Я знала, що це неправильно. Знала з тією холодною ясністю, яка зазвичай зупиняє людей. Але в мені не було гальм — лише тиша, що штовхала вперед.
Я не вважала себе вбивцею. Ні. Я лише прибирала тих, чия присутність розкладала світ ізсередини. Тих, хто ламав молодих дівчат — повільно, методично. Тих, хто бив, ґвалтував, труїв їхню волю наркотиками, залишаючи після себе порожні оболонки замість людей.
Я діяла обережно. Завжди.
Жодних трофеїв. Жодних слідів. Жодних помилок.
Кожен рух був вивірений до міліметра — я знала, який препарат обрати, куди ввести, як зробити так, щоб навіть після розтину смерть залишалась загадкою без відповіді. Я не залишала історій. Я залишала тишу.
Моє кладовище… ні, їхнє останнє пристанище — було в лісі. За п’ятдесят хвилин їзди від міста, там, де навіть вітер не любить затримуватись надовго. Земля приймала їх мовчки, без запитань. Як і я.
До четвертого курсу їх було двадцять.
Двадцять облич, що злилися в одне — обличчя мого батька. Та сама огидна безпорадність, замаскована під силу. Та сама жага принижувати, ламати, доводити свою нікчемну владу через чужий біль.
Я не рятувала світ. Я лише відновлювала баланс.
Але баланс — річ крихка.
Щось пішло не так.
Моєю двадцять першою жертвою мав стати Джорш.
Чоловік, якого я ретельно вивчала. Чоловік, якого вже прирекла.
Джорш, який через рік став моїм чоловіком.
