Я вдивлялася в холодне світло екрана мобільного, і слова на ньому повільно втрачали сенс, ніби хтось навмисно стирав реальність шар за шаром. Я знала лише одне — щось пішло не так. І це “щось” уже дивилося на мене у відповідь.
— З тобою все гаразд? — голос Джорджа прорізав тишу, надто спокійний, надто звичайний.
— Так, — відповіла я, не відводячи погляду. Брехня прозвучала занадто легко.
Насправді ж мене вже переслідувала тінь. Не фігура, не силует — щось глибше. Вона знала про мене більше, ніж я дозволяла знати навіть собі. І найгірше — я відчувала її поруч. Завжди.
До кінця дня я носила свій страх, як другу шкіру. Усміхалася, кивала, говорила — але всередині все стискалося від напруги. Кожен перехожий здавався підозрілим. Хлопець із собакою, що занадто довго дивився в мій бік. Дівчина, яка ніби випадково зупинилася поруч, роблячи селфі. Вони всі могли бути ним. Або не ним. Або гірше — усі одразу.
Я не знала, кого боятися. Чоловіка? Жінку? Чи когось, хто вмів бути ким завгодно.
— Я проведу тебе додому, — сказав Джордж.
Я погодилася. Вибору вже не було. А може, й не було ніколи.
Квартира не принесла полегшення. Стіни здавалися чужими. Я перевіряла замки, один за одним, торкаючись їх пальцями, ніби вони могли відповісти. Оглядала кожен куток, кожну тінь. Шукала камери. Очі. Присутність.
Нічого.
І це лякало ще більше.
Я заснула лише під ранок — не від спокою, а від виснаження. Сон був уривчастий, наповнений чужими поглядами і приглушеними голосами, які я не могла розібрати. Будильник вирвав мене назад — різко, майже жорстоко.
День пройшов… нормально. Занадто нормально. Пари, робота, прогулянка з Джорджем. І так — день за днем. Ніби нічого й не було.
Минув місяць.
Жодного повідомлення. Жодного знаку.
Може, це справді був жарт.
Ця думка прийшла до мене одного вечора, коли ми сиділи з Джорджем біля каміна в його будинку за містом. Вогонь тріщав, світло грало на його обличчі, роблячи риси м’якшими… майже безпечними.
За цей місяць ми стали ближчими. Занадто ближчими.
Я вийшла на холодне повітря. Він пішов за мною. Його руки обережно торкнулися мого обличчя, затрималися на щоках.
— Яка ж ти гарна… Я так тебе кохаю.
Серце вдарило сильніше. Надто сильно.
— Я знаю, що це швидко… — він говорив тихо, але кожне слово звучало, як вирок. — Ми ще не знаємо одне одного достатньо… але, Сара… ти станеш моєю дружиною?
Світ хитнувся.
Усе всередині мене завмерло.
Чоловік, якого я хотіла вбити… стояв переді мною на коліні.
І чекав відповіді.
І в цей момент усе стало на свої місця.
Не поступово. Раптово. Болюче чітко.
Тінь.
Повідомлення.
Погляди. Контроль. “Випадковості”.
Безпека, яку він мені давав.
Він не захищав мене.
Він був єдиним, від кого мені варто було захищатися.
Його пальці все ще тримали моє обличчя.
Не ніжно. Фіксуючи.
Наче він уже знав відповідь.
Наче іншої відповіді не існувало.
Серце билося так гучно, що, здавалося, він його чує.
І, можливо… чув.
— Так, — сказала я.
Його усмішка стала ширшою.
А очі — порожнішими.
І в ту ж секунду я зрозуміла: я щойно не погодилась.
Я підписала собі вирок.
