Ще коли була малою, вже знала про існування так званих "мрій". Авжеж, хто ж про них не чув? Але я ніколи не знала що це таке в серйоз. Будучи дитиною, мої мрії були обмежені чимось зверхнім, несерйозним. Все що я пам'ятаю, це було бажання стати феєю. Тоді я була в захваті від мультсеріалу "Вінкс" який показував сміливих і дружніх подруг-фей, які завжди рятували світ від злих відьом. Улюбленою персонажкою я завжди вважала головну героїню Блум, адже вона була землянкою, яка була звичайною дівчиною-підлітком без друзів, але в один день дізналась що в неї є чарівні сили, які повністю змінять її життя. Спочатку вона боялась тих змін, але все одно пішла на них заради кращого життя. Блум до її становлення феєю, дуже схожа на мене. Вона була закрита, втікала від реального світу за допомогою книжок та фантазій. І тепер я розумію, що вона і справді втікла в у чарівний світ...і я мріяла саме про це. Втікти. Отримати сили, дізнатися, що ти особлива.
Більше в мене мрій не було, як нема і зараз. С кожним днем я все більше думаю про майбутнє, самоідентичність та свої бажання, але нічого не приходить назгадку. Ніби я взагалі нічого не хочу. Зовсім і не хочу свого майбутнього, як не хочу і сьогодення..дивно це все.
Я дивлюсь, слухаю та спостерігаю за людьми навколо. Бачу їх проблеми, відносини з собою та їх оточенням, чую історії про їхнє життя. І все це наводить мене на думку, що на їх місці я б не впоралась. Я не розумію, як вони через це пройшли, як вони живуть далі..Все це лиш посилює моє розчарування в житті та зменшує бажання жити. Так, я знаю, "є багато речей через які слід жити", "все еще є надія, все буде добре", "все не так погано, ти бачиш лише погане". Але на мою думку, усі "хороші моменти" просто меркнуть на тлі поганих. Я не настільки дурна щоб не знати, що без негативних спогадів, не було б і ніякого сенсу у позитивних, але я просто не можу усвідомити, як можна жити далі.
Що до теми мрій: останні дні я думаю, а яке в моєму уявленні має бути "щасливе майбутнє"? В якому місті? Серед яких людей? На якій профессії? Я подумала про Вашингтон, потім про Токіо, Корею, подумала про Університет та спеціальність, про бажання та..їх відсутність. Здається, що я нічого не бачу тим, що би принесло мені щастя. Добре, а що приносить мені щастя прямо зараз? — питань з'являється все більше. Все здається таким стомлюючим і не вартим моїх зусиль.
Дорослі та інші кажуть що все це лиш криза підліткового віку і в майбутньому все наладиться. Але освідомлення, що всі мої питання, всі роздуми є лише тим, що "просто пройде", лякає мене ще більше. Як я все це вирішу? Просто змирюся і буду жити, пливучи за течією? Забуду про всі ці питання? Я не вірю що в майбутньому мене чекає щось добре. Дивлячись на мене сьогоденну, нічого "щасливого", мене не чекає.
Завтра мені стане 16 років, я проведу цей день разом із бабусею та дідусем, а батьки зайняті. Мати в Іспанії, батько воєнний. Я так не хочу завтрашнього дня, бо дуже боюсь дорослішати. Як взагалі жити це життя..
P.S. я вперше щось пишу та публікую і в мене є підозри, що нікому це не цікаво (очевидно), але можливо в когось була схожа ситуація і він може щось порадити, чи хоча б просто зрозуміти мене. Було б не погано відчути себе “почутою”.
А тут взагалі можна публікувати своє ниття..? Чи це вважається “досвідом” і є допустим до публікування.? Сподіваюсь, що так.
