Вибачте, в цих рядках не буде оригінальних ідей. Лише мої. Теж оригінальні.
Іноді, ти забуваєшся. Гуляєш вуличками Львова, смієшся на всю, ганяєш птахів, бігаєш під дощем і співаєш пісні до хрипоти голосу. Ти дихаєш на повну і знаєш, що маєш мільйон можливостей прямо зараз. Ти відчуваєш, що твоє життя повністю в твоїх руках, ти керуєш ним, ти його власниця і ти робитимеш те, що вважає за потрібне твоя так звана душа. Ти почуваєшся… щасливою? Ти говориш з друзями на всі можливі теми і навіть жартуєш такі жарти, що темніє в очах, але варто почути лиш одне слово, як всередині все замирає. Час зупиняється. Дихати стає складніше. Травмований мозок генерує нові і нові думки, та кожна з них страшніша за попередню. Сироти біжать тілом. Ти закушуєш нижню губу і дивишся вгору. Десь там, за дахами, деревами, хмарами і космічними просторами мають ховатися зірки. А на тих зірках тисячі душ рідних незнайомців, котрих ти так і не знатимеш через одне болюче слово – війна.
Чи ти все ще певна, що твоє життя – в твоїх руках? Чи ти можеш продовжити сміятися прямо зараз? Ну ж бо, перерви цю незручну тишу. Чи ти все ще почуваєшся щасливою? Скажи мені, ЩО ти відчуваєш? Скажи хоч щось.
Не можеш.
Бо ми маємо мову, розмовляємо нею, але, знаєте, не вміємо говорити.
Хоча ні, не так. Вміємо говорити про погоду, про природу, про хвороби, про любов, про якісь особисті речі, але не про війну. Чому ж? Моя теорія полягає в тому, що ми не можемо звикнути (і не повинні звикати), не можемо усвідомити, не можемо вкласти в голові саму думку, що живемо в часи повної вбиваючої максимально реальної небезпеки. Нас не навчили жити в війні, так само як і не навчили про неї говорити. Власне, претензій тут немає ні до кого, окрім як до тих, завдяки кому ми на власному прикладі вивчили і до болі запам’ятали саме слово «війна». Просто факт є фактом – ми не вміємо говорити. Про війну.
Так от, уявімо, що війна вже закінчилася. Ми її закінчили. І знову це незручне ганебне мовчання, де кожен зиркає одне на одного в пошуках вдалих слів. Плакати, радіти чи насторожено озиратися?
Нам доведеться наново вчитися говорити. І не просто – а й за тих, хто більше не зможе. «Вголос вимовити імена загиблих», каже С. Жадан. А потім імена тих, хто переграв смерть в битві за Україну, кажу я. А далі – «мені потрібна допомога» - в кабінеті у психолога. Травмована нація, що виборола волю, не може вільно говорити, доки не переможе свої травми.
Якою буде наша мова після війни? Такою ж, якою буде наша нація. Якою буде наша нація після війни? Залежить лише від нас.
Часом, у нас забирає мову
Від всіх тих жахіть, спогадів, почуттів
Буває досить почути лиш слово
І язик не працює – він геть зомлів
Горло стискається від стриманих сліз
Ти дивишся в небо і проковтуєш слину
Ох вже це слово, немов хитрий лис
Весь час підстерігає і дихає в спину
Іноді важко зібрати до купи думки
Вони всі десь за лінією чи на межі
Або там, де в паніці хапають сумки
Чи там, де визначаються нові рубежі
А сказати хотілося б надто багато
І ми скажемо все, як переможемо зло
Часом, у нас відбирає мову. Але з катом
Ми боротимемося за неї, що б там не було
