за слово? - Валєра вказав пальцем на гребінку синього кольору.
- «Літіймагнієві», - поважно прогудів шеф. - Ти не мєшкай с етім, у міня єшчьо статья для тєбя на завтра. Вот, пріньос распєчаткі. Но домой нє бєрі, у меня только одін екземпляр.
«Ага, і немає дві гривні на ксерокс».
Десять сторінок, скріплених степлером, лягли на стос таких само.
Начальник втік таким само стрімким метеором, як і з‘явився. Валєра зітхнув та заходився друкувати, щоб раніше почати читати публікацію підвищеної важливості.
«Це все взагалі не те, про що ми домовлялися. Він виглядав захопленим та прогресивним, коли брав мене на роботу. Обіцяв купу даних, які треба обробити. А я сиджу тут замість машиністки, набираю його каракулі для публікацій, бо комп‘ютери, бачте, отупляють, тому він не хоче за ними працювати.»
Так і виходило, що одним людям в житті діставалося виступати на публіку та існувати у вирі ідей, а інші лишалися незримими, виконуючи марудну роботу.
Закінчивши набирати текст та погортавши чергову статту, в якій зрозумілим було тільки те, що вона для іншої освіти, Валєра підвівся, застібнув стару куртку, записав час виходу в журналі обліку та закрив кабінет.
Повз вкриті снігом ялинки він перетнув прохідну, дозволяючи фасаду бежевої плитки виплюнути себе на темну вулицю. За годину він планував вже бути вдома.
Фрагмент 2
- Валєра, збирайся, планьорка за п‘ять хвилин, ВладімВасільїч має нові ідеї.
Зам шефа, Дмитро Сергійович, худорлявий та неймовірно бородатий, увійшов до кабінету та сів за свій комп‘ютер, не знімаючи куртки та шарфа, щоб хутенько роздрукувати якісь графіки до наради.
- Ага, - Валєра готуватися не збирався. Він шкодував про відсутність плитки і джезви, щоб зварити кави, або хоча б стіка і чайника. Вмикання чайника вибивало усі компи, тому каву пили лише в обід.
«Доведеться якось так не заснути»
Інженер І кат. згадував, як серйозно намагався слухати запальні промови та розповіді про обрії досіджень на першому зібранні відділу, куди він потрапив. Із здивуванням він помітив, як один з літніх співробітників тоді заснув, і начальник висміяв бідолашного перед усіма, але ніхто цей сміх не підхопив.
Наступного разу заснув вже сам Валєра, почав куняти посеред довжелезного пасажу про нанотехнології конструкційних матеріалів, зроблених на основі емісійних матеріалів. І там магній, і там, яка ж різниця?
«Што єто ви, Валєрій, как старічок», реготнув ВладімВасільїч. «Соберітєс».
Валерій не знав, звідки взяти сили зібратися. Він звик мало спати ще з інституту, коли доводилося писати статті за невеликі гроші та робити курсачі. Зараз ця звичка розповсюдилася на читання тих надміру складних публікацій, від яких фанатів шеф. Очікувалося, що він пояснить якісь ці речі з вищих царин фізики, але ні. Начальник просто віддав роздруківку (яку йому хтось зробив безкоштовно в двох екземплярах) та сказав зробити висновки за тиждень. Минув місяць, і Валерій просто шкодував, що та стаття десь не втратилася.
«Це нереальне відчуття незрозумілості, чи то ти тупий, чи навколо всі тупі».
Тим часом, доки молодий інженер тонув у рефлексіях, планьорка зібралася. Іх ще називали п‘ятихвилинками через те, що вони тривали години по півтори. Але що поробиш: понеділок, третя година, чому б не вбити кінець робочого дня так, щоб лишилося тільки останні 20-30 хвилин поофігівати та повзти додому читати знов ту роздруківку.
Завантажуючи в голову приємні ілюзії сріблясто-скляної наукової думки вигаданого майбутнього, Валєра зібрав все, що мав, поклав робочий журнал в клітинку згори, притиснув паперовий торт ручкою та пішов до кабінету начальника, суміжного з залою нарад.
ВладімВасільїч вже сидів на чолі Т-подібного столу, в оточенні стосів книжок та роздруківок.
- Ааа, Валєрій Ігоріч, ну как, прочіталі, осмислілі?
- Та конєчно, конєчно, но єсть вапроси.
«Наприклад, нахріна це все читати, коли я сказав на співбесіді, що фізики не знаю, але можу робити математику?»
Шеф з поважною важкою головою та рубленими рисами Маяковського викликав залишки гордості за радянський союз та аерокосмічну галузь, але разом з тим бісив своєю невідповідністю до сучасності. Кабінет тхнув лежалим папером та старим ДСП, шафи виблискували таємничо поліролем дверцят. Шеф поклав перед собою чергову «обратку» і заходився писати на ній швидким нерозбірливим почерком, схожим на спіралі.
Люди збиралися поступово. Завлаб Пасюк зайняв місце через весь стіл навпроти ВладімВасільїча, поклав мохнату поважну хутряну шапку на коліна та схрестив на ній руки. Валєра був певен, що худорлявий та схожий на Кощія літній чоловік вмів спати із розкритими очима, являючи собою ілюзію уваги. Поруч сів Саша, технік у синій в‘язаній шапочці системи «гандон», але ще радянської моделі. З Сашою Валєра працював у лабораторії над тестовою установкою, і попри різницю у віці майже втричі, між ними склалася певна дружба.
ВладімВасільїч правив бал. Він розмахував руками та вицвілим, але ще не зовсім сивим волоссям, емоційно запалюючи аудиторію своїми передчуттями щодо швидкої перемоги над усією японською наукою силами відділу 59. Японців перемагали щотижня, і щотижня ті мстилися публікаціями у світовій науковій пресі.
- Оні просто атсталі от нас беспрасвєтна, но ані ішчьо паймут, как толька закончім ісслєдованія. Вот, я нашьол в столє новиє абразци…
І він продемонстрував глядачам якийсь металевий мотлох розміром із сірники, складений в прозорий пакетик. Аудиторія дивилася скляними очима. Інженер на прізвище Сиплий кивав та зосереджено напружував брові. Пасюк не кліпав вже хвилин десять. Саша почав сопіти носом. Валєра врізав торцем черевика по нозі техніка.
- Да-да-да, спасібо, - пошепки відповів той, прокидаючись.
Лаборантка Медалевська, яку інша лаборантка звала Мандалевська, скривила носа та втупилася в зразки. Молодший за неї, але старший за Валєру співробітник Сергій намагався справді думати, як з цих зразків зняти дані.
Валєра відчув, як втрачає зв‘язок з дійсністю. В його уяві дані потрібно було збирати з десятків дбайливо підготовлених дротиків. Причому робити це на сучасному обладнанні, підключивши точні датчики. Про те, що він мутив разом з Сашею, інж І кат не хотів згадувати зараз.
- Єто будєт новий конструкціонний матєріал для автомобілєстроєнія.
- Але ж зразки для емісійного застосування? - перепитав Валєра.
- Нє імєєт значєнія! Что у Вас, кстаті?
- Продвігаюсь.
- Харашо. Саша, доложитє по експеріментальному оборудованію.
Саша встає, поправляє «гандонку» та облизує губи, дивлячись в стіл:
-Ну, я вчора копався в металобрухті. Знайшов нормального діаметру трубки…
-Замєчательно! - обличчя ВладімВасільіча осяяла усмішка. Японію було вже майже переможено.
Валєра пробігся поглядом по обличчях, видихаючи гнів, що закипав потроху в ньому.
«Чому всі ці люди, дорослі, освічені, з науковими досягненнями, не скажуть йому, що він несе маячню?»
А люди доповідали щось, позбавленими кольору голосами, і на втомлених обличчях із сірою чи жовтою шкірою не було надії чи рішучості.
Коли всі розходилися з кабінету, активний попри вік Саша почав в запалі розповідати, як може щось до чогось під‘єднати, і отримає дані.
- О, рабочая діскусія пашла, - самовдоволено реготнув начальник, випроваджуючи підлеглих. Він сяяв.
Коли всі пішли, Валєра озирнувся, і побачив шефа , як той сів та занурився у писання чергового пергаменту, вдягнувши злу і важку маску радянської епохи, настільки насичену, що в повітрі над ним проступив герб і серпом та молотом.
Фрагмент 3
- …і науковим шляхом розширити межі можливого для навгамовного духу людини!
Валєра дивився в зал з трибуни. Академіки, що слухали промову аспіранта, схвально кивали.
- Замечатєльно, - кивнув окулярами в чорній роговій оправі академік Фірсов. Велич жовтуватих полірованих панелей навколо перетворювала сонячне світло, що пробивалося крізь білі фіранки, на сяйво чистого інтелекту.
Шлях до наукових звершень лише починався, серце тремтіло, як у юного Фарадея, що прийшов до лондонських науковців шукати місце серед них. Але Фарадей був генієм, а Валєра ні.
І ось він прокинувся, усвідомлюючи, що впав на сусіда по лавці у метро.
«Наступна станція - Академмістечко» урочисто зазначив голос з машини. Валєра впав в протилежний бік, на бильце, і знов заснув.
- Підйом, кінцева, - за мить свідомість виринула з пітьми, бо її трусили за плече тіла, в якому вона перебувала. Аспірант кивнув робітниці метрополітену та вибіг на станцію.
Сніг вкривав загадкову розриту яму у дворі інституту геодезії чи геофізики чи чогось такого, неймовірно важливого і прибуткового у зламаній реальності залишків імперської величі у «капіталістичній» Україні. Через проспект буяв ринок. Торгівлю дріб‘язком Валєра зневажав та само, як задіяні в менеджменті, маркетингу та базарній економіці люди зневажали його. Всі декілька, яких він знав.
Велич науки полягала у максимальному задіянні аналітичних здатностей мозку та загострення уяви на певній задачі — разом ці якості мали привести до відкриття, тобто, до переміщення з-за межі ноосфери у цей світ чогось нового, незнаного раніше.
Чи можна порівняти віру у відкриття із вірою в диво? Науку з магією? Ймовірно, тому що до моменту доведення існування нової формули, матеріалу чи конструкції наукова думка мало чим відрізнялася від алхімічної алегорії.
Міркуючи про використання принципів переходу від нігредо до альбедо через рубедо, Валєра обережно повернув за кут. Крига із вмерзлими в неї шматками землі ввижалася небезпечною, якщо на ній ковзнутися.
Через дорогу виднілися занюхані гуртожитки, терміном придатності десять років, заселені півстоліття тому. Ангар із катком. Гастроном і жвавий ринок навколо нього. Сіра буденність між ними по той бік алеї з тополями. І велич науки по цей: відокремлені один від одного територіями академічні інститути, що височіли немовби ти вежі слонової кістки з «Героїв ІІІ», в яких маги збирали своїх големів.
«Шкода, що ми не зайняті збиранням Штормових Титанів», так думав Валєра, проходячи Інститут Металофізики, логотип якого нагадував ще якусь корпорацію з наукової фантастики. Науковий бік вулиці дрімав. Аспірант не хотів думати, що все це теж є якоюсь алхімічною алегорією життя: замість скніти над незрозумілими даними в нерухомості, бігав би, торгував на ринку непотребом.
«От і колишня теж. Запросила якось в гості на каву, показала свою велику квартиру, яку купила разом з чоловіком, що працює в продажах. Що це значить, взагалі? Продаж чого може дати грошей аж на квартиру? Ще й таку велику!»
Про начальника, ВладімВасіліча, поза очі розмовляли, що він краде грантові гроші, щоб купляти собі побутову техніку — і ніколи не запрошує гостей, щоб ніхто не бачив, як багато той живе. Ну як багато: як людина з тієї самої ненависної приземленої торгівлі, що виросла із спекуляції 90-х.
